Про початок повномасштабної війни
23 лютого — останній адекватний день у моєму житті після ескалації війни, але в повітрі вже відчувалося. Тоді я проходила Лабораторію проєктів від British Council для креативних продюсерів і працювала сценаристкою серіалу про ДСНС, який, мабуть, ніколи вже не вийде.
Коли я приїхала додому писати сценарій, то побачила, що в мене повідомлення від різних іноземних друзів про те, що треба щось робити, якісь включення…Це були ізраїльтяни, американці, британці. Останнім був дзвінок американського колеги з Лос-Анджелеса. Він сказав: "Ви ще в Києві? Виїжджайте. У США сказали, що у вас сьогодні все буде". Я сказала, що ми почекаємо до ранку, а потім побачимо. Я не хотіла виїжджати з Києва. Десь о 1:00 ночі закінчила з ним розмову і навіть не пішла спати в ліжко, тому що залишилось мені спати 3,5 години, щоб дописати серію.
Прокинулася о 4:30, сіла писати і почула… У мене навіть на секунду не було варіантів, що це. Підійшла до вікна, хоча знала, що цього не можна робити. Це були вибухи на Солом’янці, які було чутно в мене. Я ще трошки постояла і подумала, що не хочу будити чоловіка. Так було хвилин 15, а потім пішла, розбудила його і сказала, що почалося.
Перше про, що я подумала — я не хочу будити дитину, поки це можливо. Друге — потрібен план, що ми робимо. Третє — треба набрати воду. Це те, що мені спало на думку: нам потрібна буде вода і треба в коридор.
Я ще з літа відчувала це (повномасштабне вторгнення Росії — ред.) дуже капітально. І взагалі з 2019 року було постійно відчуття загрози, що це то ближче, то далі. А тут ситуація відчувалася дуже сильно. Весь лютий ми тримали час від часу повний бак в машині, харчі, які не псуються, свічки, ліхтарі, аптечки…
Я розуміла, що є варіант їхати в Закарпаття, де мої батьки. Коли вже вирішили, що потрібно виїжджати, ми їхали не однією родиною. Щодо того, як це сприйняла моя дитина, якій на той момент було 5 років, то у нас такі відносини з дочкою, що я не удаю, що чогось немає, коли це є. Багато років до того, як стати мамою, я працювала з дітьми. Діти знають, навіть коли ми чогось не кажемо. І набагато гірше обманути довіру. Бо й зараз у класі моєї дочки є діти, яких вивозили і яким казали, що вони їдуть в поїздку. І діти дуже образилися на це. Відбулася тріщина в довірі.
З дочкою без деталізації жаху, але розмова була. Вона була поступово. Для неї не секрет, що війна триває вже давно, що був Майдан. Тобто історичні події складені в її голові вже давно. Вперше про війну серйозно ми поговорили минулого року, коли були на параді. Вона бачила ветеранів, питала, що і як сталося. Звісно, я не описувала механізм, як стається контузія чи відриває ногу, але ми говорили, чому в людей протез.
Чому Росія почала агресію проти України
Ми окрема незалежна нація з глибинною історією та корінням. Ми не монокультура. Ми маємо багато історії. Росія її не має. І вона шукає, де знайти це коріння. Так сталося, що ми це коріння. Відпустити від себе фундамент вони не можуть. Їм потрібно розпастися і перебудуватися, а на це імперія піти не може.
З 2014 року ми почали відриватися семимильними кроками, але і дорогою ціною. Нині ми платимо неймовірну ціну за нашу незалежність, самобутність та розвиток. Єдине, що мені хотілося б — щоб ми це не втратили в інших процесах. У процесах всередині, у державотворчих процесах під час відновлення нашої економіки, під час рефлексії щодо наших хиб, бо в нас їх чимало. Я з тих людей, які не погоджуються з твердженням, що це не на часі. Якщо не сьогодні, то коли? Якщо не я, то хто?
Про життя за кордоном
Нині ми з дочкою мешкаємо в Ірландії. Донька знає, що відбувається, що її батько на фронті, і їй необхідно це усвідомлювати. Водночас вона вчиться в ірландській школі, а по обіді займається з українським вчителем. Також з нею ми говоримо про українську культуру, і я викладаю в її школі курс української культури. Я не можу сказати, що ми виїхали родиною, тому що частина родини тут і захищає Україну. Ми вважаємо це тимчасовою ситуацією.
Як виникли "Українські валізи"
Я не припиняла писати. Як тільки 24 лютого я вийшла в ефір своєї Лабораторії від British Council, ми почали розмовляти про те, що відбувається. Нас було троє, і ми свідчили, що відбувається, попросили їх опублікувати певні пости від British Council. Це було якесь шаленство. Я писала волонтерські тексти, тексти для міністерств, ми придумали бойкот російського ринку, писали звернення до світових письменників із тим, щоб вони відкликали свої права, писали компаніям, чому важливо піти з російського ринку. Я довго займалася цим, поки мій чоловік не пішов у військкомат. А потім сталася інстинктивна річ, яку я зараз мало можу пояснити.
У мене втрачена робота, я вже не працюю з серіалом про ДСНС, адже це стало неактуальним. І взагалі було відчуття, що моя професія стане неактуальною. Я можу для себе щось робити, але кому потрібні люди, які пишуть тексти, якщо не буде чого їсти. Я добре знаю історію Другої світової війни, бо колись працювала з людьми, які пережили Голокост, і добре пам'ятаю їх розповіді: потрібно знайти спосіб вижити. І я в Закарпатті пішла працювати оператором АЗС. Це містечко, через яке ти мусиш проїхати, коли їдеш за кордон або їздиш навколо.
Я почала там зустрічати людей, які їхали з усіх куточків України. Ніколи не забуду чоловіка, який стоїть переді мною. Я питаю: "Що Вам?". А він сам з собою чи зі мною говорить: "Кашу… бульйон… кашу…бульйон". Взяв гаманець, поклав його. І я бачу ці розгублені очі та впізнаю їх, бо за тиждень до того я була така сама на іншій заправці. Дитині я порадила кашу, чоловікові винесла чай, щоб йому стало краще. Я спитала, звідки він. А він такий: "З Сумщини. Немає більше Сумщини…Ось вся моя Сумщина: дві валізи, дочка і дружина. Вся Сумщина помістилась там". Я розгубилась трохи й кажу: "Знаєте, все зміниться. Назавжди так не залишиться. Буде вам ваша Сумщина". Я так впевнено це сказала, але оця фраза "вся моя Сумщина у валізах" так мене підшкрябала, що я пішла і записала її на серветку.
Потім я зустрічала різних людей, яких почала фразами записувати на серветки, і зрозуміла, що багато того, що вони говорять, дуже схоже на ті свідчення, які я записувала за 12 років до цього від людей, які пережили Голокост. Історію, звісно, складають факти, але історія складається з людських історій, тому що вони різні і з деталями. І я відчуваю, що я це хочу і мушу робити.
Я досі записую інтерв’ю для Польського радіо. Крім того, буде розширений варіант "Українських валіз", а саме — книга. Там буде моя історія та історії людей, яких я зустрічаю. Це розмови про те, як ми живемо і як жили. Іноді ми розмовляємо про те, чого ми прагнемо, а також обов'язково про те, що у нас у валізах. Тому що через ці речі люди часто розповідають про себе більше, ніж коли вони говорять: "Я такий і я такого хочу".
Що було у валізах українців, які рятувались від війни
Я записую не лише тих людей, які виїхали в Європу, а також людей, які залишилися і які повернулися. Останнє, що мене дуже вразило — це поліцейський з Донеччини. Для нього це був другий переїзд: у 2014 році був Донецьк, а у 2022 — Маріуполь. І зараз людина продовжує служити державі в донецькому регіоні. У його валізі була форма, документи, речі родини, а також він забрав своє приладдя для малювання. Тому що навіть зараз між виїздами та роботою він малює дуже глибокі ілюстрації до того, що він бачить і відчуває.
Коли з’явиться книга
Поки що є приблизний графік. Спочатку вона вийде англійською мовою. За 9 місяців я навчилася не засмучуватися і просто переплановувати. Попередньо це буде навесні 2023 року.
Читати також: Як три революції підготували українців до випробувань війною. Розповідає Євген Дикий
Як змінилася Аліса Ліндеман
Я з вересня розбираюся з тим, як змінилася. Мені так хотілось законсервуватися. Настільки хотілось не змінюватися, що навіть стрижку намагалася відтворити ту, яка була. Але жити між світами не виходить. Ми всі змінюємося. І прийняти це вчасно, мабуть, найздоровіший для психіки варіант. Ірландія навчила мене не поспішати. Той темп, з яким я звикла жити, для ірландців неприйнятний. Для них якщо щось не сталося, то і яка різниця — станеться пізніше. А якщо і пізніше не сталося, то повинно було статися.
Ми живемо на межі цивілізаційній, на межі часів, на межі, коли "якщо не сьогодні, то може і не статися". І забуваємо про ціну. Це трошки підлітковий варіант сприйняття дійсності, коли я хочу зараз і хоч ти трісни. Дійсно, ми повертаємося в Україну і бачимо, що сервіс у нас найкращий. Але чого це вартує? Коли відпочивають ці люди? Чи гідну оплату праці вони отримують? Чи нам дійсно потрібно щось прямо зараз?
Очікуючи перемогу "тут і зараз", ми забуваємо часто про ціну, яку за це платимо. Бо іноді краще не "тут і зараз", а "поволі і ціліші". Для мене знайти цей баланс було занадто. З ірландцями у мене змінилось те, що я перестала так сильно фруструвати, якщо так не стається. Я навчилася приймати ці речі та жити поволі. Взагалі мені здається, що це можна назвати зрілістю.
Я думаю, що як нація ми дорослішаємо. Хоча, звісно, в якихось моментах хочеться, щоб хтось про тебе подбав і вирішив замість тебе виклики та проблеми.
Нині я живу на три країни. Моя робота пов'язана з Польським радіо і ще з одним польським медіа. Я завжди знаю, скільки годин в Києві, Польщі та Ірландії. Я не можу не бути подумки десь, де знаходиться моє серце. Я з тих людей, які встають за київським часом, щоб подивитися, що сталося на тій частині фронту. Я хочу додому.
Чого українцям бракує для перемоги
Я не експерт, щоб сказати, коли перемога. І я не люблю ці гадання на кавовій гущі. Мені здається, що нам ще далеко. Нам ще є, що робити. І це марафон, а не забіг. Ніяких "кілька місяців". Все, що ми можемо, — проживати кожен день на своєму місці і максимально з користю. Є ресурс для того щоб, займатися волонтерством? Добре. Є ресурс для того, щоб донатити? Взагалі класно. Зараз треба потурбуватися про те, щоб були робота і прибуток, аби закрити хоча б себе.
Нашої перемоги не буде без допомоги союзників. Я цю війну відчуваю як війну цивілізаційну. Це війна світів. Автократичне колишнє бореться з демократичним майбутнім, яке теж має трансформуватися. А разом з цим світом і ми.
Якщо ми знаходимося за кордоном, кожен із нас є амбасадором своєї країни. Кожну хвилину кожен наш рух, слово та рішення — це амбасадорство. Якщо в нас є можливість говорити й виходити на площі й мітинги, спілкуватись до преси навіть на місцевому рівні, то треба це робити та пояснювати (про війну в Україні — ред.). Іноді це змінює дуже багато. Бо чим ближче до Гринвіча, тим далі цей світ.
Фото: Світлани Мялик, Українське радіо
