Фото: Анна Приходько
В Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (Театральний музей) відкрилася ваша перша персональна виставка. На виставці представлені ескізи костюмів та декорацій, фото до театральних постановок, які охоплюють різні періоди вашої творчості. Чому виставка не має назви?
Це цілком свідомий підхід. Адже я не знаю кількох слів, які змогли б означити таке явище, як сценографія. Театр, на відміну від кіно, не залишається на плівці. Залишаються тільки фото та архіви. Це – і пам’ять, і забуття. Не можна сказати, що сценографія – це те, що відбувається зараз і в даний момент, вона – на плині часу. Я вивчав творчість Курбаса і бачив, що залишилося багато фото і спогадів, але відео вистав практично немає. І в цьому напевно вся суть театру і сценографії, що кожен фантазує і бачить з роками все по-своєму, створюються міфи навколо персон і вистави. Звичайно, виставу теж можна зняти на відео, але не кожен телевізійний режисер може це вправно зробити, адже треба вміти подати театральну форму. Ну і плівка не може передати виставу, тому що театр – це тут і в даний момент. І на наступний день вистава може пройти зовсім по-іншому. Тому назвати виставку одним словом складно, це – просто сценографія. Там представлені костюми, в тому числі і ті, які я зробив сам. Робив з найнесподіваніших матеріалів, які зберіг свого часу – бабусина скатертина, бабусина фіранка, репродукція Джоконди – все це нині втілено в сукні. Мій меседж направлений на те, що театральний костюм, як і театральна декорація – це зовсім інший світ.
Деякі костюми були мною розроблені для львівського етно-гурту "Курбаси", з яким я співпрацюю. Ці костюми дуже складні, це – справжні театральні об’єкти, практично декорації. Вони присвячені пам’яті Остапа Лозинського, який власноруч розписував ці костюми. Це був грандіозний спеціаліст, художник, іконописець, який, на жаль, молодим помер від ковіду. Художниця Дарія Альошкіна робила витинанки, і я щасливий, що цю техніку нині пам’ятають і відновлюють. Також на виставці представлені великі намиста, подібні до яких я бачив в Тибеті. Там і чоловіки, і жінки носять по 10 кілограм бурштину на шиї, і це божественно красиво.
В анотації сказано, що це ваша перша персональна виставка. Невже раніше не було ваших персональних виставок?
Була виставка у Львові, і вона була меншою. А в Києві – це моя перша виставка. На виставці продається каталог моїх робіт, їх виявилося понад сто. Це роботи і як сценографа, і як режисера, і як актора. Я відійшов від акторського мистецтва, хоча мав такий досвід.
А плануєте повертатися до режисури?
Періодично буду повертатися. В театрі оперети, де я працюю, у мене є режисерські доробки і на малій, і на великій сценах.
Ви – людина-театр. Зрозуміло, чому сценограф ще й народний артист України…
Я за цим ніколи не ганявся. Нині я дуже рідко з’являюся в театральних тусовках, але якщо з’являюся, то найбільша нагорода для мене – це зустріч зі знаменитими колегами, такими, як Людмила Нагорна, Борис Олександрович, Марія Левицька і їхнє прихильне ставлення до мене. Це означає, що я не випав з нашої компанії за 20 років роботи за кордоном. Я – свій серед своїх, і це найбільша нагорода.
А художники-сценографи ходять один до одного на виставки?
Я ходжу! Мені цікаво, і я дуже люблю талановитих людей, багатьох сучасних режисерів, художників. Талант – це найважливіше для мене. Завжди видно, чи чесно людина ділиться з тим, що вона вміє робити, чи вона лише доводить, що щось вміє. Мені дуже зараз подобається своєю естетикою Богдан Поліщук, я в захваті від того, що вони роблять разом з дружиною.
Українська школа сценографії завжди була дуже сильна. Нам є чим пишатися.
Два місяці тому я був в Лісабоні, мене запросив португальський менеджер презентувати Україну та українську сценографію. Я там читав лекції та майстеркласи для сценографів впродовж 10 днів. Коли я поклав на стіл свій каталог, вони були вражені. Я бачив величезну повагу до української сценографії та українського театру в їхніх очах. Вони ж про нас абсолютно нічого не знають. Українська школа сценографії – одна з найпотужніших. Піднімає наш рейтинг і психологічний театр, який ми сповідуємо. Коли я показав в Португалії відео робіт Данила Лідера, у них щелепи попадали. Тому що це справді окремий вид мистецтва. І коли я 20 років працював в Угорщині з Аттілою Віднянським, я також широко пропагував нашу школу.
Чим живе той європейський театр, в який ми весь час йдемо?
Ми справді туди йдемо, пробиваючи вікна, двері, стелю. Але попрацювавши там, я хочу сказати, що такого поняття, як європейський театр не існує. У кожної країни є свій театр. Він і цікавий своїм колоритом, розмаїттям різних театральних шкіл. Ми несемо своє, нам не потрібно підлаштовуватися під чуже. Цим ми і цікаві. Система Курбаса, приміром, – унікальна. Такого театру в світі не існує. І це їм справді цікаво.
Які цікаві експерименти відбувалися останнім часом у вашому житті? Можливо з якимись новітніми жанрами вдалося попрацювати?
Так, була цікава співпраця з хореографом, засновником Академічного театру "Київ Модерн-балет" Раду Поклітару. Коли він запропонував мені співпрацю, я одразу погодився, бо всім пропозиціям в своєму житті я кажу "так". У нас вийшла дуже цікава робота, хоча, коли я почув назву балету "ДискриміНАЦІЯ", я спочатку сказав, що вона нагадує назву газети. Що можна придумати сценографу для такого об’ємного поняття? Ми довго говорили, дискутували, і зрештою я запропонував поставити на сцені великі літери "Дискримінація", з яких актори вибудовували різні слова – надія, нація, арія – загалом 60 слів можна побудувати з цього набору літер. Це був дуже цікавий досвід, адже драматичний театр, опера, оперета – це одне, а балет – зовсім інше.
Так само викликом для вас був і мюзикл "Тигролови" за мотивами роману Івана Багряного, коли такий непростий твір раптом став мюзиклом?
Мені дуже сподобалася ця ідея режисера Сергія Павлюка, тим паче, він сам з Херсона, сам був в полоні, і все це наклалося на мої враження дуже сильно. Це був перший український сучасний мюзикл на справді дуже важку тему – Соловки, Сибір, герой. Богдан Струтинський також одразу підтримав цю ідею. Ми ризикнули і зробили дуже непоганий продукт. Хоча доводилося чути неодноразово, мовляв, такі теми під час війни чіпати не потрібно. Для мене це й досі спірне питання. Але ми зробили сучасний мюзикл про Соловки, і постановка мала великий попит.
Плагіат нині проникає в різні сфери життя і мистецтва. І нині завдяки інтернету можна співставити і порівняти ескізи, декорації, костюми. Звинувачення в плагіаті щодо сценографії є вже й в Україні, і періодично виникає в усьому світі. Що це на вашу думку – свідома крадіжка чи несвідоме глибоке і широке бачення художника, яке може збігатися з чужим втіленням ідеї на іншому кінці земної кулі?
Театр маневрує конкретними образами – вогонь, вода, дим, сніг, дощ, земля. Декорація може бути з пластику або з будь-яких інших матеріалів. І ці всі методи вираження існують в усьому світі. І коли художник бере в розробку вогонь, те ж саме роблять художники в усьому світі. Головне, як художник використовує цей образ. Була, приміром, епоха литовського режисера Еймунтаса Някрошюса, який використовує унікальний сценічний реквізит, такий як лід, вогонь, вітер, каміння. Ця матеріали використовує не він один, але він зробив це геніально.
Я особисто знайомий з американським театральним режисером і сценографом Бобом Вілсоном і бачив багато його вистав. Вони мене, як кажуть, порвали на шматки. Я не знаю, як твориться цей театр, але він безмежно красивий. І коли ти бачиш цю красу, вона входить в тебе, як в художника і трансформується. І коли ти бачиш такі грандіозні вистави, частина їх все одно оселяється в тобі. І в один момент вона може прокинутися і з’явитися, як інтерпретація. Тому не в кожному випадку йдеться про плагіат, швидше про трансформацію. Але навіть якщо йдеться про плагіат, але талановито зроблений, я скажу тільки "браво".
Чому сценічне ім’я – Сашко?
Тому що так мене називали в дитинстві, я родом з села, воно якесь таке сільське, українське, рідне, і воно мене гріє. А ще я не люблю офіціоз і пафос. Коли до мене звертаються "Олександр Сергійович", я завжди відповідаю, що я не на партійних зборах. Я Сашком був і Сашком залишився.
Що робить нині Олександр Білозуб задля перемоги?
Як всі. Війна – це найбільше і найстрашніше випробування в моєму житті. Я повинен достойно його пройти – не втратити людяність, не бути байдужим до того, що відбувається. Оце моя головна допомога. А матеріальний бік – це особиста історія кожного. Головне – не втратити людяність і почуття гідності. Це – велика трагедія, і з неї ми повинні вийти достойними людьми.
