Фото: Pexels / Tara Winstead
Ми маємо позбавлятися від стигматизації людей, які живуть, які мислять, які сприймають цей світ трошки по-іншому, ніж нейротипові люди
Надія, доброго ранку, вітаємо вас!
Доброго ранку! Дякую за запрошення!
Дуже раді чути вас в нашому ефірі! Давайте почнемо з бази. Що це таке – нейрорізноманітність або нейровідмінність?
Ну, по-перше, хочу вам подякувати, що ви у своєму ефірі піднімаєте цю тему. Бо це, так скажімо, про наболіле. Бо насправді, як ви гарно сказали, нейровідмінність, чи нейрорізноманітність, чи нейродивергентність – це не є хвороба, це дійсно є інший спосіб людини взаємодіяти зі світом, через успадковані чи набуті особливості роботи мозку та нервової системи. Тобто, чому ми маємо про це говорити і піднімати цю тему? Тому що маємо позбавлятися від стигматизації людей, які живуть, які мислять, які сприймають цей світ трошки по-іншому, ніж нейротипові люди.
Тобто, якщо ви, наприклад, помічали за собою, що для вас робочий час з 9 до 6 – це неприйнятно, бо у вас активність з'являється, наприклад, у другій половині дня. І можете зробити за дві години більше, ніж з самого ранку. І раніше ви почували, що щось з вами не так. А це може бути просто відмінність вашого мозку. У нас ще залишається ця пострадянська модель, коли всі рівні і всі повинні робити одне й те ж. Але сама рівність визначається неправильно. Бо рівність – це не коли всі роблять однаково, а коли всі виходять з тих особливостей, які у них є, і зрештою, показують той результат, на який людина була найнята, запрошена і так далі.
В Сполучених Штатах Америки вже давно інтегрована в систему освіти така штука, що вони по-різному працюють з дітками із РДУГ чи дислексією, які по-іншому концентруються. В них навіть під час тестування інші вимоги – наприклад, більше часу на проходження тестів. І діти показують прекрасні результати, просто їм потрібна інша кількість часу, щоб це зробити. Яка ситуація зараз з цим в Україні?
Знаєте, я свідома того, що в приватних школах зараз є спеціалізовані класи і ментори для роботи з нейровідміними дітками. В державних школах також є спеціально навчені люди, скажімо так, для роботи з такими дітьми.
Я вважаю, що ми, як суспільство, маємо створювати комфортні умови для таких людей. Тобто про що я говорю? Не лише про систему освіти, не лише про інклюзію, а навіть про побутове життя. Я так собі думала: ми ж можемо створювати якісь, наприклад, дні тиші в торгівельних центрах? Знаєте, коли не миготить багато реклами, немає яскравого світла. Коли ти заходиш в ТРЦ і це не перенавантажує твої сенсори. Те саме в школах, в садочках ми можемо створювати спеціальні кімнати, де дітки зі РДУГ можуть стабілізуватися, умовно кажучи, і далі йти і жити життя.
Тобто, потрібно створювати різні середовища. Комусь хочеться активності, хтось гіперактивний, – а комусь, навпаки, хочеться тиші. Має бути створене середовище і для тої, і для іншої дитини, де вони, не заважаючи одне одному, відновлюють ресурсний стан, щоб опанувати, наприклад, освіту.
Фото: Pexels / Cottonbro Studio
Давайте поговоримо про те, де знаходиться межа між оцією відмінністю, яка, власне, не є хворобою, а просто особливістю середовища в потребах, – а де, все-таки, треба звернути увагу на те, що потрібне якесь лікування.
Ну, дивіться. Як-то кажуть, розлади самі по собі не ходять. І в нейровідмінних людей є дуже багато коморбідних станів. На першому місці це тривожні розлади, депресивні розлади, деякі порушення розвитку мовлення, труднощі з навчанням, психосоматичні хвороби, і ми маємо бути дуже уважними.
Ми можемо створювати якісь, наприклад, дні тиші в торгівельних центрах. Знаєте, коли не миготить багато реклами, немає яскравого світла. Коли ти заходиш в ТРЦ і це не перенавантажує твої сенсори
Є складність, коли людина не є свідомою свого стану в дорослому віці – тобто, може мати нейровідмінність, але не бути діагностованою. І коли вона народжує і має своїх дітей, їй дуже складно помітити, що щось з її дитиною може бути не так. Але ми маємо зважати на такі, скажімо, червоні прапорці у дітей. І якщо наша інтуїція підказує, що щось не так, то дійсно варто звертатися до спеціалістів. Нехай вони спростують або підтвердять ваші побоювання, але вже ви будете свідомі того, що коїться, і далі приймати рішення щодо подальших кроків.
Коли ми говоримо про нейровідмінність, то часто звужуємо до ядра найбільш центрових розладів – це РДУГ і РАС. Але до нейровідмінності відносять не лише РДУГ і РАС. Це, знову ж таки, труднощі з навчанням, розлади розвитку координації, тікові розлади, як синдром Турета, розлади комунікації. Але якщо ми повернемося до РДУГ і до РАС, то і у кожного цього розладу є свої особливості. І потрібно на все це зважати. Якщо у вас є підозри, найкраще проконсультуватись зі спеціалістом.
Дякуємо! Ми обмежені часом ефіру, але думаю, основне ми почули. Надія, вдячні за ваш час і розмову про нейрорізноманіття.
Ми говорили в контексті визначення і розуміння того, що таке нейрорізноманітність. Це концепція, яка розглядає відмінності у функціонуванні людського мозку і сприйняття інформації, поведінці як природну частину людського різноманіття, а не як хворобу чи патологію. Цей підхід стверджує, що не існує єдиного правильного способу мислення, а відмінності у когнітивній діяльності досить поширені – і це є нормально. Тож звертаємось до мам: зверніть увагу на те, чи виникають у дитини якісь труднощі. Якщо це перший період, перший клас – адаптація до нового колективу, надмірна емоційність, з якої діти не завжди вміють справлятися. Тому можуть проявляти якісь ознаки поведінки, які можуть розцінюватися як РДУГ або агресивність. І діти опановують матеріал по-різному, – і це теж не розлад, і не варто сварити дитину за те, що хтось з її однокласників зміг швидко розв’язати задачу, а він не зміг. Тому що у всіх свій час на опанування матеріалу. І ми як педагоги і дорослі люди, які вміють справлятися (дай Боже) зі своїми емоціями поруч з дітьми, можемо бути тією опорою, до якої вони можуть звернутися по допомогу, а не стати тими фігурами, які будуть приходити потім до них у страшних снах!
