Світлана Ройз. Фото: krivbass.city
"Війна змінила не лише дитинство, а всіх нас"
— Як змінила війна дитинознавство? Як підтримати дітей в часи війни? Що найголовніше усвідомити?
Війна змінила не лише дитинство, а всіх нас. І ще зарано говорити про те, що ми пройшли фазу посттравматичного зростання. Зростання – це зміна ставлення до нас самих, до тих, хто поряд, до життя, до сенсу життя. Ми всі змінилися, і діти зростають насамперед на наших сенсах. І вони справді стають зрілішими і дорослішими. Всі наші діти сьогодні – це діти зростання. Кілька днів тому був Саміт перших леді та джентльменів, на якому були представлені результати різних досліджень. Найбільше мене вразило те, що війна торкнулася кожної другої людини в світі. Також дослідження показали, що ті, хто пройшов через випробування, демонструють більшу стійкість та спроможність протидіяти викликам. Деякі дослідження поновлюються ще з часів Другої світової війни.
Отже, якщо поряд із дітьми війни поряд є стійкі дорослі, вони можуть не мати ознак психологічної травми. Ми всі проходимо через травматичний досвід. Ми всі люди війни. Але у наших дітей не обов'язково будуть наслідки психологічної травми. Все залежить від того, наскільки нам самим вистачає стійкості і спроможності вміщати досвід дитини. В роботі з травмою є таке правило: коли людині безпечно, і з'являється ресурс, вона починає опрацьовувати складний досвід. Навіть після важких ночей із вибухами, тільки-но ми відчуваємо, що нам є на кого спертися, ми починаємо опрацьовувати все те складне, що ми накопичили. Піклуватися про свій можливий ресурс – це зараз не тільки турбота про себе, це запорука виживання нас та наших дітей. І коли мене запитують, що робити для дітей, я прошу дорослих, як і в мирний час, робити все можливе для СЕБЕ. Кожен крок, кожен внесок в себе – це внесок у стабільність дітей. Я в мирний час пропонувала ставити собі таке запитання: що я зробила для себе, щоб залишатися чутливою? Я маю бути чутливою до стану, міміки, потреб дитини. Я просто не впораюся з навантаженням її стану, якщо не збережу свою чутливість.
Хороша новина – діти швидко адаптуються. Завдяки тому, що нервова система дітей ще не налагоджена, вони зможуть швидше відновитися, якщо поряд із ними ми будемо стійкими. За статистикою, діти демонструють від 3 до 8 відсотків саме ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). У більшості дітей будуть виражені окремі ознаки посттравматичного досвіду, такі як збудження, нічні жахи, складнощі з засинанням, концентрацією. Наголошую ще раз, що діти повністю залежать від відчуття надійності і близькості, які створюємо ми.
Ми пам'ятаємо, які є реакції у дорослих і дітей на посттравматичний досвід. Перша реакція – це збудження. Воно нам потрібне, щоб дати відсіч, швидко вплинути на ситуацію. Перша закономірна реакція агресивна. Коли ми чуємо, що летять ракети, в соцмережах ми бачимо багато злості. Всі пишуть, чого вони бажають росіянам. Коли немає можливості відреагувати дією, буде дія іншого формату – біжи. А далі може бути реакція завмирання. І це теж проявляється не тільки у фізичних реакціях. Завмирання – це і коли дитина стає надмірно слухняна. Вона завмирає не тільки тілесно, а й поведінково. Здорова дитина має бути відносно незручною. Прошу бути особливо уважними до тих дітей, про яких ми кажемо, що вони ідеальні. З точки зору зручності до системи. А от коли дитині стає безпечно, вона до "одужання" має пройти фази в зворотньому порядку. Формулу "бий–біжи–замри" вона має прожити навпаки. Від "замри" вона переходить до "біжи", і це може бути гіперактивність. Нам важливо знати, куди направити її активність. А наступна фаза при "одужанні" буде фаза агресії. Пам'ятаймо, що це питання не виховання, а це питання виживання. Ми повинні на це реагувати з розумінням. З цим будуть стикатися всі батьки і педагоги. Діти більш агресивні, ніж ми звикли. І це нормальна реакція на ненормальні події. Перш ніж шукати засоби покарання, хоча покарання не працюють взагалі, ми повинні зрозуміти, а що було до цього в житті дитини?
"Після обстрілів моя кішка починає бігати – відпрацьовує зайвий кортизол. Нам потрібно бути такими, як вона"
— Чи можна допомогти дитині, яка весь час лякається, яка постійно живе в напруженні? Чи можна допомогти їй розслабитися?
Чим більше збуджена людина поруч із нами, тим тихіше ми маємо говорити і тим більше самі маємо уповільнитися. Пам'ятаймо, що зцілює близькість і відчуття, що ми можемо впоратися, вмістити все, що є у дитини. Діти в переважній більшості реагують не на слова, які ми кажемо, а на невербальні сигнали: нашу міміку, тональність, швидкість. Не на те, що ми говоримо, а на те, як ми говоримо. Ми своїм станом впливаємо на стан дітей. Перед будь-яким контактом із дітьми ми робимо вдих–видих і пам'ятаємо, що діти зчитують наші невербальні сигнали. У нас у всіх зараз підняті плечі й стиснуті щелепи. І дитина, коли це бачить, зчитує сигнал: мама напружена, значить відбувається щось дуже небезпечне.
Також щоразу, коли ми у відносній безпеці, між тривогами, ми повинні дати змогу відпочити, розслабитися. Закінчилася тривога, ми кажемо дітям фразу "ми в безпеці", і їхній мозок обробляє ці слова і чує "я в безпеці ". Після обстрілів моя кішка починає бігати. Так вона відпрацьовує зайвий кортизол. Нам потрібно бути такими, як вона. Наше тіло вже не витримує цієї кількості кортизолу. Саме тому ми не можемо розслабитися, і у нас стиснуті м'язи. Тобто, коли я відчуваю, що я в стані стресу і не можу розслабитися, я беру дітей і йду гуляти. Нам вкрай необхідно тілесно випрацювати зайвий кортизол. Також нам потрібні тілесні контакти, тілесна близькість. Вони допомагають вироблятися гормону окситоцину, який дає нам відчуття розслаблення. За будь-якої нагоди нам потрібно відпочивати навіть по кілька хвилин. Особливо, якщо ми не можемо відпочити вночі.
— А про що свідчить поведінка дитини, яка навпаки, заспокоює маму? Це те швидке відновлення, про яке ви говорили чи глибоко загнаний стрес, який проявиться згодом?
З одного боку, це нормальна поведінка. Але якби я бачила, що дитина часто так себе поводить, я б запитала у батьків – чи вони самі в стані дорослого, чи в стані дитини. Саме зараз ми можемо спостерігати таке явище, як парентифікація, коли батьки регресують, і у дитини немає іншого виходу, як почуватися старшою. Це занадто сильне навантаження для дитини. Воно може проявитися потім у психосоматичних захворюваннях. Коли дитина згодом буде відновлюватися, вона має повернутися в той вік, коли почалося це надмірне навантаження її дорослим досвідом. Коли у дитини різні реакції – це нормально. Але саме тому нам і потрібно піклуватися про себе, щоб залишатися дорослою поряд із дітьми.
— Зараз у багатьох наших дітей батьки і родичі служать на фронті. Ви доклали зусиль до випуску коміксу, який називається "Мій тато повернувся з війни". Для кого цей комікс?
Це була для мене честь – брати участь в якості супервізорки в розробці цього коміксу. Це втілення мрії військового татуся Іллі Шполянського. Це була його ідея – створити комікс для родин військовослужбовців. Для того, щоб полегшити адаптацію повернення додому, щоб діти не втрачали близькість із рідними, які воювали. Бо люди на війні змінюються. Змінюються їхні реакції та налаштування. І коли з війни повертаються тато чи мама, всі мають пройти складний шлях адаптації. Цей комікс малював художник Олександр Корешков. А ми з арт-перапевткинею Оленою Вознесенською були супервізорками, і це була складна робота. Нам потрібно було створити співналаштування з творчою частиною команди і піклуватися про те, щоб усе намальоване і сказане не було ретравмуючим для людей. Це насправді геніальний комікс. Скоро він з'явиться у вільному доступі. В коміксі йдеться про те, як змінюються реакції військових, ветеранів. Наприклад, військовий може перебувати в стані хронічного стресу, і гучні звуки можуть бути для нього тригерами. Також ми знаємо, що до нього не можна підходити зі спини. І це загальне правило в спілкуванні зі всіма військовослужбовцями. Я б дуже радила всім прочитати цей комікс. Він спеціально створений у візуальній формі, адже сучасні діти – це діти візуальних налаштувань. Він створений для того, щоб нам всім було легше.
"Маємо попуститися у своїх вимогах до шкільних оцінок"
— Які поради ви можете дати школярам та їхнім батькам у зв'язку із початком нового навчального року?
Насамперед усім раджу трішки попуститися. Сприймайте школу, як психотерапію. Нині школа – це стабілізуючий психотерапевтичний інструмент. Коли я досліджувала теорії стресостійкості різних країн на прикладах різних воєн, то перше, що необхідно зробити – повернути дітей у стан безпеки і якнайшвидше відкрити дитячі садки та школи. Це повертає в стан нормальності. І ми маємо попуститися у своїх вимогах до шкільних оцінок. Треба якомога більше підтримувати дітей і говорити їм, що поганий почерк – це нормально, те, що ти забув, як читати – це нормально, те, що ти не можеш згадати таблицю множення – це нормально. Бо все це наслідки стресу. Якщо раптом учителі не читають того, що їм радять психологи і продовжують писати батькам гнівні повідомлення, будь ласка, будьте завжди на стороні дитини.
— Як правильно пояснити дітям хвилину мовчання, адже не всі сприймають її адекватно. Для одних дітей вона смішна, а для тих, хто приїхав із прифронтових територій – вона абсолютно про конкретних людей.
Мене часто запитують, чи потрібно дітям розповідати про війну. Відповідь проста. Чим більше у дитини інформації, тим більше у неї стабільності. Для того, щоб уникнути травмування і зайвого стресу, нам треба більше розповідати дітям. І коли ми говоримо дитині про хвилину мовчання, ми самі вкладаємо в це сенс. Ми можемо сказати, що це хвилина подяки всім, хто зараз на війні, всім, хто віддав своє життя. Маленька дитина часто, не знає куди себе подіти під час хвилини мовчання. Ви можете порадити дитині під час хвилини мовчання подумки повторювати слово "дякую". Якщо в класі є діти, які втратили на війні родичів, ми повинні наших дітей про це попередити. Діти мають знати, як вони можуть виразити співчуття. Вони можуть чесно сказати: "Я знаю, що у тебе померла мама чи тато. Я не знаю, що тобі про це сказати. Але можна я тебе обійму?" Часто діти повторюють некоректні слова, які чують від дорослих, наприклад, "час лікує". Але навіть маленьких дітей ми маємо навчити культури бути поруч. Бути поруч і бути людьми.
