На фото Аркадій Непиталюк
Ви народилися в селі Лехнівка Хмельницької області. Як ви дивилися на це село, коли там росли, і як змінилося сприйняття Хмельниччини після того, як стали режисером?
Я іншої реальності не бачив у дитинстві. Лехнівка й те, що навколо, було як факт: це моє життя і моє середовище — люди, ландшафти, ліниві пагорби, худоба… Тоді я був усередині цього всього. Тепер, звісно, дивлюся ніби збоку. Раніше я б не міг знімати кіно про те, що відбувається на Хмельниччині. А зараз, навпаки, хочеться, бо за допомогою кіно я можу повернутися туди — не в дитинство, а на ті терени. Нині вже можу працювати зі складовими того регіону, а раніше я сам був його частиною.
Ви починали з фільмів, що досліджували українське село, бодай у контексті. Це пов'язано з тим, що ви там виросли, чи це просто історія, яка веде в село, тому без нього ніяк?
Мабуть, я взагалі не можу без села, бо вважаю себе людиною села — незважаючи на те, що я багато чого не вмів і не робив суто сільської роботи. Я був специфічним хлопчиком, батьки багато чого не давали робити, берегли, бо я був не надто здоровий. Однак усередині мене все одно живе село, і воно нікуди не дінеться. Поки я жив у Києві, ніяк до нього не звик. Потім ми переїхали з родиною в Боярку, у приватний будинок, і після села я отримав другий дім. Не можу знімати не про село. Навіть у фільмах, де дія відбувається в місті, як-от в "Уроках толерантності", все одно є персонажі з села. Село — це моя територія, моє середовище на все життя. І я цього не цураюся, навпаки, вважаю, що мені потрібно розповідати історії про село і сільських людей.
Чи стикалися ви із цькуванням як сільський мешканець?
Ні. Коли після служби в радянській армії я приїхав сюди, вступив спочатку на акторський у Карпенка-Карого, а потім навчався на режисурі, влився в середовище здебільшого міських хлопців і дівчат, не тільки киян, а й з інших міст. Навпаки, я бачив, що їм подобалася моя природність, така собі "дикість", "неокультуреність". Ці відкритість і щирість допомагали мені в акторстві під час навчання. Часто мене через зовнішність не вважали сільською людиною: коли дізнавалися, що я з маленького села, дивувалися. У Києві 80-х я багато розмовляв російською, бо вона тоді домінувала, але свого не цурався ніколи.
Коли ви дивилися фільми й серіали (якщо дивилися), де показували сільську культуру зашореною, що відчували в той момент?
Я розумів, що стилістика й персонажі таких фільмів — це бачення села і його мешканців ніби збоку. Почасти це трапляється дотепер. Це бачення міської людини, яке пройшло крізь її враження від того, що хтось, наприклад, в образотворчому мистецтві зобразив село. І це відображення вже відображення села, а не напряму. А в мене пряма робота з селом і сільськими людьми, без чийогось погляду чи опрацювання. Часто у фільмах я бачу нерозуміння селян — мовляв, вони неповноцінні чи недорозвинені. А почасти сільська людина набагато мудріша і розумніша, хоч і не закінчила університет, інститут або навіть технікум. Кажу про життєву мудрість загалом.
Стрічку "Припутні", ваш повнометражний дебют, ви знімали в Чернігівській області, у селах Хомівка та Припутні, наскільки пригадую. Поширена практика — знімати на Київщині, використовуючи якомога менший бюджет, щоб не їздити далеко із знімальною групою. Чому ви обрали локації саме в Чернігівській області?
Коли я підбираю матеріал для кіно — здебільшого беру сучасні п'єси — бачу зразу, коли вже у тексті є органіка персонажів. У даному разі, "Припутні" — це органіка людей села і навколо села на Чернігівщині, а саме це регіон, де Ніжин, Ічня, Козелець. Там ми, власне, і знімали. Це п'єса "Центр" Романа Горбика. Він киянин, але з одного боку його рід походить з села Ічнянського району. Власне, багато в чому це автобіографічний текст, де діють лише бабця, її донька й онука і події розгортаються тільки на бабусиному подвір'ї. Я потім розширив це все до масштабів району.
Ми знімали і в самому Ніжині, і по різних селах. Нам хотілося досягти правди не лише щодо мови й персонажів, а й ландшафту. Тому домовилися з продюсерами, що, незважаючи на маленький бюджет (а в нас був практично мікробюджет), спробуємо знімати на Чернігівщині. Дуже багато об'їздили селами, шукаючи локації, і знайшли гарні, я вважаю. Ми туди поїхали на 10 днів, більше не змогли собі дозволити. Потім чимало знімали на Київщині, бо вже не мали грошей на Чернігівщину. Але під час того нетривалого відрядження вся група занурилася в її ландшафти, повітря, що додало якості і правдивості фільму. Тож необхідно було туди поїхати.
Чи використовуєте ви місцеве населення на знімальному майданчику? Ваші фільми дуже органічно розповідають історію, бо вони органічно використовують простір. А як щодо масовки?
Ні, у мене немає такої практики. Мої фільми не багатолюдні, так би мовити. Немає великих масовок, усе зосереджено на кількох персонажах, з якими провадимо історію. Я люблю працювати з невеликою кількістю акторів, щоб вони занурювалися у ландшафт, простір і, можливо, мовне середовище, якщо потрібно, — хоча практично так не виходить, бо, знову-таки, необхідні кошти, щоб актори пожили певний час у регіоні, вбираючи мовну специфіку. Зазвичай із кастинг-директорами ми підбираємо акторський склад, який уже володіє потрібною говіркою.
Ваш короткометражний фільм "ГКЧП" розповідає історію, що розгортається під час розвалу Радянського Союзу. Локації відображають дух розпаду, змішаний із сатирою та іронією. Нині важко знайти локації, які б нагадували Радянський Союз, бо скрізь металопластикові вікна абощо. Як ви шукали місце для зйомок?
Часто подібні проблеми з пошуком локацій виникають, коли потрібно перенестися навіть у 90-ті роки, тим паче у 80-ті, 70-ті чи ще раніше, і саме у містах. Але я здебільшого маю справу з сільськими локаціями, і тому в цьому сенсі, можливо, легше. Щодо "ГКЧП", ми знімали за Київським водосховищем — у лісі, де закинутий колишній санаторій, який тепер і сам на межі повного розпаду. Якраз це і було потрібно для фільму.
Річ у тім, у кого який спосіб кінооповіді. У мене він дуже обмежений просторово, я люблю це. Ідеальний варіант мого кіно — "Уроки толерантності", де ми знімали практично в одній квартирі. І "ГКЧП" так само, фактично все на одній локації. Зараз ми з Людою Тимошенко, авторкою п'єси "Золоті лосіни", пишемо повний метр, і теж дія відбуватиметься, по суті, в одному місці. Ми самі себе обмежуємо, щоб точно знайти потрібну локацію і повноцінно втілити задум. Якщо, наприклад, комусь хочеться зняти "Місто" Підмогильного в тому часі, коли відбувається дія, то я не уявляю, як це можливо.
Як відбувається процес пошуку локацій? Ви даєте вихідні дані, щоб знайти щось конкретне, чи це просто розгляд можливих варіантів на даний момент?
Відбувається дуже просто, хоча інколи нелегко знайти власне локацію. От, наприклад, із "ГКЧП": ми поговорили з продюсеркою і локейшн-менеджером, який має певний набір локацій. Я кажу: потрібен піонерський табір 80-х — початку 90-х. Він одразу показує світлини екстер'єру, інтер'єрів, я уточнюю: приміром, потрібні менші кімнати. І, відштовхуючись від прикладів, менеджер з локацій розуміє, що треба знайти. Зрештою, відшукали цей закинутий санаторій, де й інтер'єр нас влаштував, й екстер'єр, і ландшафт натурний, ліс. Усе знімали там.
Запитання з двох частин: у "Припутнях" Ніжин вказується як Ніжин, тобто стає впізнаваною локацією. Чи важливо для вас, щоб локації впізнавали? І чи може це сприяти кінотуризму в Україні, коли українські або іноземні глядачі захочуть, наприклад, зробити тур за фільмами Аркадія Непиталюка? Чи ви думаєте про це?
Ні, я думаю тільки про історії та персонажів, щоб вони цікаві були для мене і ще для когось. Інколи дуже важливо, щоб локації були впізнавані як місця, які є насправді — не в кіно-, а в життєвій реальності. Наприклад, якщо суттєво, щоб дія відбувалася на Троєщині, зрозуміло, я б знімав саме там — фактура, простір, багатоповерхівки… Я чув, що чимало закордонних знімальних груп, особливо тих, що роблять рекламу і кліпи, приїздять сюди вполювати й зафіксувати саме радянську архітектуру, надто брежнєвського періоду. Це теж певний кінематографічний туризм. Думаю, якби гарно зняти фільм, скажімо, у Бердичеві, з цікавою історією, там католицький храм, де вінчався Оноре де Бальзак, — туди приїжджали б і закордонні, і внутрішні туристи.
Був період, коли розвивалися обласні кінокомісії, що займалися саме рекламою своїх локацій. Під час великої війни цей розвиток призупинився, от уже зараз поновлюється. Це потрібно заохочувати додатково: можливо, якісь пільги, безкоштовно чи за малу ціну локації надавати для зйомок. І зазначати: дія відбувається там-то, знімається там-то. Наприклад, на моїй рідній Хмельниччині фортецю Кам'янця-Подільського вже об'їздили-переїздили скрізь. Але ж там неподалік є "Подільські Товтри" — просто розкішні ландшафти. І не тільки.
"Уроки толерантності" знято фактично в одній квартирі, яка мені відчувається як київська. Можливо, люди з інших українських міст асоціюють її з власним домом. Де все-таки відбувається дія і чи хотілося зафіксувати конкретне місто?
Це те, з чого ми почали розмову — де я народився і виріс. Власне, дія короткого метру "Кров'янка" відбувається в моїй рідній Лехнівці. В "Уроках толерантності" події розгортаються в самому Хмельницькому, обласному центрі. Інтер'єр квартири героїв, так званої "сталінки", універсальний, по суті. Зараз ми далі працюємо над серіалом: він як спіноф "Уроків толерантності", та сама родина Найдюків. Пишемо сценарій разом з Ігорем Білицем, автором п'єси "Гей-парад", на основі якої створено "Уроки толерантності". Дія теж відбувається на Хмельниччині.
Торкнімося серіалу "І будуть люди", який знімався в Пирогові. До повномасштабного вторгнення там знімали чимало фільмів і серіалів на історичну тему. З одного боку, добре, що є така локація, з другого — вона практично єдина, яку можна використовувати для історичної тематики. Як ви розглядаєте Пирогів у кінематографічному контексті?
Готуючись до зйомок серіалу "І будуть люди", ми почали шукати українські хати і фрагменти вулиць давнього українського села: дія ж відбувається на Полтавщині на початку ХХ сторіччя. Такі самі хати були у ХVIII-ХІХ століттях, вони мало в чому змінювалися. Ми зіткнулися з проблемою браку таких майданчиків для знімання. Причому побачили, що є якесь "донскоє сєло" на одній зі студій, побудовані цілі вулиці, а українського — немає. Тож збагнули, що воно є лише в музеях просто неба — у селі Пирогів під Києвом і в Переяславі.
Стало ясно, що нам не вистачить основного об'єкта, основної локації — хутора центральної родини. Вирішили, що виділимо велику частину бюджету, щоб побудувати цей хутірець: подвір'я, хата, клуня, стайня, саж — весь набір давнього українського села. Ми знайшли місце за Васильковом, біля сіл Барахти і Погреби, на приватній фермерській території, і домовилися з господарями. Побудували там цей мініхутір і знімали дуже багато, включно з навколишніми ландшафтами. А все решта довелося знімати здебільшого в Пирогові і трошки в Переяславі.
Зрозуміло, у музеях не можна змінювати ні екстер'єр, ні інтер'єр. Можна тільки щось додавати, забирати певні деталі, і то обережно. Але перефарбовувати, перефактурювати, дряпати, відколупувати, коли потрібно — зась. Звісно, так і має бути в державному музеї. Ми згодом змирилися, що так чи інакше на екрані отримаємо дію на музейній території, нікуди не дінемось. Але я бачу стільки відгуків про серіал у ютубі та соцмережах, і рідко хтось про це говорить, хіба фахівці. Так, ми знімали в музеї, це правда, бо ніде більше. Потрібен у разів 10 більший бюджет, щоб побудувати, окрім хутірця, якісь вулички навколо, хоча б десяток хат. Це немалі кошти.
Ваші фільми, крім "І будуть люди", обмежені маленькою локацією. За вашими словами, це не завжди через бюджет, а через ваше уявлення, як має розвиватися історія. Як велика війна вплинула на це? Розкажіть, які обмеження турбують вас найбільше.
Ясна річ, одне з основних обмежень — комендантська година. Можна домовлятися наперед щодо локації, але приїжджати туди до комендантської години і виїжджати після неї, що ускладнює процес. "Уроки толерантності" ми знімали на початку жовтня 2022 року. Було кілька версій, чернеток сценарію, де дія відбувалася в більшій кількості локацій. Скажімо, Надя, дружина головного героя, була водійкою трамваю — і там розгорталася дія, і в трамвайному депо теж, і ще в кількох місцях. Але під час великої війни ми не можемо знімати на багатьох таких об'єктах, як і проводити багато часу на різних локаціях. Маємо себе обмежити, бо реальність війни обмежує всіх нас, так чи інакше. Тож ми повернулися до камерної версії і створили однолокаційну історію.
Окрім того, ми додатково обмежили себе у просторі й часі: домовилися, що знімемо цей фільм за 10 днів, не більше, що для повного метру дуже мало. Проте не можна розтягувати надовго, розкошувати під час війни. Зрештою, ми зняли за 9 днів, бо 10 жовтня був один із перших масованих ракетних обстрілів після початку повномасштабного вторгнення. Кожну сцену, хоч би скільки вона тривала, ми знімали одним кадром після попередньої репетиції. Кожна сцена — один кадр, лише одна складається з двох. Кінематографісти, яким притаманна ширша, об'ємніша оповідь, і ті себе обмежують, адже війна обмежує нас усіх. А от мені це вийшло корисно, бо виник ідеальний для мене формат — і через обмеження я зустрівся зі своїм ідеальним кіно.
Одне із запитань, яке я ставлю режисерам у цій передачі, стосується їхнього ставлення до радянських і російських фільмів, знятих на території України. Як ви вважаєте, чи варто їх дивитись — і, якщо так, можливо, додаючи контекст-попередження для глядачів?
Уже дуже давно взагалі не дивлюся радянських фільмів. Протягом 20 років я викладав у Карпенка-Карого у телевізійних режисерів, дикторів і ведучих, за програмою передбачено перегляди певних фільмів. Жодної радянської стрічки їм не показував: хочете — дивіться самі, я вас не змушую. Для мене кіно того періоду вмерло, зникло. Мені було 23 роки, як Радянський Союз розпався. Я попрощався з тією реальністю, відкривши її брехливість, неорганічність, штучність і почасти навіть патологічність. Багато людей захоплюється "добрими", "людяними" фільмами тієї пори. Але ці так звані "доброта" і "людяність" роблені, брехливі. Це не означає, що всі люди тоді були брехливі, ні. Але культура й ідеологія — так, і вони дуже впливали на фільми. Не можу дивитися навіть шедеври тої доби.
Фільми, що знімалися в Україні після розвалу Радянського Союзу, робилися з конкретною метою. Тут були місця дії, але вони показувалися як Росія — з її міліцією, прапорами, гербами. Це для того, щоб ніяк не відпустити Україну, що ми відчуваємо зараз на власній шкірі через війну. Імперія різними своїми щупальцями, зокрема кінематографічними, промацує і тримає на ланцюгу прилеглу територію. Я сам цих фільмів не знімав ніколи. У той час я працював, 15 років практично безвилазно, на українському ефірному телебаченні. Вважаю, що мені пощастило долучитися до розвитку сучасного українського телебачення, з 90-х років і до середини 2010-х. Чимало людей виготовляли вигідний для Росії кінопродукт, але для мене це чуже. Тож, коли поновилося життя українського кіно, я повернувся з телебачення до нього і почав працювати як український режисер. Це моя природа, у моїх кістках сидить українськість. Я не те що пишаюся цим абощо, просто це правда. І тому я ті фільми не міг робити в принципі, бо це все одно що змусити миш гавкати.
До повномасштабного вторгнення в Україні багато знімали іноземці — рекламу, відеокліпи, фільми. Приїздив, зокрема, Том Круз, щоб шукати локації для "Місії нездійсненної". Це, з одного боку, добре, бо дає певні кошти і наша кінопродукція розвивається, а з другого — забирають найкращі кадри українських продакшнів, використовуючи їх для своєї роботи. На якій позиції ви? Добре, що іноземці знімають в Україні кіно — чи це все-таки маємо робити ми?
Маємо робити і ми, й іноземці. Зараз світ дуже відкритий, не потрібно закриватися й казати, мовляв, не приїжджайте з-за кордону знімати. Однак не має бути тотальної присутності лише іноземних знімальних груп — наші теж мають знімати. Тут іще питання в тому, як вони потім показуватимуть наші локації. Наприклад, фільм "Смерть Сталіна": там вулиця Богдана Хмельницького зображує Москву. Зрозуміло, їм у Москві не дозволили б знімати цю стрічку, її прокат заборонили в Росії. Але це неправильно, що Москву знімають у Києві. Якщо у фільмах, кліпах, серіалах, де відбувається дія на українських теренах, заявлено, що це Україна — це, навпаки, дуже гарно, потрібно і корисно.
Насамкінець хочу запитати: в якому регіоні України вам би хотілося зняти кіно?
Цікаве питання. Якось не думав про це. Нещодавно ми з дружиною їздили в Карпати: мені дуже подобається, гарно було б там якийсь час пожити, щось написати, сценарій абощо. Втім, зараз ми з продюсером спілкуємося про новий проєкт, і він наполягає, щоб дія відбувалася саме в Карпатах — але я чомусь поки що не мислю ними як автор і режисер. Можливо, мені б хотілося повністю зняти фільм на моїй батьківщині, на Хмельниччині. Маю задум фільму про Устима Кармелюка, і хотів би знімати саме там, практично у тих місцях, де він жив і діяв.
