Історик Сокирко: "Я не поділяю невдоволеність козаками — героями мультфільмів"

Історик Сокирко: "Я не поділяю невдоволеність козаками — героями мультфільмів"

Козацький міф на момент проголошення Незалежності ми успадкували в дуже гібридних формах, зазначив Радіо Культура історик Олексій Сокирко. На початку 20 століття козак – носій національної державності. А СРСР до ідеї побудови держави трудящих зарахував козаків разом із селянством і пролетаріатом. Цей міф був узгоджений з великоросійською історією. Все це дісталося Україні у 1991 році, констатує історик. І додає: нині у нас усе в порядку з міфологізацією. Ми, як громадяни України, точно ідентифікуємо себе з цим періодом історії. Ми можемо його бачити по-різному: у науковців своя візія, у прихильників історичної реконструкції своя. Є фантазійне бачення козацтва – і все це прекрасно, вважає Олексій Сокирко. "Загалом я не поділяю невдоволеність козаками – мультиплікаційними героями або рок-оперою про Сагайдачного. Я не сповідую гіпер-критицизм стосовно різних версій реінкарнації козацького образу і козацького міфу", – наголошує історик. 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Олексій Сокирко. Фото: yizhakultura.com

"Фах історика – не як ідеологічного пропагандиста"

— Що для вас, як для історика, День Незалежності? Що найбільше цінує український історик, у якого є можливість працювати зі своїми темами в незалежній Україні?

Щоб для історика оцінити Незалежність за канонами його науки, потрібна все ж більша часова дистанція. Тому я відповім не як історик, а як людина. Я в 1991 році закінчив школу і вступав до університету. І для мене зі здобуттям Україною Незалежності відкрилася і сторінка дорослого життя. Але для мене початок Незалежності почався в 1990 році з прийняттям Декларації про Незалежність. Саме тоді інтуїтивно відчулося, що це нова сторінка життя. 

Що дала Незалежність мені, як історику? Я часто запитую себе, чим би я займався в житті, якби не Незалежність? Все одно я б вступав на історичний факультет, але яким би істориком я став і чим би займався – не відомо. Радянська система зберігала свою кон'юнктуру для істориків, як бійців ідеологічного фронту. Щоб займатися повноцінно наукою, довелося б звідси їхати, тому що Київ, і загалом Україна, були радянською периферією, де суспільствознавчі науки завжди залишалися на позиціях ідеологічної обслуги Комуністичної партії. Або довелося б вписуватися в цю обойму. Але в обох випадках, ця перспектива була б сумною для мене. 

Як для історика Незалежність насамперед дала можливість вільно говорити, писати, досліджувати, а також поступово дуже актуалізувала фах історика – не як ідеологічного пропагандиста. Однозначно увага до історії нині – це зовсім не те, що було навіть на схилі Перебудови, коли відкривалося багато замовчуваних сторінок. З точки зору вільного академічного фаху – у нас усе добре. Ми нарешті стали на нормальний, здоровий шлях розвитку, принаймні в сутнісному сенсі щодо історії.

— Ви сказали, що відчуття Незалежності окреслилися в 1990 році. І коли я думаю про козацький міф, я згадую подію, яка відбулася в серпні 1990 року – святкування 500-ліття запорізького козацтва. Воно тривало не один день, а фактично цілий місяць. Що це за момент в історії перед здобуттям української Незалежності? Як нам його нині інтерпретувати?

У Києві ці масові заходи не було аж так помітно. Офіційна влада зайняла дещо нейтральну позицію. Ці заходи не були заборонені, але перебували під пильним наглядом міліції та КДБ УРСР. Це не був 1989 рік, коли людей, які їхали в Полтаву на святкування чергової річниці від дня народження Симона Петлюри, знімали з потягів і автобусів. Зі святкуванням 500-ліття запорізького козацтва ситуація була дещо інакша, оскільки сама річниця була включена в офіційний календар торжеств. Відбувалися заходи, які проводила Академія наук УРСР, але вони все одно залишалися на другому плані. Насамперед телебачення і радіо практично онлайн транслювали мітинги і пікети, організовані в Києві Народним Рухом України. Було багато як репортажів, так, власне, і приводів для протестів.

Для мене особисто це святкування пов'язане насамперед з книжками і передрукованими текстами. Батьки передплачували журнали "Вітчизна" і "Пам'ятки України". Ці часописи багато друкували публікацій на історичну тематику. В 1990 році львівське видавництво "Світ" перевидало український переклад "Історії українських козаків" Яворницького. Журнал "Вітчизна" почав друкувати "Історію української Козаччини" Грушевського. "Пам'ятки України", окрім передруку історичних матеріалів та нових публікацій на козацьку тематику, публікували репортажі зі святкування 500-ліття запорізького козацтва. Відродилася і була почута козацька археологія. Словом, козацька тематика була абсолютно новою і свіжою, тож вона не могла не захопити. Тому що до цього книжок з історії козацтва практично не було. Попри те, що моя перша наукова робота була з єгиптології, я завжди цікавився військовою історією. А козацтво було настільки яскравим, що мені важко було опиратися.

Крім того, почали з'являтися ще й документальні публікації –  чтиво не менш цікаве і захоплююче, ніж тексти того ж Грушевського. Нагадаю, він дуже класний белетрист, хоча його художні твори менш відомі, тож читати його історичні тексти – це суцільне задоволення. Вони дуже стилістично відрізнялися від тих скупих текстів, які продукувала радянська історіографія.

"Козацький міф на ми успадкували в дуже гібридних формах"

— Козацькі образи в 1990-тих масово заходили в нашу свідомість не завжди так, як хотілося б професійному історику. Козацькі костюми на шкільних святкуваннях та інші речі були спрощеними і вульгаризованими. Але оці формули "козацькому роду нема переводу", "козацька воля – козацька слава" приймалися нами дуже радо, і нині існують вже на рівні риторики. Це свідчить про гранд-наратив, концепцію розвитку історії, яка кладеться в основу ідентичності. Грушевський зі своєю інтерпретацією доби козаччини створює цей гранд-наратив, де епоха козаччини – це пік історичного розвитку. Ми знаємо про демократизм, про свободу, як цінність, про справедливість, про військову звитягу, але не знаємо, якою насправді була доба козаччини.

Стосовно оцих чеснот, які приписують козацтву – це суть справжніх історичних реалій. З одного боку, це перелік речей, притаманних козацтву, як лицарському стану, з іншого боку – це та частина саморепрезентації, яку козацька культура породила наприкінці 17-го і у 18-му столітті. Кожна вояцька каста в світі мала свою версію саморепрезентації, де оці чесноти були на першому місці. Бо лицарю вони личать в першу чергу.

— Включно з демократизмом?

Так, бо це середовище, оці вояцькі касти народжуються і певний час функціонують як середовище рівних між собою людей. Тільки згодом з'являється внутрішня ієрархія. Адже коли вони народжують держави, держави без ієрархії, без права неможливі. А доки вони існують, як первісна військова демократія, всі виглядають схожими – і в Азії, і на Близькому Сході, і в Європі. Тому з цього набору в історичних реаліях справді дуже багато.

З іншого боку, цей козацький міф на момент проголошення Незалежності ми успадкували в дуже гібридних формах. Козацький міф був створений українськими романтиками, митцями, літераторами та істориками в 19 столітті. Козацтво – як найвища точка виразу національного духу: цей міф наприкінці 19 століття став мережевим, актуальним для тих, хто ідентифікував себе, як українців від Харкова до Львова. В тому числі на тих теренах, де козацтво не було присутнє історично. Згадаймо початок 20 століття, коли галицькі війсково-патріотичні організації почали називатися "Січ", "Січові стрільці", на Закарпатті виникає "Карпатська січ", згадаймо також "Поліську січ", з якої виростає УПА. Оцей козацький неймінг властивий абсолютно різним територіям України, які, зокрема, не були дотичними до козацтва. Для романтиків і для перших поколінь українського національного відродження козак став символом духу, символом національної історії. Зверніть увагу, мало знайдеться в світі країн, де якийсь історичний персонаж був би такою вираженою концентрацією всіх рис цілого народу.

Але згодом цей міф еволюціонував. На початку 20 століття козак –  не лише уособлення національного духу, він ще й носій національної державності. Це теж пов'язано зі змінами в ідеології національно-визвольного руху, змінами в історичній науці, яка його підживлювала. Ідея державності і проблеми державності на початку 20 століття – це дуже складний період для нас. Тут козацтво актуалізується в новій іпостасі. Ну а далі – період перебування України в комуністичній державі, яка частково взяла на озброєння цей міф, перетворивши його на міф класової боротьби, яка до ідеї побудови держави трудящих зарахувала козаків разом з селянством, а пізніше і пролетаріатом. 

Ця класова боротьба у випадку України була всіляко скерована на ще одну стратегічну мету – це возз'єднання братньої сім'ї братніх народів, білоруського та російського, де українці мали шанс розкритися не тільки соціально, а й культурно та цивілізаційно. Хоча ідеологія цього слова не вживала. Козацький міф був пропущений комуністичною ідеологією та історіографією через ідеологічні фільтри класовості й вписаний, будучи сильно урізаним, у модель історії братніх народів, де є старший брат. Цей міф був синхронізований і узгоджений з великоросійською історією, яка була стрижневою в радянському гранд-наративі.

Все це дісталося Україні у спадок у 1991 році, та з цим треба було щось робити. Вже з'явилися передруки старої класичної історіографії, а потім і нові видання документів, тож академічна традиція почала розвиватися без ідеологічних пресингів. До історії української козацької доби долучилися також ті ділянки, які до цього неможливо було повноцінно досліджувати в радянські часи – історія міжнародних відносин, дипломатії, державних інституцій. Звідси й почалося розходження міфу, а сам міф продовжує еволюціонувати до цього часу з 1991 року. І він несе на собі насправді всі родові травми – і романтичну, і державницьку, і пострадянську. І на рівні міфу він може давати якісь крайні амплітуди, як маятник.

"Я не поділяю невдоволеність козаками – мультиплікаційними героями або рок-оперою про Сагайдачного"

— Якщо говорити про теперішній час, яка у нас амплітуда, куди нас хитнуло? Бо, приміром, за моїми спостереженнями у нас із 2000 років з'явився культ характерників.

Зараз він став помітним, тому що його взяв на озброєння маскульт – реклама, медіа тощо. У нас нині все в порядку в суспільстві з міфологізацією. Тому що в будь-якій європейській країні не існує монополії на бачення свого минулого. Головне, що в суспільстві існує конвенція, що це частина нашого минулого, це точно та історична традиція, до якої ми всі належимо. Ми, як громадяни України, точно ідентифікуємо себе з цим періодом історії. Ми можемо його бачити по-різному: у науковців є своя візія, у прихильників історичної реконструкції своя. Є відверто фантазійне бачення козацтва – і все це прекрасно, адже всі іпостасі козацтва промовляють до різних категорій нашого суспільства. Попри те, що вони можуть конкурувати одна з одною або суперечити. Як би я, як історик, не ставився скептично до міфологізації і фентезійності козацтва, я в цьому бачу дуже багато цікавих речей, приміром, для людей, які ніколи не будуть читати наукову книжку. Але вони грають в комп'ютері ігри або слухають козацький рок. На мою думку, це прекрасно. Те, що нині в масовій культурі капсульована ця тема, свідчить про самодостатність нашої культури. Чим більше у нас будь-яких інтерпретацій козаччини, тим більше буде залюбленості в свою історію. Навіть якщо ми маємо справу з міфом. Водночас, вкрай важливо не впадати в гіперпатріотизм, у відсутність можливості з гумором або відсторонено подивитися на самих себе. Але загалом я не поділяю невдоволеність козаками – мультиплікаційними героями або рок-оперою про Сагайдачного. Я не сповідую гіпер-критицизм  стосовно різних версій реінкарнації козацького образу і козацького міфу.

Що робити професійному історику з постаттю Богдана Хмельницького?

— У 1888 році на Софійській площі  в рамках святкування 900-річчя Хрещення Русі був урочисто відкритий пам'ятник Богданові Хмельницькому. І цей пам'ятник саме про гранд-наратив не української, а російської історії. Про Хмельницького, який прийшов просити допомоги від російського царя. Вочевидь цей пам'ятник пережив кілька трансформацій, попри те, що постать Хмельницького залишається складною. Шевченко в своїй поезії також багато разів гостро ставить це питання. Водночас Хмельницький – іконічна фігура. Що сьогодні варто робити професійному історику з постаттю Богдана Хмельницького? Що було б добрим для еволюції, для зміцнення ідентичності? 

Пам'ятник гетьману України Богданові Хмельницькому в Києві. Урочисто відкритий у липні 1888 року на Софійській площі міста. Фото: uk.wikipedia.org

Богдан Хмельницький приречений бути іконічною постаттю. Тому що батько-засновник. Якби, як у США їх було б кілька, був би пантеон. А у нас один, перший правитель, фундатор державності. Єдиний гетьман, який був затребуваний всіма ідеологіями, і неукраїнськими в тому числі. Хмельницький однозначно був, є і буде на кону.

Що варто було б зробити історикам? Це певно наша наукова проблема сучасної історіографії. Нашим історикам потрібно навчитися писати біографії людей різного калібру, не лише топ-зірок. У тих канонах біографістики, які прийняті в сучасній світовій історіографії. Ці канони прості – біографія розглядається в широкому контексті, починаючи від побуту й родини, завершуючи власне всією діяльністю. У нас із цим проблеми, тому що біографії видатних діячів продовжують писатися в кращому випадку за канонами біографістики 19 століття. Ми в цьому питанні страшенно відстаємо. І проблема зовсім не в джерелах, а в методологічному підході. Здавалося б, жанр історичної біографії дуже затребуваний, але ми дуже відстаємо від кращих зразків цього жанру.

— Зайду на небезпечну територію. Моя подруга, яка дружила з американсько-єврейською ком'юніті в США, говорила про те, що ця спільнота дуже напружувалася, коли приходила українська дівчина. Бо на неї дивилися крізь призму міфу (або реальності) про різанину, яку влаштував Хмельницький. Це частина історії, про яку ми не говоримо. Історики кажуть, що ця тема потребує колосального дослідження. 

Нам бракує хороших наукових досліджень. Трагедія єврейських погромів під час Хмельниччини – це історична дійсність. Вони добре описані в єврейських хроніках очевидцями цих подій. Ця історична точка зору звучить постійно, вона не прихована. Інша річ, що ці події тяжіють далі над історією козацької держави, як прокляття, як вияв крайнього антисемітизму. Але далі про євреїв в Україні нічого не говориться. Мені, як історику гетьманщини, добре відомі ініціативи уряду Російської імперії про виселення в 1731 році всіх євреїв із території Російської імперії. В тому числі і з Гетьманщини, де був проведений перепис, який нарахував тільки в лівобережній Гетьманщини близько 10 тисяч людей. Логічно виникає запитання – звідки вони тут взялися після цієї різанини? Очевидно згодом відбулася часткова реколонізація, процес примирення. Але ми не маємо наукової картини відтворення цього процесу. Ми знаємо євреїв у складі козацької старшини, і таких фактів досить багато. Є дослідження євреїв на Запорізькій Січі, але все одно ці дослідження клаптикові, які не дають нам панорамної картини. Це справді потребує і досліджень, і вербалізації. 

До речі, конфлікти на етнічному чи релігійному ґрунті в ті часи – це типове явище в Європі. Починаючи з 16 століття християни найбільше вбивали один одного з релігійних причин. У ті часи це були неминучі речі. Але показник культурної ситуації в кожному регіоні Європи – те, як ці конфлікти залагоджувалися. Їхня наявність не є свідченням  цивілізаційної відсталості. Вміння залагоджувати конфлікти і гострі кути – це те, що проллє нам додаткове світло на культурні механізми, які функціонували в суспільстві. І про які ми ще дуже мало знаємо.

Останні новини
"Республіка Шериф", 14-та армія РФ, Молдова і Україна. Євген Магда про Придністров'я
"Республіка Шериф", 14-та армія РФ, Молдова і Україна. Євген Магда про Придністров'я
18 квартир знищено вщент. Наслідки атаки російських "шахедів" по Одесі
18 квартир знищено вщент. Наслідки атаки російських "шахедів" по Одесі
Уздовж усієї лінії фронту Україна будує потужніші фортифікації — Гетьман
Уздовж усієї лінії фронту Україна будує потужніші фортифікації — Гетьман
Справедливий баланс для громадян і стислий термін розгляду — депутатки щодо мобілізаційного закону
Справедливий баланс для громадян і стислий термін розгляду — депутатки щодо мобілізаційного закону
Цільові грошові кошти, а не житловий сертифікат — Шуляк про новий етап єВідновлення
Цільові грошові кошти, а не житловий сертифікат — Шуляк про новий етап єВідновлення
Новини по темі
"Такий сценарій цілком імовірний ", – Краєв про війська НАТО в Україні
Золтан Алмаші: Є чиїм ім'ям назвати музичну академію України замість Чайковського
США дієвіші, ЄС пасе задніх — Савицький про західні санкції
Росія скоїла в Україні екологічних злочинів на понад 2,4 трильйона гривень — Міндовкілля
Росія не дотримується елементарного поводження з цивільними на окупованих територіях — Павліченко