"Я мала нагоду працювати у Паризькому офісі в жовтні 2018 року. Паризька команда займалася підготовкою прем’єри "Дау", а саме ─ інсталяціями в Театрі Шатле, Театрі де ля Віль та центрі Помпіду, котрі відбулися у січні-лютому 2019 року. Я працювала у кастинг-команді, і мої обов’язки передбачали спілкування з потенційними учасниками паризької інсталяції, яких належало познайомити з проектами, зацікавити, запросити до потенційної участі тощо", ─ зазначила Ірина Собченко.
Собченко розповіла, чи був якийсь специфічний порядок денний під час роботи над проектом, за яким жили працівники паризького офісу.
"Так, як на харківських зйомках, жодних прописаних правил у Парижі не існувало, тому що це вже був постпродакшн. Але були деякі нюанси. Всі працівники підписували договір про нерозголошення перш, ніж ознайомитися з будь-якими матеріалами проекту. На конфіденційності і на ексклюзивності нам наголошувалося повсякчас. І весь простір було організовано так, щоб створити максимальне враження, щоб захопити людину. У Театрі Шатле, де я працювала, були стилізовані кімнати з еклектичними елементами радянського декору. І в цих кімнатах працювали і приймали гостей. Наприклад, я працювала у гротескній кімнаті, стилізованій під секс-шоп. Другий важливий момент ─ від працівників вимагалося повне занурення у процес. Не можна було говорити про звичайну роботу, це вважалося поганим тоном, тому що ти маєш бути у проекті від ранку і до пізньої ночі, проводити свій вільний час з колегами, випивати у барі, який теж був частиною простору "Дау". Всім, хто туди приходив, казали, що проектом потрібно жити, бути готовим пожертвувати власними інтересами. І згодом я переконалася, що спілкування всередині проекту непрозоре, що всі ніби вільні діяти на свій розсуд, але потім приходить Хржановський і каже, що все неправильно і всіх звільняє. Тобто була ілюзія вибору у заданих рамках, тому що проект потрібно було правильно сприймати і відчувати, але при цьому ніхто нічого нікому не мав пояснювати. Таким чином, експеримент продовжувався поза територією харківських зйомок, але у більш латентній формі", ─ сказала вона.
Собченко зауважила, як відбувався прем’єрний показ.
"Я була і на прем’єрі, і на допрем’єрному прогоні. Деякі з фільмів я бачила ще задовго до того. Тому на прем’єрі мене більше цікавило, як працюватиме механізм інсталяції. І працювало це не дуже добре. По-перше, через брак часу і підготовки. По-друге, через те, що сама інсталяція була еклектичним нагромадженням подій і стимулів. Вочевидь, це все мало якось працювати, але замість емерсивного досвіду, вийшло щось на зразок погано організованого фестивалю. І це не лише моє враження. Там, дійсно, були цілодобові покази, зустрічі з активними слухачами, лекції, перформанси, концерти, буфет, де подавали горілку і картопляне пюре з котлетою в алюмінієвих мисках, тобто весь цей колорит. І все це відбувалося у недобудованих інтер’єрах театру, запланована система з дауфонами, які мали б індивідуально скеровувати відвідувача, якраз не спрацювала. На локації була задіяна величезна кількість людей ─ волонтерів-гідів у сірих комбінезонах, але з ним толком нічого не міг пояснити. І згодом організатори пояснили все це як особливий задум, "принцип невідомості і постійної метаморфози". А для паризької публіки такі пояснення видались непереконливими. І невдалий запуск проекту, що відклався на кілька днів через відсутність дозволу і префектури, загалом викликав шквал обурення у пресі і здивування", ─ прокоментувала літературознавця.
Вона наголосила, що "Дау", насамперед, критикували через непрозорість, погану організацію, через порушення трудового законодавства, називали "тоталітарним Діснейлендом". Самі фільми були досить цікаві. Вони могли комусь сподобатись або ні. Це справа смаку. Але загалом у той час питання насильства у "Наташі" чи "Дегенерації" не підіймалося. І у Парижі "Дау" отримав реноме химерної російської сенсації".
"Я вважаю, що заперечувати художню цінність цього проекту, демонізувати, засуджувати його за аморальність ─ це абсолютно хибний шлях. Це означає робити те, до чого спонукає логіка "Дау" ─ відмовитися від рефлексії. Звісно, такі речі, як експлуатація чи порушення прав дитини потрібно розслідувати. Але, попри всі свої серйозні етичні прорахунки, "Дау" підіймає важливі питання. Цей проект може бути багатим матеріалом для дослідження етики праці, етики владних стосунків, культурних процесів в епоху неоколоніалізму та неокапіталізму. Але відповіді на ці питання має давати аж ніяк не Хржановський. А по-друге, це проблема суб’єктності, особистої і політичної, і відповідальності. Ці дві категорії розчиняються в тумані ідеалу", ─ коментує Собченко.
Фото: кадр з кінопроекту "Дау. Дегенерація"
За її словами, "на конференції Алексієвич прозвучала ідея, що пам'ять про Бабин Яр ─ це територія-амнезія. Радянське минуле буцімто за весь цей час не було ніким адекватно осмислене, і лише новаторський метод Хржановського дозволяє це зробити. Сам режисер "Дау" неодноразово заявляв, що він ─ радянська людина, що всі ми радянські люди і живемо за радянськими рефлексами. І виникає питання, чи має він достатньо компетенції, чутливості, аби зрозуміти специфіку Бабиного Яру як українського місця пам’яті. І якщо зараз відбувається цей скандал з "Дау", потрібно дати можливість висловитись учасникам проекту, проте мені здається, що це не таке просте завдання з багатьох причин".
Історик Сергій Єкельчик прокоментував, яким спосіб відтворення радянської атмосфери у проекті.
"З автентичними, вінтажними речами там цікаве питання. Тут не йдеться про відтворення автентичності як такої, як відомого перебігу подій. А, власне, про відтворення моделі існування, як її розуміє режисер. Тобто це фактично художній проект. І мені здається, що цей історичний контекст до нього підтягнуто саме тому, щоб виправдати цей художній, дуже проблемний експеримент. Виправдати тим, що у такий спосіб вибудовується пам’ять про радянський період. Але вона вимальовується так, що радянським періодом можна водночас насолоджуватися, причому навіть садистичними вимірами цього періоду. І ці умови, які було поставлено перед учасниками проекту, вони самі по собі примушують думати про цю українську кінематографічну галузь і людей навіть з вулиці, як своєрідну дешеву робочу силу для проекту, який буде продаватися на Заході. Це насправді сумно, що стільки людей погодилося на умови, які були абсолютно нераціональні і садистичні від самого початку. Це складно було б знайти в якійсь іншій країні. І це захоплення так званими реаліті-шоу, яке пізно прийшло до нас і вже трохи віджило на Заході", ─ зазначив історик.
За словами Єкельчика, "для цього проекту правильним був би термін "паноптикум", у якому всевладна людина споглядає. Тільки що ця людина зайняла місце радянської влади, НКВД, Берії, Сталіна і всіх керівників. Тому це абсолютно капіталістична спроба відтворити соціалізм у такий спосіб, щоб можна було насолодитися тим соціалізмом, не втрачаючи при цьому поверхової моральності. І при цьому виходить, що домайданна Україна стає майданчиком для цього".
Фото: кадр з фільму "ДАУ. Наташа", Berlinale
Щодо подальшої долі меморіалу "Бабин Яр" історик зауважує наступне:
"З тих коротких заяв, які зробив Хржановський з приводу того, як буде неосмислено концепцію меморіалу, випливає, що там будуть застосовуватися засоби емоційного впливу. І оскільки щойно ми читали про такі самі засоби у фільмі "Дау", і вони є найбільш проблемними, то Бабин Яр може стати дуже проблемним проектом. Окрім того, у нас не вироблено інституційної пам’яті про Бабин Яр. Вона фактично розвивається тільки зараз. І українська держава втратила часта ініціативу у тому процесі. А це справді пам'ять, яка стосується всіх українців. Те, що цей проект стане полем для експерименту, в якому може не бути чіткого сценарію і на людей будуть діяти емоційно, це дуже турбує", ─ сказав Єкельчик.
Зазначимо, російський режисер Ілля Хржановський заявив, що сам із посади художнього керівника не піде, адже призначений на неї наглядовою радою проекту "Бабин Яр".
Нагадаємо, проект "Дау" Іллі Хржановського перебував у виробництві понад десять років. Орієнтовний бюджет фільму варіювався в межах 3−4 мільйонів доларів. Фінансували проект спільно Україна (Держкіно), Німеччина, Франція, Швеція та Росія. Для зйомок у Харкові був відбудований радянський інститут, де близько трьох років люди жили за радянськими правилами. В результаті було створено 15 фільмів. Два фільми з проекту були представлені на Берлінському фестивалі.
На фото: Ілля Хржавноський, UAINFO.ORG
