Богдан Струтинський. Фото: million.in.ua
92-й сезон ви традиційно відкриваєте гала-концертом. Ця форма для відкриття та закриття сезону застосовується у вас давно, активно й дуже креативно. Що цікавого й несподіваного чекає на глядачів цього року? Хочу зауважити: гала-концерт Національної оперети – це не просто уривки з існуючих вистав (хоча такий елемент теж присутній), а завжди щось нове. І з цих новинок згодом нерідко виростають повноцінні постановки.
Несподіванок зараз загалом дуже багато. Головний виклик для нас – це як працювати в нинішніх умовах. Ми – публічна організація, і в нас немає великого укриття чи сцени під землею. На жаль, жоден театр в Україні цим не оснащений, як і інші публічні заклади. І виходить складна історія. Починаєш виставу – лунає тривога, люди виходять. Якщо вона триває надто довго, ми змушені скасовувати показ. І одразу постає питання: куди його переносити? Репертуар уже повністю зверстаний. Зараз ми думаємо над тим, як планувати, наприклад, зимові місяці. Як розрахувати графік так, щоб мати певний запас. Можливо, варто менше працювати й один день повністю віддавати під репетиції? Звісно, ми й так щодня проводимо репетиції, навіть коли є вистави. Проте йдеться про те, щоб зробити окремий репетиційний день без показів – аби мати часовий резерв на випадок критичної ситуації. Скажімо, 91-й сезон ми закрили 12 липня, але колектив пішов у відпустку лише після 16-го, бо ми ще кілька днів віддавали борги глядачам – догравали вистави. Слава Богу, що глядачі стежать за цим і приходять. Тому це, з одного боку, виклик, а з іншого – повна переорієнтація: треба думати, як працювати в таких реаліях. Можливо, допоможе постанова щодо градації загроз (жовта, червона повітряна тривога). Як це буде на практиці, я поки не знаю. Чи дозволить така градація якось змінити підхід… Оце справді серйозний нюанс.
А щодо вашого запитання, то ви абсолютно праві: відкриття та закриття сезону ми завжди збагачували концертом. Це презентація різних жанрів нашої діяльності, наша своєрідна лабораторія. Декілька номерів ми обов’язково робимо прем’єрними – щоб дати, як ви влучно сказали, заявку на майбутню виставу або проєкт. Як перевірити реакцію глядача, чи "зайде" йому матеріал? Саме таким чином. З одного боку, ми дивимося на відгук публіки, з іншого – оцінюємо, чи ми самі готові зробити це якісно, професійно, із гарним творчим вимислом, щоб надалі працювати з цим матеріалом. Але ця робота починається задовго до самої події.
Це вже ваша добра традиція.
Так, і я не лише про сам концерт. Виходимо до глядача ми 12 вересня, але підготовка триває вже давно: ми плануємо наш сезон заздалегідь. Єдиний момент: є певні зміни в тій репертуарній політиці, яка планувалася на 91-й та 92-й театральні сезони. Вона трішки змінилася, тому що була домовленість із австрійською режисеркою з Віденської народної опери (Volksoper Wien). Вона мала приїхати й робити за Жаком Оффенбахом велику постановку – це його опера-буф "Подорож на Місяць" (опера-буфф – французький комічно-сатиричний оперний жанр, розквіт якого припадає на XIX століття, а його безумовним "батьком" і головним майстром вважається Жак Оффенбах – ред.). Постановка дуже цікава. Вона зараз чудово пройшла в Європі, і мені ця історія надзвичайно сподобалася, тож я хотів, щоб вона здійснила цю роботу й у нас. Ми мали із нею залізну домовленість, але зараз через таку напругу вони бояться їхати до України, перебувати тут тривалий період і працювати. Чесно кажучи, вони мало у що вірять.
Хоча от щойно, буквально перед тим, як я їхав на ефір, до нас приїхав диригент із Німеччини Флоріан Цімен (Florian Ziemen). Він диригуватиме наш проєкт у Андріївській церкві, який розпочинається з 8 вересня. Це музика українського та німецького бароко, а Флоріан – диригент, який дуже багато працює в Європі.
Запрошений диригент Флоріан Цімен – це вже дуже цікаво. Концерт називається "Голоси століть. Українське та німецьке бароко".
Таким чином ми поєднаємо той пласт української музики, який певний час замовчувався, і яким ми дуже пишаємося – українське бароко загалом у мистецтві та, зокрема, в музиці. Це наша сильна сторона, те, що свого часу суттєво реформувало українське мистецтво як таке. З нашого боку звучатимуть Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, а також шедеври Йоганна Себастьяна Баха, Йоганна Адольфа Гассе та Ґеорґа Філіппа Телеманна. Тож це буде надзвичайно цікаво.
В Андріївській церкві, так?
Так, це буде в Андріївській церкві. Виникає відчуття, ніби ця музика саме там і народжена. Хочу сказати, що проєкт із музикою українського бароко та класицизму ми граємо вже третій рік. Мається на увазі, що виконуємо рідко, правда, але інколи презентуємо. Нещодавно були на гастролях у Харкові – у них там є сцена в укритті – і ми грали "Марусю Чурай".
Це ж у Харкові зараз триває фестиваль "Схід Опера Фест", так? І ви запропонували свої вистави для участі в цьому фестивалі?
Спочатку, у перший день – це було 29 серпня, День пам'яті захисників України – ми зіграли "Марусю Чурай", і вона прозвучала надзвичайно актуально. Це буквально таке відчуття, ніби Ліна Василівна Костенко написала це от тільки зараз! А слухайте, вона ж написала це понад тридцять років тому. І це настільки якось споріднює! З іншого боку, думаєш, як інколи митець може бути пророком, правда? А на другий день ми грали саме українську барокову музику. І це було просто шикарно! Я й не думав, що люди так це сприйматимуть! Одразу відчувається, що харківський глядач відчував певний голод, і що це справді потрібно. Знаєте, не можна відрізати пуповину. Ну тобто фізично її відрізають, бо всі ми люди, коли народжуємося, але в нас залишається цей невидимий духовний зв'язок. Тобто скільки б не було Валуєвських та Емських указів, скільки б заборон не запроваджували, і як би вони не привласнювали наших митців, стверджуючи, що це їхні "великие русские" композитори, розумієте – все одно це неможливо забрати чи вичистити з пам'яті. Тому що воно є, воно українське, і воно глибинне. І тут настільки відчувалося, що це наші, українські люди! Таке відчуття, знаєте, ніби відбувся якийсь зв'язок поколінь крізь століття. І люди казали: "Слухайте, це ж наше, це просто вливається назад у нашу підсвідомість, у нашу кров!". Вони казали: "Це таке рідне, таке гарне!". І навіть не можна дозволяти собі думки порівнювати – гірше це чи краще. Ми навіть кращі, ми нічим не поступаємося відомим розкрученим європейським музикантам.
Ви керуєте театром, який ще донедавна (не знаю, як зараз, власне, хотіла б у вас запитати) мав дуже влучний слоган – "Крок до свята". Який він, цей "Крок до свята" в часи війни? Чи зберігаєте ви його?
Це дуже цікаве запитання. Ми – професійний колектив. Попри свою основну лінію – творити мистецтво та розвивати музичний театр, ми також маємо забезпечувати релаксацію, підтримувати психологічний стан і піднімати дух нації. Як би патетично це не звучало, але так воно і є. Адже коли людина йде до театру, вона вже внутрішньо налаштовується, для неї це своєрідне свято. Сюди ж ніхто не змушує йти: театр – це не хліб під час голоду, це тамування голоду емоційного, це духовна потреба. Тому, переступаючи поріг театру, людина стовідсотково отримує своє свято. Звісно, зараз воно буває з гірчинкою. Коли лунає повітряна тривога, люди змушені виходити й висловлюють усе, що думають про москальню, – іде потік "заслужених" слів... Тож сьогодні цей крок до свята пов'язаний із великими викликами, іноді він сумний. Але він є, і без нього ніяк. Така наша природа: якщо щодня занурювати себе в негатив і повторювати негативні мантри, на які одразу відгукуються мозок і серце, ми мимоволі перестаємо помічати, що світить сонце, і бачимо лише темряву. Тому я казав, кажу й не відступлюся від цієї думки: театр – це втеча від реальності. Людина приходить сюди на кілька годин, щоб забути про проблеми й знову відчути себе вільною та щасливою. Тим паче, зараз у нас є ще один слоган: "Місце зустрічі щасливих людей".
Я не обов'язково дотримуватимуся хронології ваших прем'єр, бо мені страшенно кортить запитати про "Мину Мазайла" та про проект, присвячений Березовському. Знаю, що ви подавали ці проєкти на "Тисячовесну" й отримали на них всебічне сприяння. Але, крім фінансового боку, мене цікавить творча складова. "Мина Мазайло" у форматі мюзиклу – це насправді крута ідея. По-перше, надзвичайно актуальна для нас сьогоднішніх тема. Як би це не звучало парадоксально, через 100 років після написання п'єси вона резонує неймовірно. З іншого боку, як саме це втілюватиметься?
Як? Гарно! Музику зараз якраз будуть писати, адже ми подавали це лише як ідею. Ми максимально дотримуватимемося тексту Миколи Куліша, оскільки спеціального окремого лібрето немає. Коли ми подавали проєкт на "Тисячовесну", саме так усе й орієнтували. Зрозуміло, що історія в Куліша дуже камерна: вона відбувається в будинку Мазайла, там лише дві кімнати й усе. Але наше завдання – показати період дуже активного розвитку України на початку XX століття: відтворити дух і життя тогочасного Харкова, його вулиць, розширити цей контекст і показати народження та життя нової України.
Як я вже казав, ми будемо максимально дотримуватися Куліша. У мене вже була перша спроба: я робив зі студентами Театрального університету ескіз "Укрдрамком", і так склалося, що народження цих етюдів відбулося саме через музику. Вийшла шикарна річ! А згодом ми робили Лабораторію мюзиклу – це було понад рік тому в межах проєктів нашої Національної спілки. Там народилося п'ять тем, і однією з них був саме "Мина Мазайло". Ще під час лабораторії, коли тривав процес написання, я відчув: може вийти надзвичайна історія! І вона буде цікавою не лише українцям, а й європейцям. Адже питання мови, культури, приналежності, ідентифікації, мислення, орієнтації нового та старого актуальні для багатьох країн (особливо пострадянського простору). І цей синтез, а не просто боротьба, може принести щось безцінне для розвитку країни.
Тому на цей мюзикл – а це буде саме жанр мюзиклу – я роблю велику ставку. Бачу, що це буде дуже цікава історія, за розмахом і влучністю схожа, знаєте, як "За двома зайцями". Музика має бути модерною, ритмічною, за законами написання мюзиклу. Але це буде не чисто американський бродвейський мюзикл "третьої хвилі", де є тільки вокал, а поєднання драми та вокалу. Адже такі тексти, таку гру слів, яка є у Куліша – особливо те, що стосується уроків Мокія та дядька Тараса чи тьоті Моті, – просто неможливо проспівати! Це треба тільки зіграти, тому ми зберегли ідентичний текст Миколи Куліша.
Ми досі сильно відчуваємо наслідки цієї тривалої русифікації, ми все ніяк не можемо випірнути з русифікованого контексту. І це велика проблема. Неможливість нарешті остаточно відхреститися від русифікації ми з вами фактично щодня бачимо на вулиці, у транспорті, у крамницях. Отже, це буде дуже тригерна вистава і дуже тригерна тема загалом для суспільства. Я спостерігаю такі настрої на вулицях принаймні Києва – їх дуже багато.
Але я вам скажу таку річ: ми як держава для цього нічого не робили. Від слова "зовсім" – нічого. Ви згадайте, коли вносили закон про квоти на українську музику в ефірах... Яка це була війна! Як це проклинали тоді В'ячеслава Кириленка, який тоді був при владі. Казали: "Як це так? Це ж бізнес! Ми ж тут таке космополітичне місто, розумієте?". А потім, буквально через декілька років, ми всі сказали: "Слухайте, у нас така класна українська молода музика, вау!". Отже, якби ми це підживлювали не один рік, якби це була послідовна державна політика, ми б сьогодні з вами на цьому рівні не розмовляли. Так, залишалися б поодинокі сім'ї чи люди, які є патріотами України, але більшість досі не усвідомила б, що треба переходити на українську мову. Таких багато. У мене навіть серед друзів є ті, хто каже: "Я не хочу калічити мову". Я відповідаю: "Ну, поки пробуй, давай, пробуй". А вони кажуть: "Мені навіть подобається, я насолоджуюся, коли чую чисту мову, але боюся, є психологічний бар'єр".
Але якби це була поступова державна політика... А тут же, знаєте, у чому обман? Чому люди так поводяться на вулиці? Бо ти заходиш у високі кабінети – не буду зараз називати, чи це Кабмін, чи Офіс Президента, чи міська влада, і ти чуєш там цю російську мову! І виходить жахливий цинізм: людина на екрані розказує, який він великий патріот і державотворець, а за лаштунками до охоронців звертається російською. І це шалена ганьба. Тому що це брехня, це підміна цінностей. Якби люди не відчували фальші, була б зовсім інша ситуація.
Тому "Мина Мазайло" (чи Мазєнін) буде у вас дуже актуальною виставою. А Березовський?
Це була моя величезна мрія, і вона нею залишається. Я завжди кажу своїм студентам: "Мрійте, щоб яскравіше бачити дорогу в майбутнє". Ця історія почалася в мене понад два роки тому, коли я захотів зробити щось за аналогією рок-опери "Моцарт". Адже всі знають Моцарта – навіть мала дитина каже: "Ой, Моцарт, Моцарт!", хоч і не завжди розуміє, хто це насправді. Сьогодні, коли приїжджаєш у Відень, бачиш безліч шоколадок, лікерів із його зображенням і все таке інше. До того ж довкола ходить купа людей, які продають квитки, вбрані в костюми Моцарта. Це ціла індустрія, яка вже фактично починає наповнювати бюджет країни – і все з такої, здавалося б, малої ідеї.
Коли ти бачиш, що на Болонській академії поруч висять барельєф Моцарта і барельєф Березовського... А про Березовського ми майже нічого й не чули. І от коли ти слухаєш цю фантастичну музику, то думаєш: "Боже мій, чому ж ми не зробили з цього бренд? Який це колосальний скарб!" Я подумав, що за це варто було б позмагатися. Ця тема одразу має перекладатися англійською мовою, адже і цю музику, і цей бренд потім можна успішно просувати в Європі. І їм це буде цікаво, тому що Березовський за кордоном часом навіть популярніший, ніж у нас. Знову ж таки, Березовський був академіком Болонської академії, а коли повернувся сюди, "рашка" вказала йому на місце: мовляв, співай десь там у хорі в Глухові, і на тому все. Тому цей сюжет – складний, кажу одразу. Чому? Бо практично всі архіви знищені. І я сказав, що ми будемо робити це у формі певного міфу. Можливо, хтось закине: "Ой, та такого ж не було!" А я й сам не знаю, було чи не було.
Моцарт – це вже теж великою мірою міф.
Тож ми будемо старатися створити власний міф, аби підняти на належну висоту ім'я нашого Максима Березовського.
