Лариса Волошина. Фото: Суспільне Мовлення
Ми будемо говорити про протести, які тривають у Києві. Криза триває. Як би ви її охарактеризували? Це управлінська криза, політична, ситуація, коли "верхи не можуть, а низи не хочуть", чи навпаки?
У нас є дві кризи, одна усвідомлюється суспільством, інша – ні. Те, що зараз відбувається – протести, протистояння, боротьба Федорова за конкретну посаду, – це політична криза. Він не хоче інших посад, він хоче саме цю.
Були навіть відповідні заяви.
Так. Це політична криза. Але є й реальна криза – управлінська. Вона триває ще з 2019 року, однак саме про неї практично ніхто не говорить. Це криза в секторі національної безпеки й оборони. І, на жаль, я взагалі не бачу ані усвідомлення її існування, ані розуміння необхідності її вирішувати. Її просто, знаєте, ніби змітають під килим. Саме ця криза, як на мене, і збурює людей. На протестах я бачу дуже різних учасників. Дехто щиро вважає, що воюватимуть дрони, а їх самих не мобілізують. Ми бачимо ці картонки з написами про те, що досить забирати "хороших чоловіків". Тобто люди щиро вірять, що воюватимуть якісь міфічні дрони, якісь міфічні іноземці чи найманці, а ми лише дивитимемося або лайкатимемо тіктоки про те, як палає Москва. Насправді ж вони говорять про інше – про власний страх мобілізації, про страх усвідомити, що все ж таки доведеться йти воювати "хорошим чоловікам", бо ті, хто вже воює, виснажилися.
Ми бачили цілу низку дописів від військових – і чоловіків, і жінок. Зокрема, Ярина Чорногуз писала про свою родину: і вона, і її чоловік уже шостий чи восьмий рік служать в армії.
Тетяно, ви також є членкинею родини військовослужбовця, тож добре знаєте, що багато хто щиро каже: "А чого не відкупили?". Тобто люди поводяться так, ніби я не люблю свого чоловіка чи свого сина, а от хтось інший любить, тому й "відкупив". Так, виходить, що і я тоді "нехороша". Але ми говоримо про те, що ці люди виходять на протести.
Водночас там є й ветерани. Він пообіцяв технологізацію.
Так, технологізацію. Мовляв, воюватимуть не вони, а якісь міфічні дрони. Серед учасників є ветерани і члени сімей ветеранів. Саме вони говорять про інше: окопи порожні, потрібні люди, де демобілізація? Але Федоров і цього їм не обіцяв. Він казав: це питання Сирського, нехай він ним і займається. Так само є військовослужбовці, які кажуть: немає підвищення зарплати, усім підвищують, крім нас. Саме тому я й кажу, що це політична криза. Мені це дуже нагадує передвиборчу кампанію Володимира Зеленського, коли його підтримували абсолютно різні верстви населення, бо кожен проєктував на нього власні очікування.
Той самий флешбек, назвімо це так, 2019 рік, коли Володимир Зеленський – борець із системою – виглядав точнісінько так само. Таке саме враження в мене склалося і від Михайла Федорова, коли я дивилася його пресконференцію. Хоча треба сказати, що він проговорив багато речей, які раніше не проговорювалися. Оце відчуття можливості вийти й поговорити я, як журналістка, сприйняла. Інша річ, що я вже бачила те саме у Володимира Зеленського, коли ти просто наповнюєш людину своїми надіями.
Це вдало грало на щирість, насправді. Тому що коли він почав звітувати, що ми зробили за пів року, то підтягнув усе за сім років.
Частину зробив він, а частину робив не він, а Генеральний штаб, тому що саме він застосовує війська. Частину робили Сили безпілотних систем, які теж є частиною Збройних сил. Там дуже багато речей було зроблено раніше.
І виникає питання: до чого цей політичний плагіат? Якщо ти виходиш і кажеш: "Я – кандидат на посаду міністра оборони, давайте я вам розкажу, який я чудовий. Ось що я зробив на посаді міністра цифрової трансформації, ось що ми впровадили". Чудово. Ти приписуєш собі балістику, випробування балістики, хоча це програма, яка тривала кілька років. Але ти не говориш, що були й помилки. Це, на мою думку, була вдавана щирість.
Останні вибори в нашій країні були у 2019 році. Демократія – це звичка, це практика, це те, що має відбуватися постійно. Яким людям? Молодим. Молодим – це одна історія, старшим – інша. Їм теж потрібно голосувати. Але ми бачимо ще й велику кількість молодих людей, які тоді ще не мали 18 років. Зараз їм уже 23–24. Вони жодного разу не ходили на вибори. Це ненормально, але це умови війни, і ми це розуміємо. Для них один зі способів висловити свою позицію – це пряма демократія. Коли ти виходиш на площу й кажеш: "Мені, наприклад, це не подобається". До речі, мої знайомі писали про це у Facebook: "Ми не фанати Федорова і не фанати Сирського. Але ми не розуміємо, чому під час війни вже четвертий уряд змінюється без жодних пояснень. Чому президент постійно змінює уряд і не пояснює чому. Чому, наприклад, той самий пан Шмигаль не встиг до кінця ознайомитися з роботою Міністерства оборони, але його довелося перевести до Міністерства енергетики, бо тоді була криза". Тобто це один зі способів показати, що суспільству бракує зрозумілих пояснень. Є цей момент?
Є, безумовно. Я колись писала статтю, яка називалася "Улюблена травма". У психології є таке поняття – улюблена травма. Умовно кажучи, людина приходить до тебе й розповідає про реальну травматичну історію. Їй боляче. Ти бачиш, що вона абсолютно щира у своїх почуттях і в цьому застряганні. Але нічого не допомагає. Людина вже все усвідомила, усе розклала по поличках. Вона розуміє, що, чому і як. Але її стан не змінюється. Чому? Бо це улюблена травма. Під цією травмою ховається справжня. Тобто психіка постійно намагається пояснити твій стан саме улюбленою травмою. Чому? Бо справжня травма в психології – це не сама травматична подія. Це те, як я її пережила. Умовно, я маленька дитина і стикаюся з булінгом. Це травматична подія. Але якщо поруч є відповідальні дорослі, батьки, є супровід, то я проходжу через це. Навіть якщо мені доведеться змінити школу, я проживу цю травму екологічно. Мене підтримали, мені все пояснили. А якщо цього немає, я переходжу від травматичної події до психологічної травми, де я погана, де мене ніхто не любить. Ну, умовно кажучи, щось таке.
Коли я вже перебуваю в психологічній травмі, моя психіка має якось із цим упоратися. Що вона робить? Вона вибудовує мої власні стратегії, мої ціннісні уподобання. Тобто моя особистість формується навколо цієї травми. Вона стає ніби занозою. І психіка зчитує цю травму як частину мене й намагається її захистити. Тому що навколо неї сформувалися мої життєві сценарії, моделі поведінки, переконання. Навколо неї все й вибудувалося. Її потрібно витягти. І тоді моя особистість не розпадеться. Навпаки – вона почне рости й розвиватися. Так от, саме тому існує поняття улюбленої травми. І якщо говорити про нас, то нашою улюбленою травмою є Майдан – цей колективний досвід, коли ми виходимо на протест. Це і є наша улюблена травма.
Але це сила чи ні?
Справжня проблема – це хаотизація системи. Ми досі не побудували чіткої системи.
Інституцій.
Так, саме інституцій. Тому ми щоразу будуємо все через Майдан. У чому суть? Ми постійно стикаємося із ситуацією, коли нам не вистачає законодавчого поля й демократичних механізмів для органічного розвитку держави. Ми стикаємося із заскарузлістю системи. Але чому вона заскарузла? Тому що немає законодавства, яке вимагало б від неї розвитку. І тоді ми змушені виходити й штовхати її. Ми виходимо щоразу. І кожного разу, коли ми це ламаємо, що відбувається? Ми опиняємося поза межами правового й законодавчого поля. У нас є таке поняття, як революційна доцільність. От люди стояли і казали: "Президент має призначити Федорова". Їм відповідають: "За Конституцією президент має право цього не робити". Байдуже. Казали: "Треба звільнити Сирського". Їм пояснюють: "Це неможливо, тому що подання має зробити міністр оборони, а в нас є процедура". Байдуже. Розумієте, у нас є травма – відсутність законодавчого поля. Через це з нами постійно таке відбувається. Але, виходячи на Майдан, ми не вимагаємо саме цього. Ми хочемо змін, але абсолютно не вимагаємо від тих, на кого покладаємо сподівання, створити систему й законодавче поле. Ми вважаємо: вони хороші, вони патріотичні, вони креативні, вони кращі за попередніх.
І ми лише поглиблюємо цю травму. Тому Майдан стає нашою улюбленою травмою. Ми знову її проживаємо. Це боротьба. Ми щоразу до неї повертаємося. Але нам потрібно будувати систему. А будувати систему – це, насамперед, незручно для кожного з нас. Тому що це довго. Це нудно. Коли ти вільна людина, здається, що можеш дозволити собі все що завгодно. Так само й будь-яку думку в соцмережах. А потім виявляється, що є чітке законодавство, яке говорить: це – розпалювання ненависті, це – дифамація, це – інші порушення. І ти вже не можеш робити все без жодних обмежень. Так само і з системою. Коли ти хочеш свободи підприємництва, тобі кажуть: тут ліцензії, тут дозволи, тут довідки. Ти ж хотів вільної економіки, а виявилося, що всюди є правила. Але саме так і виглядає свобода. Це чіткі межі, в яких ти розумієш межі власної свободи й усвідомлюєш межі свободи іншої людини. Це не хаос. Ми ж постійно будуємо хаос. Ми хочемо змін, але водночас будуємо хаос. Тому це не зміни, а постійна руйнація.
Якщо повернутися до цієї ситуації, то вона, умовно кажучи, класична. Федоров – реформатор. Добре, відкриваємо Закон України "Про оборону України". У статті 8 чітко сказано, що Міністерство оборони здійснює державну політику щодо реалізації Стратегії національної безпеки та змін у Збройних силах. І тут важливо зафіксувати: Стратегія національної безпеки – це не лише про дрони. Це значно ширший документ. Відповідно, має існувати документ щодо цих змін, який Міністерство оборони реалізує. А цей документ має бути кимось погоджений і затверджений. Хто це? Є процедура. Це Рада національної безпеки і оборони та інші передбачені законом механізми. От Федоров каже: "Ми хотіли реформи, але нам не дали". Добре. Де документ? Є процедура. Можна було подати відповідні пропозиції. Наприклад, Залужний подавав президентові своє бачення змін в армії наприкінці 2023 року. Це був перехід від мобілізаційної системи до резервістської. Тоді він казав, що потрібно мобілізувати 500 тисяч людей, підготувати резерв і запустити резервістську систему – як в Ізраїлі, як у Фінляндії. Тому що там працює саме резервістська система.
Що робить Залужний? Разом із міністром оборони готує зміни до законодавства. Тому що саме Міністерство оборони, відповідно до статті 10, має право законодавчої ініціативи. Генеральний штаб такого права не має. Головнокомандувач – теж. Тобто якщо Сирський чи будь-хто хотів провести реформу, він мав йти або через Міністерство оборони, або через рішення РНБО. І тоді Залужний разом із Резніковим підготували зміни до законодавства. Ми всі це пам'ятаємо. Вони передбачали, зокрема, граничний термін служби та кримінальну відповідальність за ухилення. Вони прийшли до Верховної Ради й доповідали. Вони намагалися переконати депутатів. Тобто ми бачимо, що Залужний хотів змін. Був закон. Були спроби діяти в законодавчому полі. Вони були помітні. Їх просто не підтримали. Натомість нам кажуть: "Я впроваджував реформи". Добре. Де конкретні кроки? Недостатньо сказати, що ти хотів реформ. Що саме ти зробив?
Але тут же першочергово потрібна була підтримка президента?
Ні. Першочергово потрібно було подати пропозиції президентові. Отримати підтримку або не отримати її. Залужний підтримки не отримав. Але він подав. Фраза "я хотів реформ" означає не те, що я сидів, хотів реформ і сварився із Сирським. Вона означає, що я підготував документи, подав їх до відповідних органів, і вони були або підтримані, або ні.
КОНТЕКСТ
Як поінформував сьогодні, 22 липня президент України Володимир Зеленський, "Разом із Михайлом Драпатим та Євгенієм Хмарою визначили, що новим начальником Генерального штабу Збройних Сил України стане генерал-майор Ігор Скибюк – дуже досвідчений військовий, із яким новий Головнокомандувач пліч-о-пліч захищав Україну. Важливо, щоб усі складові нашої армії і надалі функціонували абсолютно злагоджено. Так само разом визначили, як в подальшому Олександр Сирський та Андрій Гнатов служитимуть захисту нашої держави".
Михайло Драпатий офіційно приступив сьогодні, 22 липня до виконання обов’язків Головнокомандувача ЗСУ. Про це генерал повідомив у соцмережах. І теж зазначив, що новим начальником Генерального штабу ЗСУ буде генерал-майор Ігор Скибюк, колишній командувач ДШВ.
"Ми познайомилися з Ігорем Скибюком у 2022 році на Півдні України, коли з одного командного пункту керували операцією зі звільнення Херсонщини. Відтоді знаю його як командира, якому можна довіряти в складних обставинах і покладатися на його рішення, досвід та внутрішні принципи", – розповів Михайло Драпатий. І додав: "Попереду складна робота, тому працюємо без гучних обіцянок, з відповідальністью за свої рішення та повагою до людей, які тримають фронт і допомагають Україні вистояти.
Президент України поставив перед нами чіткі завдання – продовжити й посилити наступальні дії в усіх доменах, планувати нові операції в тилу противника, розвивати військо та технології в ньому, нарощувати спроможності Збройних Сил України".
