Проєкт Вахтанга Кіпіані про меморіалізацію й культуру пам’ятання. У кожній з п’яти серій ідеться про те, як біль втрати перетворити на тривалу національну пам’ять. Проєкт описує нові форми вшанування полеглих військових і цивільних, нові ритуальні етику й естетику, що виникли в часи російсько-української війни.
Аудіоверсію програм слухати ТУТ
Як трансформуються практики вшанування померлих — якими були давні звичаї і який вигляд матимуть сучасні? Досліджуємо, як стирається межа між приватним і публічним переживанням смерті військового, формуючи нову культуру пам'яті. Як креативні форми вшанування та намагання говорити про загиблих сучасною мовою змінюють підхід до проживання втрати? Де проходить межа між особистим болем і публічним обов'язком пам'ятати? Реальні приклади, особисті історії, архівні голоси — у проєкті Вахтанга Кіпіані "Культура безсмертя: памʼять у часі війни".
"Понад двадцять років я досліджую поховання українців у світі. Провів сотні годин серед історичних надгробків і запрошую вас у цю важливу, часом болісну, але захопливу подорож пам'яттю, яку вдалося зберегти", – зазначає Вахтанг Кіпіані у проєкті Радіо Культура "Культура безсмертя: памʼять у часі війни". "Ми шукатимемо відповіді на питання: чому одні цвинтарі стають символами, а інші — джерелами напруги? Поговоримо про культурні й історичні контексти воєнних поховань — від історичних кладовищ українських солдатів за кордоном до нової етики вшанування, що народжується просто тут і зараз. У кожному випуску — реальні приклади, особисті історії, архівні голоси", – розповідає Вахтанг Кіпіані.
У проєкті Вахтанга Кіпіані "Культура безсмертя: пам'ять у часі війни" сьогодні говоримо про перепоховання: як повернення тіл загиблих на Батьківщину стає жестом пам'яті й політичним актом. Як вирішити, кого повертати додому, а кого — ні? Як змінюється сенс ушанування, коли прах повертається в інший час і в інший контекст? Згадаємо історії, де перепоховання стає актом відновлення історичної справедливості, а може, інструментом конструювання національної ідентичності.
Україна зберігає могили ворогів — не з ностальгії, а з розуміння, що пам'ять — це частина цивілізованості. Але що робити з тими пам'ятниками, які продовжують говорити мовою імперії? Як ушанувати радянського солдата — не як символ чужої держави, а як людину, яку ця держава використала? Сьогодні у проєкті Вахтанга Кіпіані "Культура безсмертя: пам'ять у часі війни" — про чужих, які лежать у нашій землі. Про своїх, які воювали під чужими прапорами. І про нову етику пам'яті, яку ми вибудовуємо зараз.
Маркування простору — важлива складова існування нації. Коли ставимо пам'ятник, меморіальну таблицю чи надгробок, то заявляємо світові: ми тут були, ми тут є, ми маємо значення. Як нація залишає свої сліди у просторі? Про це — у проєкті Вахтанга Кіпіані "Культура безсмертя: пам'ять у часі війни".
