Вдихаю, видихаю, рухаюсь повз будинок. Приход. Частина під'їзду п'ятиповерхівки позаду складається, мов іграшкова. Забігаю до найближчого неушкодженого підвалу. Свідомість протестує проти дійсності. Поринаю у спогади. 

Герої не втомлюються, не жаліються, не падають духом, не втрачають здоров'я, не потребують заміни. Герої навіть не вмирають, якщо вірити тому, що кричать на їхніх похоронах. Дуже зручно мати в країні трохи людей, яких завжди можна назвати героями і вірити собі в них. І хай розрулюють. Якщо вже пішли на війну, то хай вертаються або з перемогою, або так, щоб ми зустрічали їх на коліні й нагадували, що вони не вмирають.
Дай нам, Господи, ще трохи героїв, і ти побачиш, як сильно ми будемо у них вірити! І хай нам не втомлюються, наші дорогі, хай не жаліються, не падають духом, безцінні наші, не втрачають здоров'я і не потребують замін, наші незамінні. І хай багато не говорять. Це зазвичай найгірше. Коли вони починають торочити про ухилянтів чи втому, тоді вірити в них стає дуже складно. І коли говорять, що їх треба міняти. Війна — це ж не футбольний матч. І не касовий апарат в АТБ. І не кроси замалого розміру, які поспішно купив, але не викинув чек. Тут немає ніяких замін. Війна — це серйозно. Героїв не міняють.

Перше кохання — це місто, геть без мешканців. Воно гинуло, кинуте тими, кого любило поколіннями. Втрачало життя повільно і без надії на порятунок. З тими, хто захищав його. І гинув разом з містом. Зціпивши зуби, врісши у стіни, ставши єдиним муром перед ордою. 

Другому коханню від природи були залишені у спадок небо та діти. Воно поспішало народити й навчити літати. У тому місті, що гинуло від війни і зради. Воно поспішало дати життя посеред лютого у місті, яке не доживе до березня.

Третє кохання прийшло сюди здалеку. З бойовим наказом боронити все, що мало сенс для її землі. І з дозволом вбивати все, що вбиває їх.

Я в київському пабі, розглядаю відвідувачів. Хлопці та дівчата, різного віку, різних професій, сидять за столами та за барною стійкою, з келихами пива, посміхаються, теревенять.

Я думаю — чи розуміють вони, що сюди може в будь-яку мить прилетіти ворожа ракета? 

У п'ятницю, 4 квітня 2014 року ми з друзями вишкребли з кишень усю готівку, накупили сосисок і поїхали прощатися з Чорним морем. Поїхали на мис Тарханкут. Туди, де степ, скелі та море. Стояли над прірвою і дивилися у далечінь. Вдихали повітря солоне і гірке водночас, в якому водночас було море і був полин. Такого поєднання я ніде й ніколи більше не відчував. Ми смажили сосиски, пили каву й вирішили пірнути у море. Був квітень, було холодно, та ми усвідомлювали, що наступного разу увійти в цю воду зможемо нескоро.   

Вервечка швидких мчить посеред густого, рясно поцяткованого вогнями міста. Інші машини поступаються дорогою. Я "легка", отже, можу сидіти. Поруч лежить хлопець з уламком у хребті, тяжкий, "лежачий". Дев'ять років до цього я спостерігала колони, якими возили поранених, зіщулюючись від почуття провини. Тепер я всередині такої історії. І мені дивно дивитися на велике світле нічне місто. Здається, що все не насправді і цього не може бути. Справжнє життя, тобто не-життя, але справжнє, лишилося там, серед поламаних дерев і непевних стежок, у підрахунку секунд між "виходом" і "прильотом". 

Шовкові простирадла й фірмові гітари.
Середземне море, бриз, вітрила. Брют о десятій ранку.
Сміх доньок і сімейні вечори у рідній Одесі. Друзі, концерти, афтепаті. 

Люблю все це…

Але зараз — війна. І я — солдат. Я навчився спати на бетоні, розрізняти приходи, грати на гітарі руками, які не милися протягом тижня.
І я пізнав іншого себе.

У звільнених селах руйнування не дивують. Скалічені війною хати, обвуглені кістяки техніки по городах та садах, вирва від авіаційної бомби на місці школи. Вітер ворушить сторінки обгорілих розкиданих підручників, немов передивляється завдання, на яке знає відповіді. Ці картини не вражають. Злять, засмучують, дратують — так, але не вражають.

Вражають люди. Місцеві мешканці, які чомусь залишилися в рідних домівках. Не змогли поїхати — чи не захотіли. 

У минулому житті мене часто запитували: що б я написала в листі самій собі у минуле? За умови, що в цьому листі не можна напряму говорити про події, які стануться. Що б я порадила юній дівчинці, яка закінчує музичний коледж і мріє підкорити світ?

А Ремарк нас усіх обманув. Написав, що в окопах нема атеїстів — така відома фраза, а насправді ж суцільна дурниця. Свого улюбленого атеїста я зустрів якраз в окопах.