Родина режисера Олександра Ігнатуші під час Голодомору проживала у селі Трипілля на Київщині. У сім’ї його матері було четверо дітей, яким було по 2-3 рочки. "Моя мама пам’ятає, як одна з маленьких просила їсти, моя бабуся Федося готували якісь корінці і зернятка, розтерла їх, але дитина все одно померла. Думаю, що історії дуже подібні – прийшли, винесли все і зрештою, якийсь сусідський комсомолець, який ще мав якісь залишки серця, співчуття, десь приховав телятко, а більш старший чи свідомий комсомолець його помітив і вивів те телятко", – розповідає він.
Дуже довгий час нащадків у родині оберігали від цієї пам’яті. "І згадувати боялися. Як фронтовики про фронт, так і люди, які пережили цей страх 32-го – 33-го років: "Ой, діти, воно вам не треба", "Так, доходили якісь слухи, що десь дітей поїли". Так, це якась казка…Змій Горинич якийсь поїв, очевидно, а не власний батько, або сусідський. Якось це не сприймалося. Лише згодом під глибоку старість, моїй мамі нещодавно виповнилось 95, і вона почала писати про все це. Взагалі вона в мене поетеса. Ми видали її невеличку книжечку. І в тій книжечці вона згадує у своїх віршах ті страшні часи".
Олександр Ігнатуша вважає, що ще однією з форм подачі фактів про Голодомор може бути документалістика. "На мою думку, якось не пасує в художній формі відроджувати ті події. Або це має робити хтось дуже-дуже талановитий. Як у кінофільмі "Піаніст", де знайшли грань між художнім і правдивим. Українська нація трагічна, драматична, пісні у нас сумні, можливо тих, хто співав веселих пісень першими і знищували. І козаків, і сліпих кобзарів. А сухі факти, але правдиві, вони доречні, і тому мені здається, що тут завдання більше для документалістики".
Журналістка Галина Плачинда розповіла про свого батька письменника Сергія Плачинду, який не тільки пережив, а він є одним з перших, хто піднімав тему Голодомору в Україні, ще за часів "перебудови". "Батькові вже було 5-6 років, коли все це відбувалось, і він багато що пам’ятав, бо думаю, що для дитячої психіки це були дуже дратівливі моменти. А потім, він неодноразово повертався до нашого села, розмовляв з людьми, коли вже почав про це писати, коли про це вже дозволили писати публічно. Він їздив самостійно, збирав ці спогади і реконструював цю картину страшного голоду".
Село, де жила родина Сергія Плачинди, виведене на стелі жертв Голодомору в Кіровоградській області. "Коли люди починають бачити, що вимирали цілими селами, то починають усвідомлювати масштаби цієї трагедії", – вважає Галина.
Прадід філологині, доцента КНУ ім. Шевченка Олени Міщенко був заможним господарем у Борисполі, що на Київщині. "Він був ветераном Першої світової війни, мав землю, мав гай, мав наймитів, мав трьох доньок, одна з них померла в Голодомор. Він був розстріляний в 37-му році, прабаба померла після Голодомору. Це – досить драматична сторінка нашої родинної історії".
Науковиця вважає, що пам’ять про ті страшні події є важливою для кожної родини. "І хочеться звернутись до людей – нехай вони пошукають у себе, в усіх є ці шматочки пам’яті, пошукають ці реліквії по альбомах, по родинних архівах. Якщо їх змогли зберегти наші прадіди та прабабусі в ті страшні часи, то ми, тим більше, мусимо це зберегти, мусимо це віднайти і поділитися зі світом – якою була наша Україна, якими були ці люди. Вони ж, власне, помирали лише через те, що вони були українці".
Фото: УНІАН