Ольга і Андрій Чевозьорови. Фото із сімейного архіву
Війна почалася, але "ніхто мені не дзвонить"
Андрій Чевозьоров із Кривого Рогу. Простий хлопець, який з дитинства вивчив закони вулиці. Життя було нелегким. Часто коштів у родини не вистачало, тож Андрій не цурався різноманітних підробітків:
"Хотів вивчитися, хотів втекти з України, тому що вона мені не подобалася, бо я жив у Кривому Розі. Там час зупинився ще в 90-х. У мене одна мама. Вона весь час працювала на виробництві. Зараз вже на пенсії, живе з котом, але все ж таки ще працює, бо...пенсія маленька. У мене є ще старший брат, він служить. Коли я вчився в 9 класі, щось, напевно, зі мною сталося, що я почав добре вчитися. Я вступив до технікуму, пішов на автомобілі, тому що всі знайомі пішли на автомобілі. І так навчився, і так поступово зі слюсаря я став механіком дільниці - вже керівником".
Коли Андрію виповнилося 20, він пішов на строкову службу. Був прикордонником. А після демобілізації знову повернувся до попередньої роботи, яка вже не приносила задоволення.
Про свій новий досвід, отриманий під час служби, розповідає Андрій:
"Це був дуже гарний досвід, це була дисципліна, це була підготовка, було таке братерство, злагодження. Не просто з кимось там подружився, а це вже дійсно от по-братськи було. Хлопці навчали один одного, що треба ставитися по-людськи до людей - тоді і людина до тебе так само. У 2019-му я "дембельнувся", якраз почався коронавірус - і нікуди я не поїхав. І далі працював сірими буднями, з цими брудними БЕЛазами. Взагалі: дуже печальна обстановка. Кожен вечір горілка після роботи. Грошей немає, немає з ким погуляти. Я знімав квартиру і жив один. Ну, з дівчатами - було, але не було такого, що це на постійній основі.
Отак працював, працював і вже аж дійсно до повномасштабного вторгнення. Я ж чекав, що оскільки я служив в армії - я маю перший йти одразу служити, мені має військкомат подзвонити: - Чевозьоров, бігом давай, бери автомат, будемо воювати! Але ніхто мені не дзвонить. То я сам йду у військкомат: там 400 людей, оці ТЦКашники кажуть, що не треба нам нікого - там вже всіх вистачає, достатньо..."
Позаяк Андрій не зміг спочатку мобілізуватися , то записався в тероборону. Там він пройшов підготовку:
"У нас там був командир, навчав нас… Страшні два місяці, коли не було спокою, очі тіпалися, спали в одязі і кожен раз, не знаєш що, але буде підйом: треба сідати в машину, треба бути зарядженим, треба бути завжди підготовленим. І я йому дуже вдячний, тому що в майбутньому - воно так знадобилося! І це дуже гарний був досвід такому навчання екстремальному. Далі ми поїхали на позиції, вже працювали і по херсонському напрямку. Ми потрапили в саме такий момент, коли ми заходимо, але і орки здавали позиції. В Херсоні працювали, це Велика Олександрівка: стільки цікавинок ми позабирали…називаються "гради" - і ми їм же відправляли ті посилочки…
Потроху ми рухалися, стояли в Нікополі, Марганці. Приватний сектор постійно потрапляв під удари "градів". На Запорізькому напрямку ми працювали, біля Гуляйполя. І вже в Донецькій області: коли почали з Великої Новосілки - і дійшли до кінця Старомайорська в штурмах. Тоді забрали нормальну частину посадок".
Андрій Чевозьоров був заступником командира роти вогневої підтримки окремого штурмового батальйону "Арей". Йому з побратимами вдалося звільнити чимало української землі.
Моментами, які закарбувалися в пам’яті, ділиться Андрій:
"Багато думок, багато всяких моментів...так одразу все не можна й поєднати. Я працював з гранатометом, я так і починав. І так само відганяв танк з гранатомета, коли не було нічого. У мене були заряди здебільшого по піхоті. Вони, по-перше, тонесенькі - їх зручно кидати в сумку і можна їх більшу кількість покласти. Я не був прихильником того, щоб працювати по техніці, тому що я їй не завдав би великої шкоди, а от проти піхоти — ідеально. Танк — це така штука, що мало що може його зупинити. Запам’яталося як танк "розбирав" хату, в якій ми були - ми були під будинком, в такому погребі - але вже й видно було день з підвалу... Та треба було якось стріляти.
Більшість моментів – це обличчя орків, коли вони розуміють що вони накоїли тут. Ще, коли забираєш побратима, з яким служив, з яким ділив їжу, а тепер його кладеш в мішок… Ці відчуття - вони всі запам'ятовуються надовго. Також те, як ми знаходимося ще в якійсь хаті - хата розвалена, її немає - а там ікона висить: і вона цілесенька, ну, трошки пилу потрапило на неї, але... Хати немає, а ікона висить. Або як їжі немає взагалі, немає ніякої. І машина ніяка не приїжджає. Можемо знайти розкритий сухпайок орківський - забираємо, звикаємо до цього фаршу, який вони їдять, в баночках. Багато моментів".
"Ми йдемо - я наступаю на міну"
Десь на межі Запорізької та Донецької областей під час нічного штурму Андрій наступив на протипіхотну міну. І втратив ногу.
"Ми йдемо в колоні, йду посередині, як старший групи, позаду мене медик. І ми йдемо - я наступаю на міну. Це було п'ятнадцять на четверту ранку - була ніч. У мене був ще "окулус" - це нічний зір, але навіть в цей "окулус" нічого я не побачив. Тому що коли ми йдемо, ще нічого не видно, а треба йти штурмувать. Отак. Ну, і я наступаю на міну. Все: військова моя історія закінчилася. Але військова історія була дуже цікава. Я із солдата піднявся до заступника командира роти. Тобто, в цьому плані я дуже засмутився, що більше не зможу бути таким військовим. Пропонували в тилу служити... Ні, я не буду працювати в тилу".
Коли постало питання протезування, на вибір було кілька варіантів. Андрій обрав пропозицію одного з благодійних фондів, який окрім власне протезування проводив реабілітацію бійців у США.
Про свій вибір і враження від поїздки до США розповідає Андрій:
"Я з Кривого Рогу, хочу трошечки світ побачити. Я хочу побачити, як в фільмах часто: Рокфеллер-центр, або там Емпайр-стейт-білдінг, щось таке. Класно зустріли, і там всі були хлопці, які теж на протезах. Благодійний фонд, там багато спонсорів, зробили такий гарний будинок для хлопців, які ще тільки мають протезуватися і вже протезувалися. Є навіть такий електростілець, який по сходам спускається і підіймається - дуже зручно. Крім того - маленький спортзал, бігова доріжка, штанга, кімнати, велика кухня... Було дуже класно. Познайомилися, потім нас возили до протезиста - вони там дивилися, як ноги - і ходили ми на реабілітацію, спеціальний там госпіталь.
Люди там спілкувалися англійською, я там якоюсь ламаною мовою спілкувався: один одного взагалі не розуміли, потім якось по пальцях все зрозуміло було. Я вдячний. Вони мене перезарядили дуже добре з ногою. Я відчув, що можна жити, можна ще чимось займатися. Не буду я у інвалідному візку сидіти, я буду кудись ходити. У мене вже прям думки - хочу в гори піднятися, хочу навчитися і на ковзанах кататися, і взагалі просто кудись пішки довго ходити.
Нас запросили в Центральний парк. Неможливо обійти його. Але ми проходимо, я ж іще на милицях: ой, це показували в тому фільму, а це показували в іншому - блін, як класно! І всі люди такі кінематографічні. Я це знімаю, фотографую, це все треба показувати людям. Тут прийшла якась Олена і вона починає пропонувати якісь "двіжухи". Типу, можемо зустрітися - будемо ліпити вареники. Я кажу: я не вмію їх ліпити. Я їх можу їсти, але ліпити я їх не збираюся. Але якимось чином я сказав: окей, але я не зрозумів, що це субота і сьома ранку. У нас з понеділка по п'ятницю - реабілітація, це те, чим ми займаємося. Тож в суботу, справді – ну, дійсно хотілося трошки поспати. Ні, ми їдемо, їдемо кудись в ресторан, ліпити вареники. Ми спускаємось – там взагалі якийсь український ресторан. Нью-Йорк забувається, бо український ресторан "Стріча". Багато хто нас зустрічає, там ще бабусі з тих років, з тих хвиль переїзду, вони там живуть в тому Нью-Йорку по 40 років. І вони такі: хлопці, слава Україні! Вже місце нам там зайняли. Ми сідаємо там, хтось фотографує. Я ще сонний і не розумію, що відбувається".
За столом навпроти Андрія сиділа дівчина Ольга. Вона була родом з Польщі, але мала українське походження. На той момент українською дівчина могла сказати лише "Привіт!". Але цього виявилося достатньо, щоб порозумітися. Ольга у Нью-Йорку уже мала гарну роботу. Працювала архітектором. Але коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну у 2022-му році, її життя змінилося. Ольга щиро не розуміла, як можна продовжувати займатися звичними справами, коли іде жахлива війна. Тож усіма силами намагалася допомогти. Її мама родом з Полтавщини. І в дитинстві дівчина регулярно приїжджала до своїх бабусі та дідуся.
Про себе і свій шлях до США розповідає Ольга:
"Я з Польщі, з села - мої батьки там живуть. Батько - вчитель фізкультури, працює також з дітьми, займається реабілітацією. Моя мама зараз займається йогою, працює інструктором йоги, а раніше мала невеликий бізнес. Мій батько - поляк, а мама - українка, вона народилася в Полтаві, в 1991-му році вона переїхала до Польщі і вже більше 33 років живе в Польщі. Ми щороку їздили до України - відвідати бабусю, дідуся. З дитинства завжди пам'ятала: кожні літні канікули ми їздили на місяць до Полтави, до Харкова, до Києва. Мови не розуміла, вдома спілкувалася польською мовою. Коли я була в Україні, звісно, як дитина, щось розуміла. Хоча то не була українська мова, це був суржик. Розуміла, але сама не спілкувалася.
Я вирішила, що хочу поступати в університет. Щоб потрапити до університету архітектурного, треба спершу пройти вступний екзамен з креслення. Тому мені ще два роки до університету треба було ходити на спеціальні курси підготовки - на курси архітектури. Чи я знала, що там дійсно хочу навчатися? Я не знала. Мені цікава і теорія, і культура, і історія. Але в мене є цікавість і до фізики, і до математики.. Але я на той час не знала: що це таке - архітектура. У мене не було в сімʼї архітекторів. Просто я подумала, що це може бути цікаво.
Я вступила до університету політехніки Краковського. У мене була перерва під час навчання. Мені було дуже важко, бо під час навчання в університеті я ще й працювала паралельно. І я взяла один рік перерви, щоб вирішити: чи взагалі хочу я бути архітектором?.. Тому що це для мене було великим викликом і мені було важко. І я вирішила - так. Я поїхала за кордон, до Британії. І я там жила рік, на острові Джерсі, працювала офіціанткою. Я збирала гроші, бо тоді я вже зрозуміла, що я хочу повернутися до архітектури, але я хочу поїхати по програмі обміну студентів до США. І так сталося. Коли я повернулася, зустріла тоді професора, який координував цю програму обміну. Сім людей того року могли поїхати по обміну: він найкращих відмінних студентів брав. Я не була найкращою. І він так дивиться, і питає: а що ти...брала академічну відпустку. Ти не серйозно ставишся до архітектури. Навіщо ти хочеш їхати до США? А я йому правду сказала: я просто не знала, чи я хочу бути архітектором. То мені треба було вирішити, чи це мені потрібно, чи я цього хочу. І він дуже оцінив мою щирість, йому сподобалося - і він обрав мене також".
Ользі дуже сподобалося навчання в США. Воно проходило креативно, враховувало практичні моменти, а теорія вивчалася без зайвого зубріння. Там майбутня архітекторка познайомилася з багатьма людьми, яких досі вважає своїми друзями.
Ольга зрозуміла, що хотіла б ще й попрацювати у США:
"Я вирішила, що мені можна ще залишитися в США і постажуватися в архітектурному офісі. Я склала моє резюме до компанії в Нью-Йорку, в якій хотіла працювати. Мене запросили на інтерв'ю. Університет був в Тенесі, це південний Штат, а я поїхала до Нью-Йорку, щоб там пройти інтерв'ю. Вони мене запросили до свого офісу - і ще на чотири місяці я довше стажувалася в цій компанії. Це був 2018-тий рік, я вирішила, що я хотіла б повернутися до Кракова, закінчити університет, а потім знов повернутися до Нью-Йорку, тому що там мені дуже подобається і там я хочу працювати, там хочу будувати майбутнє. Була також в Сеулі, Південній Кореї - там також по програмі обміну, вже на магістратурі. Туди поїхала, щоб побачити іншу перспективу, чи можна це робити по-іншому. І вже повернулася, закінчила магістратуру, але саме почався ковід - і я не змогла поїхати до США, тому що кордони були зачинені в цей час. Я перечекала, рік попрацювала в Польщі архітектором, інженером. Перший досвід - це була будівельна компанія. Я там працювала рік, але вирішила, що мені якось треба поїхати. Я знайшла спосіб і виїхала до Нью-Йорка в 2021-му. І почала шукати роботу вже на місці. Ходила до офісів з роздрукованим портфоліо, з роздрукованим резюме, відправила більше 100 резюме. І після трьох місяців пошуків мене запросили на інтерв'ю до однієї компанії, і я там влаштувалася на роботу. І коли вже отримала посаду, тоді я з цим місцем праці могла робити документи на візу. Тобто, вони пов'язані з твоїм місцем праці. Тому мені ще треба було повернутися до Польщі, сходити в консульство, щоб відкрити наступну візу".
24 лютого 2022-го року Ольга прийшла до свого робочого офісу у Брукліні. Вона тоді займалася реконструкцією одного з нью-йоркських житлових будинків. Дівчина була дуже засмучена через новини про російське вторгнення, плакала всю дорогу на роботу. Але також вона була сповнена рішучості до дій, які б могли допомогти Україні. Ольга сподівалася, що роботодавці зрозуміють її і якщо не допоможуть, то хоча б відпустять на мітинг. Але керівники тієї фірми, на жаль, не перейнялися настроєм дівчини:
"Пояснила, що я не можу, що я етнічна українка і не можу навіть працювати сьогодні. Але розуміння того, що в Україні зараз відбувається вторгнення, взагалі не мало значення для цих людей. Тому так, я звільнилася з цієї компанії. Я ще тиждень працювала, а з 25-го я вже була на першому мітингу. У мене не було підтримки в цьому офісі: "Ну, до чого цей мітинг?" Було нульове розуміння.
Я намагалась якось підтримувати Україну, ходила на мітинги, а паралельно займалася пошуком роботи. Я так довго хотіла працювати в Нью-Йорку, і це моя ціль, я хочу продовжити. Але я почала замислюватися, що можливо, мене тут не так розуміють і це взагалі не те, що мені потрібне. Я знайшла роботу дуже гарну пізніше. Але я знала, що це тільки тимчасово, і мені треба буде знайти якусь можливість працювати в Україні - щоб допомогти, щоб бути архітектором, щоб своєю професією допомогти. Це моя відповідальність і це було б корисніше.
Звісно, я почувала себе корисною, коли я ходила на мітинги - я була однією з організаторів. Ми збирали групи, ми кожен тиждень робили іншу тему мітингів. Це було все зв'язане з подіями в Україні. Щойно ми все дізнавалися з новин, то так і робили ці мітинги, щоб всі дізналися про Україну. Але скоро я почала розуміти, що цього недостатньо. Я побачила, що з часом люди все менш звертали на нас увагу. І я замислилася: а можливо, не через мітинги, а мені треба знайти якийсь інший спосіб, щоб допомогти? Так дійшла думки: можливо, мою професію треба використати, щоб об'єднати то, чим займаєшся кожен день, з підтримкою. Бо інакше можна дуже швидко вигоріти: тут постійно організуєш мітинги, тут ще працюєш в офісі.
Я сказала моїй знайомий за день до зустрічі з Андрієм - перша людина, якій я сказала, що я хотіла б виїхати до України, що я вже працюю з благодійним фондом віддалено, і я хочу до них долучитися. Моє найбільше хвилювання, що у мене немає друзів, що у мене немає людини, з якою я можу тут почати, що в мене немає української мови. Галина тоді сказала, що все буде добре, я напевно когось зустріну. Це було п'ятниця, вечір. В суботу рано я вже зустріла Андрія".
"Він мені зробив уже останній вареник"
Ольга тоді подумала, що Андрій, який сидить на майстер-класі навпроти неї, доволі симпатичний хлопець. А ще – він справжній герой, який горою стоїть за свою країну. До речі, у США Андрій отримав офіційне запрошення до Капітолію на промову чинного на той час президента Джо Байдена "Про стан держави". Там ветеран зустрівся з політиками і обговорив важливість військової допомоги для України. То була велика подія не лише для Андрія, а й для усієї української спільноти. Ольга відчувала велику повагу до захисника і щиро хотіла, щоб Андрій отримав хоча б мінімальне задоволення від виготовлення вареників.
Продовжує Ольга:
"Був один момент, він мені зробив уже останній вареник. Я з кимось спілкувалася, але він підсунув руку і мені його подарував. І я тоді так щиро посміхнулася, як дуже давно не посміхалася. І це було для мене дуже приємно. Я просто відчула, що це людина, яка зробила мене щасливою в цей момент. Навзаєм подарила Андрію сердечко. Він поцілував мене в щоку. Я вийшла на вулицю, було холодно, і цей вітер так дув. А я відчувала той поцілунок на щоці. І я просто подумала, що треба ще зустрітися, що я повернуся на наступний тиждень і сподіваюся, що Андрій теж прийде. І він прийшов.
Я вже знала, що хочу з Андрієм зустрічатися. Відчувала, що ми не просто так зустрілися. Була впевненість, що це і є доля. Щоб ми могли якось зрозуміти один одного, треба було просто бути собою постійно. Ми пішли до парку, я так відкрилася - ми танцювали, ми співали пісні. Я відчувала це почуття, що Андрій — це мій друг. Це просто друг. Ми ходили, ми разом пізнавали Нью-Йорк. Я з ним могла спілкуватися через перекладача, але мала змогу донести свою думку. І ми так вирішили, що ми друзі назавжди.
Пізніше я вирішила, що треба сказати, що є почуття, що я закохана, що я хочу бути з тобою все життя. Це було дуже комфортно. Ми були в Андрія, там, де вони протезувалися, де жили хлопці. Я просто кажу, що я кохаю, кохаю тебе. І він відповів: навзаєм. Все дуже просто".
Андрієві Ольга теж дуже подобалась. І коли дівчина запросила його на побачення - неабияк зрадів. Тоді Андрій ще пересувався на милицях, але від надлишку емоцій не відчував втоми.
Пригадує ті події Андрій:
"І ми тоді гуляли по Нью-Йорку: фотографувалися, їли піцу нью-йоркську, пили пиво, каталися на цьому сабвеї - дуже класне сучасне метро. А є паром - з одного острова до іншого дістатися. І я ще побачив статую Свободи. Це все в один день, як ми гуляли - ви уявляєте? Я так прям ожив. І ми змогли спілкуватися через перекладач. І вона мені потім сказала, що вона полька, каже: у нас мови дуже схожі. Але ні, не схожі. Так і спілкувалися, спілкувалися… Потім вона мене запросила додому, на сирну дошку. Одразу зрозумів: це своя людина, не хочу нікого іншого шукати. І найболючіше — було розуміння того, що я закохався, але я не можу бути з нею, тому що вона живе в Нью-Йорку, а я живу в Україні. Протезування в мене закінчиться - я повертаюся в Україну. Все. Ми побачилися і історія закінчилася.
Я, коротше, зробив Олі пропозицію. У мене є трошки, що я назбирав з війни – те, що я там служив, воював - і все. Роботи в мене немає, я інвалід. Спочатку думав, що я, напевно, поїду в Нью-Йорк якось жити, працювати. Я вмію ремонтувати автомобілі. Може, мене там хтось візьме. Я Олі роблю пропозицію, і Оля погоджується вийти заміж за мене".
Ольга раніше жила і в Британії, і в Південній Кореї, і в США, і в Польщі, звичайно, бо там народилася. Але для свого майбутнього обрала Україну. Захотіла взяти участь у відбудові понівеченої країни. Зрозуміла, що тут найбільш потрібна. Крім того, як зазначає дівчина, дім там, де твоя кохана людина. Ольга сказала про своє бажання поїхати в Україну Андрію. Він був щасливий. Адже побувавши за кордоном, зрозумів, що кругом є щось хороше, і щось не дуже. Але найкомфортніше йому все одно – вдома. Тож після того, як Андрію виготовили сучасний протез і він впевнено став на ноги, молода пара вирушила в Україну. Перед тим вони навідали рідних Ольги у Польщі.
Продовжує розповідь Ольга:
"Мені батьки і друзі - всі казали, щоб не їхали. Що немає сенсу, що відновлення ще не почалося, що війна йде і відбудова буде після закінчення війни. А я кажу: мені треба зараз підготуватися, досвід отримати, вивчити нормативи і законодавство України, щоб я могла пізніше працювати самостійно, щоб я могла цим займатися. Я кажу, що моє серце відчуває, що мені треба тут бути. Вони, можливо, не погодилися зі мною, але вони прийняли моє рішення і підтримують дуже. Переживають. Перше, що відбувається завжди після обстрілу - мама до мене пише: як ви?.. Сестра до мене телефонує, ну і знову - як ви? - я кажу: у нас все добре.
Мені дуже сподобалося місто Київ. Воно різнорідне, різноманітне: є тут і стара архітектура, і нові об'єкти, і інвестиції нові - вони є. Будується житло, є відновлення - шкіл, лікарень. Подобається, що ніхто не чекає, коли закінчиться війна. Зараз у нас життя є - і зараз також можна займатися реконструкціями, відновленням, будівництвом, насправді всім. Життя іде далі. Театри є відкриті. Ми ходили на "Чикаго". Концерти відбуваються - ми пішли на Олега Скрипку, це був найперший концерт. Ну, події різноманітні. Це мене вразило, що життя є, що люди не падають духом. Так - важко, дорого, такі ціни, як в Польщі, але люди працюють і мене це надихає.
Ще до війни я була і в Львові, і в Одесі. Я була в Криму раз, теж з батьками. В Харкові багато разів була. Зараз я була в Вінниці, це у відрядженні. В Житомирі в нас був проєкт. В Кривому Розі, звісно, були. І в Дніпрі були.
Люди дуже здивовані, чому я взагалі приїхала, коли люди виїжджають з цієї країни. Можливо, не всі це розуміють, але мені й не треба, я це роблю для себе, це за власним бажанням. Моє серце цього бажає. У мене є вже найбільша підтримка - Андрій".
"Я вчилася, Андрій робив мені диктанти. Писала"
Андрій став для Ольги не просто коханим, а й другом, співрозмовником, інколи психологом і навіть вчителем. Щоб вивчити українську, дівчина старанно писала диктанти під його керівництвом. Читала вголос книги. Цим, до речі, познайомила Андрія з сучасною українською літературою.
Про взаємну користь від навчання говорять обоє:
Ольга: "Я вчилася, Андрій робив мені диктанти. Писала".
Андрій: "Вона для мене читала книжки. Я взагалі не люблю читати книжки. Для мене це була безкорисна витрата часу тоді. Були якісь книжки цікаві, а бувало так, що я дві сторінки прогорнув - нічого не зрозумів: я її більше читати не буду. Але Оля для мене читала книжки, оскільки вона вивчала українську мову. Бували дуже класні книги, були дуже прості. "Спитайте Мієчку" - настільки класна книжка, саме - проста. Але так цікаво. І Оля прочитала мені всю книжку. Я їй трошки допомагав, як треба читати, а потім кажу: так, перепочинь, бо ти зараз ти намагаєшся сплітати якісь слова незрозумілі".
Ольга: "Я була дуже неспокійна раніше, постійно в стресі, і якісь маленькі речі – тригери - могли мене дуже нервувати. Але от зустріла Андрія і дивлюся на шлях, який він пройшов. І він такий спокійний, стриманий. І думаю, що цей спокій я перейняла від нього".
Андрій: "Ми вчили англійську мову, але я її погано вчу. У мене, напевно, не вистачає ентузіазму її так вивчати. Але якось так".
Ольга: "Посміхатися вчила більше. Він дуже серйозно виглядає. Коли вперше зустрічаєш Андрія - то він серйозний, а зараз більше вже посміхається".
Вже в Україні Андрій та Ольга вирішили офіційно одружитися. Розглядали різні варіанти весілля. Зупинилися на простій, але зворушливій церемонії.
Розповідає Андрій:
"Ми знайшли на Контрактовій площі ЗАГС - вже непогано, і там було написано: черг немає. Потім ми шукали собі обручки, ми довго шукали їх, тому що всі вони були гарні, але нам не підходили. Нікого ми не запрошували. Бо в Україні я хотів би дуже запросити своїх побратимів, які зараз на війні, і вони точно не могли б приїхати. Так само Олину всю родину - вони ж теж не можуть сюди приїхати. Тому весілля у нас - ми просто розписалися. За свідків у нас були: та, яка проводила церемонію, і оператор, який зняв таке відео, що його можна дивитися і плакати - настільки "калічно" зафільмував це все. Але воно найприємніше відео! Бо воно настільки живе. Але так це смішно.
Ми одягнули вишиванки свої. У нас парні вишиванки, які нам подарувала Наташа, вишивальниця біля Андріїської церкви. Ми були в кросівках - і я, і Оля. І купили букет, дорогою до Контрактової: о, отакий візьму. Дуже просто. Їли в якомусь ресторані французькому. Все спокійно так".
Пара зізнається, що потрібен був час, щоб звикнути жити разом. Адже ні Андрій, ні Ольга не мешкали ні з ким так довго. Тому треба було вивчити побутові звички один одного і прийняти їх.
Андрій ділиться своїми думками і першим досвідом спільного проживання:
"Я, наприклад, не жив разом ні з ким аж так довго. І бувало так, що коли постійно бачиш - мені людина починала набридати. А Оля - вона мені не набридає.
Нам радили: беріть однокімнатну квартиру. Кажу: ні, якщо однокімнатну візьмемо, то я буду постійно Олю бачити - це буде дуже погано. Треба двокімнатну, щоб, якщо вона там в офісі в себе сидить, працює - то я буду в іншій кімнаті. Або потім мінятися. Отак має бути. Має бути якась відстань, простір, щоб можна було подихати і була можливість видихнути.
Такої людини більше немає ніде у світі. Так, як вона мене підтримує, як вона старається кожен день. Вам важко уявити, наскільки складно їй зараз, але вона все одно посміхається. Вона надзвичайна людина. Я таких не зустрічав взагалі. Ніколи. Зрозуміло, що вона мене кохає, вона мені допомагає, вона зробить все для мене. І я для неї зроблю все.
Тримаємося один за одного. Завжди залишаємося вірними один одному, чесними один перед одним. Поважаємо один одного. Так, ми - чоловік і дружина, але перш за все ми - друзі. Ми можемо поділитися один з одним, поспілкуватися про щось, наприклад, що болить на душі. Не ховати щось десь далеко, а потім розповідати це якимось друзям. Ми обговорюємо це між собою. Навіть якщо якась тема нам, можливо, не подобається, ми все одно можемо її обговорити".
Кавʼярня у Києві "УявИ" або "УЯви". Як каже Андрій, що кому ближче
Коли Ольга та Андрій лише збиралися в Україну, звичайно, продумували, чим будуть тут займатися. Якщо Ольга уже співпрацювала з організаціями, які допомагали відновлювати пошкоджені обʼєкти в Україні, і планувала продовжити цю роботу тут, то Андрій навіть не уявляв, чим себе зайняти. Якось йому прийшла думка створити кавʼярню. Але крім того, що Андрій був абсолютно не в темі, як все організувати, ще й коштів на відкриття не вистачало. Але ветеран проштудіював чимало джерел, вивчив необхідні матеріали, створив бізнес-план, подав заявку, отримав державний ґрант і таки відкрив кавʼярню у Києві. Назвав її "УявИ". Або "УЯви". Як каже Андрій, що кому ближче.
Андрій розповідає про свій шлях до власного маленького бізнесу:
"Звідкись у мене народилася ідея: хочу зробити кавʼярню. Я не знаю що це таке, я почав розбиратися. Хто такий бариста, хто такий кухар, де знайти локацію, яка буває кава, де закуповувати каву, на чому її готувати, що таке кавомашина, що таке бари, куди його треба ставити…Все з самого початку. Кожне питання я собі виписував на листочок. Треба це розібратися, як це рахується, що таке ФОП. Податки, куди ці податки йдуть. Потрібен мені бухгалтер чи не потрібен мені бухгалтер? Ну, звісно, мені потрібен бухгалтер. Всі питання— це на стільки скучні, настільки типові ці проблеми, які треба з цим всім розібратися. І я займався і в кінці лютого минулого року ми взяли в оренду це приміщення. І сьомого липня...Цього року ми відкрилися. Це наша кав'ярня "Уяви", в якому, я б не сказав би, що час зупинився, але можна сказати, важливо знайти місце, де гарно готують, і що каву, що їжу, можна відпочити, можна розслабитися. Почитати книжечку, можна поспілкуватися з гарними людьми, тому що у нас і самі клієнти, наші гості теж дуже цікаві. І всі, можна сказати, один одного знають*. Ми шукали локацію, де можна, ми хотіли робити, типу, міні пекарню. Потім зрозуміли, що нам треба кав'ярня, так вона набагато краще, бо кав'ярня потрібна всім".
Кавʼярня коханого стала однією з першою робіт Ольги в Україні. Дівчина займалася архітектурним проєктуванням закладу, його облаштуванням. Особливо важливо для Чевозьорових було розумно обіграти простір, створивши при цьому безбарʼєрне середовище. Дати можливість людям з обмеженими фізичними можливостями вільно себе почувати – це те, чим займається Ольга у більшості своїх проєктів. Наприклад, серед її виконаних робіт – реконструкція школи в Житомирі. Там також одним із завдань було облаштувати простір для маломобільних людей.
Ольга висвітлює деякі нюанси роботи над проєктом кав’ярні:
"Мені дуже сподобалася ідея Андрія відкрити кавʼярню. Я підтримувала його від початку. Оскільки мала досвід праці офіціанткою в кав'ярні і в ресторані, то я розумію яка відповідальність велика - і кухню тримати, і бар, і працівників теж. Зробила проєкт архітектурний. Це насправді мій перший проєкт в Україні, ця кав'ярня. Ще було важливо нам зробити санвузол для маломобільних груп. Ми зробили маленький пандус на вході для інвалідного візка. Треба було ще підняти рівень, наприклад, до дверей, щоб не було порогу".
Андрій каже, що раніше любив готувати вдома. Нині ж він цим займається у своєму закладі. Хоч у кавʼярні є шеф-кухар, Андрій також власноруч і місить, і пече, і смажить. Щоправда після тривалого стояння болить нога ,але відпочивати, як каже Андрій, ніколи.
Пошуки й маленькі перемоги Андрія:
"У мене є кухар, шеф-кухар Сашко. Він склав це меню для кав’ярні. Бо у мене був список - тільки 6 бейглів і одна "шуба". Та мені подобається шуба. Але наш шеф-кухар Сашко сказав, що люди ще не готові. Треба людям лососіка пропонувати, щось іще. Історію бейглів ми знаємо, та потім почали їх готувати, робити свої начинки. Він це все розробляв. А я роблю технологічну карту. Тобто, в мене руки ростуть з правильного місця, я готувати вмію".
У планах подружжя Чевозьорових – наступного року відкрити ще один заклад харчування. Це може бути або схожа кавʼярня, або зовсім інший заклад. Ще до кінця не продумали. Але точно хотіли б розвивати цю справу. Ольга мріє далі рости як архітектор. Бачить свій розвиток саме тут, хоче, щоб усі її рідні сюди приїхали і оцінили, на скільки чудова Україна нині, навіть зранена війною. Чевозьорови кажуть, що відчувають одночасно і велику відповідальність, і гордість жити в Україні, розвивати її. Пара зізнається, що вони по-справжньому тут щасливі.
