До вашого ювілею глядачам було представлено виставу "Загнаний кінь" за твором Франсуази Саган "Коли кінь непритомніє". Це був ваш вибір драматургії?
Так, це був мій вибір разом з режисером Дмитром Чирипюком. В житті настає той період часу, коли ти розумієш, що часу все менше і менше. І треба пришвидшувати біг. І хоча ми досить довго працювали над матеріалом, я постійно відчував цей внутрішній пульс: не можна розхолоджуватися і відкладати на потім.
Чим вас привабила ця історія і цей образ?
Мені подобається оцей вибір, який постає перед героєм Генрі Джеймсом Честерфілдом: 30 років сталості, а потім, як камінь в воду, від якого пішли кола, з'являються нові персонажі, які вносять роздратування, стають подразниками. І тут важливо, як мій персонаж сприймає цей подразник: можна від нього відмовитися, як від негативу, а можна, навпаки, прийняти й полюбити, що з ним і сталося. Ми хотіли закцентувати увагу на тому, що ніколи не можна складати руки. Життя завжди дає шанс! Шанс на успіх, на любов, на удачу. Все в руках людини. Треба вміти скористатися цим шансом. Сподіваюся, ця вистава допоможе багатьом боротися з апатією.
А це особливо важливо під час війни, адже апатію нині переживає кожен з нас час від часу. Хто з вами задіяний у виставі?
Зі мною задіяні прекрасні актори Поліна Лазова, Лариса Руснак, Олена Фесуненко, Дар'я Легейда, Олексій Зубков, Тетяна Шляхова, Марина Веремійчук, Сашко Рудинський, Іван Залуський
Історія починається, як класична комедія, а завершується драмою. В цьому є геніальність автора. Відкривай колоду карт або палітру кольорів і обирай: в житті не може бути все сталим.
Робота була непростою, бо наставав момент, коли закінчувався гумор, і починалися сльози. І все відбувалося на камерній сцені, "крупним планом", а отже, це зовсім інша манера гри. Це були зовсім інші умови, тому вдвічі приємніше, що все вдалося.
Коли вийшла вистава, колеги говорили про вас: "Знову Лесь Михайлович грає, як не короля, чи генерала, чи гетьмана, так обов'язково графа чи герцога". Це особливість вашої творчої долі — грати титулованих осіб чи це оте пресловуте "вміння актора зіграти аристократа, вміння носити фрак"?
Я не знаю, чи розповідають нині в театральних ВИШах про амплуа. Але у мене все так відбувається чи то через гени, чи через фактуру. Ймовірно, це також і спадковість. Хто пам'ятає мого батька, Михайла Задніпровського, той точно ніколи не міг подумати, що це людина з села. В ньому був закладений природою оцей аристократизм.
Мужність і шляхетність взагалі притаманна козацькій нації. Я, як нащадок гайдамацького роду по батьковій лінії, багато думаю зараз про ті скарби, які відкриються на Великому Лузі. Зірвали дамбу, а піднялися Січі, затоплені скарби, наша пам'ять, наша історія. Можливо, ці віднайдені скарби зроблять переворот в історіографії України.
А це правда, що ваш батько товаришував з Іваном Гончаром, який доклав руку до вашого виховання?
Так, Іван Гончар був справжнім збирачем скарбів. В той час, коли затоплювали села, і викидали, як непотріб ікони та інші артефакти, він це рятував. І це стало основою його музею Івана Гончара. І він пускав мене до себе додому, пускав до своїх книжок, які в ті часи з дому ніколи не виносив. Це зараз можна купити Грушевського чи Костомарова, а тоді це були справжні раритети. І я сидів у нього до пізньої ночі, читав, робив закладки, і так пізнавав історію України через літературу, яка була тоді заборонена.
Вас приваблював цей світ історії, традиції?
Звичайно, я ж вихований в Холодному Яру. Це батьківщина мого батька, і все моє дитинство минуло там. А коли ти підростаєш, ти прагнеш знайти літературу і драматургію, яка відповідатиме твоїй свідомості.
А чи правда, що Задніпровський — це псевдонім, який став прізвищем?
Тато взяв мамине прізвище, а не батькове. Задніпровський — це він по матері. Я зрісся з цим прізвищем, хоча нас завжди називали Задніпровські-Ткаченко.
Ви вже — третє акторське покоління? Назар — четверте... І сподіваємося, що буде 5-те.
Ну Михайло підростає. Недаремно ж його назвали Михайлом. Але поки що його більше цікавить комп'ютер, ніж література.
А ви б хотіли, щоб він також присвятив своє життя акторській професії?
Так. Я свого часу хотів, щоб і Назар пішов в артисти. Але у виховання його, як актора, багато вклала Юлія Семенівна. У мене був батько, був Гончар, була література. У Назара було менше цього. І Юлія Семенівна постійно привчала його до читання. Вона хотіла, щоб він читав театральну літературу, мемуари видатних акторів. І тоді ця "отрута", в хорошому сенсі, потрапляє в кров. Крім того, що ти бачиш в театрі батька і маму, дідуся й бабусю, ти повинен сам читати і прагнути цього. От і Михайло вибір має зробити сам.
Ваша мама викладала театральну майстерність, а ви не зацікавилися викладацькою професією?
Мене запрошували викладати дуже часто. Але професії потрібно віддаватися повністю. Я б не хотів приходити до студентів раз на місяць. І через 4 роки вони не згадають, у кого вони вчилися. Я кажу щиро — я не зміг би віддати себе викладацькій діяльності повністю.
Окрім вашого драматичного амплуа, ви блискуче зіграли і кілька комедійних ролей. Принагідно хочу згадати часи, коли вашого виступу чекали на всіх ювілеях і капустниках: всі знали, що зараз прийдуть актори театру Франка з дуже серйозними обличчями, в офіційних костюмах і з папками, і зала буде плакати від сміху. Так ви вітали з ювілеями, святами, днями театру, виступали для "Київської пекторалі".
Так, академічні актори — Василь Мазур, Назар Задніпровський, Олег Стальчук, Євген Шах, Володимир Зозуля, Володимир Коляда — в чорних костюмах з краватками чи метеликами читали зовсім неакадемічні тексти.
А чому ви це залишили? Не до гумору під час війни?Чи не до гумору під час ковіду, адже саме тоді припинилася ця традиція...
Традиція не зупинилася, вона взяла паузу. Кожна реприза, кожен анекдот повинні мати свого слухача. Може я й помиляюсь, але відчуваю, що нині ці виступи не на часі. Ми, коли починали наші "капустянські забави", тоді ще не було ні "95 кварталу", ні "Дизель Шоу". Ми, можна сказати, "проклали лижню" сучасним гумористичним шоу. З вузько театрального гумору це переросло в гумор більш широкого аспекту. До речі, у виступах ми відгукувалися не лише на прем'єру чи ювілей, заради якого зібралися люди, ми не оминали увагою і події в місті, і в країні загалом. І воно все дуже органічно впліталося і поєднувалося. Адже театр — це та ж держава, тільки менша. Театр — це наша велика родина. І коли ми висміюємо якісь недоліки або оспівуємо успіхи, це все стосується цілої країни. Я дуже сподіваюся, що після нашої Перемоги ця прекрасна традиція обов'язково відродиться.
Життя підказало дуже багато тем...
Так, але є багато тем, які не підлягають висміюванню. Межа жарту існує. Це і питання смаку, і питання відповідальності, і питання моралі. Зараз у людей дуже багато болючих точок, нервова система нашої держави і наших людей — це суцільна рана. І зараз ці комедійні вечори не на часі. Але потім, я даю вам слово, ми відродимо цю традицію. А зараз мені простіше щось донести слухачеві зі сцени театру і сказати щось важливе іншими словами.
