Фото: facebook.com/anastasiya.kilar
Мужність і відповідальність — це ухвалити рішення і взяти на себе відповідальність за свою країну, за свою сім'ю
Вийшла монографія "Український воїн: суспільний статус і стереотипи сприйняття". Про що вона?
Це наукова робота на основі дисертаційної роботи. В 2021-му році я зі своїми колегами випустили книгу "Воїни світла", де ми зафіксували 13 інтерв'ю з воїнами, ветеранами війни. Там висвітлені історії кожного воїна, їхній шлях, мотивація йти служити, бо в багатьох випадках це були добровольці. Зараз наша задача, як істориків, науковців, журналістів фіксувати ці всі історії і спогади, щоби потім мати потужну джерельну базу для подальшого аналізу. Важливо говорити і фіксувати і злочини Росії проти України і так само описувати, проговорювати і зазначати це.
Для мене дослідження українського воїна почалося після демобілізації тоді ще з АТО мого батька. Він був у лавах 28-ї бригади. З третьої спроби штурмував військкомат у свої тоді 50 років, бо його не дуже хотіли брати через вік. І після його повернення в 2015-му році восени він дуже багато мені розповідав про свій фронтовий побут, про своїх побратимів, про взаємовідносини, які між ними склалися. Мене дуже зацікавила людина на війні, як вона змінюється. І на прикладі тата мені хотілося висвітлити ті проблемні моменти, які йому боліли на той момент. Ми записали з ним інтерв'ю, потім він порадив звернутися ще до його побратимів, з якими він служив, з якими спілкувався і продовжує підтримувати зв'язок. І це стало темою мого дослідження, мого наукового зацікавлення, і вже в подальшому я почала більше писати про різні аспекти в російсько-українській війні, про проблеми, з якими доводиться зіштовхуватися українському воїну. Після того, як ми записали інтерв'ю і видали книгу "Воїнів світла", я почала писати дисертацію на тему "Український воїн: суспільний статус і стереотипи сприйняття", де я описую три, на мою думку, найважливіші аспекти (бо їх є набагато більше):
1. Уявлення про поняття чоловічої мужності у безпосередньому зв'язку з військовою службою чи участі у бойових діях;
2. Зміни уявлень про ролі жінок під час війни;
3. Феномен бойового побратимства серед українських воїнів.
З 26 лютого 2022 року мій чоловік та батько вирішили стати на захист нашої країни. Тоді якраз і припав активний етап написання моєї дисертації. Ми тут говоримо про мужність, про те, що таке бути мужнім, що таке взагалі є захист нашої Батьківщини. Я порушую питання про те, а хто ж народжений для війни, бо мій чоловік був інтелігентом, аспірантом, навіть обмежено придатним. Але мужність і відповідальність за свою країну — це ухвалити те рішення, взяти на себе ту відповідальність, тому що ти не тільки за свою країну береш відповідальність, але й за свою сім'ю. Коли я писала розділ про чоловічу мужність, мій чоловік дуже багато в чому мені допомагав тезами, підказував. Ця книга стала для мене дуже особистою, це таке собі продовження моєї особистої боротьби, боротьби моєї сім'ї, висвітлення тих питань, які турбували і турбують мене зараз, турбують мого батька і турбували мого чоловіка.
Народжений — не народжений для війни… У вашому дослідженні мужність, про яку ви пишете, чи вона на межі з відповідальністю? Що це? Чи має воно якесь визначення, якісь риси, характеристики? Чому справді з вашої точки зору частина людей так і говорить, що хтось народжений, а хтось не народжений. Звідки ці уявлення суспільні?
Щодо мужності, то дуже мені імпонує праця Андре Роша "Перша стать" — він французький дослідник, історик і аналізує основні стереотипи про чоловічу мужність, відвагу і сміливість, які сформувалися в період між Французькою революцією і Першою світовою війною. Чоловік має виглядати, як чоловік. Потім уявлення на війні так само вплинули на формування цього стереотипу, що на війні починає формуватися унікальний аспект, як побратимство бойове, яке в цивільному житті ніколи не зустріти, а тільки на війні. Так само я надихнулася і стереотипом про те, що чоловік в умовах війни не повинен показувати страху. Хоча він є. Я аргументую, що страх — це нормально, абсолютно природно його відчувати, просто він, як описують мої респонденти, в яких я брала інтерв'ю, не має бути паралізуючим, таким, що заважає виконанню бойових завдань, тому що від цього залежить не тільки життя самого воїна, який може відчувати страх, але і побратимів та людей, які біля і навколо нього.
Побратим — це людина, від якої залежить твоє життя і на яку ти можеш покластися
У чому феномен бойового побратимства?
Побратим — це людина, від якої залежить твоє життя і на яку ти можеш покластися, якій ти можеш довірити своє життя. І в таких загострених ситуаціях, як фронтовий побут, воно найбільше якраз і проявляється. Якщо, наприклад, ми в цивільному житті можемо собі обирати, з ким дружити, з ким будувати стосунки, то війна — це люди, з якими ти стаєш побратимами, це така фокус група — ти опиняєшся з ними в одному побуті, ти живеш з ними, фактично побратими стають тобі другою сім'єю, тому що ти ділиш з цими людьми побут і кожного дня з ними живеш. Багато хто вже третій рік з побратимами день в день ділять фронтовий побут, опиняються в умовах, коли треба рятувати один одному життя, коли треба, на жаль, вивозити тіла своїх полеглих побратимів, коли треба сповіщати сім'ї загиблих побратимів. Це дуже велика відповідальність. Тому, звичайно, в цивільному житті такі стосунки не можуть зародитися, вони можуть народитися тільки на війні. Але коли побратими повертаються у цивільне життя, то їхні брати з фронту дійсно стають для них другою сім'єю. Тобто це дуже високий рівень спорідненості.
Більшість не усвідомлює, що питання нашого виживання — це те, що ми сьогодні маємо мобілізовуватися
Що не так у роботі з мобілізацією, особливо останні півроку?
Перед тим, як мій чоловік потрапив на фронт, він проходив військову службу у Перемишлянах в ТЦК і якраз роздавав повістки майже рік. Здавалось би Львівщина, Галичина — дуже патріотично налаштований регіон, і дуже багато йому доводилося зіштовхуватися з негативним сприйняттям того, що вручили повістку. Більшість не усвідомлює, що це питання нашого виживання — те, що ми сьогодні маємо мобілізовуватися, те, що кожна сім'я, родина має брати участь у обороні. І якраз більшість воїнів, з ким я розмовляла, ті, які пішли з початком повномасштабної війни — ви ж пам'ятаєте, які були черги в ТЦК — ці черги були декілька перших місяців. Потім це все стихло. Оці хлопці і дівчата, які пішли, вони обґрунтовували свою мотивацію як те, що ми даємо фору тим, хто ще не готовий для того, щоби підготуватися, пройти якийсь вишкіл, пройти такмед. Зараз багато є ініціатив таких. Є багато тренінгів для цивільних.
А багато хто сприйняв, що от вони вже пішли, то і добре… Нехай воюють…
І нехай воюють, і нехай вони там будуть до кінця, але ж люди не розуміють, що не всі доживають до того кінця… Є загиблі, поранені, ті, хто просто підірвали здоров'я. За весь цей час хто їх має замінити?
.jpg)
Фото: facebook.com/anastasiya.kilar
З 2014-го року з'являється повага до військовослужбовців, до ветеранів
Як змінюється ставлення до українських військових з 2014-го року до 2022-го, і з 2022 до зараз. Як ця динаміка виглядає з вашого бачення?
Думка в суспільстві змінюється, трансформується, і якщо дивитися з 2014-го року, то з'являється повага до військовослужбовців, до ветеранів. З початком повномасштабної війни цей поштовх до трансформації уявлень про українського воїна і воїнки стає ще більшим, тому що загроза є більшою, і армія для нас, для всієї країни стала невід'ємним механізмом існування нашої країни, тому що без армії ми просто не вистоїмо об'єктивно. І це розуміння приходить до суспільства, це видно. Є дуже багато проблемних аспектів і тез, які досі побутують не в такій вже великій кількості. Наприклад, з 2014-го року дуже проблемним була теза "Я тебе туди не посилав — плати за проїзд" — це водії маршрутки. Таких випадків було дуже багато. Зараз їх менше, але все одно доводиться і ветеранам, і сім'ям військовослужбовців, і сім'ям загиблих зіштовхуватися з якимось суспільним спротивом, уникнення розуміння реальності, що зараз відбувається. Але позитивні зрушення глобально є і ми, як суспільство, я бачу, змінюємось і більше приймаємо цю відповідальність.
Зараз додалася реакція до дружин поранених воїнів про те, що "Навіщо відправила його, навіщо ти його туди відпустила?"
Ми, як суспільство, маємо навчитися не стільки поваги, а взагалі комунікації, тобто треба навчитися спілкуватися і сприймати військовослужбовців та їхні сім'ї. Моїй мамі дуже багато доводилося чути про те, що навіщо ти його відпустила туди, мого батька на фронт? Коли пішов мій чоловік воювати, так само таке доводилося чути і мені. І так само після його загибелі, на жаль. Це, звичайно, був шок, коли доводиться чути якісь нотки звинувачення, що він загинув. Такі випадки одиничні, просто вони найбільше запам'ятовуються, бо найбільше ранять. Ми більше схильні сприймати нормальну модель поведінки і нам хочеться її сприймати, тому що ми живемо в одній реальності і нам хочеться, щоб люди так само цю реальність сприймали і були в ній. Тут проблема так само в комунікації держави з суспільством, тобто має якось вибудовуватися на державному рівні і пояснюватися людям, як треба сприймати військовослужбовців, їхні сім'ї, і про цю повагу так само треба говорити, як саме її треба проявляти. Коли воїни повернуться з війни, в суспільстві буде, м'яко кажучи, некомфортно, суспільство має розуміти, що коли воїни повернуться з фронту, це не воїни мають адаптуватися під суспільство, а навпаки суспільство має адаптуватися під воїнів і під їхні потреби.
Жінка-турбота, жінка-волонтерка, жінка-воїн і жінка-медик
Як змінилося ставлення до жінок в лавах ЗСУ? І про ролі, які ви досліджували, бо жінок багато в ЗСУ і ролі різні у них під час війни?
Під час російсько-української війни і, тим паче, з початком повномасштабної війни ролі жінок суттєво змінилися, і у війську зокрема. Якщо простежувати різницю між 2014 і 2022-м роком, то ця різниця є так само суттєвою, як і у кількості залучених жінок до війська, так і щодо оформлення їхніх посад вже на офіційному рівні. Бо з початку 2014-го року дуже багато було в інтерв'ю тез про те, що неналежним чином навіть оформлювали посади, які посідали жінки, наприклад, виконували функції гранатоментниці чи розвідниці, а на папері були записані, як, скажімо, санітарки. Це так само почало змінюватися вже ближче до повномасштабної війни, і так само треба розуміти, що жінки зараз проявляють себе в різних ролях. Це жінка-турбота, яка чекає свого чоловіка, сина, брата, жінка-волонтерка, яка активно залучена до волонтерської діяльності, щоб допомогти своїм захисникам, жінка-воїн, яка безпосередньо бере участь у бойових діях на фронті, яка є посестрою для своїх побратимів і жінка-медик, яка рятує воїнів.
Бути українським воїном і воїнкою — найвищий рівень любові до своєї країни
Український воїн — хто ця людина? В чому специфіка?
Своїми дослідженнями я намагаюся донести, що українські воїн і воїнка — це звичайні люди, як ми з вами, що це ті люди, які ще вчора були цивільними, а сьогодні ухвалили рішення захищати свою сім'ю і Батьківщину. Тобто це про те, що звичайні люди не побоялися взяти на себе відповідальність за свою сім'ю і свою країну. Це про відповідальність. Це найвищий рівень любові до своєї країни бути українським воїном і воїнкою і проявити оцю найвищу відповідальність за свою сім'ю і Україну. Коли сьогодні так само бачиш загострення на лінії фронту, що знову вороги наступають на Харківщині, знову там перекидають сили і просто важко донести людям, що от там ми тоді відбили, але це не значить, що ми відбили остаточно, все залежить від нас, наскільки ми зможемо втримати те, що ми відбили і так само люди мають розуміти, що звільнення українських територій відбувається за рахунок величезних жертв, і це життя наших чоловіків, жінок, які взяли відповідальність за свою країну, сім'ю. І те, що всі ці сценарії можуть повторитися, як було в Бучі, Ірпені та Маріуполі і перейти на інші міста… Тут проблема комунікації держави з суспільством, тобто державі треба бути більш чесною і пояснювати, наскільки ми можемо бути близькі до того, щоби програти насправді, тобто про це теж треба говорити, що виграш цієї війни залежить тільки від нас.
