Сила вибору: Аліна Сарнацька про шлях українських добровольців

Сила вибору: Аліна Сарнацька про шлях українських добровольців

14 березня в Україні відзначають День добровольця, день, коли кожен може згадати тих, хто без жодних коливань і закликів вирішив стати на захист рідної землі. Це люди з різних сфер життя – вчителі, лікарі, студенти, митці, які першими взяли до рук зброю, не чекаючи офіційних наказів. Про це в ефірі Радіо Культура розповіла ветеранка і драматургиня Аліна Сарнацька. Ії досвід безцінний – це не просто історія про героїзм, це також історія про величезну внутрішню трансформацію. За запитання, як відзначати цей день, вона пропонує просту відповідь – ставати добровольцем: "Я дуже вірю в українців. Я бачу, як люди готові допомагати навіть тоді, коли їм складно бути проактивними".

0:00 0:00
10
1x

Аліна Сарнацька. Фото: facebook

14 березня в Україні відзначають День добровольця. Ця дата присвячена тим, хто за власною волею став на захист країни в критичну хвилину. Йдеться про людей цивільних професій, які не чекали офіційних закликів, а добровільно взяли до рук зброю, аби відстояти українську Незалежність. День добровольця – це дуже важливий день. У який спосіб ми маємо його відзначати? Адже будь-яке свято або значимий день – це маніфестація цінностей і сенсів. Як ви бачите ідеальний спосіб такої маніфестації?

Я думаю, що тут є тільки одна відповідь: ідеальний спосіб відзначати День добровольця – це, звичайно, долучатися до лав Збройних сил України або до інших підрозділів сектору безпеки і оборони, чи до різних підрозділів цивільного захисту, які навчають тактичній медицині, які захищають наше небо за допомогою дронів-перехоплювачів – наприклад, проєкт Victory Drones. Тобто ставати добровольцем. Але, звичайно, не всі люди можуть це зробити. Є люди, які підтримують своїх близьких і рідних у лавах сил безпеки і оборони. Можна також допомагати сім’ям загиблих добровольців у будь-якому містечку чи місті. На жаль, є такі матері, дружини, сім’ї, і кожна людина може щось для них зробити: поспілкуватися, прийти допомогти, помити вікна, зрештою, у хаті або допомогти з чимось іншим.

За вашими спостереженнями, наскільки нині українське суспільство встигає відповідати цим потребам? Тому що, знову ж таки, такі дати, такі дні і, загалом, комунікація – або ж формування ветераноцентричного суспільства – це завдання номер один, яке ми маємо виконати.

Мені здається, що тут питання не стільки до суспільства, скільки до того, які рішення ухвалює влада, і якою є публічна комунікація. І зараз, на жаль, уже п’ятий рік я бачу, що комунікації про необхідність мобілізації дуже мало, як і зусиль, спрямованих на те, щоб люди йшли добровольцями. У нас дуже негідне грошове забезпечення людей, які нас захищають, і це величезна проблема. Відсутні чіткі терміни служби. На щастя, минулого року з’явилася військова омбудсманка, і це великий крок уперед. Я вірю, що, можливо, новий міністр змінить ситуацію, але її обов’язково потрібно змінювати. Ми справді маємо ставати ветераноцентричним суспільством: підтримувати сім’ї, підтримувати чинних військовослужбовців.

З того, що ви нині спостерігаєте, можливо, серед невдалих суспільних практик, що можна відзначити? Я, насправді, для себе не до кінця це розумію. Навіть скажу так: у суспільстві я фіксую два моменти. Є люди, які всіляко долучаються до різних ініціатив, є дуже проактивними. І є люди, які не роблять нічого – ігнорують і роблять вигляд, що це їх узагалі не стосується. Ніби цього просто не існує в їхньому просторі. І я чомусь не можу зафіксувати для себе чогось посередині. Постійно ставлю собі запитання: чому так відбувається? Що ви думаєте про це?

Мені здається, що зараз через те, як працюють соціальні мережі, ми переважно бачимо певні "бульбашки", і дуже важко зрозуміти, що відбувається об’єктивно. Я постійно стикаюся з людьми, які цілком зі мною згодні, значною мірою саме через користування соціальними мережами. Тому я намагаюся виходити за межі своєї "бульбашки", дивитися і вимірювати, що відбувається поза нею. Але насправді це доволі складно. Водночас я бачу, що багато людей готові і можуть волонтерити. Наприклад, я очолюю благодійний фонд "Теплоносії". Це суто волонтерська мережа. У нас немає зарплат чи якихось адміністративних витрат, але ми залучаємо людей із громад до піклування про поранених, які перебувають у їхніх містах і селах. Для того, щоб вони могли висловити свою повагу і підтримку від імені громади. І, як і раніше, дуже багато людей готові піти до госпіталю, до лікарні, готові щось зробити власними руками. Наприклад, люди, які не можуть донатити, – старшого віку, мами з маленькими дітьми – готові допомагати. І таких людей дуже багато. Просто частині людей складно бути проактивними: їм потрібна конкретна задача. Але якщо така задача з’являється, вони її виконують. Я дуже вірю в українців. Я бачу, що люди підтримують свою армію і, загалом, готові допомагати і зараз.

Щодо вашої діяльності саме як драматургині. Ми в ефірах програми "Ранок культурної людини" вже не раз про це говорили і це обговорювали. Утім, як ви вважаєте, наскільки для ветеранів і ветеранок важливим є момент творчості, і чи справді він справді може допомагати – з вашого особистого досвіду і за тими спостереженнями, які ви маєте?

Є така риторика, яка мене дуже засмучує: про те, що ветерани мовляв мають адаптуватися до цивільного життя. І особливо дивно це звучить у контексті добровольців, про яких ми з вами говоримо. Тобто виходить, що людина у 2022 році, наприклад, пішла добровольцем для того, щоб захищати мене, мою маму, маминого кота, моїх друзів і знайомих, моє місто. Пішла воювати, ризикувати собою. Можливо, ця людина повернулася в суспільство пораненою, втратила здоров’я або просто була демобілізована за якихось обставин. І ось вона повертається і постійно чує, що тепер має адаптуватися до життя тих людей, яких весь цей час захищала, що вона має щось із собою зробити, якось змінити себе, аби пристосуватися. Мені така риторика не близька. І я не вважаю, що це має стосуватися всіх ветеранів. Звичайно, є люди, яким потрібна додаткова допомога, зокрема від соціальних служб. Це окрема і дуже велика проблема в Україні. Але загалом я розглядаю мистецтво як нову професію. Я також долучилася до команди Театру ветеранів. Це проєкт, у межах якого ветеранів навчають драматургії. І зараз я веду новий курс у Львові. Це наш перший курс поза межами Києва. І ми розглядаємо це як можливість дати людині нові професійні навички, нову професію, а не як якусь реабілітацію чи щось подібне.

Ми також розуміємо, що у війську існує величезний спектр проблем, і це певна об’єктивна реальність. Говорячи про жінок у війську, наскільки за цей час, з початку повномасштабного вторгнення, змінилася ситуація? Адже ще зовсім нещодавно ми говорили про неприйнятність форми для жінок, бронежилетів та інших речей. За вашими спостереженнями, яка ситуація зараз?

Я думаю, про це краще запитати людину, яка служила ще до повномасштабного вторгнення і продовжує зараз, бо вона бачить більшу тяглість змін. Я застала конкретний момент: у 2014 році перші жінки, які долучалися під час війни, не могли обіймати жодну посаду, пов’язану з виконанням бойових завдань, не могли вступити на військове навчання. Коли я прийшла в армію у 2022 році, ситуація була кардинально іншою. Мене, наприклад, розподілили бойовим медиком у взвод, а потім у роту. У 2014-му таке було просто неможливо уявити. Наразі я бачу, що традиційно жіночою роллю стало також бути операторкою дронів, і це теж величезна зміна. Але, звичайно, ще залишається багато сексизму та несприйняття жінок у армії. Армія – це зріз суспільства, і певний сексизм щодо жінок досі існує в українському суспільстві.

Можливо, це справді тривалий процес, з яким нам ще належить боротися. Але якщо говорити про поради для тих жінок, які наразі думають про мобілізацію, чи можна щось порекомендувати, враховуючи ваш досвід?

Я часто пишу про це у Фейсбуці і щороку, до дати, коли я долучилася до лав Збройних Сил, нагадую: ми тоді, більшість із нас, були абсолютно непідготовлені, не мали жодних знань. Я стала бойовим медиком, взагалі нічого не знаючи ні про тактичну медицину, ні про цивільну. Зараз у людей є набагато більше можливостей для навчання, і цим навчанням точно варто скористатися. Навіть ті, хто не може долучитися до лав Збройних Сил, можуть пройти курси з медичної допомоги. Ці навички можуть врятувати їхнє життя та життя людей навколо, у будь-якій ситуації, не тільки під час бойових дій. Зупинка кровотечі – це дуже важлива навичка для будь-якої людини. Можна також отримати інші знання, які обов’язково знадобляться. Для тих, хто хоче служити бойовим медиком, існує можливість долучитися до "Госпітальєрів" і спробувати виконувати певні функції бойового медика ще до вступу до лав ЗСУ. Є багато нових рекрутингових центрів, де можна дізнатися все, що цікавить про обрану військову професію. Крім того, у соціальних мережах є безліч блогів від військових, які детально описують свою роботу та обов’язки. Тож зараз інформації дуже багато. Вивчайте її, відповідально обирайте свій майбутній підрозділ і долучайтеся.