Акція біля пам'ятника Шевченку в Сімферополі. Крим, 09 березня 2014 р. Фото: facebook/maidancrimea
"Крим – фактично моє життя, яке там відбулося"
20 лютого 2014 року розпочалася сучасна російсько-українська війна. Ця реальність триває вже 11 років і ми не втомлюємося говорити про наші тимчасово окуповані території, про людей, які втратили свої домівки. Почну з загального, але дуже важливого і емоційного питання – що є Крим для вас?
У Криму пройшли мої роки студентського життя, які дуже запам'ятовується в житті. Потім створення сім'ї, одруження, народження моїх трьох синів. Це окрім того природного ландшафту Криму, яким ми всі пишаємося. І це фактично моє життя, яке там відбулося. В принципі в Криму я себе реалізував як громадський, політичний діяч, який стояв на засадах територіальної цілісності України, допомагав і сприяв державним органам влади у відкритті українських шкіл, класів із українською мовою навчання, дитячих установ, видавав видання українською мовою. Крим – це певний відрізок мого життя, історії мого життя, моєї родини, яка мене реалізувала як громадсько-політичного діяча.
2001 року 500-600 тисяч або 24% кримчан ідентифікували себе українцями
Із моменту отримання Україною незалежності, скільки українців було в Криму і наскільки Крим був дійсно український?
Останній перепис населення 2001 року показав, що в Криму проживає 24% із хвостиком населення, які себе ідентифікували українцями. 24% – це приблизно 500-600 тисяч українців в Криму, які себе задекларували. Але зрозуміло, що в цьому опитуванні дуже велика кількість, можливо, і не подали себе певною мірою ще українцями. Тому що виходячи із пострадянського синдрому, коли всі боялися себе записувати українцями, вони, можливо, не змогли себе ідентифікувати. Більш того, цей перепис населення проводили проросійські органи місцевого самоврядування, які впливали на думку самовизначення. Тому тут може бути похибка і ця кількість можливо є більшою. Натомість це є факт, це офіційно на сьогодні. Хоча в період вже окупації Криму Російська Федерація вперше провела так званий "перепис" восени 2014 року і демонстративно показала, що українців там вже близько 14%. Де поділося 10%? Зрозуміло, яка політика у них. Потім кілька разів вони ще проводили нібито "перепис", де показували, що українців вже 7-8%, на маргінесі. Тобто ця політика знищення, асиміляції українського населення впроваджується Російською Федерацією і має ось такі результати. Нічого українського, тому що все українське – це загроза для існування РФ. Це очевидні факти, про які на сьогоднішній день ми можемо говорити.
У 1991-му році українська мова в Криму могла вивчатися тільки на рівні факультативу
А до 2014 року було складно бути українцем в Криму? Діти могли ходити в українську школу, були такі можливості?
Тут треба зрозуміти одну визначальну складову. Те, що відбувалося в Криму – це наслідки діяльності СРСР по відношенню до українців. Ви ж знаєте, як передавався Крим Україні в 54-му році – внаслідок економічних обставин. І українці, в принципі, змогли реалізувати це право і почати хоча б відновлювати, після депортації кримських татар, функціональну діяльність і проблематику українців винести в стадію рішень. Так з'явився і український театр в 70-х роках, і бібліотеки, і інші заклади культурного просвітницького змісту. Але, що стосується освіти, то СРСР і УРСР забороняли просувати формування української ідентичності, відкриття української класів з українською мовою навчання. Тобто фактично це все саботувалося. І в 91-му році ми отримали, що українська мова могла вивчатися фактично на рівні факультативу. І тільки з ухваленням Конституції України вивчення української мови стало необхідним в усіх школах АРК і міста Севастополь. До цього часу в нас не було ні шкіл, ні вчителів. Бо вся політика місцевого самоврядування зводилася до того, щоб саботувати ці всі процеси. І лише завдяки ухваленню Конституції українську мову почали вивчати. Не зразу, зрозуміло, бо не було стільки викладачів одразу, але процес пішов...
"Це наслідок бездіяльності центральних органів влади"
Знаємо, що в ті часи у Криму можна було розрахуватися і рублями, і отримати російський паспорт, їх виписували фактично на вулиці. І це ж все бачили наші органи держбезпеки. Чому ніхто тоді не реагував на ці всі речі?
Давайте скажемо відверто і чесно, це наслідок бездіяльності центральних органів державної влади насамперед і Служби безпеки України на той час. Тому що вони це все бачили. Вони бачили, як працює консульство РФ у Криму, яке було відкрите і як воно видавало ці паспорти. Тому що там були масові черги навіть. Це було відкрито і бачили всі. Але чому не реагували і не здійснювали певні речі, відповідь на це питання я хотів би і сам почути. На сьогоднішній день висновки, не знаю, чи зроблені. Але взагалі, я вважаю, що такі речі повинні мати оцінку суспільно-політичну, виходячи з цього аналізу, щоб це не повторилося більше. Тому що при деокупації і реінтеграції Криму, ми повинні перш за все розуміти, як ми деокуповуємо Крим, як ми його реформуємо, реорганізуємо, а також як ми будемо впроваджувати його в українське правове поле, виходячи з тих реалій, які там будуть. А там буде проросійське населення, воно нікуди не дінеться. І що ми будемо робити з тими людьми? Тому, якщо сьогодні не оцінити ті всі наслідки бездіяльності державних органів влади по відношенню Криму, то при реінтеграції Криму це буде дуже плачевно. Тому треба готуватися більш чітко, розумніше і працювати на випередження. Бо спецслужби РФ, перш за все, є загрозою на території Криму. До окупації Криму вони дуже вільно себе почували, вони організовували свої заходи навіть у горах. І наші правоохоронні органи це все бачили, фіксували і нічого не робили. А це відбувалося відкрито. Це відбувалося в усіх церквах Московського патріархату. В УПЦ МП роздавалися газети проросійського змісту, які закликали до знищення української ідентичності, української нації. Я вже не кажу про те, що вони протистояли НАТО, європейським цінностям і ЄС. Тобто вони закликали до знищення, геноциду українців. І ці газети були в усіх храмах. Ось вам відповідь. І ключове. Відбулася окупація в 14-му році. І вибачте, але в суспільстві, особливо на материковій частині України, почалася полеміка, що в Криму, мовляв, усі за Росією, що там всі зрадники. Тут є така категорія людей.
"Хотілося б, щоб комунікація була більш чіткою і доносилася до всіх кримчан, які залишаються вірними Україні"
Але це Росія вкидає такі наративи, ми це розуміємо.
Але було б добре, щоби держава не усувалася від цих проблем і наративів, які вкидає Росія. На мою думку, президент України міг би встати і на всю Україну вибачитися за те, що держава Україна не змогла захистити в певний період часу, тому що був критичний час у кримчан, які залишилися в окупації. Це була б дуже важлива річ і для кримчан, які боролися, як я, і які залишилися в окупації через безвихідь і залишаються по сьогоднішній день проукраїнськими. Ви подивіться, яка сьогодні статистика, скільки кожен день арештовують в Криму українців. Кожен день. І вона загострилася особливо з повномасштабним вторгненням 22-го року. Тобто це говорить про те, наскільки на сьогоднішній день Крим уже проросійський, чи він ще проукраїнський і зберігає свою національну українську ідентичність. Нема комунікації державних органів влади з окупованими територіями, на жаль. Можливо, деякі елементи є, але тієї, якої б хотілось, яку би відчували там українці, немає. Хотілося б, щоб ця комунікація була більш чіткою, зрозумілою і вона доносилася до всіх кримчан – українців, кримських татар, не має значення, які залишаються вірними Україні.
На момент окупації в Криму яскраво вираженого проросійського населення було близько 30%, проукраїнського – понад 25%, решта – "люди холодильника"
Скільки таких українців зараз в Криму? Це можна хоча б приблизно уявити?
Це важко уявити. На момент окупації Криму, за різними соціологічними оцінками, проросійського яскраво вираженого населення було близько 30%, яскраво вираженого проукраїнського – більше 25%. Десь так цифри коливалися. Решта – це були "люди холодильника", ми їх так умовно називаємо. Тобто куди "вітер віє", за тими вони і йдуть. Тобто сказати, що проросійського електорату в Криму було більше 50% – це неправда, і це брехня.
Андрій Щекун. Фото: blackseatv.com
"Спротив окупації Криму триває з моменту здобуття незалежності України"
У 2014-му ви були одним із координаторів руху "Євромайдан-Крим". Тобто Крим все-таки відгукувався на Євромайдан і на Революцію гідності. Але чому йдеться саме про 20 лютого, як початок захоплення Криму?
Я хотів би додати, що спротив окупації Криму триває не з 14-го року, а я думаю, що він триває з моменту здобуття незалежності України 91-го року. Тому що Крим переживав уже неодноразову спробу окупації. Це період Мєшкова. По розподілу Чорноморського флоту були інциденти. У період Помаранчевої революції була яскрава спроба, про яку мало хто знає, коли хотіли також захопити. І Росія, очевидно, ці всі роки ці всі нереалізовані спроби вдосконалювала, щоб прийти до результату 14-го року, коли фактично центральні органи України були паралізовані в Києві і не змогли організувати спротив в Криму. Хоча він реально був. І коли кажуть, що не можна було боротися за Крим, то мені видається, що це не неправда, тому що я був очевидцем тих подій. Я був співкоординатором руху "Євромайдан-Крим" і бачив людей, які з листопада 2013 року виходили на вулиці Сімферополя, інших міст і це були тисячі людей, які йшли і скандували: "Крим – це Україна, Крим – це Євросоюз" тощо. І цих людей ставало все більше і більше з кожними акціями.
Що таке цифра 20 лютого? Зрозуміло, що ми знаємо, і це відчули всі кримчани на собі, дату 27 лютого зранку, коли "зелені чоловічки" фактично захопили Верховну Раду Автономної Республіки Крим і Раду міністрів АРК і з'явилися на вулицях. 20 лютого ми розуміємо, що це була спецоперація Російської Федерації, коли в'їжджали спецслужби РФ із певними збройними силами. Їх зафіксували і на території Керченської протоки, і як вони розмежовувалися по всьому Криму, приховуючи свою офіційну приналежність до РФ. А 27 лютого – це день, коли всі їх побачили наяву. Тобто фактично почалася реалізація спецоперації в дії – захоплення наших адмінбудівель і оточення військових частин ЗСУ.
"Страх панував всюди"
По суті, почався силовий варіант окупації Криму. І тоді панував страх. Страх панував всюди. Люди не знали, що робити. Всі очікували, що Збройні сили України, силові правоохоронні органи втрутяться в справу і вирішать проблему, як це належить. Тим більше, що нами це розцінювалося як терористичний акт, тому що були захоплені адмінбудівлі державних органів влади. На жаль, правоохоронні органи України промовчали, протягнули час, Збройні сили України були не готові виконувати накази і захищати територіальну цілісність України. І фактично ми перші, які також були налякані цими подіями, ухвалили остаточне рішення, що ми будемо здійснювати спротив і організовувати акції протесту біля пам'ятника Шевченку в Криму. Перша акція відбулася 2 березня, вийшло на неї близько 50 людей – українців, кримських татар, які не побоялися прийти. На другий день вийшло 200 людей. І так з кожним днем ми бачили зростаючу кількість акцій вже по всьому Криму, які фактично не були контрольовані якимось центром. Тобто це були ініціативи у різних містечках (Бахчисараї, Керчі, Феодосії), які підтримували Збройні сили України, привозили їм їжу, ставали люди вздовж доріг і підтримували з плакатами ЗСУ, щоб медіа це побачили. В принципі, з кожним днем ці акції протесту проти втручання РФ і окупації Криму збільшувалися. До того моменту, коли 9 березня ми, як рух "Євромайдан-Крим", організували чергову акцію біля пам'ятника Шевченка до 200-ліття з дня його народження, прийшло близько 3 тисяч людей. Але я на цю акцію, на жаль, вже не зміг потрапити, бо Російська Федерація почала викрадати людей, організаторів спротиву. І знову ж таки правоохоронні органи України нічого не робили для того, щоб захистити таких, як ми. І з нами ніхто не контактував із Києва за цей період. І люди, коли побачили, що людей викрадають, вони десь пропадають, то люди, звісно, злякались. Тому ці мітинги все зменшувалися. Хоча на самі акції спротиву, якщо не помиляюся, десь до 15 березня 2014 року люди ще приходили.
А вас коли викрали, яке було число?
Мене викрали 9-го березня, якраз за 2 години до проведення акції, яка починалася о 12-й годині.
Хто саме це був?
Це була місцева самооборона, яка передала мене, до речі, нашій "доблесній міліції". А лінійна міліція залізничного вокзалу мене передала спецслужбам РФ на чолі з Гіркіним і Безлером. І фактично ці люди мене і інших наших активістів катували у військовому обласному комісаріаті в Севастополі, в підвалі. Там ми пробули 11 днів. Було дві спроби обміну, за третьою спробою нас все-таки вдалося 20 березня обміняти. Тобто фактично ми були першими полоненими у цій російсько-українській війні і першими обміняними 20 березня. Нас було близько 50 осіб і нас обміняли на одного якогось полковника ФСБ, якого зловили десь на території Миколаївської області.
Інформаційна пропаганда і шантаж
Що вам дало сили вистояти і витримати це все?
Віра. Віра і правильність дій, які я робив. Коли я зрозумів, що є кризова ситуація і йде окупація, я перш за все спромігся переконати свою родину, щоб вони виїхали на материкову частину України. Те саме я пропонував військовим, службовцям, які якраз боялися цього саме більше. Бо, коли вони будуть вільні від зобов'язань перед родиною, коли їхні і сім'ї будуть у безпеці на материковій частині України, вони можуть організувати спротив. Якщо вони цього не зроблять, то зрозуміло, що їх будуть шантажувати. І це відбувалося. Російська агресія спочатку відбувалася через інформаційну пропаганду, потім через шантаж і багато на цей шантаж і пропаганду купилися. Україна не змогла фактично протистояти цій пропаганді, яка збільшувалася врази.
"Зачистки" і політичні переслідування
Що було далі, коли вас обміняли? Ви в Крим більше уже не змогли повернутися?
Проти всіх організаторів руху "Євромайдан-Крим" так звана прокурор Поклонська відкрила кримінальні провадження. За моїми даними, більше 50 осіб, які приходили і підтримували рух, було опитано. Це така профілактична бесіда в ФСБ, в інших силових відомствах вже окупаційного режиму РФ, де розпитували про мене, мою родину, про сім'ю. Двічі ФСБ-шники приїжджали до родини моєї дружини. В її матері випитувати, де я перебуваю тощо. Тобто почалась зачистка людей, які були дотичні до руху "Євромайдан-Крим", і їхні політичні переслідування. Це шантаж, можливо, їх вербовка і тиск для тих українців, які могли би залишатися зі своєю ідентичністю і своєю сім'єю в Криму, але в такій ситуації вони вимушені були покидати Крим. І більшість із активних проукраїнських активістів руху "Євромайдан-Крим" зараз на материковій частині України в безпеці.
"Інформаційна складова деокупації і реінтеграції Криму повинна бути перш за все"
Із 14-го року і по сьогоднішній день, звісно, що Кримську тематику ми не покидаємо. Ми багато чого робимо для того, щоби деокупувати і повернути Крим. Заснували онлайн медіа "Голос Криму", який сьогодні функціонує, є досить потужний сайт і соціальні сторінки, в тому числі Telegram-канал. Я розумію, що його сьогодні всі критикують, але він нами використовується для подачі інформації про Крим і проукраїнських наративів для окупованих територій. Тому що він там не заборонений і не блокується, як, наприклад, Facebook чи інші. Тому нас читають там. І зрозуміло, що це важливо, бо інформаційна складова деокупації і реінтеграції Криму повинна бути перш за все. І це наша робота, яку ми не покидаємо.
Друга складова – це експертна складова. Я сьогодні є координатором однієї із семи робочих груп експертної мережі Кримської платформи. Я відповідаю за напрямок гуманітарна політика. В складі нашої команди є близько 30 експертів. Ми напрацьовуємо дуже багато документів для державних органів влади – рекомендації, пропозиції, що необхідно зробити в тій іншій сфері для того, щоби правильно деокупувати і реінтегрувати Крим.
"Росія не вічна. Вона розпадеться як СССР"
Що вам дає сьогодні надію вірити в те, що Крим буде український, що ви повернетеся туди? Чисто по-людськи.
По-перше, я не сумніваюся в тому, що Крим буде повернений і деокупований. Просто зрозуміло, що треба пройти цей шлях боротьби. І це реально чи пізно відбудеться, тому що там залишаються наші люди, які вірять в нас. Росія не вічна. Росія в майбутньому, я точно знаю і вірю в це, що вона розпадеться як СССР. Всі теж не вірили у розпад СССР. А тут раз і немає. Хоча теж американці приїжджали тоді і казали, що не треба цього робити. І сьогодні ситуація повторюється. Мовляв, треба з Росією комунікувати, вести перемовини. З ким вести перемовини? Із диктатором? Зі злочинцем, який знищив стільки людей і "завдяки" якому фактично почалася ця війна? А ми хочемо промовчати, ми хочемо його задобрити, щоб для чого? Щоб він почав дальше агресію, щоб він розпочав нові війни? Вибачте, я вважаю, що треба зупинити цю падлюку і знищити. І в цьому феномен. Треба Сполученим Штатам Америки, країнам Євросоюзу, Великій Британії, всім нашим партнерам випрацювати механізм розпаду Російської Федерації шляхом економічного тиску. І це реально, так як було з СССР. Все правильно робилося і робиться. Так, є досить складна дискусія, яку задав Трамп, але я вважаю, що в цієї дискусії є і плюси – прокидатися почали і країни Євросоюзу, і всі інші. І будуть якісь певні можливості і рішення. Тому сьогодні ми повинні розуміти, що задача України – переконати всіх наших партнерів у тому, що розпад Російської Федерації – це неминуче і це буде корисно для всіх країн, які є нашими партнерами.
