Як писати про війну у драматургічних текстах. Саме так сформульована тема ІV Лабораторії драматургії Національної спілки театральних діячів України. Почнімо з терміну. Що таке загалом Лабораторія драматургії?
Ольга Байбак: Лабораторія драматургії виникла в 2018 році, коли ми з Богданом Струтинським, головою Національної спілки театральних діячів України, обговорювали майбутні проєкти. Один з таких проєктів, який ми мріяли втілити, це проєкт для драматургів. Ми розуміли, що драматурги і загалом драматургія мають дуже мало "точок входу" в сучасний український театр. Також, з одного боку, було нарікання драматургів на те, що їх не ставлять в театрах, з іншого боку, були нарікання режисерів на те, що не завжди тексти відповідають запитам театрів. Тому ми і вирішили зробити такий проєкт — Лабораторію, під час якої протягом півроку будуть писатися і створюватися тексти. Тоді у Богдана Струтинського виникла ідея, щоб одним з кураторів цієї лабораторії був драматург Павло Ар'є. Ми познайомилися з Павлом, знайшли дуже багато точок дотику і зробили І Лабораторію з актуальною темою — дитяча драматургія і драматургія для юнацтва. Тоді ж ми познайомилися і з Лєною Лягушонковою, яка була учасницею тієї Лабораторії. І вже на ІІІ і ІV Лабораторіях вона стала кураторкою. Завдяки цьому проєкту у нас сформувалася дуже потужна команда. Нас тішить, як організаторів, що дуже багато текстів з Лабораторії виграють в конкурсах, і багато наших текстів вже було поставлено в театрах. Ще одне наше досягнення, що цього року видавництво "Фоліо" видало книжку з 12-ма текстами з різних Лабораторій, яку вже можна придбати в книгарнях.
Як ви обирали теми для І Лабораторії, присвяченої дитячій драматургії?
Павло Ар'є: Перший крок для драматурга — це вибір теми. Ми з'ясовували, що для конкретного драматурга є важливим, де він відчуває біль, де відчуває бажання щось змінювати. Таким чином, у нас з'явилися абсолютно різні теми. Були навіть звинувачення на нашу адресу щодо "важких" тем, як для дитячого театру, коли в п'єсі, наприклад, йшлося про хлопця, який чекає батька з війни. Але час показує, що це був правильний вибір. І завдяки театру ми можемо пояснити нашим дітям про те, що зараз відбувається, і про наші втрати зокрема. В тій Лабораторії були тексти про все — про дружбу, про сміливість, про екологію.
В якійсь із лабораторій ви розглядали, як саме працювати з текстами і робити з них п'єси?
Лєна Лягушонкова: Так, це була ІІІ Лабораторія з інсценізацій та адаптацій прозових творів. Тоді було представлено 10 текстів, і це була остання Лабораторія перед повномасштабним вторгненням. Потім був рік перерви, а цьогоріч тему обрало саме життя - як писати про війну.
Кожна з Лабораторій складається з резиденцій. Поясніть, будь ласка, що там відбувається.
Лєна Лягушонкова: Перша резиденція — це зазвичай знайомство. Також ми намагаємося дати відвідувачам якусь теоретичну базу. Драматурги приходять зі своїми напрацюваннями та ідеями. Під час 1-шої резиденції ми ці ідеї обговорюємо, і автори роблять розкадровку. І вже на 2 резиденції за 2 місяці у когось може змінитися первісна ідея, або навіть взагалі автор може відмовитися від неї. Тобто на 2 резиденцію автори пишуть свій перший драфт (англ. draft — попередній примірник — ред.), а потім продовжують над ним працювати.
З якою метою до Лабораторій ви залучаєте режисерів?
Лєна Лягушонкова: Режисери — це допоміжна сила. Адже ми зацікавлені не лише в текстах, та й в постановках. Лабораторії НСТДУ — лідери за кількістю постановок на сцені. В чомусь ми маємо і корисну мету — це навчання спеціалістів, зокрема, ми надаємо режисерам теоретичні знання. А потім відбувається розподілення, в якому театрі відбудеться читання тієї чи іншої п’єси. Але надзадача – це, звісно ж, вистава.
Павло Ар'є: Ми називаємося "лабораторія", а не приміром workshop, тому що тут збираються рівні між собою спеціалісти, діляться досвідом і допомагають один одному. Ми даємо дуже рідкісні можливості, коли видатні особистості, митці можуть побути якийсь час разом і послухати один одного.
Драматурги — люди амбітні. Чи дослухаються вони до порад іменитих режисерів?
Павло Ар'є: Останнє рішення завжди за автором. Я ніколи не роблю зауважень, я ставлю запитання. Я завжди наполягаю на тому, що моя думка — суб'єктивна, а думка автора — важливіша. Тільки з таким підходом можна здобути довіру своїх колег.
Хто ці люди, які зібралися сьогодні навколо вас, щоб зрозуміти, як говорити і писати про війну?
Лєна Лягушонкова: Це 7 драматургів і драматургинь і 6 режисерів і режисерок. Цього разу ми залучили кураторів і професіоналів сфери, дотичних до театрального мистецтва, а також запросили професійну психологиню. І це було вкрай корисно не лише для драматургів, для людей, які пишуть, а й тих, хто займається постановками. До психологині було дуже багато запитань, зокрема, щодо текстів. Наприклад, про мотивацію персонажів; про те, на що мають право, а на що не мають автори і постановники; як писати тексти за численними інтерв'ю з людьми, які були жертвами. Залучена до співпраці з нами психологиня Оксана Татарин має досвід роботи з військовими та їхніми дружинами. Тому вона дуже допомогла авторам.
На що спираються ваші драматурги в цій Лабораторії, коли пишуть свої п'єси, в даному випадку, на тему війни?
Лєна Лягушонкова: Текст проходить такий шлях: п'єса — читання — вистава. Якщо ми думаємо, що писати про війну — це писати виключно про російсько-українську війну, це не зовсім так. Три тексти, які були представлені, присвячені Другій світовій війні. Це п'єса про відлуння цієї війни, про те, як вона сприймається через фокус тих подій, які відбуваються зараз. Також у нас є текст для дитячого театру, більше того - для лялькового. І це буде справжній виклик. Є тексти, засновані на документальних подіях, де 80% - це фактичний матеріал. Буде у нас і абсолютно художній текст — це комедія про війну Оксани Гриценко. Це не пряма розповідь про війну, це розповідь про наші деколоніальні, колоніальні та постколоніальні травми. Це п'єса про пам'ятники, а саме про знесення пам'ятників Пушкіну, Жукову і Катерині ІІ. Ця тема медіа-актуальна, для багатьох тригерна. П’са вийшла дуже смішною. Бо йдеться про пам'ятники, встановлені на честь росіян, але вони говорять українською і дуже через це страждають. Йдеться насправді про серйозні речі, але мовою комедії. П'єса, як на мене, має великий сценічний потенціал.
Павло Ар'є: Ми говоримо про війну, і це травматичний досвід нашого народу, який закінчиться не скоро. У нас попереду величезна робота. Робота з травмами, повернення в свою нормальність, і зрештою, відповідь на запитання, що таке нормальність. Звісно, виникають і питання, а чи не занадто ми драматизуємо в своїй п'єсі, можливо про щось ще зарано говорити. Вчора наша психологиня говорила про те, що зараз нас травмує абсолютно все. Наприклад, воїни, котрі приходять на спектаклі, можуть сприймати театральне світло, як вибух чи спалах.
Лєна Лягушонкова: Наш театр повинен стати більш інклюзивним з кількох причин. По-перше, це вимога перед входженням в ЄС, а, по-друге, повернуться з фронту люди, і виклики перед ними стоять навіть на якомусь фізичному рівні. Камерні сцени театрів побудовані, як коробка, і це може теж може викликати травму, сприймаючись, як бомбосховище.
З одного боку, театру потрібно дуже обережно підходити до теми війни, адже глядачі можуть впізнавати свій дуже трагічний досвід, і це, очевидно, їм дивитися буде дуже непросто. З іншого боку, деякі театри зараз звертаються до вкрай легких комедій, адже на них також ходять люди, котрі повернулися щойно з фронту і хочуть емоційного відпочинку. Як ви сприймаєте таку "розхристану" картину театрального життя?
Лєна Лягушонкова: Я взагалі нічого не бачу поганого в комедіях. Театр в цьому жанрі дещо програє кіно і телебаченню. Але на мою дуже суб'єктивну думку, задача театру не в цьому.
Можливо це лікувальний контент?
Павло Ар'є: Він не лікувальний, а швидше знеболювальний. Допомагає, коли потрібно трішки забутися. Це людям потрібно. А ще людям потрібна мрія, бачити те, чого ми всі хочемо. А хочемо ми спокою, легкості, якихось смішних або романтичних ситуацій, які і є складовою комедії. Ми і боремося нині за те, щоб мати право веселитися, зустрічатися, любитися.
Яким є герой в сучасній драматургії? Чи змінився він?
Павло Ар'є: Про щось велике потрібно розповідати через історію маленької, звичайної, простої людини. Через її біль, через її радість, через її сум, через її помилки, через її бачення свого майбутнього. Мені здається, що наш герой повинен бути нами. Дуже зрозумілим, дуже приземленим, дуже простим. Таким чином, до нашого героя з'явиться більше довіри. Якщо глядач впізнає на сцені себе, або своїх близьких, він легше сприйме цю історію.
Лєна Лягушонкова: Мені здається, що кожна війна певною мірою змінює правила гри. Якщо раніше над нами висів тягар соцреалізму, і ця мова, на жаль, нікуди не поділася після 2014 року, то зараз ми знаходимося у творчому пошуку, якою мовою говорити про героїчні вчинки. Героїчні вчинки є, а мови, якою про них говорити, немає.
А якою вона бодай приблизно вимальовується?
Лєна Лягушонкова: Переважно це жіночий погляд на війну, погляд тих, хто тікає від війни.
А чи пишеться драматургам про тих, хто на передовій?
Лєна Лягушонкова: У нас ще немає цього досвіду. Можливо, вони ще не мають ресурсу про це говорити.
Павло Ар'є: В нашій лабораторії ми ще не пішли в цьому напрямку, але з'являються прекрасні документальні вистави, де воїни не вигадуються.
Лєна Лягушонкова: Попереду все одно йде поезія. Драматургія теж має потенціал швидкого створення тексту, тож чому б його не використовувати у п'єсах. Драматургія потенційно може працювати з цими темами.
Коли ми говорили про сенси в п’єсах, що для нас найважливіше?
Лєна Лягушонкова: Важливо те, якими ми будемо, коли вистоїмо і переможемо. І що буде потім. Якщо ми вийдемо такими ж, як ми входили, то ми приречені на нові й нові кола цього пекла. А нам потрібно ставити крапку. І це найскладніше.
Павло Ар'є: Перед нашими душами і серцями постають виклики, як не стати гіршими. Нас нині часто дорікають у світі за сліпу ненависть до ворога. Відповідно, нам потрібно знайти спосіб пояснити, що відбувається. Ми не ненавидимо росіян, як націю, ми ненавидимо зло, яке стало частиною цієї нації. І нам треба це пояснити світові.
А що напише Павло Ар'є про цю війну?
Павло Ар'є: Я вже багато пишу про цю війну. Але здебільшого я зосереджений на роботі з європейським театром. Я пояснюю нашу позицію і помилки у сприйнятті світом російської культури. Коли я пишу про війну для європейського театру, я, можна сказати, безжальний. Я вважаю, що європейський глядач не заслуговує на помилування. Треба бити сильно і боляче. Це певною мірою моя провокація. І я часто запитую себе, як би сприйнялася така подача у нас. Бо з нашими людьми мені хочеться бути добрим. І дати їм надію, що все буде добре. А європейці мають зрозуміти, що світ не виживе без нас. Зараз ми боремося за них, за їхній спосіб життя, за їхній світогляд. І їм треба це зрозуміти. Ми віддаємо своїх близьких і рідних заради європейського майбутнього.
Ольга Байбак: Мета наших Лабораторій одна - якомога більше постановок. Хочеться, щоб сучасної української драматургії було більше і в Україні, і в Європі, і в світі. Хочеться більше постановок, більше збірок, більше зростання професійності і драматургів, і театрів, які будуть працювати з цими темами. Хочеться підтримки цих проєктів, і принагідно дякую УКФ за підтримку наших Лабораторій.
