Олександр Зінченко і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
Нещодавно я розмовляла з Ярославом Кендзьором — журналістом, народним депутатом кількох скликань, унікальною людиною, яка є не просто свідком, а фіксатором багатьох подій, літописцем. Коли в етері Радіо Культура ми говорили про ці три дні — 19, 20, 21 серпня — він згадав, як здобувалися компроміси в переддень 24 серпня: з якими обличчями комуністична більшість Верховної Ради заходила в парламент 19-го, 20-го, ще навіть 21 серпня, — і якими побитими собаками вони виглядали після цього. Треба розуміти, що це була рушійна сила Верховної Ради, "група 239", а Народна рада складала 100 народних депутатів. Ви як історик глибоко досліджували це питання. Зосередьмося спершу на цьому дні. Що це були за компроміси? Чим торгували? Про що сперечалися? Чим погрожували?
Нічим не торгували. Тоді парламент не був торговим місцем. В архіві Ярослава Кендзьора справді є епізод, коли вранці, перед початком засідання надзвичайної сесії 24 серпня 1991 року, він полює з камерою на колег-депутатів і намагається їх розкрутити на інтерв'ю. Він, зокрема, смикає Миколу Багрова з Криму, інших депутатів, які часом дійсно виглядали розгублено. Це можна було зрозуміти. Річ у тім, що напередодні, 23 серпня, відбувається трансляція з'їзду Верховної Ради Російської Федерації. І в прямому телеефірі Єльцин підписує указ про заборону Комуністичної партії на території РФ. Найсмішніше в цій історії те, що за спиною Єльцина сидів Горбачов, який на той момент був не тільки президентом СРСР, а й генеральним секретарем Комуністичної партії: по суті, Єльцин підписує указ про звільнення Горбачова в прямому ефірі. Ясна річ, таке нахабство годі було уявити кілька місяців, кілька днів до того. Це було потрясіння для багатьох діячів партійної номенклатури. Вони справді були дезорієнтовані й не могли зрозуміти, як їм правильно в такій ситуації поводитися: як так, що Москва перестала існувати? Уявіть собі ментальну пустку, коли Москва раптом перестає існувати. Ортодоксальна частина комуністів дійсно розгубилася.
Компроміс не зміг би утворитися, якби комуністична більшість не почала розпадатися, розчинятися на певні фракції. У попередні півтора-два роки відбувалася певна еволюція багатьох представників комуністичної більшості. Насамперед ми маємо згадати Демплатформу Комуністичної партії, найліберальнішу її частину. Ще в липні 1990 року, буквально через кілька днів після проголошення Декларації про державний суверенітет, 28 депутатів Демплатформи виходять із комуністичної більшості і складають квитки комуністів (київська преса прокоментувала це під заголовком "Демплатформа відчалює"). Тобто це був один із перших кроків, коли комуністи переставали бути комуністами в цій Верховній Раді. Це була перша хвиля. Водночас утворилося певне ядро тих, кого тоді називали суверенкомуністами: наприклад, Іван Степанович Плющ, перший заступник голови Верховної Ради Леоніда Макаровича Кравчука, сам Леонід Макарович, по суті, теж опинився на позиції суверенкомуністів. Ви згадали "групу 239" — це не офіційна назва цієї більшості. Офіційна назва — "За радянську суверенну Україну", тобто звідтіля ця ідея. Ідея певного суверенітету охопила не тільки демократичний блок, а й частину комуністичного істеблішменту тодішньої України.
Окремою складовою були "червоні" директори, яких Москва дістала. Приміром, одним із депутатів першого скликання був Леонід Данилович Кучма, у майбутньому другий президент України. От у тебе під керівництвом 50 тисяч людей — це місто в місті, "Південмаш". Але на кожен свій пчих ти маєш їхати в Москву, у відповідне міністерство, і щось там погоджувати, погоджувати, погоджувати. Михайло Васильович Косів з Народного руху розказував, як йому скаржилися всі ці колеги, "червоні" директори: "Ви собі не уявляєте, як вони нас дістали". Тобто насправді навіть комуністична більшість була дуже строката. Звісно, траплялися такі ортодокси, як, наприклад, перший секретар ЦК КПУ Гуренко, як кримські депутати, той самий Микола Багров. Але водночас це не було гомогенне середовище, там був цілий спектр, що й дозволив зрештою знайти компроміс, яким закінчилася надзвичайна сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 року.
Вам не сподобалося слово "торги". Я розшифрую, що мала на увазі: мовляв, давайте все те, що ви кажете, тільки без синьо-жовтого прапора. Заява Мороза, який сказав: "Леніна винесуть із сесійної зали тільки через мій труп". Леніна винесли, Мороз прекрасно сидів далі, довго і багато років. Дехто з комуністичної більшості, починаючи з того ж Гуренка, боялися за свою шкуру, їх могли судити. Чи їм не було страшно?
Є легенда, яку розповідав кілька разів сам Кравчук, про те, як у них із Гуренком відбувалася розмова про заборону Комуністичної партії, уже після путчу. Коли виникла ідея, щоб заборонити Компартію чи припинити її функціонування на якийсь час, шукалися юридичні формати, Гуренко нібито сказав Кравчуку: "Як це може бути без судового рішення"? Леонід Макарович одразу й відреагував: "А ти хочеш піти під суд"? Гуренко, за легендою, відразу вимкнув звук, так би мовити.
Атмосфера була фантастично наелектризована. 19 серпня, коли почався путч, був день страху, коли ніхто не розумів, що відбувається. Багато хто боявся, що найбільш консервативна, ортодоксальна частина тодішньої комуністичної влади хоче максимально рішуче повернутися до репресивних методів, закінчити цю гру в горбачовський лібералізм — перебудова, гласність, нове мислення… Було абсолютно незрозуміло, чим усе може закінчитися. Це створювало навіс дуже сильних емоцій для багатьох людей. А потім, коли всі побачили, що це колос на глиняних ногах, а в організаторів путчу руки трусяться на пресконференції, вони перестали бути страшними і, навпаки, відкотилися в протилежний бік.
Частина комуністичної номенклатури підтримала ДКНС — для молодшого покоління слід пояснити, що ДКНС розшифровується як "Державний комітет із надзвичайного стану" (російською — ГКЧП, "Государственный комитет по чрезвычайному положению"). Є шифрограма, яку Гуренко розсилав по обласних виконкомах і де рекомендував слідувати указам, які поширював ДКНС. Цей ДКНС, абсолютно незаконний, був насправді найбільш по-ідіотськи організованим державним переворотом, який можна уявити, на наше щастя. Геннадія Янаєва, віцепрезидента Радянського Союзу, дві години намагалися вмовити інші члени ДКНС, щоб він формально очолив його і підписав усі необхідні документи.
Отже, воно від початку було, м'яко кажучи, цілковито не підготовленою дурною авантюрою. Там були свої заводії, зокрема шеф КДБ Володимир Крючков, Валентин Павлов, прем'єр-міністр Радянського Союзу, ще кілька діячів. Гуренко був у певному сенсі причетний. Завдяки цій шифрограмі Комуністична партія опинилася в історії, коли, скажімо так, було за що засуджувати. Маятник емоцій відкотився в протилежний бік. Для багатьох людей убивство у Москві трьох хлопців, які обороняли російський Білий дім, стало потрясінням, зокрема і для частини комуністичної номенклатури, які почувалися співпричетними.
Власне, хочу зауважити для наших радіослухачів: перед інтерв'ю я переглядала саме цю серію фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла", яка називається "Без ейфорії", щоб пригадати, як це було — танки, погрози Києву, троє загиблих. Це конкретні люди, які загинули. Тоді казали про танки на Київ, гелікоптери над Верховною Радою, десант у Борисполі, здається (2022 року був десант у Гостомелі, як ми пам'ятаємо). Було непросто, скажімо так. Однак це не злякало тих людей, які розуміли, що це давно йде до розвалу.
Власне, з одного боку, ми бачили комуністичну більшість, яка розпадається на фракції різного ступеня ортодоксальності й різного ступеня розуміння, що українська незалежність рано чи пізно сформулюється, сформується, утвориться, станеться. Це одна частина складу тодішнього парламенту. З другого боку, була Народна рада. Це Рух, Українська республіканська партія, інші партії, знову-таки, колишня Демплатформа, яка потім перетвориться на Партію демократичного відродження України. Тобто це доволі яскрава структура візіонерів майбутнього, які пропонували інший, альтернативний комуністичному шлях. І ось порядок денний, який починає формувати Народна рада, демократична опозиційна меншість, раптом перевертає цей політичний айсберг.
Це абсолютно фантастичний досвід, бо в історії українського парламентаризму принаймні тричі відбувалася подібна ситуація: у 1991 році, у грудні 2004-го і в лютому 2014-го, коли опозиційна меншість визначає порядок денний — і деморалізована більшість починає рухатися в тому напрямку, який визначає демократична опозиційна проактивна меншість. У перші ж дні путчу в середовищі Народної ради звучать голоси про те, що, можливо, це вікно можливостей для проголошення незалежності. Про це говорять, зокрема, Іван Заєць на засіданні Народної ради в будинку Спілки письменників, Левко Григорович Лук'яненко. Це другий день ДКНС, 20 серпня. Вони це артикулюють, і наступного дня, коли ДКНС провалився, стає зрозуміло, що справді відчиняється вікно можливостей, щоб проголосити українську незалежність.
22 числа збирається президія Верховної Ради, вони домовляються, що субота буде днем скликання надзвичайної сесії Верховної Ради. 23 серпня був написаний проєкт Акту проголошення незалежності — його ключовими творцями були Левко Григорович Лук'яненко в парі з Леонтієм Сандуляком, пізніше відбувається уточнення деяких формулювань за участю Сергія Головатого. Текст, поданий до Верховної Ради як проєкт, що в ефірі теперішнього українського Суспільного мовника зачитує письменник Володимир Яворівський, лягає в основу остаточної версії того, що редагує Дмитро Павличко з групою інших депутатів, і того, що потім за п'ять хвилин до шостої години зачитує голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Ось за цей день відбувається пошук компромісів. Адже, з одного боку, є частина деморалізованих комуністів, які не до кінця розуміють своє майбутнє і майбутнє країни, а з другого боку, є проактивна демократична меншість у парламенті, за якою стоїть більшість у суспільстві. Склалася асиметрична парадоксальна ситуація. І вони починають активно шукати компроміс, починаючи від ранку 24 серпня.
Частина цього активного суспільства, яка підтримує Народну раду, стоїть під стінами Верховної Ради. Під час ухвалення певних рішень і компромісів — це звучить у прямому ефірі, бо йде трансляція — чути: "Що ми скажемо людям на вулиці? Вийдіть і скажіть це людям на вулиці!" Тож важливий чинник і учасник цих подій — народ України. Хочу уточнити: що стало предметом компромісів і домовленостей?
Ключовий момент: у самій Народній раді теж відбувається бурхлива дискусія. Частина НР вважала, що насамперед ідеться про проголошення незалежності, це головний пріоритет. Частина (зокрема, заступник голови Верховної Ради Володимир Борисович Гриньов, Лариса Скорик, Сергій Головатий тощо) казала про те, що без демократизації ми отримаємо тоталітарну незалежну Україну. Тобто необхідно заборонити Комуністичну партію і провести департизацію, зазначали вони, що стратегічно було абсолютно правильно. Це те, що ми змогли закінчити тільки в 2015 році, ухваливши у Верховній Раді закони декомунізаційного пакету. Знадобилося з 1991-го по 2015 рік, щоб закрити гештальти, які не склалися 24 серпня 1991 року.
Повторюся, стратегічно вони мали рацію, але тактично це означало, що, найімовірніше, ні за що не вдасться проголосувати, бо це може спричинити клінч. Як так, щоб комуністична більшість проголосувала за заборону Компартії? Тобто це створювало такий клінч у парламенті, який міг перерости у громадянський конфлікт, бо навколо стоїть величезна кількість людей і дехто з них кричить: "На штурм!". Це виразно чути на хроніці. В українській історії, як у чеській, не було явища дефенестрації, коли з вікон викидали б депутатів. В Україні цього не сталося, бо знайшли порозуміння. Але 24 серпня 1991 року міг статися такий епізод. Володимир Філенко, один із депутатів опозиційної демократичної меншості, жартував: "Рєдкий комуніст добіжить до середини Дніпра". Тобто такий сценарій у принципі був можливий.
Цікавий епізод розповідає Богдан Гаврилишин, знаний економіст, тодішній голова чи співголова дорадчої ради у складі парламенту: не секрет, що між Верховною Радою і Будинком уряду є підземний перехід — але того дня він виявився зачиненим на ключ. Легенда повідомляє, що Леонід Макарович закрив перехід, щоб комуністи не розбіглися з оточеної Верховної Ради. У них справді залишалося небагато варіантів виходу з ситуації. Тож компроміс формувався навіть такими методами.
Були дискусії і в сесійній залі, і в кулуарах. Урешті домовилися відкласти питання департизації (хоча Володимир Гриньов ставить його кілька разів, навіть перед голосуванням за Акт проголошення незалежності), і наступного дня це рішення було ухвалене через рішення президії Верховної Ради, тодішнього керівного органу. Комуністи без рішення народу не хотіли голосувати за Акт проголошення незалежності. Вже згаданий Микола Багров казав, що треба поїхати спочатку в регіони, порадитися з виборцями — його підняли на сміх у Верховній Раді, але це був важливий аргумент, бо тодішнє законодавство було прописано так, що просто вийти зі складу Радянського Союзу було неможливо: принаймні провести референдум, деякі речі проговорити з народом.
Тож як формується компроміс? Коли згадую ці моменти, я так тішуся й пишаюся, наскільки це було геніальне рішення — і суто юридичне, і тактичне, з погляду парламентської роботи. Вони ухвалюють рішення, що окей, ми будемо голосувати за Акт проголошення незалежності, але перед ним проголосуємо за постанову Верховної Ради з двох пунктів. Перший — в імперативному порядку проголосити незалежність. Другий — призначити референдум на підтвердження цього Акту. Тобто вони однією цією постановою, по-перше, зобов'язують комуністичну більшість в імперативному форматі проголосити незалежність; по-друге, юридично внормовують питання з проведенням референдуму; по-третє, це було сигнальне голосування — проголосують чи ні комуністи за Акт проголошення незалежності. За 5 хвилин до проголошення незалежності Кравчук ставить на голосування цю постанову. Вона набирає понад 300 голосів, тобто є конституційна більшість, і стає зрозуміло, що комуністи проголосують за Акт проголошення незалежності. І коли Кравчук зачитує остаточний текст Акту проголошення незалежності, на табло рівно о шостій годині з'являється 346 голосів "за".
Навіть більше, ніж конституційна більшість, яка була необхідна для цього.
І це було вкрай важливо з тієї перспективи, що в перерахунку на кількість виборців це давало більше голосів, ніж було на референдумі навесні того року, коли велика кількість українців проголосувала за збереження Радянського Союзу. Але не починаймо зараз цієї дискусії, оскільки квітневий референдум 1991 року й опитування, яке проводили паралельно з референдумом 1 грудня в Україні — цілковито окремі історії. Важливо те, що у Верховній Раді склався цей компроміс. Ми часто самі з себе жартуємо, що українці ніколи не втратять можливості втратити можливість. Так от, 24 серпня 1991 року точно не про це. Українці не втратили можливості проголосити незалежність — і це абсолютно фантастична історія.
Поговорімо про ситуацію тоді й зараз. Коли розвалювався Радянський Союз — тоталітарна країна, імперія, виснажена військово-промисловим комплексом, непотрібними витратами, ідеологією, — люди страшенно втомилися від концтабору, в якому жили. Нині ми намагаємося зруйнувати Російську імперію, де люди накручені пропагандою, наймаються у військо за копійки, бо не мають альтернативи. М'яко кажучи, трохи не та ситуація в суспільстві, що була за радянських часів. Водночас країна виснажена війною: на неї віддається 40% ВВП (такі дані наводять наші іноземні партнери). Зрозуміло, це теж певною мірою колос на глиняних ногах. Як можна порівняти ці ситуації і чи справді сьогодні наш шанс, наше вікно можливостей?
Очевидно, так. Кількість інформації величезна, можна було б щонайменше дві з половиною години проговорити про аналогії між тим, як розвалювався Радянський Союз і що відбуватиметься з Російською Федерацією в найближчі місяці й роки. Проблеми й помилки системи накопичуються дуже повільно, а потім починається ефект доміно, виникає цунамі, лавина подій, які змивають цю систему, що вже не працює так, як треба. Я питав кількох депутатів Верховної Ради першого скликання: якби вам 31 грудня 1990 року розповіли, що через рік ви будете піднімати келихи з шампанським уже в незалежній країні, що б ви сказали? Часто я чув таку відповідь: так, ми були переконані, що українська незалежність обов'язково буде, але розуміли, що, можливо, її не вдасться проголосити цим складом парламенту, що це перспектива середньотермінова, наступних 5-6 років, наприклад.
У квітні й червні 1991 року ЦРУ аналізує ситуацію в Радянському Союзі, констатуючи у своїх рапортах (вони зараз розсекречені й доступні на сайті ЦРУ): епоха Горбачова закінчується. Вони малюють кілька сценаріїв, серед яких, зокрема, дефрагментація СРСР на окремі шматки, можлива, знову-таки, у середньотерміновій перспективі 5 років. 1 серпня 1991 року приїжджає президент США Джордж Буш-старший. Він не читав цих рапортів ЦРУ (я це достеменно знаю), але вони відображали певний спосіб мислення американського істеблішменту. І Джордж Буш каже: дорогі українці, не голосуйте за незалежність. Його спіч у Верховній Раді ввійшов в історію як "Chicken Kyiv speech" (котлета по-київськи, або промова київського боягуза, там гра слів в англійській мові). Так от, через три тижні Верховна Рада голосує за українську незалежність, не послухавши Джорджа Буша-старшого. Це історія про українську суб'єктність. Іще через місяць Кравчук приїжджає у Вашингтон із візитом-відповіддю до Буша, виходить із Білого дому і повідомляє журналістам, що позиція Білого дому починає змінюватися.
27 листопада 1991 року Джордж Буш збирає представників українських громад і організацій США і каже: якщо українці проголосують на референдумі 1 грудня, через три дні, то він визнає українську незалежність. Йому знадобилося ще місяць, щоб це зробити, — 25 грудня 1991-го Джордж Буш визнає українську незалежність. Бачите, абсолютно фантастичний каскад подій. 31 грудня 1990 року ніхто не міг уявити, що 31 грудня 1991-го СРСР перестане існувати, Україна стане незалежною і це визнає весь світ. Та сама історія, швидше за все, відбуватиметься в найближчі місяці й роки. Ми побачимо калейдоскоп подій. Якщо порівнювати, наприклад, економічні процеси, які відбувалися з Радянським Союзом, із тим, що зараз відбувається з Російською Федерацією, простежується чимало аналогій. Очевидно, російська економіка сьогодні значно ближча до ринкової, ніж радянська економіка в 1991 році. Але ключова проблема — російська економіка має багато подібних труднощів до того, що було 34, 35, 36 років тому.
Оптимістичний прогноз полягає в тому, що як українці зруйнували імперію зла тоді, так зруйнують її і зараз. Але які настрої російського суспільства?
Суспільні настрої, очевидно, в Російській Федерації сьогодні відрізняються від того, що, наприклад, було навесні 1991 року. Особистий помічник із міжнародних питань президента СРСР Михайла Горбачова Анатолій Черняєв навесні 1991-го не може купити хліба в Москві. Він пише у своїх щоденниках: "Доперебудовувалися".
Тоді ж у них були вуличні протести з плакатами "Єльцине, змусь українців дати нам хліба".
Це окрема історія. Але зараз у деяких регіонах РФ стоять кілометрові черги по бензин, як у 1991 році. Питання навіть не в бунтах. Ми бачимо, що рішення Путіна, яке призвело до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, стало таким, що виснажує економіку. Спочатку воно парадоксальним чином створило певну економічну хвилю, коли зріс номінальний ВВП і так далі. Але насправді це рішення утворило таку кількість перегинів в економіці, що виникає дедалі більше подібностей між тим, що відбувалося наприкінці існування Радянського Союзу, і тим, що відбувається нині в Російській Федерації. Наприклад, коли йдеться про дефіцит бюджету. Зараз у першому півріччі було кілька трильйонів рублів дефіциту, а вже в сьомому місяці утворився більший дефіцит, ніж за попередні пів року. Тобто, іншими словами, це пішло по зростаючій кривій і почало працювати у геометричній прогресії.
Знаний російський економіст (він зараз живе не в Росії, ясна річ, а в Литві, наскільки я знаю), Ігор Ліпсіц, зауважив цікавий момент: емісія грошей у РФ торік у грудні була такою ж самою, як за весь 2021 рік. Це пряма аналогія з тим, що відбувалося з економікою СРСР в останні місяці його існування. За перші 9 місяців 1991 року Радянський Союз емітував стільки ж грошей, скільки було емітовано за попередні 5 років. Тобто емісія за один місяць була як за пів року в попередній період. Нам бракує часу, щоб докладніше поговорити про російську макроекономіку, але тренд, напрямок, куди рухається російська економіка, загалом зрозумілий. Їм поки що дивом вдається, наприклад, урівноважувати інфляційні процеси. Однак рано чи пізно воно рвоне — й, оскільки балансує на межі, може рвонути будь-якої миті й за наступні пів року абсолютно змінити суспільні настрої. Ми будемо свідками цього, якщо не заважатиме Трамп, якщо США не намагатимуться Путіна "умиротворити", а прикрутять додатково санкціями. Тоді економічні можливості РФ вести війну закінчаться до літа наступного року. Їм просто не буде чим платити гроші своїм військовим, а без цього вони воювати не зможуть.
Нещодавно Верховна Рада ухвалила надзвичайно важливий закон про державні засади політики національної пам'яті. Дуже втішно, що нинішня війна врешті отримала свою важливу назву — війна за незалежність України — завдяки цьому законопроєкту. У зв'язку з цим у мене ліричне питання: чому щоразу українці мають розбиратися з цією навалою, відстоювати свою незалежність саме так?
Українці — лейкоцити Європи. Ми щоразу в історії ХХ століття зупиняли хвилю диктатури. Ідеться про нацизм, ідеться про комунізм. Це, умовно кажучи, наша функція імунітету європейського континенту, а можливо, не тільки його — зупиняти таке явище, як диктатура. Українці виявляються фантастично спроможними реалізовувати ці речі. Ми нагадуємо об'єднаній Європі ті цінності, на яких вона була збудована. Так, це вкрай невдячна і важка робота. Це боляче, бо лейкоцити, коли трапляються нехороші ситуації з нашим організмом, масово гинуть — так само, як українці тепер гинуть у цій війні. Але це війна за цінності, за існування, за нашу незалежність. І я думаю, якщо ми зараз переживаємо з боку Російської Федерації цей зомбі-апокаліпсис, те, що залишилося від імперії зла, то побачимо і наступний етап розпаду цієї імперії. Найімовірніше, це станеться дуже несподівано і дуже швидко.
