Георгій Коваленко. Фото: facebook
Віра у Воскресіння і його реальність серед жаху війни дає нам силу
Сьогодні і складно, і просто говорити про Великдень. Тому що в часи великих випробувань нас випробовують і на віру теж. З одного боку, легко, тому що ми пережили цю складну зиму і підійшли до такого великого свята. Всі виклики, які ми переживаємо завдяки цій війні, вони спонукають нас до роздумів. Водночас у кожного з нас, а всі ми пережили втрати, логічно виникає запитання: а хіба можна воскреснути? І в цьому сумбурі думок і почуттів ми підходимо до цього свята. Що про ви хотіли б сказати в цей день насамперед?
Думки про те, що немає нічого вічного, з вічності ніхто не повертається – це думки саме страсного тижня, насамперед тихої суботи, оцієї ночі темряви перед Воскресінням. Як християни, ми знаємо, що Христос воскрес. Воскресіння – це не тільки щось, що трапиться в майбутньому. Воно є невід’ємною нашою частиною вже сьогодні. Бо Господь говорить, що "Царство моє серед вас". Тобто "між вами, всередині вас ". Воскресіння – це не тільки фінальна точка людської історії. Не тільки продовження історії конкретної людини на межі вічності. Це історія про сьогодення. І це дуже важливо. Тому що віра у Воскресіння і реальність Воскресіння в сьогоденні серед жаху війни – це саме те, що дає нам силу. Те, що дає нам віру і надію. Те, що підживлюється справжньою любов’ю.
Тема Воскресіння і тема Страсного тижня актуалізують Євангеліє, роблять його реальним і зрозумілим у сьогоденні. Бо до війни складно було говорити про те, що той, хто не "пройшов із Хрестом" страсний тиждень, не може повною мірою відчути радість Воскресіння Христового. Але зараз, коли смерть поруч, коли поруч так само жертва реальних людей заради спасіння інших людей, стає зрозумілою і жертва Христа заради спасіння людства. І тоді стає очевидною перспектива Воскресіння. Бо якщо ми намагаємося усвідомити те, що відбувається, пояснити те, чому одні люди захищають інших людей, а не розбігаються, чому жертвують своїм життям заради життя інших, тоді стає зрозумілою пасхальна, воскресна тема.
Коли ми співаємо "Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав", ми маємо на увазі реальність боротьби смерті проти життя, реальність боротьби ненависті проти любові, реальність боротьби зла проти добра. Питання в тому, на чиєму ми боці. Якщо ми на боці добра, тоді нам потрібна тема Воскресіння. Нам потрібен живий Бог, ми віримо в реальність цього вічного життя. Ми віримо в те, що герої не вмирають так само, як в те, що Христос воскрес.
Християнство відрізняється від інших релігій саме тим, що Бог стає людиною
Пригадався анекдот. Зустрічаються на тому світі два ветерани Другої світової війни, починають розмову, пригадують війну. Проходить повз них Господь і запитує, про що вони говорять. А ті відповідають: "Ти не зрозумієш, бо тебе там не було". Для людини, яка перебуває у важких обставинах, боротьба за збереження віри дуже важлива…
Є інший анекдот. Помирає атеїст. Апостол Петро приходить до Бога і запитує, що сказати атеїсту. А Бог відповідає: "Скажи, що мене немає". А в цьому анекдоті, який ви розповіли, є дуже нехристиянський посил. Бо якщо Бог – це щось далеке від нас, поза межами людського розуміння, людського буття, якщо ми не можемо його зрозуміти, значить і він не може зрозуміти нас. І це не про християнство. Християнство відрізняється від інших релігій саме тим, що Бог стає людиною. Бог може зрозуміти людину, бо він прожив людське життя. Він народився, він був біженцем, його хотіли вбити, у нього був нерідний батько – і все це зараз дуже зрозуміле багатьом. Він був зраджений, його взяли під варту, його несправедливо засудили, його катували, його матір бачила, як її син помирає ганебною смертю на хресті, він реально помер і воскрес. Реальність всього того, що він пройшов, може нам говорити про те, що він нас розуміє.
Після подій у Бучі та інших жахливих подій, які у нас відбуваються практично щодня, ми запитуємо "А де ж Бог?". Це питання виникало і у самого Христа на хресті. Пам’ятаєте одні з останніх його слів: "Господи, чому ти мене залишив"? Богооставленість не означає, що Бога поруч немає. Є дуже промовиста притча про чоловіка, який потрапляє у вічність і звертається до Бога з претензією: "На моєму життєвому шляху є проміжки, де лишилися сліди тільки однієї пари ніг. Виходить, тоді я був сам. І саме тоді, коли мені було найскладніше. Де ж ти був? ". А Бог відповідає: "В ці миті я тебе ніс на руках". Тому й одні сліди".
Важливо розуміти, що Бог – це не гравець на всесвітній шахівниці, який розставив фігури і рухає ними, як йому заманеться. І пішакам, мовляв, усе наперед визначити, кому жити, а кому – ні. Це була б історія про тоталітарного Бога. Ні. Людина створена вільною, людина має право вибору. Можливо, Бог і знає всі варіанти наслідків наших вчинків, але в точці вибору знаходимося ми. І який вибір ми зробимо, залежить від нас. Наш Бог, котрий сам пройшов страждання, розп’яття і смерть, він з тими, хто страждає. Він поруч. Це дуже важливо розуміти. І він так само вірить в нас. Тест на віру – це людяність. А Бог присутній в цій зустрічі між людьми. Бо іноді ми, проявляючи милосердя, служимо Богові, а з іншого боку, коли ми вдячні – це теж зустріч із Богом.
Християнство – це про досвід. І можливо мені легко говорити, бо я не переживав певний досвід, який переживали інші люди, але я знаю таких людей, які цей досвід переживали. І я їм не можу не вірити. Згадаймо Ігоря Козловського, який два роки пробув в полоні, не знаючи, що з його хворим сином, котрий потребував постійного догляду. Ця людина, повернувшись з полону, говорила, що вона – боржник любові. Ми бачимо в очах цієї людини реальний досвід віри, реальний досвід любові, яка перемагає зло. Яка перемагає ката не катуванням. Можливо, мені й справді легко про це говорити, але я бачу це в очах людини, яка це пережила.
"Хрест і Воскресіння – це нерозривні події"
Розкажіть ще раз про сенси і смисли цього свята. Що відбулося? Що нам важливо усвідомлювати в цей день?
Я б усе одно поєднував цей день зі Страсним тижнем. Тому що Хрест і Воскресіння – це нерозривні події. Хрест для нас став символом перемоги над смертю, а до цього він був символом ганебної смерті. Це новий погляд на річ, яка колись нас жахала, а тепер є символом перемоги. Так само я б не від’єднував історію Пасхи Новозавітної від Песаха, Пасхи Старозавітної. Бо таємна вечеря, яку Христос звершує з апостолами і встановлює таїнство причастя – ще старозавітна. Коли згадується вихід з рабства, коли є перехід до свободи, до звільнення. Коли народ іде до свободи. Там само і ми зараз боремося за свободу, і це важливо. З іншого боку, ми маємо в ці дні пам’ятати покоління наших предків, які говорили, і навіть листівки такі були під час визвольних змагань – "Христос воскрес, воскресне Україна". Так от вона вже воскресла. І ми маємо жити в цьому воскресінні.
Ми зараз напевно в тій ситуації, в якій були апостоли, перші християни після Воскресіння. Коли вони вже йшли без страху і не були тими, хто розбігся, не розуміючи, що відбувається. Які були збентежені, що їхнього учителя розіп’яли, але зустрівши його воскреслого, вже самі йшли на свої Голгофи, самі ставали мartyrs. Ми перекладаємо це слово, як "мученик", але більш вдалий переклад, який відповідає суті – свідок. Вони стали свідками, засвідчили це власним життям. Тому мені здається, що євангельська історія актуальна завжди. Вона в якомусь сенсі архетипічна, бо повторюється як в наших особистих сюжетах, так і в глобальному вимірі для народів, для людства в цілому. І цей процес триває.
Великдень – це Великий День один раз на рік. Колись він був один раз в історії, потім – один раз на рік. Потім люди назвали кожну неділю Воскресінням, згадуючи цю подію раз на тиждень. Світло Воскресіння змінило людство, його життя, його перспективу. Воно повернуло цей вимір вічності і, мені здається, це відчуття загострилося під час війни. В 2022 році, коли ми святкували перший Великдень під час війни, багато людей поверталися в Київ, а я вперше з нього виїхав. Я їхав в Італію разом із нашими біженцями служити Великдень. Це був величний собор, з нами були артисти Національної опери, і ми всі плакали. Це ж має бути радісне свято, ми звикли радіти і сміятися в цей день, а ми служили Великодню службу і плакали. Поряд були життя і смерть. Ми молилися, не знаючи, чи живі близькі, або хтось зник безвісти. Близькість межі життя і смерті була поруч.
І коли я повертався назад, я зрозумів, що цей досвід ближчий до євангельського розуміння подій смерті і Воскресіння Христа. Для нас Євангеліє перестає бути красивою історією з минулого, метафорою, чимось далеким. Сьогодні це реальність нашого буття – смерть і Воскресіння, добро і зло, життя і смерть. Це все поряд з нами. І ми обираємо свою сторону, робимо вчинки, про які або будуть говорити прийдешні покоління, або які стануть прикладом зради. Це концентрована історія людства, це певний кут зору, інструмент, який допоможе визначати, що є добро, а що – зло. На якому боці ти залишайся людиною і не стаєш нелюдом.
"Пасха – сам Христос"
Як ви порадите відзначати цей день в умовах війни? Не всі дотримувалися посту, хтось живе в умовах війни. Як їм святкувати? Нам йти чи не йти до храму?
На Великдень ми читаємо слово Іоанна Златоуста. Це традиція. Замість проповіді ми читаємо один і той же текст. І там є слова – всі прийдіть, і хто постував, і хто не постував, розділимо радість світлого Христового Воскресіння. Церква приймає всіх. Піст – це певна аскетична практика, тривалість і якість якої людина обирає сама чи за допомогою церкви. На Великдень піст завершується, і церква закликає до трапези господньої, до спільного причастя всіх. У богослужбових книгах є ремарка на полях – звернення до того, хто служить. І там сказано: нехай буде відомо, що ані м’ясо, ані яйця, ані сир, ані пасочки не є Пасхою. Пасха – сам Христос. І тільки той, хто причащається істинно вкушає Пасху. Тому пасхальна літургія важлива. Але я розумію, що не всі зможуть бути в храмі. Я розумію, що є заходи безпеки. На окупованих територіях це не можливо. Але не зовнішня форма визначає, долучився ти до свята чи не долучився. Великдень – це свято, святий день. Ми маємо цього дня поводитися гідно. Святкувати – це не обов’язково накрити стіл. А провести його в святості. Можливо, зустріч з тим, хто потребує і є головним святкуванням. Коли ти зустрічаєш Христа в тому, хто має потребу. І дякуєш Богові, отримуючи ту чи іншу моральну чи матеріальну допомогу. Кожен з нас може поділитися святом. Для цього не потрібні великі ресурси. Для цього потрібне добре слово. Для цього потрібна посмішка. Для цього потрібні обійми. Для цього потрібне радісне великоднє вітання "Христос воскрес". Щоб почути у відповідь "Воістину воскрес". Військові будуть святкувати цей день, обмінюючись цим вітанням. Капелани будуть поруч з ними, волонтери намагатимуться довести до них цю радість свята через листівку від дітей, писанку, крашанку. Але все це зовнішні форми. Важливе насамперед сповідування нашої віри. Найбільше святкування свята – це оцей безкінечний обмін в цей день, і наступні 40 днів, сповіданням віри в Воскресіння. Бо коли ми говоримо "Христос воскрес", ми сповідуємо самі, а коли чуємо у відповідь "Воістину воскрес", ми чуємо підтвердження. І між нами, якщо хочете, відбувається зустріч у Христі. Навіть у цих простих обмінах вітаннями.
