Фотовиставка "Час вийти на світло" в Івано-Франківську. Фото з Фейсбук-сторінки "Ліга Сильних"
50% опитаних не бачать людей з інвалідністю в повсякденному житті
— Опитування проводилося наприкінці минулого року. Яке було коло питань, які результати ви з цього опитування побачили?
Це було саме соціологічне опитування. Це означає те, що ми провели кількісне і якісне опитування. По кількісних показниках – узяли участь дві тисячі респондентів. По якісних — ми провели декілька фокус-груп. За результатами ми виділили напрямки роботи, з якими ми б хотіли працювати. Один із них — щодо видимості людей в нашому оточенні. Відповідно до дослідження, 50% людей не бачать або надзвичайно рідко бачать людей, які мають інвалідність у своєму повсякденному житті.
Якщо ми розбираємося у причинах, чому люди, які не мають інвалідність, не бачать людей, які її мають, то їх декілька. Перша причина — у нас існують фізичні бар'єри, які перешкоджають людині інколи просто вийти на вулицю. Другий момент — дійсно, існує та інвалідність, яка невидима, але це не означає, що в людей немає додаткових потреб для обслуговування інвалідності. Наприклад, якщо у людини є стома (отвір, створений хірургічним шляхом на передній черевній стінці після видалення кишківника або його частини, призначений для відведення вмісту кишківника — ред.), то їй потрібно раз декілька годин її обслуговувати, але це ніхто не бачить, не знає про це і часто таких умов немає. Третій момент — люди приховують свою інвалідність через свої упередження і ті упередження, які існують в суспільстві. Тому кампанія "Час вийти на світло" має на меті працювати з упередженнями, які людина з інвалідністю має до своєї інвалідності.
Дар'я Сидоренко. Фото: Укрінформ
Де можна побачити фотовиставку?
— А в який спосіб? Це тільки фотовиставка чи щось ще?
Основа цього проєкту — це фотовиставка. Ми запросили десять учасників, які мають інвалідність, це і діти, і дорослі, і на основі професійної фотозйомки зробили фотовиставку. А далі ми плануємо і вже запускаємо історії десяти учасників про свою інвалідність в соціальних мережах та на відео на YouTube-каналі. До цього ми плануємо працювати з медіа і запустити флешмоб в соціальних мережах "Час вийти на світло" для того, щоб заохочувати людей говорити про ті складнощі й проблеми, а також їх подолання.
— Тобто фотовиставка — це не виставка репортажної фотографії, це були проведені спеціальні фотосесії?
Так, це були проведені фотосесії в трьох містах — Черкаси, Івано-Франківськ і Тернопіль. Ми запрошували учасників не з міст, а з областей. Шукали спеціально обладнану студію для того, щоб було комфортно пересуватися для людей, які мають інвалідність рухово-опорного апарату. І провели професійну фотосесію. Основа цієї фотосесії полягає в тому, що на фотографіях ми бачимо гру тіней та світло.
— Я також бачу таблиці шрифтом Брайля. Що на них? Інформація про хворобу, візуалізація фотографій?
На цих таблицях досить багато тексту. Ми зробили фотографію, коротку історію учасників такої фотовиставки. І ми зобразили цей текст саме шрифтом Брайля для того, щоб люди, які не бачать або погано бачать, могли це все прочитати. Цю фотовиставку ми зробили у співпраці із "Укрзалізницею". Вони радо погодилися надати приміщення вокзалів у Івано-Франківській, Тернопільській та Черкаській областях для того, щоб якомога більше людей змогли побачити ці фотографії та прочитати історію.
— Кожного разу, коли бачу якусь фотовиставку на будь-яку тему, в мене всередині починається змагання скептика з оптимістом. Оптиміст суголосний з вами, що класна фотовиставка, багато людей її побачить, зробить висновки. Скептик так не вважає. Людям, яким було начхати на те, що поряд з ними є хтось з особливими потребами, він і не подивиться в бік тих фотографій. Чи я не правий?
І праві, і не праві. Є люди, які, побачивши цю виставку, не звернуть на неї увагу, але тут більше про особистість цієї людини. А є люди, які живуть у своєму рутинному житті й ніколи не задумувалися про те, що є люди, які мають інвалідність, і це впливає на їхнє життя, і вони мають це адаптовувати. Відповідно, ця фотовиставка приверне їх увагу і скаже, що справді є таке, і люди розширять свій світогляд і зрозуміють про те, що все-таки є інше бачення, інше розуміння і потреби в житті.
Які види інвалідності оточуючі не помічають?
— А яких інвалідностей ми насправді не бачимо? Ви сказали про людей зі стомами. Очевидно, ми не бачимо інвалідність, пов'язану з ментальним здоров'ям. А що ще?
Насправді дуже багато інвалідностей, які ми не бачимо або не хочемо помічати. Наприклад, зараз під великим питанням люди, які втратили слух через бойові дії. Це доволі сильне ураження цивільних і військових через сильні вибухи. Відтак слух погіршується або взагалі може пропадати в певних людей. Люди часто не ходять до лікарів, не перевіряються і не носять слухові апарати в разі потреби. Також ми не бачимо ті порушення, які стосуються, наприклад, шкіри. І люди прикриваються, приховують. Дуже дивно говорити, але часто ми не бачимо людей, які втратили ноги, руки, тому що кінцівки прикривають і удають, що все добре. Мовляв, будь ласка, не дивіться на це, не помічайте, зі мною все добре. Тож суть полягає в тому, що люди спеціально це приховують, щоб на це не звертали увагу. І вони удають, що в них є ця кінцівка. І насправді є дуже багато інших видів інвалідності, коли ми можемо це не помічати.
— Якщо людина вибирає не показувати свою інвалідність, навіщо її закликати її демонструвати?
Доволі цікаве запитання, і ми про нього думали всередині команди. Але ми дійшли висновку, що якщо людина не показує візуально свою інвалідність, це не означає те, що в неї немає додаткових бар'єрів, які вона має подолати в нашому житті. І відповідно, якщо люди не мають інвалідності, вони про ці бар'єри навіть не здогадуються. І саме зона відповідальності людини, яка має інвалідність, про це сказати й показати, що дійсно, в мене є таке питання, я член нашого суспільства, я живу, працюю, хочу ходити в кінотеатри, але для цього мені щось потрібно, залежно від варіації інвалідності.
Викликів дуже багато, але ми часто говоримо саме про культурний напрямок. Це театри, кінотеатри, тому що чомусь в головах нашого суспільства існує такий підхід, що людина, яка отримала інвалідність, крім медичних послуг, більше нічого не потребує. Якщо запитати, де найбільше можна часто зустріти людей з інвалідністю, всі скажуть, що це медичні заклади, аптеки, лікарні й на цьому все. Але насправді життя людини не припиняється, інтереси людини не припиняються, і нам потрібно реалізовувати доступність в наших містах.
