Фото: Суспільне Суми
Олексія та його сестер називали "сиротами-бересточками"
Народився Олексій Берест 9 березня 1921 року в селі Горяйстівка, тоді це була Харківська губернія України, а нині — Охтирський район Сумської області. Берести — були небагатою селянською родиною, в якій, крім Олексія, було ще п'ятнадцять дітей.
Під час Голодомору 1932-33 років половина членів сімʼї Береста, включно з батьками, померли від голоду. Хлопчик залишився під опікою старших сестер, які самі ледве давали собі раду. Як зазначає директорка Охтирського міського краєзнавчого музею Людмила Міщенко, важкі життєві обставини та сформували особистість Олексія Береста:
"Коли родину спіткала біда, і від голоду помер батько, мати, дві старші сестри, аби врятувати Альошу від голоду, від смерті, привели його у дитяче містечко на Монастирській горі. Там був дитячий притулок, давали дітям їсти, виховували. І ось така страшна сцена прощання, коли сестри виціловують Альошу. Альоша вп'явся своїми дитячими рученятами в сестер, вони не можуть розлучитися, і сестри його умовляють, що "Альоша, настане весна, ми посадимо картопельку, і ми тебе обов'язково заберемо, як породить картопелька, бо не маємо що їсти". З великими сльозами, з великими стражданнями діти (бо ці сестри були також ще підлітками) розлучилися. І яким було їхнє здивування, коли вночі у вікно хтось постукав. А від дитячого містечка до Горяйстівки майже 20 кілометрів. Сестри підійшли до вікна і побачили Альошу. Відкривають двері — і міцні обійми. Вони знову разом, вони сім'я. Їх називали "сиротами-бересточками", і всього їм діставалося в житті".
В ті страшні роки сироти, щоб вижити, їздили до Харкова міняти нехитрі речі на хліб. Двоюрідний внук Олексія Береста Володимир Жигалін розповідає родинну бувальщину:
"1933 рік. З сестрою Федоркою вони поїхали в Харків. Я не знаю, як воно вийшло — вона приїхала сама звідти. Він залишився в Харкові. Це дитина. І він з Харкова, це 140 кілометрів, прийшов пішки додому. Питають у нього: "А що ти їв?" Каже: "Де яблучко зелененьке. Де викопав картошинку". Так от дитина з Харкова сама прийшла. 140 кілометрів. Хто каже, що його забули в потягу. Це одна якась версія. Може загубився, десь відбіг".
"Червоноармійцю Бересту оголошено подяку за врятоване життя командира"
Олексій Берест прагнув швидше стати на ноги, хотів працювати й забезпечувати численну родину. Тож, щоб його взяли на курси трактористів, хлопчик збрехав про свій вік, додавши собі два роки, тому іноді датою народження Олексія Береста називають 1919 рік. Кілька років Олексій Берест працював спочатку трактористом в рідних місцях, а потім експедитором на одному з харківських заводів. В жовтні 1939 року пішов до лав Червоної армії. І майже одразу потрапив на радянсько-фінську війну 1939-1940 років. В армії він став звʼязківцем.
"Він народився у 1921 році, але додав собі два роки. І коли він навчався у Чупахівській МТС, почалася війна з Фінляндією. І Олексій Прокопович Берест іде на війну. У Радянсько-Фінляндській війні, яка велася у неймовірно важких умовах північні зими, досвід приходив швидко. Природна сила і витривалість з дитинства, вміння добре ходити на лижах в лісі й по вибалках стали в пригоді бійцю. Він добре орієнтувався, швидко виконував завдання, вміло маскувався. Грудень 1939 року. Група бійців, до якої входив Берест, на чолі з командиром роти виконувала важливе завдання. Спішно по пересічній місцевості належало встановити зв'язок між командним пунктом і мінометним підрозділом, ішли зв'язківці тихо двома ланцюгами, розмотували кабель і відразу прикривали його снігом. Раптом Берест вигукнув: "Лягай". І блискавично накрив своїм тілом щуплу фігуру командира. Куля прошила шинель Олексія, ледве зачепивши плече. Як він побачив ворожого снайпера, тоді казали на них "кукушка" або "зозуля", на далекій і високій сосні й встиг зреагувати й цим самим врятувати командира та попередити товаришів про небезпеку, він і сам пояснити не міг. В особовій справі Береста зберігається копія наказу командира полку про оголошення подяки червоноармійцю Бересту за врятоване життя командира", — Людмила Міщенко.
"Він відразу впав в очі командуванню і своєю сміливістю, і рішучими діями"
22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на комуністичний Радянський Союз. Олексія Береста, який продовжував службу у Ленінградському військовому окрузі, відібрали як одного з найкращих телефоністів для забезпечення звʼязку між зенітними батареями, які відбивали нальоти на німецької авіації на Ленінград (нині – російський Санкт-Петербург).
Згодом Олексій Берест навчався у Ленінградському вищому військово-політичному училищі. За роки цієї війни він пройшов шлях від рядового до заступника командира батальйону з політичної частини 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії. Звісно, Олексій Берест вступив до лав Комуністичної партії, інакше не зміг би навчатися в училищі, яке і готувало політичних працівників для Червоної армії. Варто розуміти, що членство в партії на той час давало як переваги у кар'єрному зростанні, так і вимагало бути в перших лавах в бою.
"З першого дня вони вступили в важкі бої. І важко було, тому що такі авіанальоти були частими. І Олексій Прокопович Берест проходить службу у другій окремій зенітній батареї. Він відразу впав в очі командуванню і своєю сміливістю, і рішучими діями. З грудня 1943 року по вересень 1944 року тривало курсантське життя Береста. За цей короткий час вимагалось засвоїти науки, на які у звичайних умовах відводилися роки. Олексій Прокопович справився з цим на відмінно. Атестацію пройшов прекрасно і продемонстрував високі військові звання. Він мав дуже добрий хист до стріляння і в стройовому відношенні відібраний як найкращий, як найуспішніший із військових. Він добре знав телефонію, був фізично здоровий і в походах був витривалий. Після випуску із Ленінградської академії його направляють на службу на Перший Білоруський фронт. Там він і потрапляє на службу у 756-й стрілецький полк, де у складі 150-ї стрілецької дивізії випало йому і вінчати довгождану перемогу вже в Берліні", — розповідає Людмила Міщенко.
"На дужих плечах Береста хлопці вибудовували живу драбину і добиралися до купола Рейхстагу"
Олексій Берест брав участь у боях в Польщі, форсував Одер і зрештою дійшов до Берліна. Берлінська операція тривала 17 днів – з 16 квітня до 2 травня 1945 року. І стала однією з останніх масштабних наступальних операцій Червоної армії під час Другої світової війни в Європі. З обох боків у боях за Берлін брали участь три з половиною мільйони осіб.
У Берліні Червона армія мала майже подвійну перевагу над противником, але німці чинили запеклий опір. Взяття Берліна далося важко. Під час Берлінської наступальної операції безповоротні втрати Червоної армії склали понад 78 тисяч осіб.
Олексій Берест не любив згадувати ті події, але деякі деталі розповів родичам.
"Зі слів мого тата, Олексій говорив, що у той час, коли вони вже підходили до Рейхстагу, німці відкрили шлюзи, вода пішла. Наших військових просто затопило. Там тисячі були. Німці відкрили шлюзи з водою, і людей, які підходили, змило водою. Там залишилося життів дуже багато наших воїнів. А він на той час туди не потрапив", — говорить його двоюрідна онучка Людмила Романенко.
30 квітня 1945 року ватажок нацистської Німеччини Адольф Гітлер покінчив з собою. Того ж дня на Рейхстазі здійнявся червоний прапор.
Монументальну будівлю німецького парламенту готували до кругової оборони. Вікна і двері замурували. Навколо були траншеї, в тому числі котлован недобудованої лінії метро.
Вранці 30 квітня 1945 року почався штурм Рейхстагу. Серед тих, хто пішов на штурм, був і підрозділ Олексія Береста. Увечері надійшов наказ прикріпити на дах будівлі червоний прапор, хоча бій ще тривав. Олексію Бересту відповідний наказ віддав командир його 756-го стрілецького полку 150 стрілецької дивізії Федір Зінченко, до речі сибіряк і українець (в травні 1945 року полковник Федір Зінченко, який одразу після штурму став комендантом Рейхстагу, отримав звання Героя Радянського Союзу).
Тих, хто намагався встановити прапор, було багато. Олексію Бересту, Михайлові Єгорову та Мелітону Кантарії це вдалося першим. Вони й встановили на даху Рейхстагу штурмовий прапор 150-ї стрілецької дивізії, який і став Прапором Перемоги.
"Підготували 5 прапорів для того, щоб встановити над куполом Рейхстагу. Але це не так просто було зробити, за кожен поверх, за кожну кімнату в Рейхстазі йшли бої. І саме той прапор, який належав 150-й стрілецькій дивізії було встановлено на куполі Рейхстагу. От як пише дослідник Микола Степанович Мотренко у своїй книзі "Я прикрию" (а він зустрічався з дружиною Людмилою, ріднею), що прапор перемоги підняли над Рейхстагом 30 квітня о 21 годині 50 хвилин, але підняли не над самим куполом, як часто говорять, а прикріпили на скульптуру Кайзера Вільгельма. Лише 1 травня перенесли його на купол. І ще такий цікавий факт, що командир дивізії Шатілов поспішив доповісти, що прапор було піднято о 14 годині 25 хвилин, коли наших військ ще не було в Рейхстазі. Я навіть не уявляю, як би розгорталися події, якби такої фігури, якою був Олексій Прокопович Берест, раптом би не стало. Хто б міг тоді так повести? Хто б міг вибудувати на своїх плечах ту живу драбину, якою підіймалися, для того, щоб піднятися і встановити прапор над куполом Рейхстагу. Мене, наприклад, дуже вразили кадри із фільму "Визволення", де відображається цей епізод, коли на статній фігурі Береста, на його дужих плечах хлопці вибудовували живу драбину і добиралися до купола Рейхстагу", — говорить Людмила Міщенко.
Людмила Міщенко згадала у своїй розповіді генерал-майора Василя Шатілова — командира 150-ї стрілецької дивізії. Він за взяття Рейхстагу, як і його підлеглий полковник Федір Зінченко, став Героєм Радянського Союзу вже в травні 1945 року.
А ще директорка Охтирського міського краєзнавчого музею Людмила Міщенко згадує п'ятисерійну радянську кіноепопею "Визволення", яку в 1968-1971 роках зняв режисер Юрій Озеров. Боям в самому Берліні був присвячений п'ятий фільм епопеї, "Останній штурм", де був відтворений штурм Рейхстагу.
В цьому художньому фільмі присутні всі головні дійові особи: командир дивізії генерал-майор Шатілов, командир батальйону капітан Неустроєв, його заступник лейтенант Берест, і, звісно сержант Єгоров і молодший сержант Кантарія. У фільмі сцена вибудована так. Генерал Шатілов приходить в розташування полку. Він зустрічає там лейтенанта, який йому представляється: лейтенант Берест. Берест проводить генерала Шатілова до капітана Неустроєва. Капітан Неустроєв проводить генерала Шатілова до командира полку полковника Зінченка. Генерал Шатілов вручає прапор, який треба встановити над Рейхстагом, полковнику Зінченку, а той, в присутності капітана Неустроєва, особисто наказує встановити прапор безпосередньо Єгорову і Кантарія. Далі чимало часу приділено бою в самій будівлі Рейхстагу. Капітан Неустроєв саме лейтенанту Бересту наказує передати полковнику Зінченку інформацію, що перший поверх будівлі взято. Далі лейтенант Берест проглядається серед бійців, які біжать сходами на верхні поверхи будівлі Рейхстагу. Бій в будівлі триває, а по даху з прапором біжать двоє бійців. І вони ж встановлюють прапор на куполі. Так це показано в фільмі "Останній штурм".
І сцена з гвинтовими сходами не була вигадана. Про гвинтові сходи на дах писав і сам Олексій Берест в листі в газету "Комсольская Правда". Там він зокрема згадував, що ці сходи вже були в кількох місцях зруйновані й тому доводилося утворювати "живу драбину": "ставав я, за мене чіплявся Кантарія, а на нас обох Єгоров", — писав в цьому листі Олексій Берест. За його словами, на фронтоні будівлі Рейхстагу червоний прапор з’явився о 22-50. Скоріше за все Олексій берест вказував московський час. В Німеччині діяв середньоєвропейський час і тоді це 21-50. І однозначно: прапор спочатку з’явився на фронтоні, як про це також казала директорка Охтирського музею Людмила Міщенко, а не на куполі, як це показано не тільки у фільмі "Останній штурм", але у більш ранньому, сталінському пропагандистському фільмі 1949 року "Падіння Берліна".
Як на переговорах з німцями лейтенант Берест грав роль полковника
1 травня 1945 року німці, які ще залишалися в підвалах Рейхстагу, викинули білий прапор, запросили переговори. Але вони вимагали, щоб говорити з ними прийшов офіцер званням не нижче полковника. А таких на той час серед радянських бійців у будівлі Рейхстагу не було. Лейтенант Олексій Берест мав кремезну статуру, солідну зовнішність, перевдягнувшись, він і пішов на переговори. Щоб додати Бересту солідності, знайшли шкіряну куртку. Якщо заступник командира батальйону 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії лейтенант Берест грав роль полковника, то роль його ад'ютанта грав командир батальйону капітан Степан Неустроєв.
"Неустроєв невеликого був росту. А Берест великий, ставний. Це навіть є у документальному фільмі. Неустроєв сам сказав, що Берест статний і має вигляд полковника. Зайшли вони туди в підвал, були там у них переговори. Берест запросив вже капітуляцію. І щось з німцями не вийшло. Німці запросили, щоб радянські війська, які були в Рейхстазі, дали їм вийти, щоб вони склали зброю. А Берест їм відповів, що не для того вони сюди йшли, щоб в цей час скласти зброю, щоб німці мали вийти. І все, на цьому там це все і закінчилося. Берест казав, що коли вони виходили, німці дуже злі на них дивилися, аж очі світилися в них, так вони хотіли нашої смерті. І вони вийшли. Був постріл в спину Бересту. Просто він не потрапив в нього", — розповідає двоюрідний онук Олексія Береста Володимир Жигалін.
Як зазначає двоюрідна онучка Олексія Береста Людмила Романенко, про свої відчуття, коли він був на переговорах з німецькими офіцерами, Олексій Берест розповів її батьку.
"Мені на той час було 6 років. І приходив він до нас також додому, то вони спілкувалися з моїм батьком. Він не дуже любив про це говорити, про всі військові дії. І про цей же випадок, як він виходив звідтіля, мій батько говорив, що він дуже-дуже хвилювався і казав: "Я виходив звідтіля, а на мене наче відро води було вилито". Він думав, що там уже буде смерть. І волосся дибом піднімалося. А потім вони вже вийшли, і на другий день вже була капітуляція", — каже жінка.
Фото: okhtyrkamr.gov.ua
Береста не було серед списку Героїв, які купались у славі
2 травня 1945 року капітулював Берлінський гарнізон. Потому ще була Празька операція. А 7 травня в Реймсі на території Франції було підписано акт про безумовну капітуляцію Німеччини. На вимогу СРСР цей акт був підтверджений ще одним актом про безумовну капітуляцію вже в Берліні в ніч з 8 на 9 травня 1945 року.
Через рік після тих пам'ятних подій, 8 травня 1946 року, вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які брали участь піднятті Прапора Перемоги. Героями стали командир 1-го батальйону 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії капітан Степан Неустроєв, сержант Михайло Єгоров і молодший сержант Мелітон Кантарія. Також звання Героя отримали командири ще двох батальйонів: майор Василь Давидов, командир 1-го стрілецького батальйону 674-го стрілецького полку тієї ж 150-ї стрілецької дивізії й старший лейтенант Костянтин Самсонов, командир 1-го стрілецького батальйону 380-го стрілецького полку 171-ї стрілецької дивізії, яка разом із 150-ю дивізією штурмувала Рейхстаг. Цікаво, що коли в СРСР, через 20 років після завершення війни в Європі, відновили святкування Дня Перемоги, згаданий Герой Радянського Союзу Костянтин Самсонов ніс Прапор Перемоги на параді Перемоги у Москві 9 травня 1965 року.
Тільки заступника командира 1-го батальйону 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії лейтенанта Олексія Береста серед тих, хто 8 травня 1946 року став Героями Радянського Союзу, не було!
"Інші два, досить близькі Бересту по бойових справах, а якщо вірніше сказати, то майже зобов'язані йому своєю славою, Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія, продовжували купатись у безмежній славі. Їх давно канонізували. Вони повсюди були звані й бажані на всіх зустрічах, неодмінно брали участь в урочистостях, які були присвячені Дню перемоги. На парадах, на зустрічах. Але час був невпинний і невблаганний. І вже в автомобільній катастрофі загинув Єгоров. Значно довшим і щасливішим життя випало Грузину з міста Очамчире — Кантарії. Звичайно, поруч з цими двома уже хрестоматійними героями, з якими насамперед пов'язують перемогу, стали й нові — раніше мало відомі або і зовсім незнані військові. Все ж таки поки що залишаються майже забутими герої штурму Берліна воїни-українці: Берест, П'ятницький, Щербина, Бик та інші. Однополчанин Олексія Береста Бойчаков у ті далекі часи писав йому: "Олексію, напевно, ти читав газету "Правду". Там промова Єгорова про те, як він із Самсоновим Рейхстаг (брали — ред.)". І під цією статтею знімок: Самсонов вносить у Кремль прапор перемоги, Хрущов тисне йому руку. Ось так, то брат". Так іноді вільно і безборонно, не боячись праведного гніву, осуду товаришів, оперували фактами ті, хто був відзначений тоді званням "Зірки" Героя Радянського Союзу". І ще такий випадок, що "з міста Електросталь шле вісточку Гусєв". Пише він Олексію Прокоповичу Бересту: "Добрий день, бойовий друже Альошо. На прапорі перемоги написано "150-та стрілецька дивізія". Яке ж відношення має Самсонов, представник 171-ї стрілецької дивізії?" Кожен мав собі за мету привласнити славу перемоги, власноручно вписати своє ім'я у цю славу", — говорить Людмила Міщенко.
Чому Олексій Берест так і не став Героєм Радянського Союзу
Відомо, що подання на присвоєння Олексію Бересту звання Героя Радянського Союзу з’явилося в серпні 1946 року, але звання він так і не отримав. Натомість 22 серпня 1946 року Олексій Берест був нагороджений орденом Червоного Прапора. Нагорода висока — це перший комуністичний орден в Радянській Росії, а станом на 1945 рік Орден Червоного Прапора посідав третю позицію в неформальній ієрархії радянських нагород після Ордена Перемога та Ордена Леніна. Але звання Героя Радянського Союзу стояло вище всіх інших нагород.
Називають кілька можливих причин, чому Олексій Берест так і не став Героєм Радянського Союзу. Вся історія досить неприємна. Що там правда, а що ні, тут розбиратися не будемо. Про деякі можливі версії подій розповідає двоюрідний онук Олексія Береста Володимир Жигалін:
"Основна версія, чому йому не дали "Золоту зірку" полягає в тому, що в листі з нагородження було вказано, що "лейтенант Берест достойний "Золотої зірки". І внизу було підписано, що він замполіт. А маршал Жуков не любив замполітів. Якби було вказано просто "лейтенант Берест", то він пройшов би. А оскільки було вказано замполіт, він просто його викреслив. І версію каже його комбат Неустроєв:" Я тут розмовляв із "вишестоящими", то вони сказали, що якби не було вказано, що він замполіт, він би пройшов". Таке ставлення було до українців тоді, і яке і зараз. Коли вони були в домі Гіммлера, і стали роздавати швейцарські годинники тим бійцям, які там були. І коли підійшов боєць СМЕРШу (підрозділ контррозвідки Народного комісаріату оборони (НКО) СРСР - ред.). І він теж протягнув руку, мовляв, дай йому ж годинник. А Берест каже: "У тебе руки білі, з такими руками треба біля церкви стоять". Він відповів, що згадає це Бересту. Тобто Берест роздав тим своїм бійцям, що дійсно у бою брали участь, а один цей не отримав. Це одна із версій, чому Берест не отримав "Золоту зірку". На той час СМЕРШ мав велику силу".
Маршал Георгій Жуков, про якого згадує Володимир Жигалін, на час Берлінської операції командував Першим Білоруським фронтом, а потім Групою окупаційних радянських військ в Німеччині. Іншими словами саме під його командуванням були дивізії, які штурмували Рейхстаг, зокрема 150-та, в якій служив лейтенант Олексій Берест. Маршал Жуков дійсно не любив всю вертикаль заступників командирів по політичній частині, колишніх комісарів, які здійснювали комуністичний партійно-політичний нагляд за Червоною армією.
Воєнна контррозвідка СМЕРШ (Смерть шпигунам) була створена для боротьби з дезертирами, диверсантами та шпигунами, і була жорстким репресивним органом. СМЕРШівців боялися і не любили. Можливо, цей представник контррозвідки згодом знайшов необхідні важелі, як помститися Бересту.
Ще однією версією, чому про Олексія Береста "забули", стала його помилка в охопленому вогнем Берліні. Бійці підрозділу Береста в наступальному запалі вибили двері одного з приміщень, вважаючи, що то так званий "будинок Гіммлера". А виявилося, що то посольство Швейцарії, нейтральної країни. Військові вибачилися і пішли, але працівники посольства подали ноту, через яку Береста звинуватили у "поганій виховній роботі", за яку він саме і відповідав як заступник командира батальйону по політичній частині.
Але це все лише здогадки. Ніхто точно не знає, чому імʼя Береста зникло з указу про присвоєння найвищої нагороди в ті часи. Олексій Берест хотів відновити справедливість, писав стоси листів в різні інстанції, але результатів не було.
Життя після завершення Другої світової: переїзд до Росії, табори та допомога вдовам і дітям загиблих фронтовиків
В 1946 році Олексій Берест одружився. Його дружиною стала 19-річна медична сестра Людмила Євсєєва. Закінчив службу в лавах Збройних Сил Олексій Берест в 1948 році на посаді начальника політичної частини радіоцентру вузла зв'язку Чорноморського флоту в Севастополі. Саме там у подружжя народилася дочка Ірина.
Після звільнення зі служби Олексій Берест переїхав на батьківщину дружини в село Покровське Неклинівського району Ростовської області Росії. Тут вже на початку 1950-х років він став директором Неклинівского районного відділу кінематографії (іншими словами, займався мережею кінотеатрів). І на цій посаді був звинувачений у викраденні державних коштів.
"Після війни Олексій Берест працював директором Неклинівської кіномережі. До нього звернулися два кіномеханіки. Часи були складні. В сім'ї були в цих кіномеханіків матеріально скрутне становище. Вони звернулися, що "Олексію Прокоповичу, дозвольте взяти гроші з каси". Олексій Прокопович Берест сам переживши не один раз важкі хвилини, дозволив з тим, що вони неодмінно покладуть їх, коли отримають зарплату. В той час, можливо, хтось із недоброзичливців викликав перевірку, виявили нестачу грошей у касі, і Олексія Береста засудили", — зазначає Людмила Міщенко.
Береста звинуватили у викраденні п’яти з половиною тисяч рублів і, попри покази свідків, засудили до 10 років ув’язнення. Довелося Олексію Бересту валити ліс в пермських таборах. Щоправда термін ув’язнення майже одразу скоротили вдвічі по амністії, оголошеній в 1953 році після смерті Сталіна. Через три роки Олексія Береста звільнили, він був юридично реабілітований і навіть поновлений в лавах Комуністичної партії, що було прямим визнанням з боку влади його невинуватості.
В 1960 році була опублікована повість письменника-фронтовика Василя Субботіна "Полковник Берест", де був змальований міфологізований образ офіцера Червоної армії, а через рік, в журналі "Дон" в Ростові-на-Дону, вийшов документальний нарис іншого учасника війни Ігоря Бондаренка. Завдяки цим публікаціям ім’я Олексія Береста частково повернулося в історію. Але тільки частково. Широкому загалу його роль у подіях 30 квітня 1945 року в Рейхстагу залишалася не дуже відомою. І хоча автори згаданої кіноепопеї "Визволення", явно знаючи правду, досить тактовно знайшли місце в фільмі "Останній штурм" і для Олексія Береста, навряд чи цей персонаж запам'ятався. Сам фільм вийшов через рік після смерті реального Олексія Береста.
Після звільнення з ув’язнення Олексій Берест працював робітником на різних підприємствах Ростовської області. Жив у квартирі "з підселенням", тобто, в іншій кімнаті мешкала інша родина. Але замість того, щоб вимагати окреме житло для себе, він постійно клопотав про інших. Зокрема, сприяв вдовам і дітям загиблих фронтовиків. Попри все, Олексія Береста дуже поважали в Ростові-на-Дону, до нього прислухалися на роботі.
Людмила Міщенко згадує розповіді доньки Олексія Береста Ірини:
"Як казала дочка Ірина, в його серці було місце для всіх вдів, які були знедолені, які втратили своїх чоловіків на війні. Наприклад, одна із вдів працювала у заводській їдальні. І залишила у страві ополоник, їжа швидко прокисла і прийшов завідувач їдальні і каже: "Ти тепер відшкодуєш збитки за те, що страву загубили". І за неї вступився Олексій Прокопович Берест, він каже: "Це ж дружина фронтовика, як ви можете її так карати? Вона втратила чоловіка, ходить на роботу, щоб рятувати своїх дітей". Він відстояв її. Знову ж таки, як згадувала пані Ірина, завжди він, повертаючись додому, годував крихтами з хліба пташечок, і дітвора чимдуж бігла назустріч, бо знали, що в його кишенях завжди знайдеться цукерка для них".
Справжньою розрадою для Олексія Береста були нечасті гостини в родичів на Сумщині. Двоюрідні онуки — Людмила Романенко та Володимир Жигалін — згадують, що, коли на радянський День Перемоги 9-го травня, Олексій Берест приїжджав до рідного села, це було свято для всіх.
"Я пам'ятаю, коли він приїжджав і приходив до нас у гості, то в моїх спогадах він був високий чоловік і дуже гарний. Ми, як діти, на той час не розуміли, а батьки спілкувалися. У них була велика родина, вони були дуже дружні, і вони завжди зустрічалися. Він був дуже красивим, йому дуже пасував білий костюм. Він пригощав усіх односельців. Купляв вино. Всі його чекали, любили, поважали. За все своє життя не пам'ятаю, щоб хтось сказав про нього погане слово", — згадують вони.
Коли Олексію Бересту виповнилося 49 років (це вже був 1970 рік), його родина нарешті отримала окреме житло, він пошив собі новий костюм, через що, як згадують родичі, був щасливим. Але насолодитися цією радістю Олексію Бересту не судилося.
Ввечері 3 листопада 1970 року він забирав онука Олексія із дитячого садка. Їхній шлях пролягав через станцію "Сільмаш". Раптом перед пасажирським поїздом, що швидко наближався, на колію впала 5-річна дівчинка. Берест стрибнув туди, виштовхав дитину з рейок, а сам отримав травми несумісні з життям. Через три години після трагічної події на станції, 4 листопада 1970 року, Олексій Берест помер. Гідний вчинок гідної людини.
Подвиг Олексія Береста відзначили лише в 2005 році
Наприкінці 1990-х років в Міністерстві оборони Росії порушили питання про присвоєння Олексію Бересту звання Героя Росії (посмертно). Кілька років питання розглядала комісія з нагород при президентові Росії і врешті в 2003 році в цьому було відмовлено на тій підставі, що його заслуги і так в 1945 році були відзначені високими нагородами, зокрема Орденом Червоної Зірки і Орденом Вітчизняної війни першого ступеня. Заради справедливості мусимо зазначити, що в сучасній Росії є і меморіальні дошки, і пам'ятник Олексію Бересту, і вулиця названа його ім’ям, але більшість з цих знаків шани з'явилися, починаючи з 2010-х років, вже після того, як його належно вшанували в Україні.
Саме в Україні Олексія Береста вшанували на рівні, який він дійсно заслужив. В 2005 році, коли відзначали 60-річчя Перемоги над нацизмом, президент України Віктор Ющенко, також, до речі, як і Берест, уродженець Сумщини, присвоїв Олексію Бересту звання Героя України із врученням Ордена "Золота зірка" (посмертно).
"Попри всі звернення та прохання встановити справедливість щодо Олексія Прокоповича Береста, на них тільки відгукнувся президент України Віктор Ющенко. Це був 2005 рік. Коли він прочитав передову статтю у газеті "Сільські вісті", зателефонував головному редактору і сказав: "Берест буде відзначений". Як ми вже між собою, в Охтирці, кажемо, що, мабуть, тому що сам Ющенко, уродженець Сумщини, зустрівся з цим славним іменем і захотів встановити цю справедливість. І ось у 2005 році підтримана ініціатива президентом і народними депутатами України, зокрема, Володимиром Яворівським. Зустрічали в Охтирці поважну делегацію і, мабуть, найдорожчими гостями була дочка Ірина і онук. Той самий, який став свідком трагедії, яка трапилася з Олексієм Прокоповичем Берестом. Вони були присутні під час відкриття пам'ятника Олексію Прокоповичу Бересту в Охтирці. Пам'ять береже дуже добре спогади про зустріч у Горяйстівці, коли поважна делегація після відкриття пам'ятника Олексію Прокоповичу Бересту вирушила до Горяйстівки, на Батьківщину героя. І як тепло зустрічала рідня Олексія Прокоповича Береста, і пані Ірину, і Альошу, і всю делегацію. Це були незабутні хвилини зустрічі: гостинно накриті столи, всі привітні, щасливі, що побачилися. Пам'ять про Олексія Прокоповича Береста свято зберігається і в Олешлянській школі, там збирають документи учні цієї школи. Біля школи у селі Горяйстівці Олексію Прокоповичу Бересту встановлено пам'ятну дошку. До війни, коли ми могли вільно рухатися, то кожного року у Горяйстівку вирушав загін допитливих охтирських школярів, які знали про бойовий шлях Олексія Прокоповича Береста і очолювала їх вчителька історії Віра Іванівна Калюжна", — резюмує Людмила Міщенко.
Донька Олексія Береста Ірина, виступаючи на відкритті памʼятника-бюста батьку в Охтирці в влітку 2005 року, плакала, вклонялася і дякувала усьому українському народу, що нарешті відзначили подвиг її батька. Двоюрідні онуки Олексія Береста Володимир Жигалін та Людмила Романенко кажуть, що нині звʼязки з нею та її родиною обірвалися.
