Ілюстративне фото: https://oda.zht.gov.ua
17 вересня в Україні відзначають День усиновлення. Це свято для нашої держави відносно молоде: його встановили у 2008 році. Три роки тому дату перенесли на 17 вересня (раніше відзначали 30 вересня), що пов'язано з реформою церковного календаря. Перейдімо до того, як сьогодні виглядає процес усиновлення, наскільки він складний, та скільки дітей наразі потребують батьківського піклування й турботи. Здавалося б, питання доволі просте: чи кожну дитину, яка залишилася без батьківського піклування та потребує родини, можна усиновити?
Дар'я Касьянова: Відповідь буде – ні. Хоча й хотілося б відповісти ствердно, але ні. Діти бувають у різних ситуаціях. Є діти, які дійсно мають статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Згідно з нашим законодавством, вони підлягають усиновленню або можуть бути влаштовані до сімейних форм виховання: прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу чи під опіку. Проте навіть серед дітей, які мають відповідний статус, є ті, хто не хоче, щоб їх усиновлювали чи брали під опіку. Це залежить від того, що саме їм довелося пережити раніше. Як правило, ми це враховуємо, адже Конвенція ООН про права дитини гарантує право дитини на сім'ю, а не право дорослих усиновити дитину.
Тобто дитина може відмовитися від пропозиції?
Дар'я Касьянова: Так. Сказати: "Я не хочу, ви мені не подобаєтеся, я зараз не готовий, я вам не вірю".
Станом на 30 червня цього року в Україні на обліку з усиновлення перебуває 14 тисяч 333 дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування. З них понад три тисячі живуть в інституційних закладах, а інші – у сімейних формах виховання. Це дані Державної служби України у справах дітей. Я хочу зрозуміти, чому та яку саме кількість із цих дітей неможливо усиновити? Як це зазвичай виглядає?
Дар'я Касьянова: У нас система влаштована так: ви озвучили цифру 14 тисяч дітей, але більшість із них все ж таки вже перебувають у сім'ях. Це означає, що діти влаштовані в прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу або під опіку. Перебуваючи в цих формах виховання, дитина не втрачає статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. І тут є свої плюси та мінуси. Насправді я часто спілкуюся з дітьми та молодими людьми, які виходять із сімейних форм виховання, і дехто з них каже, що для них це дуже болюча тема – ця стигматизація. Незважаючи на те, що вони зростали в сім'ї, вони все одно залишалися "статусними" дітьми, тобто мали статус сироти чи позбавленої батьківського піклування. Що це означає у звичайному житті? Дитина живе в родині 10 років, але має інше прізвище. І щоразу треба пояснювати, чому в батьків, наприклад, прізвище Петренко, а в тебе – інше.
Інший аспект полягає в тому, що діти, які виховуються в прийомних сім'ях та дитячих будинках сімейного типу і мають цей статус, продовжують перебувати на обліку як такі, що можуть бути усиновлені. А от діти, які перебувають під опікою родичів або не родичів (а це, насправді, найпоширеніша форма влаштування – на сьогодні так виховуються 41 тисяча дітей), вже не можуть бути усиновлені іншими людьми, оскільки опіка вважається постійною формою влаштування. Прийомна сім'я та дитячий будинок сімейного типу – це теж довготривалі форми, але з них дитину все ж таки можуть усиновити. Усиновлення в нас є пріоритетною формою, адже як тільки дитина усиновлена, вона стає повноправною частиною конкретної родини: отримує прізвище, по батькові, і це насправді дуже важливо.
Я хочу глянути цілісно, як виглядає вся система сьогодні в Україні, яка допомагає дитині реалізувати право на родину. Припустимо, є дитина, яка з якихось причин (а вони можуть бути різними) опинилася без батьків. Які є варіанти взагалі, що далі може відбуватися з цією дитиною?
Дар'я Касьянова: Зараз ми живемо в умовах повномасштабного вторгнення, війни, і дуже часто до мене звертаються люди з заявами: "Ми хочемо усиновити дитину, шукаємо малюка, у якого батьки загинули, наприклад, на фронті, або під час виїзду з окупації". Як правило, саме ті діти, які втратили батьків унаслідок війни, одразу потрапляють під опіку родичів. Українці мають великі сім'ї – є бабусі, дідусі, тітки, брати й сестри. У 2022 році держава спростила процедуру оформлення опіки для родичів, щоб їм не доводилося довго збирати документи й щось доводити. Тобто дитина вже знає цих людей – і одразу їде додому, наприклад, до бабусі. Тут не потрібні умовні притулки, лікарні чи інші заклади для тимчасового перебування. Це перший такий випадок, і його варто розуміти.
Наступна найпоширеніша причина, через яку діти залишаються без батьківського піклування, – це позбавлення батьківських прав. Зараз відомо дуже багато історій про насильство в біологічних сім'ях, жорстоке поводження з дітьми або різні залежності батьків. У таких випадках дітей вилучають і відправляють до Центрів соціально-психологічної реабілітації (якщо вони залишилися на підконтрольних територіях) або в інші заклади. На жаль, зараз діти часто тривалий час перебувають у лікарнях, а самі заклади часом евакуйовані за кордон. Саме ці діти потенційно потребують влаштування в сім'ю. Але тут постає інша проблема – тривалий процес позбавлення батьківських прав. Тобто, щоб дитина могла реалізувати своє право на влаштування в сім'ю, батьки мають бути позбавлені батьківських прав.
Але, наскільки я знаю, це тривалий процес, який може розтягнутися на 2–3 роки?
Дар'я Касьянова: Так, це триває дуже довго і нерідко не є пріоритетом. Бувають випадки, коли навіть за наявності беззаперечних фактів про неналежне ставлення чи невиконання батьківських обов'язків суди затягують розгляд. Наприклад, дитина пів року перебуває в лікарні, а суд зрештою вирішує, що біологічним батькам надали недостатньо допомоги для виправлення, і повертає дитину в сім'ю. Згодом фахівці змушені вилучати її повторно. Це надзвичайно травматичний процес. Після такого досвіду діти часто взагалі відмовляються йти в будь-яку родину: вони надивилися на це, поспілкувалися з іншими й просто бояться знову зіштовхнутися з насильством чи нехтуванням.
А де перебуває дитина, поки триває процес позбавлення батьківських прав її мами й тата?
Дар'я Касьянова: Зараз у нас система побудована так, що ці діти мають перебувати в патронатних сім'ях, у патронатних вихователів. Насправді це так звана тимчасова сім'я. Це спеціально навчені люди, які готові дбати про дитину певний період. Згідно з нашим законодавством, цей термін становить від трьох до дев'яти місяців, хоча насправді буває й довше – є випадки, коли дитина залишається на рік і більше через те, що суди дуже довго розглядають справи. За останні п'ять років в Україні ми все ж таки спостерігаємо значне збільшення кількості таких сімей, які приймають дітей. Там може перебувати одночасно трохи більше трьох дітей з однієї родини або ж троє дітей із різних сімей. У нашому фонді "СОС Дитячі Містечка" також створювалися перші патронатні сім'ї. Це дійсно дуже важливо та круто, коли дитину вилучають із небезпечного середовища прямо вночі й привозять одразу в таку родину. Це складна робота, але я особисто бачу, як фахівці працюють із дитиною і як у деяких випадках допомагають навіть біологічним батькам. Ну а якщо відновити біологічну родину не вдається, починається процес пошуку постійного рішення – тобто сім'ї усиновлювачів або прийомної родини.
Я пропоную дізнатися, як це – бути патронатною вихователькою. Людиною, до якої посеред ночі можуть привезти дитину й сказати: "Тепер це твоя відповідальність. Ти дбаєш про неї, і на найближчі три, шість, сім чи дев'ять місяців отримуєш нову соціальну роль". Поговоримо з такою людиною, до нас приєднується патронатна вихователька Ольга Зоря. Оля – моя знайома. Я дізналася про її нову роль, коли зателефонувала й запросила на каву. Вона відповіла: "Лєро, та в мене четверо дітей! Яка кава?". Олю, розкажи, будь ласка, як так сталося?
Ольга Зоря: Ми побачили оголошення в місцевому пабліку про те, що є потреба в таких людях, і пішли на консультацію до Служби у справах дітей. Нам пояснили, що патронат – це тимчасовий прихисток для дітей, які залишилися без батьківського піклування. Тобто коли родини потрапляють у складні життєві обставини або батьки не спроможні виховувати дітей, служба змушена їх вилучати. Ми з чоловіком вирішили, що можемо надати свій дім, свій час та енергію саме таким дітям. Адже це дуже важливо, а подібних ситуацій, на жаль, багато. Ми працюємо менше року. Наразі у нас четверо дітей, а до цього було ще троє. Тобто загалом ми підтримали й дещо реабілітували – там, де це було можливо й необхідно, – вже сімох дітей. Далі вони пішли хто в прийомну родину, хто в дитячий будинок сімейного типу – тобто в сімейні форми виховання.
Мені навіть звучить це страшно, бо в мене вдома одна дитина, а в тебе – четверо. Чи пам’ятаєш ти той перший момент, коли зателефонували й сказали: "Усе, завтра починаємо"?
Ольга Зоря: Так. Ми пройшли навчання, отримали рекомендації, і деякий час нам ніхто не телефонував, нічого не відбувалося. За цей час ми намагалися ще щось підремонтувати в хаті, придумати, що докупити. Щоранку я думала: "А раптом сьогодні? А раптом сьогодні?". І так воно й сталося. Увечері телефонують і кажуть: "Ви готові? У нас є хлопчик, приїжджайте". Ми зібралися з чоловіком і поїхали. Це був хлопчик років дев'яти, майже десяти. Він був дуже наляканий, та й ми були не те щоб спокійні. Але воно якось пішло-пішло – і нормально.
Розкажи, як це для тебе?
Ольга Зоря: Кожного разу це хвилююче, тривожно, бо ти не знаєш, що це за діти, чого від них очікувати, й як вони тебе сприймуть. Але коли я зайшла в кімнату, де вони були, і подивилася на цього хлопчика, ми зустрілися поглядами, і я зрозуміла, що контакт можливий. Вже наче він був не такий закритий, скажімо так. Потім, звісно, були проблеми – зрозуміло, що в нього складне дитинство, і це проявляється. Особливо коли дитина потрапляє в умови, де немає тих заборон, до яких вона звикла: психіка відкривається. Він одразу почав просити розповідати йому дитячі казки: "Ріпку", "Колобок" – щось дуже примітивне. Почав поводитися як зовсім мала дитина. Тоді я зрозуміла, що в нього не було повноцінного дитинства, де його пестять, дають забави відповідно до розвитку. І тут психіка цього запросила, а я йому це давала. Чоловік казав: "Ну йому ж уже 10 років, що ти робиш?". Але ж він цього потребував, тому я так і робила.
Ти казала, що за цей рік, відколи ви з чоловіком стали патронатними вихователями, через вас пройшло вже семеро дітей. Як тобі прощатися з дитиною, яка прийшла у твій дім, якій ти читала казки, у яку вклала стільки зусиль, турботи й, можливо, любові? Адже патронатна родина – це тимчасова форма прихистку. Ти готова до моменту, коли кажуть: "А тепер усе, рухаємося далі"?
Ольга Зоря: Так, це доволі складний момент, але до нього також готуєшся. Це не відбувається зненацька, як тоді, коли вони приходять. Усе відбувається більш-менш послідовно, тобто є час адаптуватися до цієї думки, до розлуки. З різними дітьми це по-різному. Ось один хлопчик живе у нас уже дев'ять місяців, і його доля поки не відома, тож із ним у нас дуже тісний контакт. А щодо тих дітей... Я сказала сумарно про сімох, але ж ми не всіх випустили. Одного хлопчика перевели від нас, ще двох також, а четверо поки залишаються з нами. Тож кожного разу це ніби й однаково, але все одно частка душі та серця десь залишається. Проте я завжди кажу їм, що вони можуть звертатися в будь-який момент, якщо виникнуть складнощі.
Я дуже хочу запитати про твою особисту мотивацію. Для чого це тобі й твоєму чоловікові, чому ви на це наважилися? Бо часи складні, життя нестабільне, постійні тривоги – можна знайти тисячу причин "ні". А ви знайшли причину "так" і продовжуєте це робити.
Ольга Зоря: У мене є таке пояснення. На початку війни під час спілкування в окремому колі людей я була налаштована на те, щоб допомагати дітям. Адже діти гинуть, залишаються без родичів, без батьків. Ця мотивація в мене була, але потім вона якось притихла, і я про неї забула. І коли з'явилася ця можливість, я зрозуміла: всесвіт мене почув. У мене було бажання – і ось мені запропонували таку форму, щоб робити благо для дітей. Зараз у нас троє дітей, які потребують дуже серйозної реабілітації, аби їх влаштувати надалі. Вони майже не розмовляють, не знають кольорів тощо. Це дуже важко: треба возити їх у районний центр, у лікарню. Але я розумію, що не маю права залишити їх у такому стані. Хочу дати їм максимум, щоб далі – коли буде усиновлення чи прийомна родина – їхній потенціал хоч трошки розкрився. Щоб і усиновлювачам було легше, і їм самим. Бо діти зараз – це найцінніше для нас. Зважаючи на ситуацію з демографією в Україні та з війною, мені здається, що це дуже-дуже важливо.
Для мене знання про те, що існує патронатна родина і такий статус, як патронатний вихователь, стало відкриттям. Бо я думала, що є можливість хіба що приходити, наприклад, у дитячий будинок чи іншу інституцію й раз на тиждень ставати наставником: вчити дитину користуватися карткою, водити її в кіно чи на заняття з англійської. А тут виявляється, можна взяти дитину додому, вона живе в тебе 3, 5, 7 чи 9 місяців, і потім ти знову вільний. Тобто робиш велику справу, але це не назавжди. Чи є ця форма популярною в такій системі?
Дар'я Касьянова: Це професійна форма, і на цьому важливо акцентувати увагу. Для того щоб з'являлися патронатні вихователі, їх потрібно шукати, мотивувати та пояснювати, що це за форма. Вони обов'язково проходять навчання. Утім, у деяких випадках навіть цього навчання може бути недостатньо, адже потрапляють дуже різні діти з різним травматичним досвідом – як про це щойно розповіла Оля. Відповідно, це може бути одночасно троє, четверо чи п'ятеро дітей з однієї сім'ї, чиї батьки опинилися у складних обставинах, і для цих дітей потрібно шукати прихисток. В інших європейських країнах це поширена форма влаштування дітей. Наприклад, я була у Великій Британії, де все це поєднується в межах однієї системи. Тобто одна й та сама прийомна сім'я для однієї дитини може бути тимчасовим прихистком, а для іншої – постійною родиною. Тому це цілком нормальна форма, і в мене величезна повага та вдячність до людей, які приймають таке рішення, особливо зараз, у нинішніх умовах. Знаю багато сімей, які були, наприклад, батьками-вихователями в дитячому будинку сімейного типу, досягли певного віку й випустили чимало дітей, а потім вирішили, що це і є їхнє життя. Тепер вони працюють патронатними вихователями й продовжують приймати дітей у Харківській та інших областях, де зараз дуже непроста ситуація. Адже є величезна кількість дітей, які цього потребують. І діти не повинні перебувати в закладах. Ми розуміємо й бачимо різницю: якою дитина виходить з патронатної сім'ї, а якою – навіть із найкращого інтернатного закладу.
Патронатна сім'я – це прихисток для дитини, яка ще може повернутися до рідної родини. А що відбувається далі, якщо, наприклад, повернутися вже неможливо?
Дар'я Касьянова: Я думаю, що для фахівців, як правило, ще на етапі влаштування дитини в патронатну сім'ю плюс-мінус зрозуміло, що буде далі з біологічною родиною. І якщо ми розуміємо, що, на жаль, повернути дитину в біологічну сім'ю не вдасться, бо батьки, наприклад, цього не хочуть (а такі сім'ї, на жаль, є), це означає, що шукатиметься нова родина. Як я вже казала, пріоритетною формою залишається усиновлення, адже тоді дитина втрачає статус сироти чи позбавленої батьківського піклування й отримує справжню сім'ю. Але з усиновленням у нас така історія: за останні роки з'явилося чимало охочих стати усиновлювачами – якщо порівнювати з попередніми періодами. Утім, як би там не було, люди зазвичай шукають одну дитину віком до 9–10 років. Бажано, щоб вона була здорова – насамперед ментально й психологічно. І якщо йдеться, наприклад, про двох-трьох дітей... Ну, двох людей ще готові розглядати. А от там, де троє чи четверо, це насправді дуже складна історія.Це про усиновлення. А якщо говорити про найпоширенішу форму – це все ж таки опіка, хоч усиновлення й залишається пріоритетним. І тут теж є свої підводні камені. Більшість дітей під опікою – це діти, у яких щось трапилося в родині, і опікунами стали родичі, наприклад, бабуся.
А подружки?
Дар'я Касьянова: З подружками складніше. Аби довести, що ти подружка і маєш контакт із дитиною... Загалом наше законодавство дозволяє влаштовувати дитину в сім'ю, з якою вже є взаємини та встановлений контакт. У 2022 році дуже активно під опіку брали дітей хрещені, якщо щось траплялося з батьками. Але насправді це така не в гарному сенсі схема, коли люди намагалися пришвидшити процес. Замість усиновлення вони брали дитину під опіку й намагалися довести близький зв'язок. Адже хрещені – це не юридичні родичі, проте тоді діяла спрощена система (яка триває й досі), і люди намагалися довести: "Ми хрещені, ми готові взяти". Але тут є свої ризики. Опікуни-родичі не проходять навчання, вони не перебувають під супроводом, їм не допомагають після влаштування дитини. Якщо подивитися на випадки повернення дітей... Ми ж із вами про це говорили: питання не лише в тому, щоб просто влаштувати дитину в сім'ю. Головне – щоб через день, три тижні чи 10 років її не повернули назад в інтернатну систему зі словами: "Я не впоралася, це складно".
Пропоную долучити до розмови маму-усиновительку, щоб дізнатися, як це працює в житті звичайної людини. Це – Зоряна Гузь, мама-усиновителька Софійки. Софійці зараз 7 років, і родина в такому складі функціонує вже 2,5 року. Я б хотіла розпитати про ваш шлях: як ви зрозуміли, що хочете усиновити дитину? Як визначилися з її віком та статтю? І як взагалі наважилися на усиновлення, адже це колосальна відповідальність у такі непрості часи.
Зоряна Гузь: Якщо говорити про мій шлях до усиновлення, то він розпочався у моїй уяві та свідомості ще з 18 років, коли я проходила педагогічну практику в інтернаті. Саме тоді я поставила собі за мету: свого часу обов'язково стану родиною для дитини, позбавленої батьківського піклування. Але для цього знадобилося понад 25 років. Ця думка ніколи мене не покидала, хоча життя йшло своїм шляхом: народжувалися власні діти (у мене два сини), вирувала робота, був дім, та й чоловік у певний період не був готовий. Проте коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком усвідомили: настав той самий час зробити те, про що ми так довго говорили й до чого йшли.
А скільки років вашим синам?
Зоряна Гузь: На сьогодні одному синові 26 років, другому – 20.
Тобто це дуже велика різниця у віці з Софійкою.
Зоряна Гузь: Так, різниця суттєва. Коли я стала на шлях усиновлення, у чоловіка були вагання: мовляв, ми вже такі старші, зрілі батьки, чи не соромитиметься нас дитина?
Якщо не таємниця, скільки вам і чоловікові років?
Зоряна Гузь: Мені зараз 47 років, а чоловікові – 52.
Зрозуміло. У нас якраз нещодавно був ефір із Соломією Вітвіцькою, яка вперше вагітна у 46 років. Це нині тренд – ставати батьками у такому віці.
Зоряна Гузь: Я бачу в цьому власні плюси. Наші біологічні сини вже дорослі й відійшли від нас: старший живе окремо у Львові й одружений, менший – навчається у Польщі. Тож ми з чоловіком фактично повністю присвятили себе Софії. З появою доньки наша родина заграла новими барвами. Ми вчимося по-новому бути батьками й дивимося на батьківство геть з іншого ракурсу.
А можете згадати процес вибору дитини? Адже це буває дуже непередбачувано. До цього в студії ми спілкувалися з Дарією Касьяновою про те, що спочатку ти обираєш дитину, а вже згодом стає зрозуміло, яка вона насправді. На цьому етапі деякі родини навіть повертають дітей, зізнаючись, що не впоралися. На що ви звертали увагу, коли міркували, кого прийняти у свою родину?
Зоряна Гузь: Я завжди хотіла доньку. Оскільки Господь дав мені двох біологічних синів, вибір був очевидним – це має бути дівчинка. Ставши на шлях усиновлення, я розуміла, що не готова йти в декретну відпустку, тому дитина мала бути віком від двох років і до школи. Це дуже затребуваний діапазон – дівчинка 2–6 років, без братів і сестер (ми розуміли, що фінансово зможемо дати все тільки одній дитині, тому сиблінгів не розглядали, адже вже маємо двох своїх). Обраний нами критерій здавався майже нереальним: практично всі усиновителі шукають саме таких дітей – одну блакитнооку дівчинку такого віку. На курсах нас попереджали, що це складно, радили розширювати межі пошуку й застерігали, що в системі перебуває здебільшого багато підлітків, тож шукати доведеться довго. Але як педагог за освітою я розуміла: що раніше відбудеться раннє втручання та виховання, то більше вдасться вкласти в дитину, скоригувати якісь моменти та забезпечити успішний розвиток. Мені знадобилося 10 місяців, щоб знайти нашу донечку.
Наче вагітність!
Зоряна Гузь: Так! Від моменту отримання документів і внесення нас до бази даних усиновителів до безпосереднього знайомства з дитиною пройшло рівно 10 місяців.
Наскільки цей досвід виявився для вас передбачуваним? Адже ви вже мали досвід материнства, але не мали досвіду виховання дитини, яка вже має свій сформований бекграунд – без вашої участі.
Зоряна Гузь: Хочу сказати, що відповідальність і турбота – чи то про біологічну дитину, чи про прийняту серцем – однакові. Проте підходи, розуміння та весь той бекграунд – досвід болю й травм – вимагають підвищеної уваги. Це зовсім інший досвід. Я підходила до цього з певним розумінням. Теоретично була готова – на курсах нас націлювали не вимагати від себе любові з першої ж хвилини. Я пройшла цей трансформаційний шлях: від щоденної рутини, догляду та навчання – до повного прийняття та відчуття, що це справді наша дитина. Нам із чоловіком знадобилося півтора року, щоб ми подивилися одне одному в очі, і чоловік сказав фразу, яку я ніколи не забуду: "Знаєш, мені здається, що Софія була з нами завжди. Не вистачає тільки перших п'яти років у сімейному альбомі".
