Очільник Росії, фото з відкритих джерел
Пані Ларисо, я хочу запитати: а що покликало нинішній російський неототалітаризм? Минулого тижня в "Часі інтерв’ю" я говорила з Петром Яценком – українським військовослужбовцем, представником Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, письменником, який написав книжку на основі своїх розмов із полоненими росіянами. Він цитує їх... звісно, не просто цитуючи, тому що він проводив перевірку цих розмов, щоб бодай побачити, що вони ретранслюють. І серед цих російських полонених трапляються люди (і їх багато насправді), які нікого іншого, ніякого іншого правителя, крім Путіна, не знають. Тобто все їхнє життя, кар’єра – незалежно від того, професійні вони військові чи контрактники, які в цивільному житті були ким завгодно – пройшло під час правління Путіна. І там трапляються навіть такі фрази, наприклад: "Путін – мій бог", – казав один із цих полонених. Чи можемо ми говорити про те, що є якась окрема "путінська" спільнота, "путінська" людина? Хтось, хто є опорою цієї системи?
Звичайно. Масова людина наразі в Росії оформилася вже як тоталітарна система. Її, так би мовити (каламбурчиком висловимося), пострадянський, посттоталітарний транзит завершився. І в цьому відмінність з Україною... Чому Україна Росії така ненависна? Тому що ми, вийшовши з радянського тоталітаризму (тобто комуно-більшовизму), вийшли таки для того, щоб стати вільними. І спромоглися в собі почати творити оце наше безшабашне, ззовні якесь неорганізоване, неоформлене державо-суспільство. Дві іпостасі перехідного типу, з якими ми борсалися понад 30 років: три революції пройшли ("на граніті", Майдан 2004 року, Майдан 2014 року). Зрештою увійшли в російсько-українську війну і все ж таки визначилися, що ми не помремо за три дні, не ляжемо, не дозволимо зробити з нами те, що робила перед цим 74 роки радянська влада, а будемо намагатися жити тим життям, яке ми собі уявляємо. Яким би божевільним ззовні воно комусь не здавалося – бо це наше життя.
У Росії динаміка була інша. Увійшовши в цей посттоталітарний транзит, Росія так само, як і Україна, намагалася себе шукати. І шукала так само хаотично, активно і дуже цікаво... аж до того, як товариш Єльцин (перший президент РФ Борис Єльцин, попередник Путіна – ред.) вирішив забезпечити своїй родині пожиттєве м'яке, сите і безбідне існування. І це був ключовий момент, коли вони знайшли цього спадкоємця, провели спецоперацію чекістську з імплементації, заміни виборної посади інституцією призначеної "Сім'єю" людини.
Після того всі пошуки "нової Росії", про яку багато писано-переписано – цієї "прекрасної Росії майбутнього", яка померла не народившись – згорталися етап за етапом, крок за кроком. Путін дійсно перетворився на інституцію, людину-інституцію, під егідою якої в Росії відбувся контрреволюційний розворот.
Якщо демократично-ліберальна революція 1991 року в Росії відкрила чергове вікно історичних можливостей, то на межі тисячоліть це вікно не просто закрили – його заколотили дошками навхрест, як це робилося сторіччями в Росії. І повільно почали розгортати Росію назад, у світле тоталітарне минуле.
Лариса Якубова. Фото: armyinform.com.ua
Є такий чудовий дослідник, соціолог російський, саме от перед повномасштабною інвазією наприкінці 2021 року він видав двотомне видання... зветься він Лев Гудков, а праця називається "Возвратный тоталитаризм". Це дуже вправне визначення, метафоричне. Воно означає повернення Росії як результат одного з можливих сценаріїв пострадянського розвитку.
Тобто Росія, не без докладання зусиль дуже вправних політтехнологів, які були родом з України (зокрема той самий Гліб Павловський – культова особистість свого часу), розвернулася. Бажання "кушать сладко" і жити добре – не лише у нього, а й у багатьох інтелектуалів російського та українського походження, які працювали на Москву і Кремль... Ці люди, які за об’єктивних причин народжені в Україні, але жодного стосунку до сучасної української ідентичності не мають... ми самі її сформували під впливом російсько-української війни.
Так от, переважна більшість росіян, яким допомагали робити цей вибір, після 2007 року дуже активно просувалися в напрямку цього тоталітарного розвороту. Спочатку їм підсунули вибір: бути Росії імперією чи ні (у двох чеченських війнах). Вони обрали бути імперією. Це в них розуміється як велика, всемогутня, історично величезна і неповторна країна.
І от коли вони втрапили в цю пастку великоросійського шовінізму, то розвороти з ними впродовж таких тригерів, як два Майдани, як непоступливість українців... усе це раз за разом вправно впаковувалося в "цукерки", які роздавалися щедро росіянам з їхнього телебачення та загалом ЗМІ. За 10 років це перетворило їх на масову тоталітарну людину – віддзеркалення "колективного Путіна". Ці культові 75-80% підтримки Путіна у різні моменти... пік прийшовся на анексію Криму та початок інвазії на Донбасі, що сприймалося як переможний марш-кидок у грандіозне майбутнє цієї "найвеличнішої імперії", де російський чобіт занурюється у хвилі Атлантичного океану.
Росіяни масово здалися. Їх купили на цю маячню. Вони народжені в різних етнічних середовищах – і в Москві, і в двох столицях, де собі ні в чому не відмовляли з їхнім "тиквеним лате", а потім бігали по всьому світу і жахалися, що ніде не вміють його робити так, як у Москві... або народжені на Далекому Сході чи на Алтаї, де не знають, що таке сортир, і демонтували в нас унітази, ставлячи їх у землю, бо живуть у вічній мерзлоті без каналізації. Але білий унітаз для них – це те саме, що помити російський чобіт у хвилях Атлантики.
Путін і ця путінська тоталітарна погромна маса (чого досі не усвідомлюють на Заході) – це єдине ціле. Це оформлений носій тоталітарної свідомості. Росіяни, які лишилися притомними, у меншості – вони змушені переховуватися або сидять по тюрмах, де їх педантично вирізає та сама погромна маса з тією самою навіженістю, з якою вона вирізає українців. Оцей "колективний Путін" – це одноєдине: народ і його вождь.
