Фото: офіційний сайт фільму
Стрічка Мирослава Латика "Королі репу", вийшла в прокат в Україні у серпні, перед тим була презентована на Одеському міжнародному кінофестивалі та 5-му київському тижні критики до повномасштабного вторгення. Почнімо з історії створення цього фільму, з того, як виникла його ідея.
Мирослав Латик: Ви назвали мене, режисера стрічки, головною дійовою особою. Між тим, це не зовсім так. Якщо опиратися на американський досвід, головною дійовою особою запуску всього цього процесу є продюсер, який знаходить історію і збирає команду. Навіть якщо ми говоримо про авторське кіно в форматі Крістофера Нолана, то це буде со-продюсування. Як автор і режисер, він одночасно може бути продюсером своїх проєктів. Весь цей фільм запустив насправді Юрій Мінзянов, який, на жаль, у 2020 році помер і не побачив прем'єри. Він встиг побачити чорновий монтаж фільму, і саме він знайшов історію Романа Магрука про сільських реперів. Це - dark історія, за відчуттями нагадувала історію 1990-х років, персонажі були більш темними, трагічно-драматичними, робили більше зла. Я не можу сказати, що мені це дуже не подобалося. Мені це не дуже подобалося. Але поздвонив Юрій Мінзянов і сказав, що для мене є історія в стилі фільму "Припутні" (українська стрічка 2017 року кінокомпанії Star Media, знята режисером Аркадієм Непиталюком - ред.). Там теж історія починається, як легка сільська мелодрама з елементами комедії, яка згодом переходить в щось більш важке, драматичне і трагічне. Це історія про розбиті мрії, про загублених в селі Припутні людей. В нашій стрічці плюс-мінус подібне середовище - це українська периферія, яка продовжує жити тим життям, яке ми не перепрожили в 1991 році. 70 років Радянського Союзу нас настільки поламали, що ми реально дотепер не можемо з цього всього вийти. Я прочитав сценарій, Юра каже, подивимося на пітчинг (коротка словесна презентація ідеї кінофільму для отримання фінансування - ред), робимо тизер. Ми зняли тизер за одну зміну, знайшли локацію в соняхах, ми точно розуміли, що це має бути якась серпнева випалена натура. Персонажа Сухого грав тоді не Юрій Кулініч, а Яків Ткаченко. Але за рік, поки ми чекали фінансування, ми остаточно посварилися з Ткаченком, а на той момент вже була відзнята частина "Поганих доріг" Ворожбит, і я побачив там Юрія Кулініча, який викликав у мене відчуття дуже небезпечного і "поплавленого" персонажа. Він не був "чистим" злом, а чимось хитрим, підступним, небезпечним. Це, швидше, Мефістофель, аніж рогатий Демон. Юра Мінзянов знайшов Дмитра Хом'яка, Алла Самойленко знайшла Антона Вельбоя (Wellboy), Свєтку - і це було 100% попадання в образи, в персонажів. Але фактично всі процеси курував Юрій Мінзянов і його син Діма Мінзянов.
Одна з наших радянських поламаностей, які є у фільмі - це те, що нас не навчили відмовляти. Нам дуже важко емоційно сказати "ні". Сказати "ні" для європейця - це норма, навіть якщо ти відмовляєш другові. У фільмі є чіткий момент, коли малий продає душу за пригоршню гривень. Його купує герой Кулініча, просто дає йому гроші. А у малого немає волі відмовитися, і оце є наша травма.
Розкажіть про головних героїв стрічки.
Мирослав Латик: Коли ми знімали тизер для пітчингу, Міші Дзюбі було 17 років. Він дуже подібний на свого персонажа Казана. Для нього все важливо - його удачі-неудачі, помилки. Він чутливий і дуже через все переживає. Антона Вельбоя важко було "продати" Юрі Мінзянову, з цим була ціла епопея. Він казав, що не розуміє, що той говорить через його вади дикції. І це ще все було за рік до його "Гусей", за рік до його великої дружби з Бардашем, який зараз в Росії. От чого, до речі, нас ще навчило вторгнення, що будь-які стосунки з росіянами з часом будуть ставати тільки токсичними.
Юрію, ви зіграли вже не одного негативного героя. Чим для вас був цікавий ваш образ?
Юрій Кулініч: Мені цікава була тоді будь-яка робота. Я був на майстер-класі у Алли Самойленко, і вона дала мені уривок тексту з цього фільму. Після запису вона порадила мені піти на проби до Мирослава. Я прочитав сценарій, думай, що йду на проби, а йшов вже фактично на репетицію. Я, можна сказати, встиг заскочити в останній вагон.
Фільм починається, як хороша лірична комедія про сільських хлопців, які хочуть стати артистами, а згодом переростав в екшн з відгомоном бандитських 1990-х. А де і коли насправді відбуваються події?
Мирослав Латик: Це приблизно 2014 рік, післяреволюційний час, початок війни. Знімали фільм ми до 2020 року. Це той період, коли з'явилося багато української музики, українського контексту. Музика в цій історії гіпер важлива.
Дуже багато людей, які подивилися цей фільм, казали, що цей фільм про 1990-ті, зараз село так не живе. Я буквально позавчора повернувся з тижневої подорожі вздовж лінії фронту, ми проїхали Куп'янськ, Часів Яр, Гуляйполе, Запоріжжя, Херсон, Чорнобаївку. Ми шукали для одного документального проєкту дітей, які живуть вздовж лінії фронту. Так от деякі населені пункти виглядають навіть не як в 1990-тих, це нагадує 80-ті. Особливо Часів Яр, він сильно зруйнований, але архітектурно, світоглядно життя застрягло там справді в 1980-тих. Зараз ці населені пункти контролюють військові та поліція. А от коли війна закінчиться, я переконаний, туди прийдуть бандити. Буде новий перерозподіл сфер впливу, будуть перезапускатися нові заводи, нові виробництва, швидше за все, там нарешті почнуть видобувати сланцевий газ, якого там дуже багато. І почнуться нові 1990-ті через 30 років після 1990-тих. А ми а багатьох питаннях і не вийшли з 1990-тих. У нас дотепер немає відчуття приватної власності, захищеності перед державою, перед майбутнім.
Коли ваш герой хоче заявити в поліцію, він, стоячи на порозі, здалеку спостерігає за діалогом двох поліцейських і розуміє, що йому не туди.
Мирослав Латик: Оці двоє поліцейських - це відсторонена алюзія на події в Кагарлику, де поліцейські згвалтували дівчину. Оцю зв'язку бандитів і влади, яку породили 1990-ті, на периферії залишається й досі. Позитивні зміни в поліції відбулися тільки у великих містах, а периферія залишилася напівфеодальна. У мене є короткометражна робота, яку ми зняли минулого року, і там теж про це. У нас суспільний договір між громадянином і владою, який працює в європейських країнах, він у нас досить поламаний. Згадаймо історію згвалтування на Закарпатті, де громада не засудила злочинців. І всі оці наші "поламаності", зокрема, і через те, що нас вчили не висовуватися вперед, бо отримаємо арматурою по голові. Оцей наш страх повної незахищеності, як соціальної одинички, знову проріс паростком в периферії. Тому не можна сказати, що "Королі репу" про 1990-ті. Ні, це про тут і зараз. Там є історія з євробляхами, там багато музики, яка з'явилася після 2014 року.
Чому у фільмі не говорять про війну?
Мирослав Латик: В 2014-2015 роках суспільство було дуже включене в події війни. Але люди не можуть жити постійно в цій емоції, це правда. Для центральної, західної України лінія фронту була десь дуже далеко. Я приїхав в Ізюм, це глибокий тил для фронту. Отже, чим ближче відбувається подія, тим гостріше буде її читач чи глядач переживати. І війна після 2016 року почала відходити на дальній план. І це, певною мірою, збереження психіки людей. Може бути ПТРС, який не дає вийти з цього кола, але, якщо ти ще не зайшов в цю поламаність, ти її відкидаєш. Тому в фільмі вони навіть не говорять про війну.
Розкажіть про музичний матеріал, саундтрек до фільму, власне, те, що співають головні герої картини. Чия це музика? Хто її створив?
Мирослав Латик: Саундтрек містить 19 українських пісень у жанрах хіп-хопу та попмузики. Найчастіше звучать реп-гурт Kalush і репер Krechet. Також є дві композиції гурту Kazka. Всю музичну палітру підібрав композитор і виконавець Павло Ленченко (Cepasa), він став саундпродюсером фільму. В "Королях репу" вигадана історія, відповідно для акторів потрібно було написати тексти. Одну композицію писав я, фінальну написав сам виконавець головної ролі – Михайло Дзюба.
Тому, напевно, він і вийшов таким емоційним. Бо це був не прочитаний текст, а написаний.
Хочу згадати мову фільму. Доводиться часто чути тезу, мовляв, нарешті українське кіно відійшло від літературної мови. Залучаються і регіональні мови, і діалекти, і суржик. Ви досить влучно знайшли цей компонент.
Мирослав Латик: І так, і ні. Різні герої повинні говорити різною мовою. В перекладі, в дубляжах використовується мова, наближена до літературної, і там нормально звучать речі, які зазвичай не вживаються в розмовній мові. Я сам дуже люблю центральноукраїнську мову.
Розкажіть про промо-роботу фільму.
Мирослав Латик: Промо у нас було, мені подобаються ролики, трейлери, які були зроблені. На українське кіно працює "сарафанне радіо". У нас немає стільки капіталовкладень, як у "Оппенгеймер" чи "Барбі", проморолики яких крутяться нонстоп другий чи третій місяць. У нас немає інституту кінозірок, які продають продукт, яких би знав масовий глядач. Мала би бути якось закріплена законом кількість трейлерів на телеканалах для популяризації фільмів.
Вашу історію прокату зупинило повномасштабне вторгнення, а зараз ви конкуруєте з "Барбі" та "Оппенгеймер".
Мирослав Латик: Ми конкуруємо з серпневими американськими блокбастерами, ми конкуруємо з погодою, з двома останніми тижнями літа, коли всі намагаються ще встигнути кудись поїхати. Але якби була державна інформаційна політики і підтримка промо, було б значно легше. Бо у нас немає єдиного чітко сформульваного державного вектора підтримки своєї культури.
Ви задоволені тим, що вийшло?
Мирослав Латик: Я рік не дивився фільм, а зараз був технічний перегляд, і я отримав задоволення. Фільм дуже динамічний, швидко змінюється історія. Для мене це історія зруйнованих мрій. Це фільм про те, як в юному віці ти можеш перекроїти, переламати все своє життя. Ми з кіно зазвичай дізнаємося історії успіху. "Королі репу" - це історії, які зазвичай не розповідають. Вони хотіли успіху, але, на жаль, люди часто не досягають мети. В фіналі історії він опиняється там, з чого починав. Він може почати все спочатку. В фільмі дуже багато історій, де видно, що герої не люблять себе і той простір, в якому живуть. В Україні й досі багато залишків радянської еклектики, потворної, сірої радянщини 1970-тих. І для того, щоб від цього відійти, треба це проговорити і показати. Але цінність цих історій в тому, що вони показують, що кожен може оступитися. Треба подумати, що ти робиш. Можливо, хтось, йдучи на фільм, стоїть перед вибором - пристати до якого криміналу чи ні. Це історія про те, що якщо маєш мрію, не розгуби її. Завжди можна вибудувати нове життя, завжди є надія . Поламані люди з травматичним досвідом завжди можуть змінити своє життя.
Юрію, з яким досвідом ви вийшли з цього фільму?
Юрій Кулініч: Було все цікаво: цікаві зйомки, цікавий процес, цікава команда. Одна глядачка після перегляду сказала: "Я все зрозуміла. Треба дуже багато працювати". Це мораль фільму для молодих людей.