Керівник пошукового загону "Плацдарм" Олексій Юков. Фото: AP
26 років досвіду пошукової роботи
Щоденно українські військові беруть участь у бойових діях і, на жаль, іноді не повертаються із завдань. Їхні тіла через інтенсивність бойових дій і обстрілів з боку російських окупантів залишаються на полі бою. Іноді їх дуже важко евакуювати. Проте є громадська ініціатива, яка вирішила взяти на себе цю місію. Ви займаєтеся пошуковою роботою вже 26 років. Останні 11 з них ви присвятили пошуку зниклих безвісті солдатів та евакуації їхніх тіл на російсько-українській війні. Чому для вас важлива ця робота?
Людяність ніхто не скасовував. У кожного загиблого є своя родина. Кожного солдата чекають вдома. На жаль, Перша і Друга світова війна показали: якщо ми не будемо збирати загиблих, то наступні 80-100 років ми будемо постійно перебувати у війні. І розуміння того, що таке війна, буде віддалятися на другий план. Але війна нікуди не відходить від нас, допоки не буде поховано останнього воїна. А вони знаходяться скрізь: і в лісах, і в полях. Треба розуміти: якщо ми їх не поховаємо, якщо ми не будемо людьми, то у людство немає шансу на виживання.
"Це не просто волонтерська діяльність, це місія"
У вас дуже складний вид волонтерства. Ви постійно стикаєтеся зі смертю. Наскільки складно вам морально переживати моменти пошуку тіл загиблих? Що допомагає вам тримати психічне здоров'я? Що допомагає вашій команді продовжувати це робити?
Багато факторів. Із кожним роком ти розумієш, що цих факторів стає дедалі більше. Важко усвідомлювати, що людське життя нічого не коштує, окрім рідних і близьких. Це робота насправді дуже важка. Ти постійно перебуваєш у вкрай важкому емоційному стані, адже все пропускаєш через себе. Але у батьків загиблих і у цих душ, котрі знаходяться в полоні війни, єдина надія на такі пошукові групи, як наша і пошукові групи Генерального штабу ЗСУ. Учасники цих пошукових груп віддаються на всі 100%. І це не просто волонтерська діяльність, це місія цих людей на землі. Коли я бачу всі жахи і зло війни, я іноді не розумію, як я опинився на цій планеті. Я не можу усвідомити, навіщо потрібні ці страшні війни. Я не розумію, як можна вбивати за національною ознакою, за територію, за мову, за прапор. Для мене все це дуже важко. Я постійно все це переношу в собі.
Хотілося б, щоб кожна людина зрозуміла, що вона насамперед людина. І найважче саме за це боротися. Кожна людина на цій землі має свою місію. І її треба виконувати, адже за всі свої дії нам доведеться відповідати. І не лише за законами, ухваленими на цій землі, а й за законами моралі. І наші вчинки будуть прямим доказом того, які ми люди, хто ми такі, і навіщо ми на цій землі. Але, на жаль, наш ворог ставить собі за мету вбити не лише якомога більше військових, а й цивільних. Між нами є велика різниця. Одні люди захищаються, щоб було майбутнє у нас і у наших дітей. А інші прийшли вбивати, щоб забрати у нас майбутнє. І як би вони не називали цю війну, війна залишиться війною. Нас убивають за національною ознакою, тільки за те, що ми українці. Таким же безглуздям було, коли Гітлер знищував ромів, євреїв також за національною ознакою. Але в Росії все так аргументовано підтасованими історичними фактами, що люди, котрі йдуть нас вбивати, справді вірять у те, що роблять. Я думаю, вони можливо й розуміють, що не праві, але зупинитися вже не можуть. Адже ніхто не хоче відповідати за військові злочини, вчинені відносно народу України. Так само вони вчиняють злочин і проти свого народу, посилаючи смерть своїх солдатів і знищуючи тих, хто не боїться говорити правду. Ця розв'язана Росією війна лозунгів призвела просто до того, що сьогодні люди радіють вбивству інших людей. Ми не раз бачили, як росіяни радіють загибелі наших дітей. Людяність втрачається на війні миттєво. Одним вибухом бомби чи міни. Але нам не потрібні чужі землі, чужа країна. Нам потрібна Воля, за яку ми зараз боремося. Нас прийшли вбивати тільки за те, що ми хочемо бути вільними.
"У 2022 році це була війна артилерії, танків і піхоти. А нині ми бачимо, що триває війна дронів"
Розкажіть, будь ласка, про процес пошуку і вивезення останків.
З 2014 року, коли була місія "Чорний тюльпан", було зібрано велику кількість пошукових загонів, які працювали на окупованих територіях. Тоді були домовленості з так званими "ДНР" та "ЛНР". Пошукові групи заїжджали на ту територію і збирали тіла загиблих воїнів. У ті часи війна ще не перейшла на всю територію України. І, на жаль, народ тоді погано усвідомлював, що таке війна, і що вона вже почалася. На жаль, і зараз не всі бачать, що з 2014 року нас вбивають. А в ті часи війна була далеко. І насправді дуже важко було все це організовувати з 2014 року. Потім почалася місія "Евакуація 200". Це гуманітарна місія ЗСУ.
У 2022 році все це змінилося, і можливості забирати тіла також змінилися. Допомагав Червоний Хрест, допомагали різні міжнародні організації. І в 2022 році під час російського повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що таке справжня повномасштабна війна, коли нас знищують з усіх боків. І тіл було настільки багато, що евакуація відбувалася дуже важко. Нам доводилося заїжджати на територію, де стріляють. Адже в 2014 році домовленості були. А зараз їх немає. Тобто, ми заїжджали на свій страх і ризик на окуповану територію і ледь звідти поверталися. І зараз також дуже важко. У 2022 році це була війна артилерії, танків і піхоти. А нині ми бачимо, що триває війна дронів. У людини, яка сидить на передовій, шансів 5% там вижити, якщо у них немає РЕБів, помпових рушниць та інших видів зброї.
"Трапляються випадки, коли одне тіло ми виносимо 5 днів"
Як починається пошук тіл? Як ви обираєте локацію? Як ідентифікуєте загиблих? Що ви робите з останками, які, на жаль, не вдалося ідентифікувати?
Якщо пошукові дії проводяться на деокупованій території і в зоні бойових дій – це дві різні речі. На звільнених українських землях проводити пошукові роботи більш-менш нормально. Нам допомагає поліція, вже працюють пошукові групи Генерального штабу, СБУ. Ми разом співпрацюємо і вирішуємо, хто яку локацію відпрацьовує. Якщо ми знаходимо тіла, ми повідомляємо один одного або ж поліцію. Тобто, тут процедура більш-менш зрозуміла: після того, як ми знаходимо тіло, фіксуються речі, які могли при ньому бути або сліди злочину. Поліція забирає тіло і вносить в Єдиний реєстр досудових розслідувань. Далі тіло передається на судово-медичну експертизу. І там уже беруться забори ДНК для встановлення особи. Нагадаю, так відбувається на звільнених територіях.
Але якщо ми говоримо про територію зони бойових дій, безпосередню зону зіткнення, процес пошуку дуже ускладнюється. Трапляються випадки, коли одне тіло ми виносимо 5 днів. Спочатку до нього проробляється логістика, дроном пропрацьовується місцевість для того, щоб її було простіше пройти. Потім ми розміновуємо цю територію, розчищаємо від гілок, і це робиться 2-3 дні. При цьому ми не можемо цілий день працювати. Наприклад, ми працюємо з третьої до четвертої ранку. Тільки-но починає світати, робота закінчується, тому що з'являється дуже багато дронів. Відповідно, ми вже не можемо працювати.
Тобто на важких локаціях минає 3-4 дні, перш ніж ми дійдемо до тіла. Для того щоб забрати тіло, пакетами ми вже не користуємося. Ми використовуємо ноші, або просто виносимо тіло на собі. Несемо або вдвох, або кожен несе сам. Залежно від того, скільки виносимо тіл, і в якому вони стані. Скелетовані залишки ми по можливості збираємо в спальник, інколи виносимо прямо в рюкзаку. А інколи – прямо на собі. Бо ми розуміємо, якщо ми розкриємо пакет, нас помітить дрон, і тоді ми вже не вийдемо. Тобто ця процедура більш складна. А останнім часом вона стала вкрай складною. Якщо вороги бачать будь-який рух, незалежно від того що ти робиш і чи збираєш ти тіла, вони починають нас знищувати з усього, що у них є.
Процес дуже ускладнився. Але ми розуміємо, що у хлопців, які там лежать, шансів інших немає. Родичам, які переживають, що тіло їхнього загиблого родича не забирають, потрібно розуміти, що командиру послати туди евакуаційну бригаду з двох-трьох осіб вкрай ризиковано. Це може коштувати цій евакуаційній бригаді життя.
"Загальна цифра –близько 2700 тіл із 2022 по 2025 роки"
Скільки вашій групі за часи повномасштабної війни вдалося повернути тіл загиблих українців?
Загальна цифра – близько 2700 тіл із 2022 по 2025 роки. Це тіла українських військових, російських військових і цивільних. І це не враховуючи евакуаційних дій, коли ми тіла просто перевозили з одного місця в інше. Якщо врахувати і їх, то буде близько 5000.
В який з цих періодів вдалося повернути найбільше тіл?
Це два періоди: 2022 і початок 2023 року. А загиблих російських військових вдалося найбільше повернути в 2023-му і на початку 2024 року. Тоді було звільнено багато територій, на яких залишилося багато тіл загиблих російських солдатів. Найбільше їх було на бахмутському напрямку. Іноді ми заходили в ліс і бачили, що на ділянці 300 метрів лежить 60 тіл.
Але ми вважаємо, що ми збираємо не тіла, а ми збираємо душі. І ми розуміємо, що кожен день ми проживаємо недаремно. Ми розуміємо, ще зробимо справу, яку мало хто може зробити. Батьки звертаються до нас, ми іноді не знаємо, що їм сказати. І ми теж дуже переживаємо, коли знаходимо ту чи іншу людину. Адже ми повертаємо родичам найцінніше, що у них є. І ми після цього стаємо як одна родина. І саме завдяки їхнім молитвам ми знаємо, що у нас все вийде.
