Марися Нікітюк. Фото: facebook/Marysia Nikitiuk
Дитинство і частково юність ти провела на Харківщині. У твоєму повнометражному дебютному ігровому фільмі "Коли падають дерева" події розвиваються саме там, але стрічку ти знімала в Києві, Чернігівській та Одеській областях. Чому так сталося, що Харківщина на той час не могла зіграти Харківщину?
Кіно — це парадоксальне мистецтво. Коли кажемо "магія кіно", ми трошки дуримо — іноді тому, що просто так складаються обставини. Наприклад, щодо того ж "Коли падають дерева": серпень ми знімали у грудні — не тому, що дуже хотіли взимку знімати літо. Річ у тім, що тільки в Одеській області у грудні 2016-го не було снігу. Я плакала, сидячи над метеокартою. Ось чому в нас одна частина Харківщини переїхала на Одещину.
На створення цього фільму мене справді надихнуло дитинство — це лінія маленької Вітки, яку Соня Халаїмова зіграла в чотири роки. Я досі в захваті, це був подарунок долі. Дуже люблю Соню та її родину, ми підтримуємо зв'язок. Моє дитинство минуло з бабусею у Павлограді — це, власне, прототип селища у "Коли падають дерева", відчуття якого я хотіла відтворити: роми, вигін, коні, багато зелені й вологи, тумани… Літо було нескінченним, як це буває в дитинстві. Досі хочеться повернутися туди, у нескінченність, а не в апокаліпсис знову і знову. Це натхнення мого містичного, красивого образу України. Я в дитинстві, можна сказати, інфікувалася ним, аж досі сниться. Щоправда, це виявилася Дніпропетровська область.
А звідки в тебе уявлення, що це Харківщина?
Бо Лозова — це Харківщина, де жили моя тітка і двоюрідна сестра, а ми з мамою і татом — у Києві. У моїй уяві Павлоград і Лозова зліплені в один конструкт, бо в нас ще у Харкові жили родичі. І Харків був центром притягання всіх, з ким я тусила в Павлограді й Лозовій, такий собі трикутник дитинства "Харків — Павлоград — Лозова".
Місце, яке я хотіла відтворити, мало бути справжнє, але водночас казкове. Тобто я прагнула, щоб глядач також інфікувався цією магією — по-своєму, а не просто взявши мій образ. Там природа випирає з будинків, вона перемагає. І коли ми приїхали в реальне селище, у Павлоград, там більше не було вигону, а натомість — забудови, такі штамповані дачні будиночки, адже на той час минуло понад 20 років. Це було для мене ударом: картинка мого дитинства розбилася. Я злякалася і більше не наполягала шукати там.
Продюсерським завданням було знайти локацію, щоб не виїжджати з Києва, бо відрядження набагато здорожчує виробництво. На жаль, хоч у нас була копродукція України, Польщі й Македонії, коштів усе одно бракувало. Мені як дебютантці поляки дали менше, ніж ми просили. Від них навіть надійшов лист: мовляв, ми не віримо, що такий складний сценарій може зняти людина, яка перший раз знімає повний метр.
Але ти не перший раз знімала повний метр.
Ні. Отже, ми почали шукати локацію навколо Києва, що було вельми сумно: або тотальна сірятина, або кончазасповщина, депресія або "пшонка-стайл". Гидко від цього. А там, де місцина більш-менш адекватна, немає магії. І якось прийшов Скалига Єгор і показав мені фото селища — Седнів на Чернігівщині. Кольорові будинки, зелень, що випирає, вигін. Я ще хотіла, щоб хати бабусі й діда Юхима були поряд, щоб одним кадром знімати. І ми приїжджаємо і бачимо хату, яка нам підходить. А поряд — розвалена хата, яку можна добудувати і спалити. Усе було якесь подарункове. Так з'явилася Чернігівщина. Інші локації довелося вже добирати з фінансового розрахунку, аби дешевше, щоб не їхати кудись задля одного-двох знімальних днів.
У тебе чимало натурних зйомок. Як це відбивається на акторах? Їм складніше чи легше грати через те, що ти використовуєш природне середовище і намагаєшся його максимально переконливо наповнити?
З акторської позиції, мені здається, це підсилює, бо на природі ми самі наповнюємося. А от найгірше, мабуть, у павільйоні. Це додаткові зусилля для акторів, їхнього емоційного апарату: уявити, що три побудовані стіни — справжні. У живому форматі, ясна річ, набагато краще, атмосфера, яку створюємо, підсилює акторів. Але є нюанси.
Наприклад, акторам доводиться мерзнути — це додає правдоподібності, але значно важче фізично. Пам'ятаю, як ми клали у воду Настю Пустовіт. Почали знімати 3 вересня. Виявилося, що зверху вода нормальної температури, а внизу б'ють холодні джерела. Ми поклали Настю у прекрасне місце — цей гарний кадр зі сну, який на постері є. Міхал Енглерт, чудовий польський оператор, знімає, я стою, дивлюся, все класно. Було дублів шість, щонайменше пів години. Я бачила, Настя стоїчно терпіла, але в неї почали бордовіти губи. Ці фізичні випробування треба пережити.
"Я, Ніна" — фільм про телеведучу, в якої виявляють рак. Ти знімала його в Києві, частково — у Київській області. Там є епізоди на цвинтарі й у Національному інституті раку, зі сміхом і навіть танцями. Як створити цю атмосферу на локаціях, що викликають абсолютно протилежні почуття?
Це завжди йде від історії, від сценарію: спершу написала, прожила, воно вклалося в голові. До речі, не всі були готові до того, що у фіналі мають бути танці, коли падають блискітки з неба. Мені здавалося, це дуже щемкий образ святкування життя, адже герої борються з хворобою, зі смертю. Це трохи камюшний момент: Камю казав, по-моєму, у "Міфі про Сізіфа", що ми пливемо у хвилях, у човнику в шторм, і річ у тім, що всі ми все одно рано чи пізно помремо. Не важливо, чи ти допливеш (бо не допливеш), а важливо, як ти гребеш. Тобто фішка в тому, що ми гребемо: придумуємо собі цілі, віримо в ідеали, послуговуючись інститутами релігії, моралі, національними орієнтирами, створюємо собі образи, до яких хочемо дотягуватися, — або ж деградуємо (сусідня країна прекрасно демонструє, як можна деградувати).
Ніхто й нікому не може нічого гарантувати. Як казала моя покійна психологиня: ви гарантовано помрете, все інше під питанням. Тому якраз оцей момент боротьби, що люди, попри все, живуть, створюють собі хороші, веселі, емоційно підйомні умови життя, для мене був дуже важливим у фільмі на онкотематику. Саме тому танці на кладовищі, і героїня, яка гине, така яскрава, вона тішить себе і людей навколо. Зрозуміло, це сум, але й життєствердність.
Коли ми шукали кладовище, стало ясно, що київські не підходять, те ж Байкове. Занадто пафосно, годиться для стрічки про вампірів. І от ми приїхали в Ірпінь — тамтешнє кладовище зараз уже значно більше, ніж було. Ми знімали фільм у 2021 році, а наступного почалося повномасштабне вторгнення росіян. Ті місця викликають сльози. Знову ж таки, ця емоція: ти гинеш, але святкуєш те, що ти є. Росіяни можуть нас убити, але не можуть нас заперечити, поки ми не здаємося.
Зараз ти готуєш фільм "Ной", про саперів на Харківщині. Цікаво, як шукаєш місця для зйомок, чи є в тебе менеджер з пошуку локацій і як ви комунікуєте.
Ми на фіналі розробки сценарію. Це історія про військових саперів на "нулі", 2022 рік, Харківський напрямок. Багато консультуюся з військовими. Зараз черговий раунд консультацій, потім ми їдемо в Трієст на скрипт-докторинг під час фестивалю, на лабораторію. Важливо побачити, як іноземці дивляться на цю історію, бо для мене цей фільм — мій внесок у боротьбу проти росіян, у створення нашого позитивного образу і негативного образу сусідів. Звісно, першочергова річ у підтримці Заходу — снаряди, техніка, БПЛА, донати, але культурний фон важливий.
У росіян великі можливості, якими вони завжди користувались, створювали цей симулякр російського світу, куди вкладали й досі вкладають величезні кошти. У нас це, на жаль, вторинна, периферійна владна політика щодо культури, що має вкрай негативні для нас наслідки, зараз і в подальшому. Але сам у полі теж воїн, я вважаю. Це моя зона відповідальності: я можу і вмію це робити, тож маю зробити якомога краще, щоби досягнути вигідних результатів для нас і невигідних — для ворогів.
Це ти кажеш про мотивацію зняти це кіно.
Так. А щодо локації — це Харківський напрямок, селище, але ми не зазначатимемо точно. Не люблю титрів, типу "Сомалі", "Нью-Йорк", "Делі". Можна без цього? З'являється публіцистичність, яка мені не подобається в художньому творі. Будуть вибухи, сапери, військові дії: мені сказали, треба зібрати маленьку армію. Хвилююся щодо бюджету. Велика ймовірність, що зніматимемо за кордоном. Я б не дуже цього хотіла, але, можливо, так і станеться. У всякому разі, це має бути трохи на віддалі від лінії фронту. Ніхто ж не розбиратиметься, справжня у нас військова техніка чи дерев'яні "хаймарси", — можемо стати прекрасною ціллю і не довести нашу мрію до фіналу.
До повномасштабного вторгнення Росії наша країна могла стати майданчиком зйомок для іноземців: у нас знімали й американські фільми, і робили відеокліпи знаним виконавцям. Чи може Україна в майбутньому стати таким майданчиком?
Не знаю. Нам треба для початку перемогти й мати залізобетонні гарантії безпеки — такі, які не проміняють на російський вплив тут, бо якщо він буде, то вибудовуватиметься януковщина з прискіпливою увагою до культури, і приїжджатимуть знімати росіяни, а не Том Круз. Нам треба дещо усвідомити. Маємо вболівати не за гроші, а за трьох особистостей у кіно — режисера, сценариста й актора. Ми вже були придатком для Росії до 2014 року, коли наші справді прекрасні актори отримували тільки другорядні ролі, не маючи можливостей для розвитку. Росіяни привозили свою історію, фільм, сценарій, режисера, сценариста, головних акторів, а все решта — та прошу, беріть. І галузь начебто розвивається — але не твій наратив. Він не створюється. І з умовними американцями буде так само.
Якщо подивимося на Чехію, наприклад, або Словаччину, то кіноіндустрія є, павільйони шикарні, все там знімається. А де їхні фільми? На "Берлінале", у Каннах, здобувають "Оскар"? Їх не існує, бо індустрія отримує величезні кошти від іноземців, які знімають з економією для себе. Для чеського ринку це чималі гроші. Їх на це підсадили, і вже не захочеться робити проєкт дешевше. Коли наше Держкіно стало автономним, Копилова й інші продюсери, ціла когорта людей імплементували європейський досвід, не придумуючи велосипед: європейський механізм національних фондів, із журі, з публічними презентаціями, з пітчингами. І яка виникла ситуація? Дуже мало людей хотіли зніматися в кіно. Всі наші, які заробляли гроші, як чехи, тільки живлячись від росіян, були задіяні на телебаченні й не хотіли знімати за копійки — тому і не робили кіно, а далі обслуговували російський ринок або створювали подібний.
Натомість були люди, які мріяли: окей, хай не куплю квартиру чи машину, а просто заплачу за комуналку і куплю поїсти собі й коту, — але я зроблю те, про що мрію. Так були створені "Плем'я" Слабошпицького, "Атлантида" Васяновича, мій "Коли падають дерева". Нам ніхто не заважав. Серйозні дяді, майстри корупції, билися на російському ринку, розпихаючи всіх ліктями. А тут люди створювали якісний контент. Тому варіант "будь ласка, приїдьте і зніміть тут своє кіно" — це другосортність, що працює як у бік Москви, так і Нью-Йорка (Варшави / Лондона / потрібне підставити). Ми на рівні й захищаємо свій продукт. Ми пишаємося нашими режисерами, які представляли фільми в Каннах — і "Памфір", і "Бачення метелика"...
Власне, ми помітні на фестивальному ринку.
Так. І маємо ставати ще помітнішими, сильнішими, злішими. Але нам бракує технологій. Умовно кажучи, коли в Каннах показують кіно людини, яка зняла 30 стрічок, і Марисі Нікітюк, яка зняла два повнометражні фільми, звісно, різниця буде відчутна. От кажуть: чого у нас немає Спілберга? А подивіться, яка в нього фільмографія, він і досі знімає. Це як олімпійський спорт.
Деякі фільми стають культурними явищами, які ваблять людей до локацій зйомок. Чи може український фільм стати таким явищем, що заохочує туризм?
Звісно, це можливо. От, наприклад, "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча, сама фраза: "Якщо ти вже поїхав за жінкою в Лубни, то це точно любов", — як мінімум, глядач дізнається, що є Лубни. Наразі всі зусилля спрямовані на завдання створити образ України в кіно і продовжити його. Бо ми живемо, поки живуть наші історії: якщо їх розказуватимуть за нас, нас не існуватиме. Ми відповідальні за свій наратив. Маємо нести його, як стяг: дайте спокій, ми воліємо говорити про себе отак.
Седнів, де ми знімали "Коли падають дерева", — уже культурна мекка. Коли ми туди приїхали, запросили місцевих зніматися, а вони такі: та ми щодня на зйомках, усе нормально. Там дуже красива природа, гарнющі кольорові хати, все таке гіпертрофоване. У Радянському Союзі туди приїжджали працювати художники, тому й будинки яскраві: митці залишали фарби, а потім місцеві розмальовували свої хати. У Седневі, на хвилиночку, знімали першого "Вія". Пишаюся, що наші зйомки були в такому місці.
Запитання на фінал: нині точиться чимало дискусій навколо пропагандистського радянського і російського кіно, знятого в Україні. Катерина Горностай у нашій студії казала, що такі фільми потребують контексту — додавати, скажімо, примітку: "Ця стрічка шкодить ментальному здоров'ю українців". Що ти про це думаєш?
Абсолютно солідарна з Катею Горностай. Хоча, напевно, їх узагалі не варто показувати. Мої батьки дуже не любили Радянський Союз, у нас ніколи не було олів'є на Новий рік, мене не було спаскуджено цими фільмами, якими досі живе середнє покоління. У моїх батьків наче алергія була на це все, тож я дивилася європейські фільми. Коли в дорослому віці переглянула пару радянських, отих найвідоміших (не тих, що є справді класними), подумала: люди, що з вами? Це ж пропаганда навіть не совєтчини, а токсичних взаємин, це перевернутий світ, що травмує людей. Їх узагалі не варто показувати, а тихенько забути, але якщо хтось хоче подивитися — так, усюди знадобиться маркер: "Обережно, псує ваш смак, психічне здоров'я і спокій".
Ми не маємо витрачати сили, щоб когось переконувати, що росіяни якісь не такі — вони самі з цим упораються. Треба витрачати сили на себе, власну промоцію, створення нового, піднесення своєї культури. Од ворога відгородитися культурною стіною "вас нема на деякий час", а не шторкою "я вас не бачу". Маємо займатися собою і важливими культурними феноменами, які ми пропустили з 1920 року.
