Диспетчерська вежа Донецького аеропорту після завершення боїв. Фото з відкритих джерел
Київ, червень 2017-го року. На вулиці Механізаторів у Солом'янському районі вибухнув автомобіль. В ньому їхав командир спецпризначенців Головного управління розвідки Міноборони Максим Шаповал. Вибух був такої сили, що уламки автівки розлетілися на десятки метрів. Розвідник загинув на місці. Пізніше стане відомо, що цей теракт спланували російські спецслужби. Ім’я Максима Шаповала назавжди увійде до історії української розвідки. У травні 2014-го року саме він командував групою, яка першою увійшла до Донецького аеропорту. І саме Шаповала вважають першим українським "кіборгом", який у надскладних умовах боровся за звільнення ДАПу від окупантів.
"Вони вистояли, не вистояв бетон". Ця фраза відома всім українцям з часів війни на Донбасі. Вона засвідчує боротьбу українських військових – "кіборгів", які захищали Донецький аеропорт. Бої за ДАП — одні з найзапекліших у війні на сході України. Вони тривали з травня 2014-го по січень 2015-го року. Понад 240 днів українські захисники відбивали атаки російських регулярних військ і підконтрольних їм бойовиків.
Навесні 2014-го року українські військові посилили охорону Донецького аеропорту. Вперше окупанти спробували його захопити в середині квітня. Тоді, під прикриттям цивільного населення, бойовики увійшли на територію летовища. Почалися переговори з адміністрацією аеропорту, які, через присутність військових, зайшли в глухий кут. Після цього проросійські бойовики залишили летовище, але наступного дня повернулися знову.
Цього разу вони провели короткий мітинг в залі нового терміналу і вивісили на ньому прапор так званої "ДНР". На цьому все завершилося. Протягом місяця в аеропорту було тихо.
Міжнародний аеропорт "Донецьк" імені Сергія Прокоф'єва до травня 2014-го жив звичайним життям — прибували та відлітали літаки, у терміналах обслуговували пасажирів. Водночас Донецьк поступово захоплювали озброєні люди.
Ситуація в Донецькому аеропорту кардинально змінилася в ніч із 25 на 26 травня. Цей день став початком оборони летовища. Його намагалися захопити проросійські сили загальною чисельністю понад 200 осіб. Серед них були як російські спецпризначенці, так і бойовики незаконних збройних формувань.
Перший постріл на Донецькому летовищі пролунав близько 11:00. Почалася вогнева боротьба. Сторони застосовували стрілецьку зброю, гранатомети та вогнемети. Бойовики розташовувалися переважно у скляній будівлі нового терміналу. Там вони зазнали перших втрат. Українські спецпризначенці з гранатометів знищили скляний фасад на кількох поверхах, і новий термінал вільно прострілювався.
Завдяки скоординованим діям авіації та наземних сил, проросійських бойовиків витіснили із займаних позицій. Тож летовище залишилося під контролем українських військових.
У першому бою за Донецький аеропорт брав участь доброволець "Правого сектору", "кіборг" Олександр Ушинський. 26 травня розвідувальна група під його керівництвом вступила у бій при виїзді з аеропорту. Українські військові тоді знищили понад 30 проросійських бойовиків та 2 автомобілі КАМАЗ. Це надало можливість укріпити позиції захисників ДАПу. Але сам доброволець тоді потрапив у полон.
Говорить Олександр Ушинський:
"26 травня 2014-го року у першому бою за Донецький аеропорт - це на вулиці Злітна - я був контужений, потрапив до рук батальйону "Восток". Але оскільки ми встигли зброю сховати, я був на машині "Lanos" з київськими номерами. І мені жаль було машину залишати, тому що це моя машина, куплена за мої кошти, і я вирішив нею вискочити із того бою. Але не так сталося, як гадалося. На підході до машини до мене підбігло двоє цих камуфльованих клоунів. Прикладом вони вибили зуби, одягнули на голову торбинку і завезли в підвал, у їхнє КГБ чи МГБ, не знаю, що воно таке. Мене тримали у підвалі. Мене врятувало те, що я був у цивільному одязі. І зброї при мені не було. У мене була своя легенда. Жіночка – це двоюрідна сестра моєї покійної тещі, вона теж вже померла, жила на краю Донецької області, це село Обрив, я там до війни бував, знав людей, знав місцевість. І їй під запис дали: яке моє прізвище, якого я року, звідки я родом, що я її племінник, їду її доглядати. І от я сказав, що я в натурі приїхав воювати з "бандерлогами". По суті, 10 діб мене тримали, перевіряли, і потім я змушений був записатися у батальйон "Восток".
Олександр Ушинський навмисно переконував бойовиків, що начебто готовий воювати на їхньому боці. Згодом йому пощастило вийти з полону. У цьому допоміг український розвідник, який занурився до середовища проросійських бойовиків і виконував завдання в тилу ворога.
Згадує Олександр Ушинський:
"Товариш, який теж від нас там був, у цьому батальйоні, знову ж таки – в мене жадність така, кажу: а машину можна забрати? "Ти що, пулю в лоб захотів"? А той каже: він у мене вдома поставить. І от ми їдемо вже до нього додому, по Донецьку, десь дві зупинки проїхали. Ця дорога прямо йде на Маріуполь. Прямо вона від Спартака і так через Київський проспект - і вона прямо йде на Маріуполь, ця дорога. Ми дві зупинки проїхали, і він: "Останови". Я зупиняюсь, а він матом каже: "А тепер - бувай здоров".
Я зрозумів, що він тікає, тому що йому буде смерть за те, що він мене відпустив. І розкриється і його легенда, і моя - і все. І вже пройшло два з половиною-три роки, я помістив фото біля цього розбитого КАМАЗА, а він мені пише: "А хто тебе фотографував?" Знак питання. Він під іншим ніком, під іншим позивним. І я зрозумів, що він вже... А потім дізнався, що він вже у Збройних силах, що він вийшов, що він виконав завдання розвідувальні. І з честю віддає свій борг державі".
Олександр Ушинський проїжджав блокпости бойовиків, намагаючись не виглядати підозріло. Потім мчав щосили з окупованої території, адже проросійські бойовики могли помітити його втечу і переслідувати. Зрештою доброволець таки дістався українських позицій.
Продовжує Олександр Ушинський:
"Я біля цього розбитого КАМАЗА взяв георгіївську стрічку і прив'язав на дзеркалі заднього виду. У мене машина - вікна відкриті, не затінені. І от я їду - і вони втрьох стоять, п'ють чи вино, чи пиво, чи воду - не знаю. В мене руки трусяться, ноги трусяться, і мішки, а блоки. А на блоках такими кривими буквами написано «Батальйон Восток». І я їм ніби махаю рукою, вони мені помахали, і я прямо виїжджаю на автобан Донецьк-Маріуполь. Пряма дорога. І їду 20 кілометрів, 120, 160 на "Ланосі". І дивлюся - блокпост. Я зупинився на цьому блокпосту. Хлопці мені показують – їдь. А я ні, я зупинився, бо я знав, що за мною буде зараз погоня і мене просто знищать, знають, на якій машині. І навіть місцеві могли постріляти. Я підняв капот, підійшов до хлопців. А це хлопці були 72-ї бригади "Чорних Запорожців". Я їм розказав, хто й що. Один каже: та я ось з Фурсів під Білою Церквою, а той - це… А в мене у скаті було десь 45-50 прапорів України. Змонтовано. І книжечки Левка Лук'яненка "Маршал Жуков і українці" і "Не дам загинуть Україні". Маленькі такі брошурочки. Я розбортував колесо, хлопцям дав прапори. Кажу: "хлопці, я хочу з вами тут залишитись, на добу - на дві, поки трішки не втрясеться це все, погоня проти мене".
Визначну роль в перші години боїв 26 травня відіграла група 10-го загону ГУР Міноборони під командуванням полковника Максима Шаповала. Військові одними з перших увійшли до нового терміналу Донецького аеропорту, вибивши звідти ворога. Завдяки вмілому командуванню українські сили тоді не втратили загиблими жодного воїна. Троє українських військовослужбовців дістали поранення, натомість ворог зазнав суттєвих втрат.
Олександр Ушинський був знайомий із Максимом Шаповалом ще до боїв за Донецький аеропорт. Але КИМ був Шаповал - він дізнався лише після трагічної смерті розвідника.
Говорить Олександр Ушинський:
"Я вже служив в 131-му окремому розвідувальному батальйоні під Маріуполем, якраз звільнили Маріуполь. І до мене навмисно приїхав полковник ГУР Максим Шаповал. Він жив зі мною в одній кімнаті. Ми з ним дружили. Я ніколи не запитував як його прізвище. Я знав, що його Макс звати. Ніколи не запитував його прізвища, але виконував його бойові розпорядження, як на території звільненої Донецької області, так і за її межами. Це Новоазовський район, включаючи село Обрив, Холодне, Сєдово, до Новоазовська. А згодом ми бували вже на наших позиціях - це село Гнутове, Павлополь, до Піщевика, Чермалик, до Гранітного. Максим — людина, я не знаю… В нього таке серце. Він все бачив, він все відчував. Він шкодував бійців, щоб не загинули і не потрапили в полон. І такі люди народжуються дуже рідко. І ось я вже у 2017-му році за віком - я перескочив так, тому що за Максима поготів сказати кілька слів - за віком звільнився і вже знаходжуся в цивільному житті. Я сам біолог, виконував обов’язки начальника державної екологічної інспекції в Київській області. І мені телефонує командир, він на років 20, мабуть, молодший за мене, каже: "Євгеновичу, ти був сьогодні на похороні свого друга?" Я кажу: якого? Я не чув, що в мене хтось з друзів загинув. "Ну, а Макс Шаповал". І тут мене так ударило в голову. Я не знав, що його прізвище Шаповал, а його напередодні підірвали на вулиці Механізаторів в місті Києві.. І згодом стало відомо, що цей нелюдь жив у цьому будинку, знімав квартиру, слідкував за ним, а згодом підклав вибухівку. І так підступно був вбитий, дійсний Герой України, розвідник, батько, чоловік, українець з великої букви - Максим Шаповал. Мені просто жаль згадувати ці моменти, які ніколи не повернуться. І саме Максим Шаповал зі мною познайомився перед тим, як я йшов до "Правого сектору", до Донецького аеропорту - для того, щоб знати: що діється і в добровольчих батальйонах, яким чином вони взаємодіють із збройними силами, і чи немає там людей, які випадково потрапили для того, щоб здавати позиції і нашкодити не тільки добробатам, а й нашкодити бойовим підрозділам Української армії, які пліч-о-пліч з нами воювали на підступах до Донецького аеропорту".
Після 26 травня протягом кількох місяців в районі ДАПу не відбувалося значних боїв. А 10 липня противник обстріляв із мінометів українські позиції. Тоді українська армія зазнала перших бойових втрат у Донецькому аеропорту - загинули двоє захисників.
У вересні 2014-го року розпочалися важкі бої за летовище. Всупереч Мінським домовленостям, Росія активізує бойові дії. Українські військовослужбовці утримували старий і новий термінали. Але до кінця вересня бойові дії мали епізодичний характер.
Опорним пунктом сил АТО на той час стало селище Піски — через нього захисникам аеропорту поставляли провізію і боєприпаси, відбувалися ротації. У цьому ж селищі розгорнули артилерію вогневої підтримки. Також позиції українських військових були і в інших селах поблизу ДАПу.
Продовжує Олександр Ушинський:
"Піски, Водяне, Тоненьке, де були наші бойові підрозділи, саме 5-го батальйону, другої штурмової роти, де я знаходився. Керував цією ротою - світлої пам'яті - Валерій Краснян, з позивним "Барс". Ось якраз разом з бійцями я знаходився на різних позиціях - це і "пушка", і "дельфінарій", і "баня". Це позиції в селі Піски, якраз в сторону Донецького аеропорту. Трішки в сторону була позиція "небо", з якої проглядалася вся територія. І там сиділи два моїх бойових побратими – Ангел, Демон і Апостол. Ну, я найбільше зараз дружбу вожу із Ангелом. От він під Авдіївкою втратив дві кінцівки нижні. Дякуючи українським і закордонним волонтерам, йому зробили хороші протези. Він закінчив університет і зараз намагається адаптуватися до цивільного життя. Так ось я говорю про цих хлопців. У мене позиція "земля" за метрів 100 від позиції "небо", а в них позиція "небо". Вони говорять: "земля, земля, ангел і демон на небі". Ну, на позиції. І тут втручається у наші перемовини Моторола, мати- перемати – "вам осталося ще жити чуть да нічого". Я не знаю, яким чином вони дуже швидко переходили на наші змінені хвилі. Ну, мабуть, була в них апаратура, і вони прослідковували всі наші перемовини, але це не завадило нам тримати оборону у цих навколишніх селах, біля Донецького аеропорту".
Олександр Ушинський (на світлині праворуч). Фото з особистого архіву Олександра Ушинського
Під безперервними обстрілами, у надзвичайно складних умовах неодноразово забезпечував підвезення боєприпасів та продовольства захисникам Донецького аеропорту легендарний танкіст-"кіборг" Євген Межевікін. На той час він був виконувачем обов'язків командира 4-ї батальйонної тактичної групи 93-ї бригади. Саме за бої поблизу Донецького аеропорту військовий отримав звання Герой України.
Розповідає Євген Межевікін:
"Я прийняв батальйонно-тактичну групу після поранення командира батальйону. І у неї ( в складі групи) знаходилися: танковий батальйон, механізовано рота і підрозділи забезпечення. Це і розвідники, і протиповітряна оборона, зенітно-ракетний взвод, це наш взвод, медичний підрозділ, підрозділ забезпечення ВМЗ, ВТЗ - матеріального забезпечення, технічного забезпечення. Після першого бою за Піски понесли втрати, плюс частину механізованого підрозділу забрали на інший напрямок, залишився взвод. І танкового підрозділу теж менше стало. Але задачі, які ставилися, це - забезпечення стійкості оборони від Пісок першого механізованого батальйону, теж тоді батальйон тактичної групи, вздовж лінії від Пісок, Донецький аеропорт, захисники підрозділу Донецького аеропорту, плюс підсилення механізованим підрозділом оборонців ДАПУ. Наш тоді підрозділ зайняв оборону на позиції "єнот", це крайня позиція, яка була… Найближча до Донецька, щоб зайти в аеропорт, було декілька маршрутів, але один з маршрутів – це якраз через позицію гаражів, позицію "єнот". І Зеніт – ППО-шна частина, і Авдіївка. Тобто наші танки стояли повсюди, по всій лінії".
Євген Межевікін розповідає, що на той час серйозність намірів Росії вже була очевидною. Окупаційна армія готувалася до війни заздалегідь. Українським військовим потрібно було зрозуміти, як боротися з ворогом набагато меншими ресурсами.
Продовжує Євген Межевікін:
"Розуміння і так було, що ворог, який протистоїть нам - потужний, тому що не одне навчання було проведене там спільно з ними. Плюс те, що ми вивчали під час служби і навчання в військовому вузі. Ми знали, що у нього є на озброєнні, яка його кількість, який склад, як налаштовані військовослужбовці. Плюс, додатково, дуже багато ходило слухів, а це, можливо, була вже підготовка, скоріш за все, до зменшення спротиву з нашої сторони: як добре ставляться до військових в Російській Федерації; як піднявся, покращився соцпакет, піднялася зарплата, забезпечення квартирами, особливо тих, хто воює в складі цієї держави. І це свідчить, чому більшість, ну, один із факторів переходу наших військових, силовиків, прокуратури, СБУ-шників тоді ж в Криму, на бік РФ. Не тільки ж тому, що важко було втратити все, що вони напрацювали, плюс там дуже багато було напрацьовано на різних рівнях. Тому мені не потрібно було читати, наскільки він страшний або потужний. Мені потрібно було розуміти як з ним боротися малими силами".
Оборона Донецького аеропорту почалася для Євгена Межевікіна зі звільнення Пісків. У липні 2014-го року військові 93-ої бригади спільно з силами батальйонів "Дніпро-1", "Правий сектор", "Донбас" і "Шахтарськ" звільнили це селище, розташоване у передмісті Донецька. Звільнення Пісків мало велике стратегічне значення. Під контролем українських військ опинилася траса Дніпропетровськ-Донецьк. Також тоді створили головний логістичний шлях, необхідний для оборони Донецького аеропорту. Цим же шляхом евакуювали поранених, вивозили загиблих, проводили ротації. Євген Межевікін пригадує перші бої на цьому напрямку. Їх витримали не всі військові.
Говорить Євген Межевікін:
"Перші атаки, які... скажем.. трошки переробили свідомість, згуртували, можна сказати, які давали через страх і невідомість майбутнього, гуртували особистість. Ну, не тільки мою, а кожного військовослужбовця, які після цього залишились. Тому що після перших важких боїв відcіювались ті, хто труханув, втік, відмовився виконувати бойові задачі - СЗЧешники, як по сучасному їх лагідно називають. Та категорія людей, яка відмовилась виконувати бойові задачі, частина з них втекла. Та категорія людей, які не заслуговують більш ні на яку назву як зрадники Батьківщини. Не може бути ніяких виправдань цієї категорії людей. Їх було більше, звичайно, у військових, тому що тоді це були люди по мобілізації, які приїхали на збори, як тоді і анонсувалось, а вийшло, що Росія розпочала вторгнення, і ці збори перетворилися в продовження далі виконання задач в антитерористичній операції, в складі тих військових частин, куди вони призивалися. Ну, вже, в принципі, коли до Пісок дійшли, то вже залишився кістяк. Але ще і тоді відсіювались люди. Тому що, коли підійшли ми до Донецька, ворог вже застосовував більш масово артилерію різного роду: ствольну, реактивну, міномети різного калібру, плюс використовував танки, БМП. Там, де вже відкрито підключалися ЗСРФ або спеціалісти, так звані добровольці РФ. Обстріли були вже більш потужні, засідки, оборона, яка була забезпечена повністю - там забетонована, закрита, замінована. Вже використовувались дуже багато засобів, які були на початку травня місяця, в квітні їх не було".
Бій за Піски тоді був одним із найважчих, - каже військовий. 21 липня четверта зведена батальйонна тактична група розпочала штурм — дві групи танків і БМП атакували ворожий укріпрайон та блокпост. Того дня загинули шестеро військовослужбовців, 11 зазнали поранень.
Розповідає Євген Межевікін:
"Перший бій за Піски - це один із найважчих, де понесли втрати, були і загиблі, і поранені, і спалена техніка. Після цього дуже багато хто став у ступор. Це не відмовники, нічого, просто цей ступор потрібно було долати. І в перший бій, за Піски, я теж заходив, але тоді ще в складі…зведеної механізованої роти, і ми разом з "Дніпром-1" заходили. То було страшно, але не настільки, як після завершення бою, коли отримав задачу другий раз заходити в цей населений пункт".
За кілька днів, 24 липня, українські військовослужбовці і добровольці штурмували Піски за підтримки артилерії. Колони рушили у напрямку селища на світанку. Піхота та бронетехніка увійшли з боку Донецького летовища, перерізали трасу Дніпро – Донецьк та закріпилися у Пісках. Тоді ж взяли під контроль і Карлівку.
Згадує Євген Межевікін:
"Коли я отримав задачу, було складно дослухати до кінця, що говорить командир бригади. Дійсно, такий тваринний страх, який тебе охоплює, і ти його не контролюєш, і ти не можеш розуміти, що відбувається навколо тебе. Ти просто розумієш, що тебе засовують кудись. Без будь-яких пояснень, забезпечення, страховки. Там тобі дають людей, яких ти не знаєш, і ти повинен щось зробити. І коли намагався піти до підрозділу, то я не міг зробити кроку вперед. Саме страшне і важке, це було після першого бою піти і визначити задачу підрозділу. Що мене змотивувало в той час - я побачив людей, таких самих, як і я, які готові, але є сумнів. І тут серед них знаходиться людина, яка… підбурює всіх відмовитись і втекти, залишити техніку, боєприпаси, зброю, все, залишити людей і втекти. Оце все мене одразу привело до тями. І в першу чергу довелося відсіяти, ізолювати цю категорію, а потім показувати своїм прикладом, що й для чого це потрібно, що ми вже пройшли за цей час. Визначити задачу і сказати, що для виконання цієї задачі я буду йти перший, ви будете йти за мною, і я покажу, що робити. І тоді люди знову в себе повірили, як кожен з нас, і ми тоді пішли".
Українські військові вже тоді знали, що проти них воює безпосередньо російська армія. Розвідка мала відповідну інформацію. Допомагали також місцеві жителі, які передавали координати розміщення російських військ.
Продовжує Євген Межевікін:
"Всю інформацію, яка нам необхідна була, нам доводили. Ми знали, що на наш напрямок, через кордон РФ перетнули там колони із такої кількості КАМАЗІВ з особовим складом, з причепною артилерією, перетнули там бойові броньовані машини, перетнули то-то-то і їх переміщення, в який район вони заходять. Ми знали, в яких районах Донецька знаходиться техніка з особовим складом. Тут уже підключалося місцеве населення, яке залишилося, які підтримували Україну. От там в "Дніпро-1" багато хто з донеччан одразу в підрозділ вступили і були на цьому напрямку. Вони знали місцевість, знали людей, які залишилися, і передавали їм інформацію. І завдяки цьому - збору інформації, її аналізу - ми розуміли, проти кого ми воюємо".
Восени 2014-го року ситуація довкола Донецького аеропорту загострилася. Російські війська обстрілювали позиції сил АТО з артилерії і мінометів — до 50 обстрілів щодня. Українські бійці взяли в полон 7 військових російської армії, зокрема, офіцера-артилериста. В кінці вересня відбулися бої, у яких загинули 9 та були поранені 14 українських захисників. Одному із загиблих, офіцеру 93-ї бригади капітану Сергію Колодію, посмертно присвоєно звання Героя України. Проти української сторони тоді діяли два російських танки Т-72. Одного знищив екіпаж Євгена Межевікіна.
Розповідає Євген Межевікін:
"Ставало гірше, важче, ураження - потужніші, спроби штурмів, їх кількість, масувались і збільшувались. Такий пік - це був вересень місяць. Перший пік, потім пішов спад, коли вони не змогли здійснити захоплення, виконання цих планів, які були визначені керівництвом військовим і політичним. І понесли величезні втрати, їм довелося перегруповуватися, тобто після цього був невеличкий спад. Потім в жовтні місяці був знову пік. І такий, один із найпотужніших - це листопад місяць, коли були спроби взяти Донецький аеропорт. Вони понесли дуже великі втрати, залучались в повній мірі підрозділи РФ. Тому що там вже і полонені були артилеристи, причому діючі, з документами, і з планувальними документами, і з особистими".
Євген Межевікін, Київ, 1 лютого 2024 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне
29-го та 30-го листопада під час штурму ворогом старого терміналу загинули двоє українських бійців, 6-ро були поранені. Сили АТО залишили приміщення старого терміналу та зосередилися на території нового.
У період з кінця листопада й до середини грудня в Донецькому аеропорту відбулася ротація "кіборгів". Олександр Ушинський після полону був на позиціях біля ДАПу ще двічі.
Розповідає Олександр Ушинський:
"Недаремно видумали слово таке «кіборг» — це незламна така істота, з якою порівнювали наших бійців, тому що скільки по них не стріляли, скільки вони не потерпали, не було боєприпасів, не було води. Інколи була така безвихідь, але хлопці все рівно тримали оборону. Це була і 93 бригада, і 95 бригада на початках. З самого початку оборони Донецького аеропорту брали участь і бійці славнозвісної нашої 72-ї бригади "Чорних Запорожців", які нещодавно за якихось обставин вийшли із міста Вугледар. Ну, оборона Донецького аеропорту вже дуже багато написано, розписано. Уже відомі багато імен і тих, хто оборону тримав, хто загинув, хто поранений, хто був у полоні. Але жодного разу хлопці не зрадили військовій присязі. Ми, як добровольці, у нас присяга була в серці, що захистити свою державу, свої сім'ї, своїх дітей і їх майбутнє. Тому кожен давав присягу перед Богом, перед своєю сім'єю, перед українським народом. Не має значення, як він її виголошував. Завдяки добробатам Україна втрималась як держава. І той самий "Айдар", і "Азов", і "Правий сектор", і "Дніпро-1", "Дніпро-2". Потім пішли вже київські добровольці, львівські, волинські, закарпатські. Я хочу сказати, що якоюсь мірою ця війна нас об'єднала настільки, що за століття ми такі не були об'єднані".
"Кіборги" координувалися між собою. Бойовики, своєю чергою, намагалися втручатися і усіляко перешкоджати українським військовим.
Пригадує Олександр Ушинський:
"По суті, аеродром Донецький знаходиться у такій великій ложбині. А Спартак на підвищенні. По суті, нас розстрілювали із селища Спартак. І ми в якійсь мірі, на початках, не хотіли стріляти туди, тому що там так зване мирне населення. Потім ми дізналися, що ті, що підтримали Україну, вже давно звідти виїхали. Там залишалися лише ці колаборанти і прислужники цих Гіві, Моторол, Стрілкова і тієї гидоти, яка заполонила це українське місто Донецьк".
Українські добровольці майже не мали своє зброї. Її часто-густо здобували в боях і забирали у противників.
Говорить Олександр Ушинський:
"Тримали оборону. Хоча чим було оборонятись? У нас були автомати - і то в основному це захоплені у тих нелюдів. Там ящик-два гранат. Нам зброю ніхто не давав. Ми зброю здобували в бою. І от у мене був кулемет, це позиція "пушка". Був кулемет "Максим" 1943 року випуску".
Умови, в яких українські військові опинилися в Донецькому аеропорту, ставали дедалі важчими. Добровольці, що тримали позиції поблизу ДАПу, ходили пішки до побратимів, які перебували безпосередньо в ДАПі і власноруч приносили їм забезпечення.
Олександр Ушинський розповідає про досвід бойового товариша із позивним "Швед":
"Швед" пішки ходив по всій злітно-посадковій смузі, тому що вона якраз прилягала до наших позицій». Там паркан бетонний, дірка провалена гарматою. І він по злітно-посадковій смузі ходив. Кажу: «"то вони ж стріляють, що ти робиш?" У них, каже, так само цих тепловізорів, як і у нас - жодного. Вони стріляють для профілактики. Ото я бачу: пішло по бетонці блискать вогники - я падаю, полежу трошки, знов біжу. І він мене спонукав, що я теж повторив його подвиг і ходив до наших хлопців.
Двічі я був у старому терміналі. А до нового це пройшов, коли хлопцям носив боєприпаси і воду. Умови - тяжкі. Особливо було таке, що ці москалі і зрадники були на другому поверсі, хлопці були на першому, і ще по сходах спускалися вниз, у підвал. Страшно було, тому що не знаєш, коли тобі прилетить. Гармати били прямою наводкою. Наші хлопці тримали оборону на метеовежі. Один із моїх хлопчиків - я завжди на нього дивився, йому десь 18 років було - він ходив постійно у бронежилеті, і такий завзятий воїн. І він на метеовежі загинув. Світлої пам'яті - позивний його "Сєвєр", прізвище його Сергій Табола. Старші хлопці, і я в тому числі, пустили сльозу, тому що це наші діти, наші внуки, наше майбутнє. Я часто його, цього хлопчика, згадую, він мені, якщо сняться якісь бойові дії, то він стоїть переді мною".
1 січня бойовики зі штурмом намагалися прорватися в новий термінал. Але після запеклого бою, який тривав кілька годин, окупаційні сили, зазнавши втрат, були відкинуті.
Продовжує Олександр Ушинський:
"Новий Рік, з 2014-го на 2015-й. Дмитро Ярош привіз кілька ящиків шампанського, щоб на позицію символічно дати по одній пляшці. Що там на 5-6 чоловік пляшка шампанського при температурі – 20-22 градуси. Я на позиції "більярдна". Це триповерхова будівля через дорогу всім відома позиція "небо". І ось якраз перед Новим роком ми тримали оборону - ті були поранені, ті контужені - а ми втрьох замість семи чоловік тримали. Я, "Краб" і "Бурячок". Десь за хвилин 15-20 - по Москві це вже було 24 година -в небо здіймаються сотні освітлювальних ракет. Все поле біле, ніхто не стріляє, вони пиячили. А ось уже за київським часом ми беремо цю бутилочку шампанського, починаємо її відкорковувати - і тут тухнуть ракети, і пішла атака".
Атака була надзвичайно потужною, - згадує "кіборг". Ворог обстрілював з різних типів озброєння, застосовував танки, кулемети, а також різноманітні гармати.
13 січня обвалилася Диспетчерська вежа аеропорту, яку вважали символом його оборони. Того ж дня "кіборги" повідомили, що бойовики знову висунули їм ультиматум — вийти до 17:00 з нового терміналу. А, якщо вони цього не зроблять, то їх знищать. По українських бійцях били з двох сторін танками і артилерією. З 6 ранку до 14 години незаконні збройні формування понад 40 разів обстріляли позиції українських військових. Але вони гідно оборонялися. Українські захисники тоді утримали позицію і знешкодили понад 250 російських військових і бойовиків. 17 і 18 січня противник взяв у щільну облогу останнє приміщення оборони у новому терміналі. Кілька бойових машин прорвалися в ДАП із підкріпленням. Було зрозуміло, що новий термінал повністю оточений, і подальше утримання позицій можливе лише ціною втрат. 19-го січня ворог повністю перекрив постачання та прострілював з сусідніх приміщень підходи до ДАПу.
Російські сапери встановили вибуховий заряд та підірвали останню залу, в якій тримали оборону українські воїни. Більшість загиблих у новому терміналі – понад 30 бійців, загинули саме через цей вибух. Були неодноразові спроби дістатися з підкріпленням до оточених, але жодна з них не була вдалою. Противник розстрілював усю техніку, яка підходила до терміналу.
22 січня у Міністерстві оборони України повідомили, що напередодні два десятки військовослужбовців вийшли з боями з території терміналів, оскільки їхні позиції були зруйновані та прострілювалися прямим наведенням. 16 військовослужбовців Збройних сил України в ході бою отримали поранення та потрапили у полон терористів.
Водночас у міністерстві додали, що частина будівель летовища залишалися за українськими силами. "Кіборги" вели оборону в пожежній частині, залишках диспетчерської вежі та деяких інших спорудах, які здатні забезпечити захист. 27 січня українські військові відвоювали частину аеропорту. Успішний бій спланували та провели задля можливості забрати тіла сімох воїнів, що загинули раніше.
Добровольці наполягали, щоб їх відправили обороняти ДАП, незважаючи на ризики.
Згадує Олександр Ушинський:
"Таке піднесення, такий патріотизм, героїзм, що хлопці, незважаючи на те, що могли бути пораненими або вбитими, все рівно їхали в Донецький аеропорт, тому що це було почесно. Настільки на такому піднесенні, що, якби на той час у нас були збройні сили, якби їх не розпорошили… А ви знаєте, що на початку 2014-го року було лише 2500-3000 боєздатних воїнів, які могли тримати зброю і дати спротив".
Злітно-посадкова смуга була повністю виведена з ладу. Через загрозу смерті, українські військові зрештою залишили руїни диспетчерської вежі Донецького аеропорту.
Саме тоді, у боях за Донецький аеропорт, Росія показала, що не шкодує своїх сил задля захоплення чужої території.
12 лютого уклали другі мирні домовленості у Мінську, які мали до кінця 2015-го року повністю врегулювати війну на Донбасі. Нічне засідання за участі Ангели Меркель, Франсуа Олланда, Петра Порошенка та Владіміра Путіна тоді закінчилося підписанням документа, який передбачав комплекс заходів для досягнення миру. В угоді йшлося про негайне припинення вогню, відведення зброї від лінії розмежування, обмін полоненими, проведення в Україні конституційної реформи щодо децентралізації з врахування особливостей окремих районів Донбасу. А також - вибори за українським законодавством і передачу Україні ділянки кордону з Росією, яку контролювали бойовики. Зрештою, жоден із 13 пунктів домовленостей повністю так і не було виконано.
З Росією неможливо вести перемовини, досвід війни на Донбасі це яскраво демонструє. Так вважає Герой України Євген Межевікін. Окупанти не будуть виконувати домовленості так само, як і не виконували їх раніше.
Говорить Євген Межевікін:
"Ні в якому разі з ними домовитись неможливо. Жодних домовленостей вони не розцінюють як крок до миру, вони розцінюють його як військову хитрість, як час для перегрупування, накопичення сил і засобів. За десять років війни я бачив багато перемовин і домовленостей з цими нелюдями. І жодної домовленості вони не дотрималися".
Офіційно українці захищали Донецький аеропорт 242 дні. Учасники тих подій розповідають, що оборона тривала ще довше. За даними українського незалежного проєкту "Книга пам'яті полеглих за Україну", захищаючи ДАП, загинули 100 українських захисників. Ворог же втратив увосьмеро більше. Українських військових справедливо назвали "кіборгами". Оскільки в таких умовах тримати оборону звичайним людям не під силу.
