Катерина Горностай. Фото: Суспільне Культура
Часто трапляється, що дебютний повнометражний фільм — частково про місто, селище чи область, звідки родом режисер або режисерка. Ти народилася в Луцьку, але твій повнометражний дебют "Стоп-Земля" торкається Києва і трошки Житомира. Чому тобі захотілося зняти перший повний метр у Києві і про Київ?
Момент, про який я багато думала: що робить людину належною до місця? Мені здається, місто, де ми починаємо і закінчуємо ходити до школи (або де принаймні минає більша частина шкільних років), можна вважати рідним. Для мене це Київ. Я переїхала сюди, коли мені було 5 чи 6 років, і в 7 пішла до школи. До цього ми жили в Бучі, а раніше, власне, у Луцьку. Тому Київ — моє рідне місто, я завжди так казала. Чому фільм про нього? Бо київська школа, київський спальний район (у моєму випадку це були Нивки), історія про школу, яку я уявляла винятково там, де сама навчалася.
Який образ Києва у тебе сформувався через кіно, зокрема радянське й українське після відновлення незалежності?
Є впізнавані кінообрази великих міст світу — Нью-Йорка, Берліна, Парижа. Києву важко підібрати конкретний образ, бо це дуже еклектичне місто. У кожному районі буде свій Київ і, відповідно, кіно про нього. Поділ — це одна історія, Золоті ворота — інша, уже не кажучи про Осокорки чи Троєщину. Згадується фільм "Стрімголов" Марини Степанської.
Коли ми обирали, який Київ буде у нашій стрічці, звісно, дивилися на спальні райони. Першим якорем для мене були Нивки. Втім, це п'ятиповерховий, дуже зелений Київ, поряд із хутором Нивки, дачним масивом. Це класна історія, але запакувати її в кадр композиційно важко. Тому ми вирішили піти в більш висотний Київ, але все одно спальний. І таким районом видалася Оболонь, тому це основне місце дії у фільмі.
Основна школа розташована саме там — та, яку ми знімали зовні. Але фільм скроєний з кількох районів, в яких ми знайшли подібність. Тут шматочок Виноградаря, тут — Сирецького парку; квартира головної героїні взагалі на Голосієві. Багато хто помітив це, оскільки в нас види з вікна, де проглядається проспект. Такі речі ми старалися опускати, все-таки задовольняючи креативний задум: будуючи географію, не надто прискіплюватися до себе щодо збереження чітких географічних зв'язків всередині зображення.
Спливло доволі багато часу, відколи прем'єрувалася "Стоп-Земля", тож мені цікаво: які можливі наслідки того, як ти показуєш Київ — зокрема, для іноземців, що полюбляють знімати наші спальні райони?
Існує навіть такий термін — "естетика радянських панельок", чого ми свідомо уникали, адже хотіли показати Київ з іншого боку. Хоча Оболонь будувалася в 70-80-х, у ній є певна затишність. Ми мали на меті створити Київ, де зростає молоде покоління людей, сучасних, які почуваються в місті як удома. Тож ми не хотіли зловживати радянською естетикою, особливо в інтер'єрах наших героїв. Навіть якщо, наприклад, Сєня за сюжетом — хлопець, який разом із родиною в 2014 році переїхав зі Сходу України в Київ, — тобто вони переселенці й орендують житло. Видно, що це не їхня квартира: вона стара, там старі меблі, але й багато нових речей, які належать саме Сєні — його акваріум, музичні інструменти, картини. У нас був намір максимально уникнути оцього wild east, як я називаю: килимів на стінах, батьків-алкоголіків, такого чорнушного вайбу східноєвропейського авторського кіно, що закріпився на фестивалях і якого, власне, часто від нас очікують — як того, що зазвичай знімають на цих теренах.
Твої підлітки говорять українською мовою, що натоді стало одним із закидів критиків. Але минув час, і через повномасштабне вторгнення чимало людей перейшли на українську. Як ти реагуєш на ці зміни і чи фіксуєш їх у своєму фільмі — можливо, тепер він видається реалістичнішим?
Перехід усе одно дуже довгий. Коли в нас була прем'єра, багато хто казав: у вас такий нереалістичний Київ, які ж київські школярі говорять винятково українською? Я відповідала, що це авторське кіно. Якби знімали документалістику, вона б зображала реальність. А в даному разі мали ресурс, бажання, час, натхнення зробити все максимально так, як ми хочемо. А хочемо саме так — українську музику на дискотеках, українську мову на перервах і на уроках, і вдома, і між собою. Хотіли створити історію, де київська молодь говорить українською мовою. І маємо на це право. Я тоді казала: побачите, через 5 років так і буде, ми обов'язково це застанемо.
Українська прем'єра, здається, була 19 січня 2022 року. Буквально через місяць почалося повномасштабне вторгнення, і стався перший сильний порив у бік українізації. Це почало відбуватися набагато швидшими темпами. Оскільки я досі працюю зі шкільною темою, всі ці роки відвідую різні школи різних регіонів України. Уже завдячуючи зараз документалістиці, я чую, як розмовляють люди. Звісно, у харківських школах багато російськомовних дітей, у Запоріжжі також. Але в Черкасах, наприклад, ми знімали прекрасну гімназію, в якій всі українськомовні. Цікаво, що це часто залежить навіть не від бажання дітей чи батьків (які, звісно, грають велику роль), а від дирекції школи й учителів. Якщо є вайб патріотизму і налаштованість щодо українського майбутнього нашої землі, конкретної школи та її людей зокрема, це підхоплюється всіма.
Тож я бачу певні позитивні зміни. Але, ясна річ, попереду величезна робота, оскільки багато регіонів усе-таки російськомовні. Важко оцінити, як зараз саме в Києві, але наші молоді актори "Стоп-Землі", з якими я спілкуюся, суто українськомовні, навіть якщо до фільму послуговувалися в побуті здебільшого російською. Фільми існують, щоб створювати реальність, яку б хотілося бачити, або ж ту, яка могла б надихати людей.
Наприклад, у нас в "Антонівці" є історія комеморації. Те, що станеться після війни, і те, що вже можна передбачити, — це певний процес увіковічення пам'яті про людей, які загинули під час війни. Ми всі знаємо, які ритуали комеморації були після Другої світової, на кшталт пам'ятника Невідомому солдату, і нам це не подобається, адже це зовсім не той спосіб увіковічити пам'ять, який би хотілося мати. Потрібно, щоб це були закарбовані імена, щоб потенційні пам'ятники були наповнені сенсом і зручні для відвідування. Як саме це втілиться — велике питання. Ми з художником-постановником Максом Німенком обдумуємо, яким чином меморіал має виглядати у фільмі, бо їх зараз немає. Образ, що постане у стрічці, може надати певний зразок — який вигляд матиме меморіал, якого ми прагнемо. Тому зараз ми досліджуємо, які є світові напрацювання у цій сфері, які проєкти комеморації є у нас, щоб уникнути фігуративних пам'ятників. Для мене кіно — це інструмент передбачення майбутнього, такого, яке я б хотіла побачити.
Повернімося ще до "Стоп-Землі": ти знімала, зокрема, в Житомирі, де загалом знімається небагато стрічок. Що ти там шукала, чого не могла знайти у Києві?
Житомир, як жартують у твітері, — місто, якого не існує. Для мене це місто — мала батьківщина, бо з Житомирщини походять і мама, і тато, і їхні батьки. Саме тому все дитинство я провела в Житомирі й на його околицях. Там у нас маленький дачний будинок. Музей космонавтики для мене змалечку був місцем, куди ми часто приходили. Узагалі Житомир дивовижний: прекрасне місто, в якому неймінг, пов'язаний із космонавтикою, космосом, астрономією всюди — кафе "Орбіта", гаражний кооператив "Зоряне небо". Корольов прожив там усього півтора-два роки, як я в Луцьку, та житомирський культ космосу дуже прикольний.
Річ у тім, що я дуже хотіла вийти зі школи у сценарії "Стоп-Землі", тобто зробити один з уроків виїзним. У першочерговому драфті в мене був насправді Національний науково-природничий музей у Києві. Однак Антоніо Лукіч на пітчингу фільму "Мої думки тихі" показав тизери, які зняв у цьому музеї. Я дуже засмутилась і вирішила: якщо він там зніматиме свого крижня, мені треба переписати сцену для іншого музею.
Тема космосу виникла сама собою. Ми вирішили зробити авантюру — з'їздити в Національний музей космонавтики в Житомир, щоб зняти цю сцену. Це виявилося класною ідеєю, бо музей прекрасний, не законсервований у часі. Туди постійно намагаються внести щось нове, з'являються нові експонати, інтерактивні штуки, там можна в космольоті політати. Він розвивається, і це дуже приємно. На додачу прихильне ставлення до нас: дозвіл знімати, повісити своє світло, розбити вітрину — звісно, вітрина у фільмі не справжня, а спеціально виготовлена з цукрового скла, ми їх мали чотири штуки, — дуже дякую цьому музею, що так прихистили.
Запитаю про твій уже відзнятий повнометражний документальний проєкт, постпродакшн якого триває. Він теж торкається теми школи — чому знову до цього звертаєшся, тепер в іншій формі?
Я люблю читати твітер, зокрема, шукаючи дописи про "Стоп-Землю" за ключовими словами (люди пишуть досі). Пам'ятаю, в перші тижні повномасштабного вторгнення ходила історія про одинадцятикласників, які зупинили чи БТР, чи танк на Оболоні. Хтось написав, що це післятитрова сцена "Стоп-Землі" — я тоді так сміялася, що все це виходить у певну реальність. Наш фільм став одним з останніх, які мали кінотеатральний прокат перед великою війною, і набув дивного епітету, ніби це остання стрічка про мирне життя. Хоча там і не йдеться про мирне життя, але все одно, звісно, не в такому масштабі, як сталося потім.
Це дослідження реальності надалі було логічним кроком. Завдячую освітянам, які звернулися з пропозицією створити фільм про те, як школа дає собі раду з тим, що відбувається. Ми, звісно, повернули трохи в інший бік, бо спершу це мало бути кіно про вчителів, але потім виявилося, що воно взагалі про всіх, хто долучений до школи — директорів, випускників, художні студії... Це величезна історія про те, як діти закінчують школу, і це рішення — куди вступати — зараз неабияк важке і важливе, бо діти мають можливість навчатися за кордоном і ніби почати все спочатку, робити щось зовсім інше. Багато хто з них лишається в Україні й хоче розбудовувати її, попри те, що взагалі немає гарантій, що все буде добре.
До кого ж іще могли звернутися люди по такий фільм, як не до нас? Майже вся команда "Стоп-Землі" переїхала на зйомки цієї документальної стрічки: той же оператор Сашко Рощин, ті ж продюсери. Ми змінили формат і малою групою їздили багатьма регіонами України, особливо тими, які ближче до фронту, і просто спостерігали, як живе школа, в яких формах зараз існує шкільне життя.
Розкажи, будь ласка, про свій наступний ігровий фільм "Антонівка". Наскільки я розумію, ти зараз у пошуках акторів. Цікаво, як ти шукаєш локації для стрічки — напевно, є локейшн-менеджер. Як ти комунікуєш із цією людиною? Що тобі потрібно?
Наш локейшн-менеджер — це незмінний Коля Іванов, з яким ми працювали на "Степ-Землі". Комунікую як із другом, адже ми дружимо давно. Ідея фільму в мене з'явилася ще до початку повномасштабної війни. Це частково автобіографічна історія. Мені хотілося створити заміський сюжет — історію містечка, села, розташованого близько до великого міста, — і зробити його інакшим від того, що часто бачу, коли в кіно зображується сучасне українське село. Ми звикли бачити канонічні речі, що прийшли з підручників української мови й літератури: білі хати-мазанки, садочок, мальви, біля плоту глечик висить… Хоча насправді наше автентичне село дуже різноманітне. Звісно, побілена хата і в мого діда була на Житомирщині, але вона все одно виглядала сучасно.
Кортіло створити історію про будинок, зведений у минулому сторіччі, який змінюється протягом років, бо в ньому живуть різні покоління, і він насичується різними деталями, які належать і діду, одному з головних героїв, і молодій парі, яка туди приїжджає. Це не великий маєток, а звичайний будинок. У першій версії сценарію він був двоповерховий — власне, за образом того дому, де я близько 5 років прожила за містом, у будинку моєї мами в Київській області.
Ми почали шукати локації. Знайти дім, який би відображав цю історію, не так просто. Ми з художником Максом хочемо мати контроль над тим, що ростиме біля будинку, як воно там розташовуватиметься. Звісно, для цього треба готуватися за півтора року до початку знімального періоду. Це доволі ризиковано: можна вкластися в садок чи той же будинок, а потім людина передумає і заборонить нам знімати. Власне, це основна причина, чому ми звернулися до одного знайомого помешкання, також на Київщині, яке, найімовірніше, стане героєм цієї історії. Я вже адаптувала сценарій під одноповерховий сучасний будинок сучасного українського села. Історія теж про сучасність, тож хотілося б, щоб усе було максимально не стереотипно.
Запитаю про кіно як туристичну мапу: чи може українське кіно стати привабливим туристичним знаком, щоб люди їздили місцями зйомок? Це вже частково є на Заході України завдяки, наприклад, Антоніо Лукічу, Дмитрові Сухолиткому-Собчуку. Чи хотілося б тобі, щоб наше кіно стало таким маркером?
Мені хотілося б, щоб українське кіно стало маркером не тільки в плані географії, а й загалом відображення нашого життя. Звісно, так.
Якщо брати "Антонівку", це історія про післявоєнне майбутнє, що настає одразу після закінчення війни, — яке для мене, як і для всіх українців, дуже трансформується, поки війна триває, ясна річ. Пам'ятаю, у перші два тижні березня на волонтерці ми з дівчатами думали, хто яке плаття вдягне на День перемоги. Зараз про це вже ніхто не думає. Всі розуміють, що ніякого Дня перемоги не буде — натомість дуже довгий і виснажливий період реабілітації. Цей біль, якого вже завдано… Те, чого поки не дуже розуміють за кордоном: для нас війна ніколи не закінчиться, навіть коли вона закінчиться. Уже стільки шкоди завдано, що ми все життя будемо з нею жити, рефлексувати, намагатися подолати те, що пережили.
Фільм про те, як буде, коли Україна переможе у війні. Мене питають: а як у стрічці відображено, що настала саме перемога України? Я кажу: дивіться, люди живуть у своєму будинку, говорять українською мовою. Це вже перемога — адже, якщо стається так, це означає, що ми зберегли державу, мову, культуру, простір, де можемо існувати. Для нас це екзистенційна війна. І саме тому село, в якому відбуваються події фільму, розташоване на деокупованій території.
Київщина — це найважливіший орієнтир, де я можу це досліджувати завдяки Архіву війни "Docudays UA", іншим різним ініціативам, які дають змогу там побувати, подивитися, поговорити з людьми, записати свідчення і зрозуміти, як це — бути на вже деокупованій території. Коли під час написання сценарію настав момент, щоб назвати це село, конкретну точку на карті, я вирішила цього не робити. Бо в нас це селище біля великого міста, а якого саме, не хочеться уточнювати. Може бути й Харківщина, і Київщина, і Чернігівщина.
Я не беру за основу якісь події. Звісно, багато подій і нюансів, що є в цій історії, беруть початок у реальності — як ці регіони постраждали від війни й окупації. Тому, по суті, не так важливо дотримуватися конкретики у розміщенні села, а зробити натомість колективний образ пункту, де живуть люди, куди вони повернулись, відбудовують будинки чи продають їх. Це пункт, населений багатьма привидами цієї війни. Привидами я називаю травму, яку люди пережили й досі перебувають під її впливом — чи на свідомому, чи на підсвідомому рівні.
Що ти думаєш про пропагандистське радянське кіно, зняте на території України, яке залишається у фільмотеках, транслюється на стримінгах і все ще фіксує ту реальність? Що нам потрібно з ним робити з культурної точки зору? Виникає чимало дискусій, чи варто його дивитись і досліджувати.
Колись я була на документальному кінофестивалі у Вільнюсі. Литва травмована радянським часом, як і Україна, але не так сильно. Литовці дуже добре нас розуміють: що сталося тоді й що відбувається зараз. Там теж вистачає радянської спадщини в архітектурному сенсі, була хвиля декомунізації. Деякі пам'ятники лишилися — і біля них, як правило, велика табличка, де написано: пам'ятник побудований за доби радянського панування, коли було репресовано, страчено, зникло безвісти стільки-то людей. Тобто вноситься контекст: хто поставив цей пам'ятник і чому. Дивлячись на нього, ми розуміємо, що це пам'ятник тоталітарній системі, що колись панувала, не прихований від очей. І ми пам'ятаємо, що тут це було. Якщо пам'ятник знести і сховати — ніби й не було нічого.
Мене тривожить, що пам'ять зникає таким чином і ми забуваємо про те, що відбувалося. Особливо в рамках міста, коли зникають речі, які могли б мати подібні таблички. На початку повномасштабного вторгнення, коли ми часто приїжджали на місця прильотів у Києві, щоб зафіксувати їх, школярі, здається, на Солом'янці показували, де у школу влучив маленький уламок снаряда. У мене є фотографія цієї шкільної стіни, куди ввійшов уламок, як маленька зірочка. Символічно красиво, якщо можна так висловитись, але й жахливо, звісно, бо такий уламок міг убити людину.
Я розмістила б величезну табличку біля цього уламка: якого числа це сталося, якого типу була ця російська ракета — щоб ми завжди пам'ятали, що це відбулося тут, щоб люди, які ходитимуть до цієї школи або житимуть у цьому районі, знали, що тут сталося. Бо в Києві все швидко перебудовується і відбудовується. З одного боку, це правильно, а з другого — важливо зберігати контекст, щоб люди пам'ятали. Так само і з культурним продуктом: потрібно мати коментар, який супроводитиме ці фільми, щоб дивитися їх із правильною оптикою.
Тобто додати до них контекст?
Так. Має бути постколоніальний контекст, щоб дивитись і вивчати ці стрічки. Передусім це дуже важливо робити у школах, розповідати, що таке пропаганда і як вона діє. Це, зрештою, звичайні студії критичного мислення — те, чим зараз мають володіти всі люди, бо ми живемо в ері ще й інформаційної війни. Мусимо розуміти, чому, наприклад, нас чіпляє голосний заголовок чи виникає емоційна реакція на певну новину. Це частина великого навчального блоку. Тож я, мабуть, не за кенселинг, а за вивчення, систематизацію і контекстуальне розширення.
Чи є український фільм, який змінив твоє уявлення про нашу країну?
Українські фільми — вони як клаптики, як певний пазл України. Є стрічки доволі ілюстративні, щоб порадити їх людям за кордоном, які хочуть зрозуміти, що таке сучасна Україна. Це переважно документалістика, що відображає гостру реальність. Наприклад, завжди раджу всім "Українських шерифів". Херсонщина дуже страждає від війни, і круто, що є "Українські шерифи", які зафіксували саме в документальному кіно, що це українськомовний регіон і які люди його населяють, як вони жили. Це дуже важливо. Добре, що ми встигли і маємо фільм, який розповідає про територію, яка наразі окупована.
Так само "Маріуполіс" Мантаса Кведаравічюса, який встиг двічі з'їздити туди і трагічно загинув, фільмуючи реальність уже нової війни, великого вторгнення. "20 днів у Маріуполі", звісно, який отримав "Оскар" і посідає вагоме місце у світовому кінематографі. Це дає нам право захистити нашу пам'ять. Мстислав Чернов, по суті, єдиний, хто зміг звідти винести ці зображення. І ми тепер не просто розказуємо історії людей, які звідти виїхали, а можемо надати докази, як це було. Це найважливіша контрпропагандистська робота для України, адже люди пам'ятатимуть Маріуполь таким, який він у цьому фільмі, а не в ігрових поробках росіян, які там зараз намагаються знімати. Наше кіно провадить величезну роботу у збереженні пам'яті — не лише документалістика, а й ігрове кіно, що закарбовує час, про який створено фільм.
