Іро, ти народилася в Києві, і свій повнометражний дебютний ігровий фільм зняла теж тут, хоча у першоджерелі — романі Артема Чеха — дія відбувається в Черкасах. У титрах не вказано, де відбуваються події. Коли дивишся фільм, важко зафіксувати, що це за місто. Чому ти вирішила трансформувати Черкаси з роману в щось ефемерне? І що взагалі думаєш про Київ як кіномісто?
Почну про Київ. Звісно, це настільки складне місто з різноманітними перехрестями всіх можливих реальностей, що й місця зйомок передбачаються максимально різні. Тут можна знайти як суперсучасні, абсолютно європейські локації, так і законсервовані в часі острівці пострадянського минулого, де можна знімати і 90-ті, і навіть радянські часи. Я про Київ, здається, знімала тільки свій перший короткий метр. Він ще був зовсім наївним, кумедним і простеньким, називався "Вдосвіта". Мені хотілося зафіксувати передсвітанковий час, коли місто має зовсім іншу атмосферу, ніж вдень. Це була ніч перед Великоднем, і героїня, розбита драматичними подіями любовного життя, блукає містом, власне, спілкуючись із ним у такий спосіб. Більше Київ як Київ я досі не знімала, наскільки пригадую.
Чому я знімала тут "Я і Фелікс"? Це, на жаль, було вимушене рішення з прозаїчних причин. Я залюбки знімала б цей фільм у Черкасах або в іншому, провінційнішому місті, ніж Київ, але експедиція знімальної групи — це завжди дорого. У мене був дебют і не дуже великий бюджет. Оскільки кіно все ж таки історичне, бо 90-ті — це інший період, який довелося реконструювати, — забракло грошей. Тож ми були вимушені знімати все в Києві й трішки в Житомирі, кілька локацій. До речі, місто супер. Я його теж для себе відкрила, там багато своєрідних місцин. Але так, прикро, бо Черкаси — місто з особливим лицем. Оця велика вода, що і в романі Чеха грає велику роль, і загалом це сильний образ. У Києві вона теж є, але не така велика. Ми змушені були викручуватися.
Але тизер ти зняла в Черкасах. Наскільки я пам'ятаю, це район Сахарка.
Тизер знімався ще до пітчингів і розуміння, як саме ми втілюватимемо цей проєкт. Ми просто поїхали на пошуки можливих точок зйомки в Черкасах, щоб дослідити місто. Взяли з собою героя і знімали його там. Тобто це була суцільна імпровізація — камера, наш син з Чехом, якого на той момент я й не думала знімати у фільмі. Я просто мала натякнути на майбутню атмосферу стрічки. У такий спосіб був знятий тизер, який, до речі, мені досі дуже подобається.
До речі, ти сказала, що не пам'ятаєш, чи знімала Київ. А я пригадую, що в "Землі блакитній, ніби апельсин" є сегмент із київського Подолу. Чому? Як ти вибирала локації для цього фільму — чи так вийшло випадково, бо кіно все-таки документальне і ти просто прямувала за героями?
Так, перед тим я мала на увазі ігрове кіно, бо документальне — це зовсім інша історія. Наскільки пам'ятаю, коли знімали "Землю блакитну" в Києві, навряд чи ми як знімальна група провокували героїв на те, щоб вони були в тих чи інших зручних для нас місцях. Хоча, звісно, часом це спільні рішення, але ми йшли від наших героїв, від їхніх потреб і бажань. Тому в кадрі, зокрема, інститут, куди вступає Мирослава, вокзал як важливе місце, звідки їдеш додому і куди повертаєшся. І Поділ, бо вони справді там гуляли. Поділ — сильне і візуально дуже особливе місце для Києва. Хоча це не мій район, я його так не знаю і не відчуваю, як деякі інші.
Він, до речі, міг би дуже добре зіграти 90-ті в якомусь сенсі.
Ага, спробуй повичищати сучасність — усю цю рекламу, білборди, пластикові вікна! Ми дуже змучилися, коли в Києві шукали локації, яких би не сильно торкнувся час. Це суперскладно. Блошиний ринок ми зробили, просто з нуля розклали.
Ти нещодавно написала пост про Курахове, який мене дуже зачепив. Ти знімала там, включно з Красногорівкою, а зараз за ці території точаться бої. І коли дивишся кіно, бачиш красу Донбасу, яку зараз дуже важко зафіксувати без війни, а тоді це була фактично сіра зона поблизу лінії фронту. Що ти думаєш про ті локації зараз, коли, наприклад, переглядаєш кіно, і які емоції вони в тебе викликають? Ти режисерка, що зафіксувала ці місця в недоторканому вигляді і, напевно, навіть у вічності.
Це дуже болісна для мене тема, бо я для себе Донеччину відкрила якраз під час війни. До цього я зовсім туди не їздила, не знала цих міст, містечок, сіл. А потім почалися мої нескінченні подорожі в цьому напрямку — і як поетки, і як режисерки. У мене тепер ціла мапа улюблених місць, але всі вони зникають. Точніше, вони є, але повністю змінюється їхнє лице, з них витікає життя, яке там ще пульсувало, і банально обмежується доступ до тих місць, куди ми могли поїхати, а ось їх менше, менше, менше, вужчає вікно можливостей. Я там все-таки туристка, гостя. Можу тільки уявити, що відчувають люди, для яких ці місця є домом. Я теж їх дуже полюбила. Не всі, але, наприклад, Авдіївку, куди ми їздили з майстеркласами. Це був табір для місцевих підлітків. Там я провела 10 днів, їздила туди кілька разів, і дуже полюбила це місто, а тепер не можу туди поїхати.
Красногорівка — це взагалі окрема історія, бо ми знімали там героїв "Землі блакитної, ніби апельсин". Упродовж року приїжджали туди безліч разів, жили спершу в гуртожитку місцевого вишу, потім у героїв. Усі об'єкти, які ми встигли там зафіксувати, мали в собі так багато затишку і життя. І всього цього світу тепер не існує. Він знищений, будинок наших героїв зруйнований. Це дуже щемка історія. Родина звідти виїхала й живе у Вільнюсі, але, як сказала мені мама Аня, тепер мій фільм — це єдина можливість для них побувати вдома. Так боляче.
У Кураховому я була зовсім трохи: ми знімали там випускний нашої героїні Мирослави, дуже мальовничі місця. Велика водойма біля теплоелектростанції, світанок, китайські ліхтарі, що їх діти шістнадцятирічні запускають понад водою. А наступного дня ми там знімальною групою просто розважалися, купалися. Зав'язуються особливі емоційні ниточки з місцями. А потім у новинах щодня бачиш, як вони руйнуються.
Я намагався знайти інформацію про "Невидимий батальйон" — фільм-альманах про те, як руйнуються стереотипи про жінок на війні. Думаю, він певною мірою вплинув на те, як сприймають жінок на війні сьогодні. Де ти знімала свій сегмент? Ще ти розповідала поза кадром, що маєш цікаву історію про Тайру, якою хотіла б поділитися з нашими слухачами.
Я знімала дві історії для цього проєкту — так, одну про парамедикиню Тайру. Це був 2017 рік, весна, травень. Друга історія була про бійчиню "Айдару" Андріану Сусак, але на той момент вона вже була ветеранкою. Вона тепер знову служить, у Силах спеціальних операцій, а тоді була демобілізованою ветеранкою — і дуже з цього приводу страждала, що я її як військову зніматиму в цивільних локаціях, у Києві або в її рідному Косові. Я нещодавно передивилася цей фільм — і мені, навпаки, здається надзвичайно сильним величезний контраст, коли героїня Андріана дивиться кадри, які були тоді зняті під час бойових виходів. Ти бачиш, як вона з монітором взаємодіє, як сумує, з одного боку, за фронтом, а з другого — тепер вона мама, у неї інша роль. Вийшло набагато сильніше, ніж я могла собі уявити.
Щодо Тайри, ми її хотіли зафіксувати саме в роботі. Тоді вона працювала на тій ділянці фронту, яка була біля Світлодарська. Там була відома траса, яку називали трасою життя: нею вивозили поранених в лікарню Бахмута. Ми зі знімальною групою дев'ять днів провели в селі — чекали можливості щось зафіксувати, що не дуже виходило з певних причин. Село мене дуже вразило: я зайвий раз усвідомила, скільки в мені стереотипів, наприклад, про той самий схід України. Місцеві приходили знайомитися, бо ж їх бентежило й інтригувало, що якась київська кіногрупа живе в їхньому селі. Всі ці люди розмовляли українською. Мене це так зачепило — попри знання, що Донеччина частково українськомовна.
Тайру ми потім зняли, і це були дуже болісні моменти. 9 травня вороги біснувалися, був сильний обстріл, і вона вивозила зовсім юного хлопчика. Ми зняли, як вона довезла його до лікарні, але зрештою він там помер. Для Тайри це була одна з тих історій, які вона сприймала як свою поразку, і ми її в цей момент вразливості зафіксували, вона була не проти.
Щодо української мови на Донеччині: пам'ятаю, на Одеському кінофестивалі Дмитро Мойсеєв, який представляв фільм "Сірі бджоли", ще перед показом виправдовувався за те, що герої розмовляють українською мовою — напевно, випереджуючи запитання глядачів. Цей стереотип великою мірою наявний в усьому українському кіно, але зараз він поступово змінюється, адже з початком повномасштабного вторгнення люди почали більше розмовляти українською. Не всі, звісно, але тепер українське кіно здається реалістичнішим. Як ти вважаєш?
У мене своя історія стосунків з українською мовою і в літературі, і в кіно. Я теж шукаю доречні способи, як її впроваджувати в своїх творах, як працювати з нею, щоб це звучало органічно. Мені, до речі, теж прилітало за "Я і Фелікс", що мої герої всі українськомовні.
Ще й у 90-х.
Так, але це певна умовність, і це моє свідоме режисерське рішення, про що анітрохи не шкодую. Авжеж, і родина Чеха, і загалом Черкаси, і тодішній Київ — ми були не тотально, але значною мірою російськомовні. Я, наприклад, виросла в родині, де українська мова не звучала і була для мене дуже екзотичною до певного моменту, коли я сама свідомо прийшла до її вивчення. Те, що мої герої спілкуються українською, для мене цілком і органічно, і логічно. І я маю право на такі рішення. Зрештою, подібних умовностей в історії кінематографу повно, і в нас чомусь не виникає зайвих питань, коли, наприклад, в американських стрічках герої, які мусили б говорити якоюсь іншою мовою, говорять собі сучасною англійською. Так, це художнє рішення, але воно працює, і я б не хотіла за нього виправдовуватися.
До речі, щодо мови героїв "Землі блакитної, ніби апельсин" теж цікава історія: вони російськомовні, і за це мені теж прилітало. Але, по-перше, це документальна стрічка, і я обирала своїх героїв не за мовною ознакою, це ще були 2017-2018 роки. По-друге, тим цікавіше, що вже потім, коли фільм був знятий (він досі живе своїм, окремим від мене фестивальним і різним життям), мої герої якраз пройшли свій шлях, і принаймні половина родини (зокрема дівчата) перейшла на українську мову. Мама не повністю, але вона над цим працює, і тепер зі мною, приміром, вона спілкується винятково українською. Їй тепер внутрішньо якісь запобіжники не дозволяють розмовляти інакше. Цікаво за цим спостерігати, бо я впевнена, що і наш творчий союз, і те, що з родиною відбувалося потім, усе це вплинуло. Ми зафіксували людей у той момент їхнього життя — але життя триває, герої змінюються. Хоча, мушу зізнатися, зараз, коли дивлюся "Землю блакитну, ніби апельсин", мені некомфортно від російської мови в кадрі. Це травмованість останніх трьох років.
Ти зараз працюєш над анімаційним проєктом. Цікаво, чому саме анімація? Знімати кіно під час повномасштабного вторгнення, коли накладається комендантська година, повітряна тривога, потреба страхувати знімальну групу тощо — це сила-силенна викликів. Бюджет фільму передбачає додаткові кошти. Мені здається, анімаційне кіно полегшує тобі завдання, адже не треба шукати локації, можна й перенести виробництво за кордон, щоб убезпечити аніматорів.
Анімаційне кіно — це набагато складніше, дорожче і довше. І тому це рішення було продиктовано точно не бажанням полегшити собі життя. Я от думаю, коли ж прийшло, власне, це рішення створити саме анімаційний фільм — і не пам'ятаю, як клацнув цей тумблер у мені. Я людина спонтанних рішень, зокрема спонтанних художніх рішень. Довгий час була закохана в жанр анімаційної документалістики, але не думала, що теж спробую, бо ніколи до цього не мала справи з анімацією. Але так склалося, що я врешті пірнула в цю воду і вже пливу. І це буде повний метр, доволі амбітний проєкт. Уже зараз є кілька країн, наших партнерів, які в ньому братимуть участь. Наразі це три країни — Франція, Люксембург і Україна.
Чим мене підкупає анімація? Величезною свободою. Ти можеш розказати будь-яку історію, що трапилася з тобою, твоїми близькими, будь-якими іншими людьми, твоїм містом — і показати абсолютно все. Це дуже надихає. Також мені здається, що говорити про болісні, інтимні, незручні речі часом трохи легше, коли існує анімаційний фільтр. Бо коли я розповідаю про, наприклад, дуже непрості моменти життя, пережиті з чоловіком, виникає питання: як би я могла це показати? Документально я цього не зафіксувала, та й не хотіла б, мабуть, бо це занадто. Ігрове кіно, де я могла б сховатися за іншими акторами? Так, можливо, але ні. А тут можна все намалювати, більше за те, дозволити собі певну гру реальності, бо анімація для цього дуже доречна. Спогади, сни, те, що становить велику частину життя — усе це можна використати, схрестити між собою. Крім того, я поетка, і поезія загалом як інструмент мені властива. Поезія з анімацією теж добре дружать. Тому буде отакий проєкт.
До речі, він значною мірою про Київ саме під час війни, і мені кортить зафіксувати, як живе моє місто — на нього, авжеж, звертають увагу, але під час війни до столиці чимало незручних питань. Вона комусь видається надто легковажною, нібито ми тут не відчуваємо подиху війни, — а мені здається, що про це можна поговорити, зокрема, як насправді все змінилося на дуже різних і тонких рівнях, і тому це буде певна спроба рефлексії.
Є думка, що, наприклад, фільмографія Квентіна Тарантіно — це body of work, тобто вона цілісна: фільми пов'язані один з одним, коментують один одного, одні персонажі — це персонажі в телевізорі інших персонажів тощо. Чи ти розглядаєш цей анімаційний фільм як body of work твоєї цілісної фільмографії? Чи після "Я і Фелікс", фільму за романом твого чоловіка, де грав твій син, ти зрозуміла, що тобі, можливо, комфортніше працюватиметься в анімації?
Не знаю. До речі, у новому фільмі я теж розповідаю про чоловіка й сина, але вже без вуалей та інших героїв: це вони як вони, я як я, мої друзі як реальні люди. Але якщо говорити про перетини між власними творами, я б сказала, що цей фільм якраз багато запозичує з моїх літературних текстів, зокрема поезії. Наприклад, доволі давно в мене була прозова збірка "Червоні на чорному сліди": там є однойменне оповідання, з якого я позичила різні образи й історії, які використаю у фільмі. Деякі вірші просто перекочували в реальному вигляді у стрічку. Тому так, я граюся і дозволяю собі схрещувати мої способи говоріння про реальність довкола нас. А чому ні? Такий мій шлях.
Поговорімо трошки про українське кіно загалом. За кордоном є розповсюджена практика туризму завдяки кінематографу. У нас теж ця культура поволі з'являється: пам'ятаю, була новина, що можна проїхати маршрутом героїв "Моїх думок тихих" Антоніо Лукіча. Наскільки туризм може бути популярним в Україні завдяки нашому кіно?
Хороше запитання. Дуже сподіваюся, що фільм, над яким я працюю зараз, змусить когось із глядачів відвідати Київ, бо я покажу це сучасне європейське місто, в якому існують певні правила гри під час війни. Водночас це Київ як Київ. І мені, до речі, цього дуже бракує в українському кіно.
Щодо того, як наші фільми надихають людей: нещодавно я дізналася про одного добровольця, який воює в Міжнародному легіоні за Україну, італійця з Сицилії. Виявилося, що мій фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" — це одна з причин, чому він приїхав воювати за Україну, бо його вразила ця родина на Донеччині. Мені показав листування його друг, який воює в тому ж легіоні, і це вразило до глибини душі. Ніколи не знаєш, що може вирости з посіяних зерен. У тій же літературі, приміром: недавно познайомилася у Варшаві з одним поляком, який розповів, що після прочитання "Району “Д”" Чеха він поїхав у Черкаси, щоб погуляти цим районом, побачити місця, де виріс автор.
Коли я презентувала стрічку "Я і Фелікс" у різних аудиторіях, людям була велика радість впізнавати локації. Наприклад, глядачі з Житомира неймовірно тішилися, бо побачили своє місто. Упевнена, що й інші люди, які в Житомирі не бували, зацікавилися ним. Колись я завжди проїжджала повз це невелике місто й ніколи не думала там затриматися і погуляти.
Ще й зняти кіно.
Так. До речі, про зафіксовані у фільмах локації, яких більше не існує: ми зняли, наприклад, автостанцію "Дачна" — а все, її більше нема. Я проїжджала якось у напрямку Житомирської траси й побачила, що там щось абсолютно нове. Це не те що погано, просто був маленький світ, який ми встигли зафіксувати — і немає.
Київ у певному розумінні — це спальні райони в українському кіно, бо зараз виходить багато фільмів зокрема про 90-ті. До повномасштабного вторгнення до нас приїжджало чимало артистів, які знімали на тій же Троєщині. Чи думаєш про те, що потрібно загалом змінити образ Києва в кіно — і, якщо так, навіщо?
Це одне з моїх головних завдань у новому проєкті. Дістало, що ми на експорт постійно пропонуємо сіру пострадянщину. Дається взнаки спадщина взаємин із російським кіно. Вони багато продавали західному світові жесть і треш спальних районів. Але той самий Київ — це ж не тільки спальні райони. Старе місто, Поділ — абсолютно інші світи. Мені як глядачці бракує в кіно цих зафіксованих світів, що були б смачними й глибокими. Не знаю, чи в мене вийде, але хочеться показати інший Київ, який візуально мало відрізняється від багатьох європейських столиць. Ми вже давно пішли від пострадянських часів задушливої бідності й сірості. Крім того, від війни страждають не тільки маленькі містечка. Он прилетіло нещодавно на Інститутську, і такого повно. Київ має багато ран, зокрема, весь центр ними позначений. Я прагну це показати.
Нещодавно була історія про Мальту, де знімали "Гладіатора 2": у них є кеш-рибейт, тобто повернення коштів, вкладених у фільм, і це був один із найбільших у Європі кеш-рибейтів. Це заохочує туризм, адже люди хочуть подивитися, де знімали "Гладіатора 2". У нас такий туризм поки що, звісно, обмежений, але чи можливий він в Україні й зокрема в Києві після закінчення війни?
Хотілося б. Я знайомлюся з різними іноземцями, які навіть під час війни їдуть сюди, які почали вивчати українську мову, живучи у далеких західних світах, і мене це щоразу так зворушує. Розумію, що для когось це адреналінова історія, хтось їде по екзотику, а хтось хоче справді більше зрозуміти про те, як живе Україна під час війни — бо, попри все, ми круті. Я нещодавно писала про американську історикиню Марсі Шор — читала її інтерв'ю, і дуже зачепила одна фраза: мовляв, зараз Україна — це те місце, де просто хочеться бути, бо відчуваєш, що все найважливіше, із чим пов'язане наше майбутнє, формується саме там. Мабуть, не лише в Марсі Шор таке ставлення.
З одного боку, ми з певних причин не допрацьовуємо на полі культурної дипломатії, а з другого — усі ці роки мої колеги з різних сфер мистецтва вимушені були перетворитися на амбасадорів України. На людей, які відповідають на запитання під час Q&A не тільки про художні рішення свого проєкту, а про те, що, власне, відбувається в Україні. Так сталося не з нашої волі, але це дає свої плоди. Бо коли я в Мексиці показувала "Землю блакитну, ніби апельсин", і потім молоді люди казали, що тепер хотіли б побувати в Україні, побачити її на власні очі, ти розумієш, що зернята хоч якось, але проростуть. Так, цього недостатньо, але ми потроху розширюємо горизонти уявлень людей з інших світів про те, чим є Україна.
Торкнімося теми не українського кіно, знятого в Україні. Такого, як виявилось, багато: зокрема, в Черкасах чимало знімали в 60-х, 70-х і 80-х роках, і це вважається кіно радянської епохи. У 2000-х з'являється багато пропагандистського російського кіно, теж знятого в Україні. Ми вже викинули його зі свідомості, але воно існує, там зафіксовано деякі українські об'єкти, частина яких не збереглася до сьогодні. Як нам у культурному контексті існувати з цими фільмами? Чи варто їх дивитися, досліджувати? Яке їхнє місце в нашій історії?
Важке питання. У радянські часи тут знімали сотні стрічок, які мали цілком зрозуміле завдання: не зафіксувати унікальну українську реальність, а створити певний образ універсального простору, який називався Росією. У тих же двотисячних — я спочатку працювала в рекламі й чудово пам'ятаю, як приїжджали нескінченні замовники, знімальні групи з Росії, і як тут знімалися ролики, в яких конструювалася реальність у наших умовах — але яка могла б сказати, що це умовна Росія, а не, боронь Боже, Україна. Те саме в серіалах було. Звідти привозили акторів класу "А", які посідали всі ключові позиції. А другорядні українські завжди грали ролі смішних недолугих персонажів. Це все було ще буквально вчора — і як нам із цим бути сьогодні? Думаю, під час війни ми не готові вирішувати. Історія, зрештою, посортує все по різних кошиках.
Насамперед треба вийти з війни, щоб ми могли з меншим градусом емоцій судити про подібні речі й ставитися, власне, як до нашої історії. В останні роки ми проходимо період детоксикації, але ще не вийшли з цього процесу, тому навряд чи готові ґрунтовно відрефлексувати все те, що сталося з нами. Я от не готова сказати, що думаю з цього приводу — крім того, що почуваюся певною мірою зґвалтованою, як і вся моя українська реальність, українська культура. Ми дуже тяжко виходимо з цієї травми — але, очевидно, одужуємо.
В якому регіоні України ти хотіла б зняти кіно?
Багато подорожую Україною, мене передусім цікавлять маленькі, малопомітні містечка й села. Останнім часом відкривала для себе Південь і Схід, в які закохалася. Наприклад, на Донеччині є маленьке містечко Миколаївка. Там такі круті локації — для "Я і Фелікс" вони б ідеально пасували, але вже було недоречно і, знову-таки, дуже дорого. Там застиглі в часі цілі райони. Я була вимушена використати у фільмі лише кілька будинків на ДВРЗ в Києві, а там були цілі квартали, живі й круті. Я б хотіла туди повернутися і, може, колись щось зняти.
Також кортить повернутися в Авдіївку. Коли я там брала участь у таборі для підлітків у 2017 році, ми зняли купу унікального матеріалу зі Славою Цвєтковим, моїм оператором "Землі блакитної". Тоді ми не знали, який саме фільм попереду, і просто приглядалися. Зрештою, я зробила ставку на зовсім іншу родину й ніяк не використала кадри з табору, але вони мене досі мучать, бо з них могло б вийти щось особливе. Тим паче тепер, коли Авдіївка для нас — тимчасово, сподіваюся — втрачена, коли немає вже місць, які ми тоді зафіксували, як-от коксохім. Увечері, наприклад, ми знімали людей, що забиваються в автобус, який везе їх з роботи додому, там стільки звичайної-незвичайної краси у щоденному. Я поривалася вже під час повномасштабного вторгнення їхати в Авдіївку, та було запізно, вкрай небезпечно. А тепер як, уже не знаю.
