Наталія Грабченко, Катерина Артеменко, Софія Баскакова і Євген Лавренчук на літературній сцени ХIII фестивалю "Книжковий Арсенал"
Софія Баскакова: "Люди, які не злякались свого призначення, стають класиками"
Що таке класика?
Катерина Артеменко: Класичні твори – це ті твори, проблематика яких є актуальною і зараз. Класичні твори актуалізації, як такої, не потребують, бо вони вже є актуальними. Їхні проблеми і питання, які там порушуються, будуть актуальними завжди доти, поки людство існує в тому образі, в якому воно зараз існує.
Що таке класика, хто такі класики, спираючись на постать Василя Стуса?
Софія Баскакова: Це питання, які з різним часом по-різному сприймаються. Якісь люди зробили внутрішній крок, а з часом ми називаємо це, що він "зламався". Тобто це оцінка наша. Це оцінка якостей людей, оцінка їх якихось вчинків. А класика трошки окремо стоїть, тому що класичним стає те, що народилось. Людина потрапляє в час свій. І якось так стається, що іноді людина сама цього не усвідомлює, але раптом стає провідником того, про що мовчать всі. Чому Стус став Стусом? Тому що він мав цю неможливість не писати і він писав про те, що хвилювало багатьох, але не у всіх було таке призначення стати провідником цього. Тому ми вдячні Стусу за те, що він дійсно не злякався свого призначення. Але в якомусь сенсі я вважаю, що цього Стус не обирав. І він про це пише, що "своєї долі не обирають, перед долею змиряються." І ти чи її просто боїшся і потім за це і ти отримуєш по голові, і час страждає, тому що у певних людей є певне призначення в часі. І от ті люди, які просто не злякались свого призначення, яке було, от ті люди стають класиками, тому що те, що дзвенить в одному часі, розкриється наново в іншому.
.jpg)
Василь Стус. Фото з відкритих джерел
Євген Лавренчук: "Я переконаний, що класики не існує"
Євген Лавренчук: В XVI столітті виникло поняття "класика". Виникло паралельно з тим, що виникли лапки, як розділовий знак. І це не просто так. Класика – це те, що піддається лапкуванню. Класика – це порожнє слово. Я переконаний, що класики не існує. Це фуфло. Для практики в мистецтві це навіть шкідливо, тому що натягувати якісь моральні властивості автора на те, чи він є класикою?! Кнут Гамсун (норвезький письменник – ред.) є класиком, Мартін Гайдеґґер (німецький філософ-екзистенціаліст та феноменолог, один з найбільш впливових мислителів XX століття – Ред.) є класиком, Карл Орф (німецький композитор, музикознавець, педагог – ред.), є і Юрій Андрухович, і Жадан… Це можна назвати класикою. Питання, нащо це називати класикою? Що це нам дає, у що це результує? І у що це, вибачте за цинізм, монетизується, як для практики мистецтва? Я пропоную забути це слово.
Як відбувається у вашому випадку, коли берете якийсь твір до постановки?
Якби цей рецепт можна було написати, то всі би були митцями. Це неможливо, це не піддається якійсь алгоритмізації. Я думаю на рахунок інтерпретації – в нас же назва адаптація – щось є інвалідне в цьому слові… Адаптація мені бачиться якби суто кількісно, утилітарний технічний підхід. Адаптація тексту під шрифт Брайля чи під той чи інший екран того чи іншого гаджету. Натомість як про акт мистецтва говорити адаптація – надто для мене сервільний термін. А інтерпретація – так. Ми демонізуємо процес інтерпретації і обожествляємо якісь тексти, які там лежать. І ми можемо їх інтерпретувати, а можемо не інтерпретувати. Ми їх не можемо не інтерпретувати, тому що тексту не існує поза нашим сприйняттям. І не обов'язково мати диплом режисера, щоб інтерпретувати. Поза інтерпретацією неможлива інтеріоризація тексту будь-ким.
Катерина Артеменко: "Буває, що нові сенси виникають прямо на сцені"
Нас цікавить найбільше кухня творчості. Як створювалася "Конотопська відьма", як народжувалися образи? Ви розуміли, що ви створюєте?
Катерина Артеменко: Ми, чесно кажучи, всією командою вистави шоковані тим, що вона має такий шалений успіх і що почався театральний бум із ТікТоку, із соцмереж, з усього в Києві, Україні. Це була приблизно річниця повномасштабного вторгнення. Ми зібралися в театрі й нарешті Іван Уривський захотів поставити комедію. Він до комедії звертається зрідка. Він захотів поставити комедію, але вона насправді не є суто комедійною. В ній порушується багато важливих і актуальних для нас питань. І актуальними вони стали тому, що є повномасштабне вторгнення. Перші 40 хв вистави всі сміються, починають почуватися вільно і розкуто. І десь на 40 хв звучать слова про те, що прийшов лист від гетьмана про те, що треба вирушати усією сотнею до Чернігова, бо буде муштра велика, а може й війна. І, як на мене, оці от буквально декілька невеличких вставок, серйозних і драматичних в цій, здавалось би, комедійній виставі, дають відчуття того, що все не так просто. І так само, як ми зараз всі живемо… Іван закладав досить багато подібних меседжів у виставу про те, що немає дощів, не можуть піти дощі і сохне земля. І всі розуміють, що таке в українській сільськогосподарській культурі, коли немає дощів, немає нічого, немає що їсти. Голод, засуха… Закладав ці сенси. Але от вони не завжди звучать, тому що вистава залежить не тільки від того, як її поставити, як її зіграти, а і від того, як глядач її сприймає. Бувають абсолютно різні вистави, бувають такі, коли глядач сидить і повністю в нас включений, ми в нього. І відбувається магія театру, звучать всі сенси, які Іван закладав. Бувають вистави, коли немає такого коннекту, коли довго глядачі заходять до зали, коли є якийсь шум. Або була дуже важка ніч з обстрілами. І нам на сцені важко зібратися, але у нас немає виходу. Так само і глядачам в залі важко зібратися, буває відсутність дисконнекту. А буває, що нові сенси виникають прямо на сцені і воно якось все по-новому звучить.
.jpg)
Міжнародний тур театру імені Франка з виставою "Конотопська відьма". Берлін, Німеччина, 7 січня 2025 року. Фото: facebook/Yevhen.Nyschuk
Софія Баскакова: "Класики – люди, які запропонували світові якусь ідею. І тому вони живуть"
Що для вас поезія Тичини? Чому вона у вас прозвучала саме в тому музичному обрамленні, який ви пропонуєте? Як ви з цим працювали?
Софія Баскакова: Можна замінити слово "адаптація" на слово "переклад". Тому що в якомусь сенсі, коли ми беремо класику – Тичину, Стуса, Шевченка – і граємо сьогодні, ми перекладаємо їх на сьогоднішню мову. І також перекладаємо на мову театру, тому що все-таки це інший світ. Звідки з'являється оця експресія і все нове, що шукають? Чому люди шукають нового прочитання? Тому що Тичина дуже прекрасно написав в одному своєму вірші, що "самі предтечі анестезії і лиш загубленість сама". Це він написав про людей свого часу і про себе. Але він таким ще тоді не був насправді. Я думаю, що він таким ніколи не був. Він сказав слово "анестезія". І, мені здається, переклад на мову театру сьогодні – це пошук, як розбудити глядача, як зробити так, щоб спільнота, люди, які під анестезією, щоб вони сьогодні змогли почути ту ідею, яку класик вніс в цей світ. Класики – це ті люди, які запропонували світу якусь ідею. І тому вони живуть. Живе те, що пов'язано з ідеєю. Бог допомагає саме ідеям. Коли у вас з'являється якась велика реальна ідея, то у вас раптом з'являються гроші, з'являються люди, які допомагають. Все народжується з ідеї. І тому класики вічні не тому, що вони там якось не так написали, а тому, що в них була ідея. Щодо Тичини. Тичина для мене в якомусь сенсі загадковий, але в той самий час найбільш цікавий в цьому сенсі. У нашого гурту задача така: ми беремо поета і нам треба зрозуміти, яка у нього ідея. Ми шукаємо, що є лейтмотивом автора по життю? У кожної людини є свій лейтмотив. У кожного реального поета є свій лейтмотив, тобто своя зона вічного конфлікту, яку він досліджує все життя через поезію. І от я дуже тішусь, що я щось зрозуміла зараз про Шевченка. Ми зараз працюємо над Шевченком і ми будемо грати нові композиції. Щось зрозуміло було мені одразу майже про Стуса. Тичина – це неймовірна любов до життя. Не можна порівнювати Стуса і Тичину просто тому, що вони різні. Стус міг витримати. Якби Тичина міг, він би витримав. Він не міг. І засуджувати за те, що людина народилась не камінчиком, а квіточкою, нам не дає можливість зрозуміти щось про нього. Якщо не оцінювати, а просто подивитись отак на життя, отак склалось, то чому Тичина класик і чим Тичина викликав свого часу просто бум? Тому що він потрапив в свій час. Він був першим поетом-модерністом українським. Я теж відкрила Тичину через Стуса. І наша вистава називається "Тичина: феномен доби" – це назва праці Стуса щодо Тичини. І там він розкриває, що Тичина зробив першим. До Тичини всі писали, як народна пісня. Леся Українка – це тяглість народної пісні. А Тичина – перша людина, яка вийшла з того. І це такий час був. І цей час знайшов Тичину. Він зміг це крізь себе пропустити. Він потім написав кілька неймовірних речей. Він робив дуже багато. Він перший, хто зробив повну збірку Сковороди. Він допомагав поетам. Він зробив вибір для людей.
Євген Лавренчук: …"тексти адаптують нас, інтерпретують нас, мова говорить нами"…
Євген Лавренчук: Під народну пісню запаковували назви не тільки поети, але і драматурги. Вся українська драматургія, якщо подивитися назви, то це є назви пісень, а не драматургії. Це говорить про цей мелос, який в основі нашої поезії. Не має значення, чи це поетика драматургічна, чи поетична.
Як народжувався образ вітру у виставі " LaTraviata," як народжувалася ідея не кринолінів, поламати цю всю багаторічну традицію і зробити абсолютно щось своє.
Може бути переклад з мови на мову – це не дуже цікаво. А може бути і ми знаємо видатні приклади не з мови на мову, а з поезії на поезію або з поетики на поетику. І тут виникає акт мистецтва. І тут же адаптація є не утилітарним пошлим технічним моментом, а є вертикаллю висловлювання. Ми говоримо про інтерпретацію, адаптацію, як ми адаптуємо тексти і як ми інтерпретуємо тексти. Мені здається, що це двосторонній шлях. І не стільки ми адаптуємо тексти, скільки тексти адаптують нас, не стільки ми інтерпретуємо тексти, скільки тексти інтерпретують нас, не стільки ми говоримо мовою, скільки мова говорить нами. І це дуже важливо. Зайві слова засмічують нашу свідомість. Будьмо пильні до слів, бо насправді ясне мислення – запорука відсутності таких сорняків лінгвістичних. Книжки можна тільки перечитувати. Коли ти перечитуєш, тоді ти насправді розчинаєшся в цьому творчому екстазі, екзальтованому процесі.
Катерина Артеменко: "Є теми – що з ними не роби, вони працюватимуть"
"Наталка-Полтавка" вже 20 років на сцені…
Катерина Артеменко: Нового дихання "Наталка-Полтавка" набула тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення. Наталка чекає Петра, який зник чотири роки тому. Хто б міг уявити до 2022 року з нас всіх, що буде можливим в сучасному світі відсутність людини і неможливість з нею зв'язатися. Мій чоловік зник безвісти майже два з половиною роки тому на війні. І коли я, Наталка-Полтавка, на сцені проголошує монолог Петру: "Де ж ти, Петре, коли ж ти вернешся?", я не маю можливості з ним зв'язатися – мені навіть нічого не доводиться грати. Бо це є абсолютно реальна історія і багато хто в залі теж з цим зіткнувся, коли батьки лишилися на окупованій території, коли рідні, родичі лишилися на окупованій території і ти не можеш із ними зв'язатися. Раніше люди дивилися цю виставу і інакше все-таки її сприймали. І ми самі, виходячи на сцену або дивлячись із зали, сприймали це все інакше. Зараз воно стало гострішим. А є інші вистави, які не потребують навіть такої актуалізації. От "Кайдашева сім'я". Вистава актуальною буде завжди. Її можна поставити сучасно. Можна зробити з неї кіно. Можна грати її так, як робимо це ми в театрі. Абсолютно класична традиційна постановка, яка, я вважаю, обов'язково має існувати також. І вона все одно буде працювати, тому що сенси закладені, вони працюють завжди, тому що всі завжди сваряться, сім'ї завжди сваряться. Люди не вміють між собою нормально поговорити. Вони просто на початку не поговорили. І все. Скільки доль людських було покалічено через те, що немає вміння просто комунікувати. Хочете – можна осучаснювати, без питань. Якщо це не псує, звісно. Мистецтво може бути будь-яким абсолютно, може бути свобода самовираження. Є теми, які все одно, що з ними не роби, працюватимуть, вони все одно звучатимуть. 20 років іде вистава, 20 років у нас повні зали абсолютно завжди. Бо вона дарує світло.
Софія Баскакова: "До 24 лютого людям треба було мати якусь особисту трагедію в житті, щоб зацікавитись Стусом"
Як ваші вистави зазвучали під час повномасштабного вторгнення?
Софія Баскакова: Коли ми почали співати Стуса, мені тоді було 19-20 років, то достатньо важко було дотягнутись. Мені сказали, що через рік я стану іншою людиною. І якщо буду це робити чесно, то змінюся сама. Це було достатньо важко не тільки мені, а і всім глядачам. Війна вбиває всі сенси, крім одного – вижити. І це катастрофа. Дуже багато людей привнесли в жертву свої сенси цій війні. Ми в травні зіграли вперше Стуса. Це був неймовірний квантовий стрибок і співрозуміння з глядачами. До 24 лютого людям треба було мати якусь особисту трагедію в житті, щоб зрозуміти і зацікавитись Стусом. Після цього дня так сталося, що кожна людина раптом стала розуміти, про що мова. Цікаво те, що Стус актуальний не тільки під час війни, він актуальний під час кожного чутливого життя. Просто ми всі стали дуже чутливими на певний час. В той час це були фантастичні вистави саме тому, що у людей була можливість прожити горе в театрі. Театр – це місце, де можна… поспати і поспівчувати. Театр дозволяє людині поплакати тихо, щоб ніхто не бачив. В театрі це можна, розумієте? В житті не можна, а в театрі можна?! У людей є можливість бути слабкими, немогущими і допустити це. Тільки через допущення цього, що я не можу, через покаяння і через співчуття, тільки через це людина може розвиватись. І зараз, і завжди буде актуально в театрі співчуття і покаяння. І це, до речі, дві основні теми Тараса Шевченка.
Тарас Шевченко. Колаж: Суспільне Культура
Євген Лавренчук: Бракує компетентних директорів театрів
Над чим ви працюєте зараз?
Євген Лавренчук: Я зараз працюю над трьома проєктами. Один – копродукція з Польщею, а два в Україні. Один у Львові, а другий в Ужгороді. Але ще й у Польщі у оперному театрі в одному. Насправді режисер працює постійно все життя і потім тільки робить референси і забирає те, що він вже напрацював колись. Все, що ми робимо, ми накопичуємо собі потім, щоб це вистрілило, як якийсь образ. І тоді, коли все правильно робиться, проєкт реалізується однією лівою ногою. От раз – і зробилося. Тому що ти вже пахав на це багато десятків років. А може, якщо вірити в перевтілення душі, то і тисячоліття. Багато-багато сотень втілень твоя душа готувалася до того.
Чого нам бракує сьогодні, щоби звучати актуально і модерново?
Нам бракує компетентних директорів. Бо є митці і хороші режисери. В нас після Радянського Союзу нема пієтету до митця. Як на Заході, наприклад. В більшості випадків директори в нас не є компетентними, вони є постсовєтськими. А від того браку менеджменту, який поважає артиста, поважає митця, інститут репутації тих менеджерів топових відсутній абсолютно. Тим людям нема що втрачати, розумієте? Сподіваємося, що це атавізм і рудимент пострадянський. Від того вся наша проблема.
