Про святкування Дня захисника України
Ігор Безкаравайний: З кожним роком жінок-військовослужбовців стає все більше. Тому варто не тільки формально перейменувати це свято на День захисників України, а й переосмислити. Потрібно на державному рівні фіксувати, що не всі чоловіки ─ захисники і не всі захисники ─ чоловіки. І треба розуміти, що це не про 23 лютого, шкарпетки і пінку для гоління.
Андрій Римарук: Це дійсно так. Мій старший син пішов до школи, і у батьківському чаті була дискусія вітати маленьких хлопчиків чи не вітати. Одна частина батьків ─ за, інша ─ проти. І ось цей дисонанс і розрізнення думок все ж в країні зберігається. У нашому випадку дискусія закінчилася нічим і ніхто нікого не вітав. І я вважаю, це правильно. Є позиція, що хлопців треба готувати до того, щоб вони потім йшли на контракт в армію. Але це не робиться у першому класі, а більше у середніх класах, коли в Україні нарешті запрацює повноцінне національно-патріотичне виховання.
Ігор Безкаравайний: Стосовно того, що не треба вітати хлопчиків за замовчуванням, я теж згоден. Тому що одним привітанням раз на рік відношення не сформується. Має бути системна робота.
Про довіру до ветеранів у суспільстві
Ігор Безкаравайний: Довіряти і робити ─ це про різне. Якщо умовна жіночка в умовному соцзахисті довіряє ветеранам, але ветеран їй псує життя тим, що приходить і вимагає якісь державні гарантії, то вона так до нього і ставиться. Він прийшов і заважає відсиджувати їй робочий день. І для ветерана ─ це удар по його гідності: вона його поважає, але в тих межах поки він не входить у її зону комфорту.
Так стається, тому що, на жаль, державна політика стосовно захисту інтересів ветеранів на стадії формування. Чому так відбувається на сьомий рік війни? Я не знаю. Зараз ми прикладаємо максимум зусиль, що можемо робити ─ робимо, аби ця робота стала системною. Якщо ми беремо конкретне міністерство у справах ветеранів, його рік тому об’єднали з іншим міністерством, потім роз’єднали. Це все б’є по інституційності і системності роботи. Чому досі не сформована політика? Не знаю. Працюємо. Я чотири місяці на посаді, у нас є стратегічні напрацювання, ми на стадії формування.
У мене відношення до ветеранів завжди буде холодне, бо я сам ветеран. Я розумію, чому вони приходять і що вони хочуть. Прохолодне ставлення суспільства і держави до ветеранів підштовхнуло мене піти на цю посаду і змінювати це.
Андрій Римарук: Згідно з соціологією,у нас є 65% людей, які довіряють армії, і 66% українців, які довіряють ветеранам 65%, які довіряють Збройним силам України ─ це та кількість населення, яка хоче почувати себе у безпеці. Чому довіра до ветеранів на відсоток вища? Тому що є ЗСУ і майже півмільйона учасників бойових дій, в яких є бойовий досвід і які по сигналу візьмуть зброю в руки і будуть захищати її. Але серед цих людей, є ті, хто ще живе в Радянському Союзі, але вони довіряють армії і ветеранам, тому що це їхній захист. І є досить великий прошарок проросійських громадян України, які мріють, щоб ми повернулись до дружніх відносин з країною-агресором. Тому таке математичне розрізнення і дисонанс все-таки заставляє нас думати над такими речами, чому трапляються такі речі, наприклад, коли ветерани себе підпалюють, б’ються. Відсутній комплексний підхід роботи з ветеранами і їхньою реабілітацією.
На фото: Андрій Римарук, facebook.com/andrei.rumaryk
Про державну підтримку для ветеранів
Ігор Безкаравайний: Можна і треба робити більше. Пільги ─ це спроба відкупитися від того, що захисники України, ветерани і ветеранки колись робили для того, щоб відстояти суверенітет. Пільги ─ це не про піклування. Про піклування ─ це системні програми, коли ми розуміємо, який ветеран, які у нього проблеми, де він живе, що треба зробити для того, щоб йому було комфортно в тому місці, і що треба робити для того, щоб він почував себе гідно. Треба зробити такий сервіс, щоб він нікому нічого не мав доводити.
Мені здається, простіше зробити так, щоб ветерани комфортно себе почували у соціумі, а соціум сприймав ветеранів без цього конфлікту. Буде дуже складно змусити соціум говорити, що ветеранам 100% поваги і всі забаганки, які вони хочуть. Бо у соціумі різних думок стосовно ветеранів набагато більше. Якщо ми не можемо змінити швидко це відношення, давайте спробуємо зробити так, щоб ветеран не доказував у маршрутці, що він по УБД, а щоб він пішов пікнув якимось мобільним додатком і показав водію, що у нього оплачений проїзд за рахунок держави і поїхав.
Не треба стимулювати людей йти на заробітки в армію. Не треба рекламувати: "Що з тобою буде після того, як ти повернешся з армії". Якщо ти прийняв рішення йти, то треба поінформувати: ось чому ти можеш піти, такий соціальний пакет у тебе буде, якщо раптом з тобою щось трапиться тощо. Звичайно, потенційному ветеранові краще знати, що його чекає у ветеранській долі. Це одна з опцій. Але вона не може бути головною, як це сталося у 2016 році, коли різко підняли зарплати, і в Збройні сили поїхали ті, хто не поїхав у Польщу.
Ми рухаємося до мобільного застосунку, в якому буде інформація про конкретного ветерана, до якого підв’язані конкретні можливості, які йому прогарантувала держава. Бо насправді всі ветерани дуже різні: хтось з інвалідністю, хтось за вислугою років, хтось ветеран по мобілізації тощо. І різним категоріям є різні державні гарантії.
Це буде застосунок, в якому є твоє посвідчення ветерана і все, що тобі можна отримати, що ти отримав і не отримав, а також що треба зробити для того, щоб ти це отримав. Буде єдине вікно, де це можна все дізнатися. Застосунок ─ це верхівка еволюції. Це може бути і веб-версія, і людина, яка може телефоном проконсультувати. Тобто це можна буде вирішити сучасними технологіями. Іншого шляху ми не маємо, тому що не має сенсу друкувати брошури, які втрачатимуть свою актуальність, як тільки вийдуть з друку.
На фото: Ігор Безкаравайний, pep.org.ua
Які програми для ветеранів варто запровадити
Ігор Безкаравайний: Наприклад, є умовний ветеран, який вирішив йти зі ЗСУ. Причини можуть бути різні. З ним контактує людина чи додаток, який пояснює, що його чекає у цивільному житті. Це може стати причиною, чому людина може передумати. Якщо людина, наприклад, після поранення, то у неї є палітра різних можливостей. Далі ми виходимо в систему фізичного і ментального відновлення. І у нас з’являється сенс життя. Ось тут має бути чи бізнес, чи зміна професії, чи пошук себе в якомусь іншому амплуа. Тобто після того, як ветеран має сенс, чому йому треба щось робити і кудись рухатися, ми маємо запропонувати йому якийсь вибір. До такого ідеалу я б хотів прийти. Як швидко вийде ─ поки не можу сказати.
Андрій Римарук: Дуже багато ветеранів стикаються з проблемою повернення на своє робоче місце. Сьогоднішній бізнес боїться брати ветеранів, тому що він може бути мобілізований у будь-який момент. І бізнес не має права його звільнити і повинен платити зарплату, і це йому йде в мінус. Бояться брати ветеранів через їхній статус, бо не знаємо, що від цієї людини очікувати. І мені хотілося б більше рішучих дій від держави, яка б сіла за стіл переговорів з бізнесом і вирішила це питання.
Фото: Міноборони
