Результат пошуку: Життя в ефірі
Що таке проєкт "Культурні столиці" і як пересічному споживачу культури це розуміти?
– Прототипом для "Культурних столиць України" став проєкт "Культурні столиці Європи". Звісно, у контексті України ми маємо свої особливості.
Проєкту "Культурні столиці Європи" вже більше 30 років. Він видозмінювався, правила відбору видозмінювалися, зміщалися акценти, які ставилися перед містами. Ця програма означала, що на рік або на 10 років місто ставало точкою, куди всі приїжджають, столицею культури, центром культурного життя. Це можливість для міста показати себе, розповісти про свою особливість.
Спочатку, звісно, перемагали такі міста як Париж, які вже зарекомендували себе. Це ситуація подібна до Львова, адже вже зараз усі кажуть, що все зрозуміло, у рамках України переможе Львів. Але з цього і розпочиналася "Культурна столиця Європи".
Отже, "Культурні столиці Європи" полягали в тому, що обиралося місто серед країн-членів ЄС, також обиралося місто з країни, яка нещодавно стала членом ЄС або є кандидатом на вступ. У 2016 році на сайті відбору Єврокомісією майоріла навіть Україна, але все ж таки ні, ми не маємо права брати участі у цьому конкурсі. Тим не менше, про нас пам’ятають, і це проговорюється на міжнародних подіях. Саме через мотивацію входження в європейський культурний простір ми й вирішили запровадити аналогічну програму, щоб українські міста у майбутньому могли претендувати на участь в "Культурних столицях Європи".
Отже, "Культурні столиці України" – це можливість для міста рік побути культурною столицею. Скільки міст може стати нею за один рік?
– Ми маємо два лоти: "Велика культурна столиця" та "Мала культурна столиця". Розмежовуючим фактором є кількість населення, 100 000 осіб. Участь взяти зможе не тільки місто до 100 000 осіб, але навіть об’єднана територіальна громада села, яке бачить у собі сили і хоче стати малою культурною столицею.
Усі подані проєкти будуть оцінюватися експертами.
Скільки грошей може отримати проєкт-переможець?
– Бюджет усієї програми – 40 млн гривень. Максимальний бюджет "Великою культурної столиці" – 25 млн гривень, "Малої культурної столиці" – 15 млн гривень.
Важливо, що подаватися не можуть ні ГО, ні митці, ні ФОПи. На конкурс подаються органи місцевого самоврядування, а усі інші можуть бути їхніми партнерами.
До кого потрібно зайти, якщо ви хочете податися на цей проєкт?
– Наприклад, до виконавчого комітету міської ради. Прийти і сказати: от, є такий конкурс, давайте робити щось, ви будете подаватися, а ми будемо партнерами, тому що одним з важливих факторів для оцінки експертами є проведення публічних обговорень, у яких має брати участь якомога більша кількість стейкхолдерів об’єднаної громади, тобто людей, які можуть вплинути, допомогти і думка яких важлива. Загалом це і бізнес, і культурні оператори, і громадські активісти, і просто активісти, небайдужі до свого міста, села, селища.
Обов’язкове співфінансування у розмірі 30%. Це означає, що можуть залучатися інвестиції, гроші донорів, інші фінансові джерела. Можливо, паралельно взяти ще якийсь грант.
Важливо, що статус української культурної столиці – це назавжди. Якщо ти раз переміг у конкурсі, ти назавжди залишаєшся Українською культурною столицею-2020. Це річ, яка ввійде в історію.
Які проєкти можна подавати?
– Це можуть бути фестивалі, резиденції, конференції, обговорення проблем, порушення важливих тем. У рамках того ж конкурсу можна створити подію, провести фестиваль або перфоманс, і цим порушити важливу тему, що немає грошей на реставрацію історичних об’єктів. Усе залежить від фантазії та креативу людей, які подаватимуть свої проєкти.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Культура!
Які плюси та мінуси в укладанні театрального контракту?
Богдан Струтинський: – Я багато виступав за те, що українському театру потрібна контрактна система. Друге питання, що зараз у нас, по суті, немає контракту. У нас зараз є строковий трудовий договір, Кодекс законів про працю не змінений, ці зміни відбулися лише у галузі культури. І тут виникає питання, чому це не поширилося на всю державу, чому ми не синхронізували це з усіма? Тому що у держави немає економічної можливості цього, адже контрактна система тягне за собою зобов’язання з обох сторін.
Нам було трошки легше, тому що коли я тільки прийшов до театру, я усіх людей брав тільки за строковим трудовим договором. Ми брали людину на роботу на рік, придивлялися до неї, а вона до нас. Люди звикали поступово, і для нас цей перехідний період був плавним. Звісно, для людей старшого покоління це був певний шок: як так, я тут усе життя, як театр буде далі без мене? Але я вважаю, що контракт – це річ, яка має бути.
У нас трохи інший "настрой" на роботу, аніж у Європі. Ми сприймаємо роботу в театрі як щось своє, рідне, свою місію, і акторам, митцям дуже важко сприйняти, що вони можуть бути непотрібні. Проблема не стільки у контракті, скільки у відчутті непотрібності.
Власне, ця ситуація набула нових обертів, коли з’явилася інформація про те, що в театрі Заньковецької не продовжили контракт з народними артистами України Федором Стригуном та Таїсією Литвиненко, корифеями українського театру.
Сергій Васильєв: – Тут я маю надати невеличкий коментар щодо нашої журналістики, про те, як висвітлюється ця ситуація. Де сказано, що з Таїсією Йосипівною Литвиненко переривають відносини в театрі? Їй просто пропонується новий контракт, і в цьому контракті їй пропонують працювати на пів ставки, на 50%. Я не думаю, що Таїсія Йосипівна виходить на сцену в театрі навіть 10 разів на місяць. І тут немає нічого ненормального. Хто кого виганяє?
З Федором Миколайовичем не продовжують контракт як з головним режисером театру, а зовсім не як з Федором Стригуном, видатною українською особистістю.
Тобто йому пропонуватимуть окремі постановки з відповідною оплатою?
СВ: – Можливо, якщо це буде потрібно театру.
Зараз вирішується питання напряму роботи театру, а ми звели це до конфлікту видатних акторів або акторів і дирекції. Якщо відокремитися від усієї цієї емоційної складової, є ситуація прагматична: художній керівник мусить визначати курс театру. Ідеться про те, яким буде майбутнє цього театру, що йому потрібно, а що ні. І це відбувається у рамках закону.
БС: – Я дуже добре пам’ятаю 1987 рік, коли створювалася спілка театральних діячів, писався новий статут, устав, ставилися нові цілі. І вже тоді існували конфлікти адміністрації і художників. Тому у спілці була створена конфліктна комісія, яка розв’язувала подібні ситуації і була об’єктивною.
Я би диференціював проблему театру Заньковецької, яка пов’язана з контрактною системою, і контрактну систему як таку.
Чим була прославлена радянська система? Вона закріпачувала людину на одному місці, і це той конфлікт, який вилазить по сьогодні. Бо інакше не може бути. Якщо людина осідає в одному місці, вона прив’язана до нього, вона не має жодної мобільності, не може переїхати до іншого міста чи перейти до іншого театру, де вона буде потрібна, якщо не потрібна цьому. Людина впевнена, що вона завтра матиме роботу. І це погано.
Театр не хоче й не може знаходитися на ринку. Театр Заньковецької їздив на гастролі до Америки, але, очевидно, вони не спілкувалися з тамтешніми акторами, які б їм розповіли, що сьогодні людина може мати контракт, а завтра вона працює в МакДональдсі. Так, якщо людина у Чернігові зараз втратить роботу в театрі, їй доведеться перебиватися, щось шукати. Але це умови, в які поставлені усі члени нашого суспільства. І тут не може бути такого, що хтось має більш привілейовані умови.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Культура!
На фото театр імені Марії Заньковецької, джерело фото - Вікіпедія
Що таке проєкт Nobilitet?
– Це захід, який відбувається у переддень вручення Нобелівських премій. У 2017 році у нас виникла ідея організувати такий захід, але потім ми подумали: мабуть, про Нобелівську премію є вже багато подібних проєктів. Та ми почали аналізувати і зрозуміли, що подібних проєктів немає не тільки на території України, але і у світі. Про премію взагалі майже не говорять поза офіційними заходами Нобелівської премії, у популярному форматі. Тому ми вирішили, що цим варто займатися.
Раніше я займалася класичним наукпопом. А ми з Валерією вирішили зробити щось більш світське, десь між вечіркою, якоюсь тусовкою і реально науково-популярним івентом, для того, щоб залучити нових людей.
За що цього року присуджувалися Нобелівські премії у природничих галузях?
– Цього року премії у природничих науках присуджувалися за не дуже очікувані штуки. В принципі, вони щороку неочікувані, прогнози майже ніколи не збуваються. Адже більшість людей ставлять на якісь хайпові теми. А Нобелівка – це не Євробачення, це не те, що дають за свіжі, цьогорічні відкриття і досягнення. Має відбутися певна перевірка часом.
Тому з фізіології та медицини цього року було вручено премію за процеси, пов’язані з детекцією концентрації кисню в клітинах. Для наших клітин дуже важливим є те, скільки є кисню навколо них. Це незавжди однозначно добре чи погано, інколи це просто така інформаційна частина системи, яка дає клітині змогу вирішувати, як діяти далі. На базі цих досліджень тепер можна думати про створення якихось ліків від раку, діагностичних систем. Це дійсно фундаментальна штука.
З приводу фізики – там дві премії. Одна – за речі, пов’язані з дослідженням екзопланет, інша – пов’язана з Місяцем.
Ми сміємося, що за три роки, протягом яких ми ведемо Нобілітет, з хімії премію власне за хімію не давали. Позаминулого та минулого років, до цього це була тема, дотична до біології, а цього року це дотична до фізики тема – тема літій-іонних батарейок.
Чим мені подобається Нобілітет – можна подивитися на усі ці речі нібито зверху, і заглибитися в їхню історію. Бо, наприклад, тема батарейок тривала десятки років. Є інформація, що спікерка, яка виступатиме на Нобілітеті з теми медицини, мала спільні публікації з нобелівським лауреатом.
– Так, у неї в монографії з нобелівським лауреатом є своя сторіночка, це дуже круто.
Взагалі школа дослідження цієї теми в Україні досить розгалужена. Вже згадана Тетяна Древицька, яка буде в нас доповідати, працює в університеті імені Богомольця в Інституті фізіології. Але цю ж тему досліджують трохи з інших ракурсів і в Інституті молекулярної біології та генетики, і в інших науково-дослідних інститутах України. І це дуже класно.
У напрямі фізики премії вже звично даються за дослідження, пов’язані з космосом. Наскільки довго вони визрівали?
– Здається, довго. Спікером у нас буде Андрій Філатов, який є засновником MarsSociety в Україні. Екзопланети – це досить розкручена тема, він розповість про неї, проговорить ті речі, які пов’язані з міфами та з реальністю.
Як можна стати нобелівським лауреатом? Треба податися, заповнити заявку і чекати?
– Там ніхто не подається. Людей обирає експертне журі, і переможець може навіть не знати, що на нього чекає ця премія. Наприклад, Олег Фея, який розповідатиме нам про хімію на Нобілітеті, він розповідав таку історію з особистого життя, коли до них в інститут мала приїжджати якась нобелівська лауреатка. І на той момент, коли її запрошували, вона ще не була нобелівською лауреаткою, а день, коли в неї мала бути лекція, був наступним після того, як її оголосили лауреатом. У результаті лекцію перенесли на невизначений термін.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Культура!
Ранній період розвитку для дитини дуже важливий, бо закладаються основи психіки, зокрема, її ресурсності, стійкості у майбутньому, розповів в ефірі Радіо Культура експерт Українського інституту майбутнього Микола Скиба. За його словами, ранній розвиток повинен пройти так, щоб людина в подальшому могла розвиватися. "Ми зараз орієнтуємося на ціложиттєве навчання — це вимога часу. Ми входимо в ту епоху, де навчатися доведеться все життя. Навчатися на щось нове, що відповідатиме економічному оточенню. По-друге, це диктується необхідністю мати концепцію розвитку людського капіталу. Зараз країни конкурують за талант. Людський потенціал — це вимірюваний показник. І та країна є успішною, де потенціал людей сповна відкривається для економічного зростання країни”, — говорить експерт.
Якщо ж дитинство супроводжується травмами, то це відображатиметься на продуктивності людини у майбутньому. Тому батьки повинні пам’ятати, що розвиток дитини починається з моменту зустрічі пари. Батьки мають створити середовище, щоб прийняти нове життя, говорить Микола Скиба.
Також експерт розповів своє ставлення до перенасичення дитини спеціальними вправами з раннього розвитку. Зараз можна спостерігати бум шкіл раннього розвитку, і заняття там здебільшого зводяться до стандартних речей: вивчити віршика чи навчити щось малювати, говорить він. "Тут спрацьовують психологічні комплекси нереалізованості батьків, у яких вони прирікають дитину жити не своїм життям. І це тенденція, якої треба уникати", — переконаний Микола Скиба .
Технології майбутнього у ранньому розвитку, розповідає експерт, це не лише про техніку, більше про управління. "Варто починати управляти середовищем. Варто звертати увагу на те як дитина реагує на подразники — колір, звуки, приближення - віддалення. Треба створювати якісь шумові, музичні ефекти , але м’які. Далі у розвитку важлива локомоція. Дитина починає повзати і до всього дотягуватися. У неї повинно бути зручне і безпечне середовище, щоб повзати. І для неї має бути достатньо об’єктів різних фактур, розміру, кольорів. З часом вона починає маніпулювати цими об’єктами. Батьки мають пильнувати, щоб це були безпечні об’єкти (не токсичний пластик, наприклад). Тоді, коли розкрита сенсорна сфера, рухова сфера, починається розвиток мовної мапи", — розповідає експерт.
Першою мовою дитини має бути материнська, каже Микола Скиба. Іноземна, на його думку, теж може бути присутня, але головне, щоб вона не розмивала сприйняття основної мови. "З певного часу треба не пропустити можливості переходу на складні сценарні ігри. Це показник, зрілості, коли дитина може починати розуміти правила. І дуже важливо, коли є контакт між дитиною і батьками. Щоб дитина розуміла вас. Ви можете не донести якусь інформацію зараз. Бо дитина не сприймає довгих конструкцій. Коли ви кажете: "будь чемним" — дитина не розуміє як це. Вона розуміє, що значить — не засмучувати батьків у конкретній ситуації. Оце і є формування мапи. Через взаємодію".
Фото: happy-zone
Чи не здається вам, що ХХІ століття вас дуже обмежує?
Ігор Мельничук: – Не можна сказати, що ми чимось обмежені. Зараз такий час, що практично немає жодних обмежень, навіть у лексичному плані. Не те, що було, коли ми починали. Тоді були різні комісії, дозволи на виступи. Комуняки кричали, що ми розвалюємо Радянський Союз, а були і з нашого табору люди, які кричали, що ми навпаки, паплюжимо українську мову. А потім вже полюбили, і ті, і другі.
У Макаревича є така пісня, "Не треба прогинатись під мінливий наш світ, хай краще він прогнеться під нас". Особисто я не бігаю за модою – мода дуже перемінна.
Чи вже скінчився "совок" у головах? Чи, за відчуттями, ви досі "лупаєте цю скалу"?
Ігор Мельничук: – Думаю, це минуло. Всередині нас досі щось живе, що заважає звільнитися від якихось комплексів, які нам насаджували багато років. Але воно швидко забувається.
Павло Крахмальов: – Я би не сказав. Я у своїх колег і в себе помічаю цю "совковість", і вона найстрашніша – безініціативність. У Радянському Союзі як було? Ти гаєчка в механізмі, і ти про це знаєш. Я зараз я в собі і в своєму поколінні таку лінь бачу: та, хтось це вирішить, хтось це зробить. А нове покоління повинно розуміти, що тільки ти сам makeyourself(створюєш себе – ред.).
Як ви сприймаєте людей, які не люблять вашу музику?
Ігор Мельничук: – Прекрасно. Це було б жахливо, якби усі любили нашу музику.
Останній сингл групи "Брати Гадюкіни" називається "Біг по граблях". Чому присвячена така назва?
Ігор Мельничук: – Є певні учасники колективу, які щойно познайомившись з жінкою, одразу її тягнуть під вінець… Усі наші пісні – це історії з життя. І ця пісня – теж свого роду жарт над товаришем.
Вже скоро ви презентуєте альбом "Сміх і гріх". Як довго творився, де буде презентація?
Павло Крахмальов: – Це буде свято 3 грудня в CaribbeanClub. Це вівторок. Буде презентація альбому "Сміх і гріх", буде багато сюрпризів, і квитків уже майже немає, наскільки я знаю.
"Брати Гадюкіни" як група пережили багато різних періодів. Який для вас був найскладнішим?
Павло Крахмальов: – Мабуть, тоді, коли Сергій (Кузя, Сергій Кузьмінський, вокаліст гурту "Брати Гадюкіни", помер у 2009 році від раку – ред.) повідомив, що він захворів. Оцей період, коли він був у лікарні, і пізніше легше не стало. Є велика діра в серці, що його немає.
Я вже давно не слухав старих "Гадюкіних", і нещодавно мене "пробило" переслухати старі записи. Я слухав, як Кузя співав. Він був гарний вокаліст, мало хто про це говорить. Я слухав живі записи, як він на концерті тримався і не було жодної фальшивої ноти, все ритмічно. Він як робот – не помиляється.
Чи можливо зараз підготувати рокового вокаліста?
Павло Крахмальов: – Мені здається, це якісь природні речі. Голос має бути трошки репнутим, трошки недосконалим. І тоді це буде рок, як на мене.
Слухай розмову повністю в ефірі Українського радіо!
.jpg)
Мустафа Саіт-Аметов в ефірі зазначив, що мета Цілей сталого розвитку полягає в тому, щоб людство могло подолати будь-які локальні кризи. Сталий розвиток – це не лише про екологію. Проблеми можуть виникати у найрізноманітніших сферах: економіці, охороні здоров’я, соціальному розвитку. І для того, щоб вирішити їх у майбутньому, потрібно вже сьогодні розумно підходити до цих питань.
Сам представник ПРООН вважає найважливішою ціллю сімнадцяту –"Партнерство заради сталого розвитку". Він наполягає: «Тільки разом, локальними, але реальними діями людство може досягти реалізації усіх Цілей. Хоча, насправді, усі Цілі сталого розвитку взаємопов’язані, і неможливо досягти лише однієї з них, не працюючи над реалізацією інших.
"Мислити треба глобально, а діяти – локально. Для того, щоб вирішувати світові проблеми, нам потрібно перевести в локальні плани загальну стратегію змін на рівні країни, на рівні регіонів, аж до рівня окремої громади, будинку і родини. Це глобальне завдання – локалізація Цілей сталого розвитку. З 2017 року Україна підготувала Національну доповідь, де визначила конкретні Цілі, адаптовані для України", – зауважив Мустафа Саіт-Аметов.
Мустафа Саіт-Аметов та Людмила Тягнирядно
Підприємниця Вікторія Аверченко зазначила, що їхня компанія у своїй роботі керується Цілями сталого розвитку, так як в якийсь момент вони усвідомили, що локальний бізнес може вирішувати глобальні виклики людства. Так, компанія Salt SPA Planet визначила для себе головною ціллю "Міцне здоров’я та благополуччя", просуваючи в маси ідею профілактичних оздоровчих заходів. Керівниця компанії переконана – свідоме ставлення до свого бізнесу, відповідальність перед світом та нащадками – це необхідність для будь-якого підприємництва.
"На базі цінностей легше знаходити партнерів за кордоном. Увесь світ рухається в цьому напрямку – у напрямку сталого розвитку і свідомого підходу до свого життя, екології та навколишнього середовища. Споживач також змінюється, змінюється його підхід до життя. І тому це вже необхідність для будь-якого бізнесу – бути свідомим", – ділиться думками Вікторія Аверченко.
До синергії змін також залучене і громадянське суспільство. Координаторка інформаційно-аналітичного центру «Агенція Сталого Розвитку «АСТАР» Анна Гаврилюк розповіла, що реалізовувати Цілі сталого розвитку можна навіть на рівні власного дому. Локальні дії активних громадян допомагають втілити глобальні цілі та досягнути світового балансу.
"Громадський сектор – це, по суті, платформа для взаємодії бізнесу, влади та населення. Ми хочемо поділитися своїм досвідом і показати, що громадськість долучається до реалізації Цілей сталого розвитку. Зокрема, ми реалізували проєкт "17 мінігрантів від «АСТАР", де популяризували Цілі сталого розвитку серед населення Хмельниччини. Кожна людина могла переконатися, що вона може вирішувати проблеми людства на локальному рівні: у своєму районі, місті, селі, навіть у домі, де вона проживає. Для нас найголовнішим є діяти тут і зараз, щоб цей світ залишився таким самим для наступних поколінь", – зазначила активістка.
Мустафа Саіт-Аметов переконаний: «Глобальний порядок денний є закликом до кожної людини. Щоб відповісти на цей заклик, потрібно зрозуміти, що ти можеш передати своїм нащадкам, щоб їхній світ був комфортним. На сьогоднішній день просвітництво у сфері сталого розвитку є найактуальнішим завданням. Програма розвитку ООН в Україні зараз працює над розробкою трьох курсів, які згодом будуть доступними для всіх в онлайні. Це будуть курси, спрямовані на представників влади, на бізнес і на громадських лідерів".
Він підсумував, що для реального досягнення поставлених Цілей сталого розвитку потрібно перетворити обізнаність населення на стиль життя.
"Потрібно мислити глобально, а діяти локально. Адже, хоча Порядок денний у області сталого розвитку, який передбачає реалізацію цих Цілей, оголошує план дій лише до 2030 року, життя на Землі після 2030 не завершується. Щоб передати нащадкам комфортний світ, потрібно діяти всім разом", – наполягає Мустафа Саіт-Аметов.
Довідка: Цілі сталого розвитку – це ключові напрямки розвитку країн, які були ухвалені на Саміті ООН зі сталого розвитку у 2015 році. Усього їх 17, і вони охоплюють практично всі сфери людського існування: економіку, охорону здоров’я, енергетику, освіту, соціальну сферу, розвиток міст та громад, екологію, промисловість та інші.
Мустафа Саіт-Аметов
Валентин Краснопьоров називає 21 листопада "днем пробудження нації". Саме тоді, на його думку, люди почали прокидатись від беззаконня, яке коїлося і всередині України, і ззовні.
"Є багато людей, які говорили, що до цього їм було якось байдуже до політичного, суспільного життя. А в часи Євромайдану вони прокинулися", – ділиться активіст.
Утім, донецький Євромайдан сильно відрізнявся від київського. Володимир Фомічов розповідає, що в Донецьку люди майже не виходили масово, і максимальна кількість людей була близько 500.
"Думаю, якби на Євромайдан у Донецьку вийшло тисяч двадцять, то росіянам і Януковичу було би важко потім це якось переломити. У Харкові на Майдан виходили 15 тисяч людей. І коли почалися проблеми з сепаратистами, за підтримки Авакова активні громадяни Харкова змогли переломити цю ситуацію. А люди в Донецьку масово не виходили. Вони інертно до цього ставилися, – розповідає журналіст. – Плюс десь з січня 2014 року на регіональних телеканалах розпочалося "мочилово" Євромайдану, де розповідали про екстремістів, які хочуть повалити Януковича".
Валентин Краснопьоров пов'язує інертність регіону, перш за все, з його менталітетом, який склався історично. Абсолютна більшість еліт Донецької та Луганської областей або підтримували те, що робила Росія, або "умили руки". А на Донбасі, сформованому заводами, вертикальними системами, люди звикли бути підконтрольними, говорить аналітик.
"Вони не рухаються, коли немає сигналу зверху. Люди, які рухаються без сигналу зверху, тоді лише почали формуватися, – зазначає він. – Україна та Донбас за системою політичного устрою – це земля і небо. Люди там у більшості не відчувають власного інтересу без інтересів еліт, без господарника-голови заводу, мера міста тощо. Це про ментальність регіону, яка лише починала розкачуватись".
Володимир Фомічов зазначає: значний поштовх цій розкачці дав 2012 рік, коли у Донецьку проходили футбольні матчі Євро–2012. Молодь почала розуміти, що таке Європа, що можна вільно літати за кордон та бачити світ. Але, як зясувалося пізніше, не всі активісти Євромайданів виходили саме за євроінтеграцію – різні люди виходили заради різних цілей.
"Особисто я виходив за європейську асоціацію, я хотів, щоб було продовження України на захід, – ділиться Володимир Фомічов. – І коли я вперше поїхав на форум Євромайданів до Харкова, це було 11 січня, я почув, що люди з різних регіонів виходять за різні речі. Більшість людей не ходили за асоціацію з ЄС. Вони виходили за національне відродження, проти бандитизму, проти податків тощо".
Сьогодні, коли нерідко виникають пропозиції про те, щоб залишити Донбас Росії, існувати самостійно і рухатися у напрямку Європи, активісти донецького Євромайдану застерігають: "це не спрацює".
"Донбас не може бути розмінною монетою, тому що Росії потрібна Україна, потрібне збереження периферії у вигляді Білорусі, України та Казахстану. Це стратегічно важливі речі для Російської Федерації. Тому вони будуть намагатися залишити Донбас як точку впливу, щоб максимально завадити українській євроінтеграції", – переконаний Валентин Краснопьоров.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Відома українська журналістка, ведуча українського радіо у 1993-2000 роках, а нині — доцентка кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Майя Нагорняк розповіла в день народження Українського радіо про те, як трансформувався мовник у роки становлення незалежності нашої держави.
— Як можна було потрапити на радіо? Це був якийсь кастинг, відбір
— Я навчалася в радіогрупі на факультеті журналістики і після 2-го курсу у нас була виробнича практика, я прийшла сюди, на Хрещатик, 26, і коли практика закінчилася, то Володимир Петрович Рєзніков запропонував мені залишитися. Я залишилася, починаючи з 3-го курсу працювала. Спочатку це була чверть ставки, тоді — піставки, а вже після 4-го курсу я працювала на повну ставку.
— А що саме вразило, чому саме радіо? Красива молода дівчина традиційно десь одразу бачить шлях на телебачення...
— Насправді, коли відбувався відбір у телегрупу, і я брала участь у цьому відборі, і на превеликий жаль, я не пройшла. І тоді покійна Тамара Дмитрівна Щербатюк, яка здійснювала цей відбір, сказала мені, що телебачення і радіо — це Хрещатик, 26, це одні двері.
— Щодо роботи в інформаційній службі: які тут були ключові акценти? І хто був тими вчителями, хто відкрив шлях в інформаційну журналістику?
— Насамперед, Володимир Петрович Рєзніков, це найперший керівник, і це та людина, яка виставила переді мною ту високу професійну планку. Потім це був Олексій Андрійович Березенко, який керував кореспондентською мережею. Олена Дмитрівна Коваленко — те, що стосується мовлення, вимови, дикції, правильності наголосів, слововживання, поведінки перед мікрофоном — це вона прищепила мені такі необхідні уміння та навички, що я навіть брала у неї приватні уроки з цієї справи. Насправді, дуже багато людей… я пам'ятаю дуже добре Віталія Івановича Науменка, бо я тільки прийшла, а він уже був таким знаним радіокореспондентом служби новин. Він завжди висвітлював візити перших осіб держави. І я була у групі оперативних кореспондентів, і якраз мій стіл знаходився поруч з його. Для мене це був небожитель. Дуже добре пам'ятаю Наталю Бондарчук. Вона висвітлювала мистецькі події на початку моєї роботи. Я була дуже горда від того, що потрапила в операційний відділ і працюю з такими знаними людьми, яких тільки колись слухала по радіо, і батьки мої слухали по радіо, а потім я сиділа з ними в одному кабінеті. Для мене це було щось неймовірне.
— Інформаційне мовлення одним із перших зазнало докорінних змін. Тому що в роки СРСР основне завдання полягало у оперативному висвітленні життя Радянського Союзу як такого цілісного утворення. Програми велися тоді російською мовою, так? І лише після 24 серпня 1991 року вже фактично Українське радіо поступово почало вивільнятися від трансляцій цих інформаційних програм з Москви. І от в чому полягала головна функція інформаційного мовлення в роки, коли ви працювали на Українському радіо?
— Тоді буди дуже цікаві часи, благословенні часи, тому що це 1991 рік — це проголошення незалежності, змінилася концепція мовлення, звичайно що Українське радіо намагалося зі свого боку теж сприяти утвердженню нашої країни, яка лише тоді ставала на ноги. Трансформації торкнулися й інформаційне мовлення Українського радіо, воно намагалося відходити від такої тотальної цензури, яка була всі 70 років, що передували проголошенню незалежності. Це було дуже непросто, 90-ті роки були роками поступового відходження від цензури, бо за місяць, за рік і навіть за два неможливо це подолати. Адже це були ті ж кадри, і самоцензура журналістів. Це була лібералізація мовлення, демократизація мовлення, наприклад, до цього інформаційні випуски вели лише диктори. З 1995 року, коли Указом президента поділилася телерадіокомпанія на Національну телекомпанію і Національну радіокомпанію. Стали вести програми. Зробили творчий експеримент: в студії сиділи разом — з одного боку ведучий (журналіст), з другого боку — диктор. Отаке паралельне журналістсько-дикторське ведення. Це було наживо, це були передачі. Короткі випуски так і залишилися у парафії дикторів. Згодом дикторський цех був розформований, на жаль, але це вже інша історія, і передачі стали вести самі журналісти — власне, ті, хто передачу готував, хто її пропускав через своє серце, свою душу, свої руки, тобто, ті люди, які готували передачу, вони її і озвучували в ефірі. З'явився такий демократичний стиль ведення програм: не просто начитка інформації, а, насамперед, журналісти намагалися імітувати розмову зі слухачем — невимушену, просту розмову.
— Для чого це робилося? Щоб спонукати читача до роздумів, до аналітики певної?
— Для того, щоб наблизити слухача до теми, тому що ми ж Українське радіо, ми — радіо номер один в країні. І ми хотіли мати свою аудиторію, хотіли, щоби нас слухали, щоби ми були цікаві. На жаль, дикторське звучання не могло цього заперечити, а журналістське ведення, редакторська манера ведення якраз і означала певною мірою відхід від цього цензурованого мовлення, такого офіційного мовлення.
1993 рік
1 січня перестала існувати Чеська і Словацька Федеративна Республіка. Вона мирно розділилась на дві держави - Чехію та Словаччину. В столицях обох країн з цієї нагоди відбулись святкові заходи.
Королева Британії Єлизавета II оголосила, що з метою зібрання коштів для ремонту замку Вінздорів, котрий постраждав від пожежі, вперше для туристів буде відкрито Букінгемський палац.
У Києві біля Софійського собору під час запланованої міліцією акції затримані керівники релігійного угрупування "Біле братство" Юрій Кривоногов і його дружина Марія Цвигун, "Живий Бог Марія Деві Христос", які на 24 листопада 1993-го року призначили кінець світу.
У Донецьку Сергій Бубка встановив світовий рекорд у стрибках із жердиною в закритих приміщеннях — 6 м 15 см.
На телеканалі NBC вийшла в ефір остання, 2137-а, серія мильної опери "Санта-Барбара". На початку 90-х серіали стали невід’ємною частиною життя українців. Мильні опери дивилися всі, незалежно від соціального статусу і освіти. Серіали крутили по всім доступним телеканалам, багато з них мали ще і ранковий повтор. У вільний від перегляду час латиноамериканські пристрасті гаряче обговорювали. Не бути в курсі подій означало випасти з життя.
Типовий анекдот того часу: – Питають бабку на базарі, чи не хоче вона емігрувати. Можна, відповідає баба, але тільки в Санта-Барбару – я там всіх знаю. До речі, в Україні останню серію Санти Барбари показали аж у 2002 році.
Україна могла б залишитися без Нічлави-співака але з Підлужним-футболістом
Відірвати від телевізорів молодь намагаються українські артисти. У 1993 році ми почули перші пісні Олександра Пономарьова та Руслани Лижичко, набирала обертів популярність Ірини Білик та гурту Віктора Павлика "Анна-Марія". У 1993 році починає записуватися альбом, який і сьогодні вважається прикладом класичної сучасної української лірики – альбом гурту "Нічлава".
Хоча цей альбом взагалі міг ніколи не з’явитися. Натомість, країна могла отримати топового футболіста. Втім, доля розпорядилася інакше.
Андрій Підлужний. Український співак, композитор, музикант, лідер гурту "Нічлава" та колишній учасник гурту "Скрябін". Заслужений артист України.
Андрій Підлужний пригадує: "Я доволі тривалий час займався професійно футболом. Грав до 17 років, потім отримав травму і на жаль змушений був припинити це заняття. Але приходив я на тренування з папкою для сольфеджіо і всі хлопці з мене сміялися, називали "музикантішко".
Андрій народився в родині типових радянських інтелігентів. Тато – інженер, мама – лікар-кардіолог. Бабусі – одна завуч у школі, друга – співала у церковному хорі. А от дідусів не було – загинули у Другій світовій. Можливо тому, Андрій майже все дитинство мріяв стати військовим.
Щоб направити кипучу енергію сина все ж таки у мирне русло мама Андрія порадила йому опанувати гру на гітарі. І красиво, і від поганих думок відволікає, і що найголовніше – хлопці з гітарами дуже подобаються дівчатам.
Діамант телебачення Ігор Пелих у житті Андрія Підлужного
Перший музичний колектив Андрія зібрався ще в школі. Потім було ще багато різних проектів, доки юний музикант не потрапив на репетицію тернопільського гурту "Чорний мандрівник", солістом і керівником якого був Ігор Пелих.
Ігор Пелих. Український телеведучий, тележурналіст, шоумен, продюсер. Працював на радіо. Був ведучим найпопулярніших телевізійних програм – "Не всі вдома", "Галопом по Європах", "Таксі". Трагічно загинув 8 травня 2009 року.
"Ігор Пелих був діамантом українського телебачення. Але він чудово співав, і колись заснував гурт, який називався «Чорний мандрівник». Мене туди запросили грати на бас-гітарі. Одного разу хлопці вийшли перекурити, я взяв інструмент та почав наспівувати якусь пісню. Коли повернувшись, хлопці почули, як я співаю – я став керівником гурту , вокалістом, а Ігор Пелих став простим басистом", - пригадує Підлужний.
Гурт "Чорний мандрівник" протримається недовго, а от з Пелихом Андрій буде дружити все життя. Ми ще повернемося до їхньої дружби, а зараз розповімо про ще одну людину, без якої створення "Нічлава" було б абсолютно неможливим.
Дивовижна людина Юрій Лазаренко і "Червона рута"
Юрій Лазаренко, який в Тернополі на початку 90-х був власником першого в Україні джаз-клубу "Нічлава", запропонував Підлужному зібрати команду молодих музикантів і спробувати виступати в джаз-клубі на постійній основі.
"Юра Лазаренко дивовижна людина. Він був одним із співвласників джазового клубу, який називався "Нічлава". Той заклад був не типовим для того часу. На стінах висіли величезні портрети відомих джазменів. Сцена було зроблена у вигляді клавіш. У ті бандитські часи у клубі була доволі інтелігента атмосфера. Нас запросили спробувати свої сили на джазовій сцені. Спочатку дали нам нерентабельні дні – понеділок, середа. Але ми своїми виступами підтягнули у клуб серйозну аудиторію – на нас почали ходити люди. Ми грали і свої пісні, і відомі джазові композиції – і таким чином потроху сформували свій власний репертуар", - розповів Андрій.
Побачивши певний успіх юних блюзменів у своєму закладі, саме Юрій Лазаренко порадив хлопцям подати заявку на всеукраїнський конкурс молодих виконавців "Червона Рута".
У 1993 році фестиваль української пісні "Червона рута" відбувався в Донецьку. Саме та Рута зробила зірками Віктора Павлика, який ще співав у складі гурту "Анна-Марія" й Олександра Пономарьова. У 1993-му до Донецька приїхало 128 вокалістів. Наш герой також був серед них.
Підлужний пригадує: "Вперше ми вирішили спробувати свої сили на фестивалі "Червона Рута" в дуже дивному складі. Гурт "Нічлава" - це були три гітари і вокал.
У якості свого головного хіта "Нічлава" привезла на Червону Руту пісню на слова Тараса Шевченко "Ой по горі роман цвіте". Музику для поезії Кобзаря написав Ігор Пелих.
"Ми любили співати у під’їздах. Це було ледве не єдине місце, де можна було уникнути порад мами або тата. В одному з таких під’їздів ми сіли собі вчергове, починаємо співати і раптом різко відкриваються двері , виходить здоровий мужик у сімейних трусах. Ми тільки надумали тікати, а він каже нам : – "Ні, хлопці, не тікайте. Де ваші дівчата, що так красиво співали?", – розповів Підлужний.
Роль Радіо Промінь у становленні "Нічлави"
У 2013-му році пісню "Ой по горі роман цвіте" до свого репертуару взяла і вокальна формація "Піккардійська Терція". Пісня увійшла до 15-го альбому "Терції" "Лети..."
Отже 1993-ого , ця композиція у виконанні гурту "Нічлава" вразила і суворих членів журі поважного конкурсу "Червона Рута-93". І хоча "Нічлава" тоді не отримала ані Гран-Прі, ані першого місця – вони стали дипломантами конкурсу, їхні пісні помітили та трохи згодом навіть почали крутити по радіо.
Андрій Підлужний каже: "Я вважаю, що в становленні "Нічлави-блюз" величезну роль зіграло саме радіо Промінь. Формувало тоді музичні смаки не М1 , не приватні канали, а от саме "Промінь". Це було щось дивовижне".
Пісні "Нічлави" почали з’являтися в ефірі Радіо Промінь та посідати перші рядки у суперпопулярному тоді чарті "12 мінус 2". Після першого успіху на хлопців чекала неймовірна пропозиція. Саме радіостанція Промінь посприяла запису довгоочікуваного дебютного альбому "Нічлави".
Записували альбом у легендарному київському Будинку Звукозапису. Для музикантів – початківців це був справжній шок.
"Ми поки підключилися, вже й час запису вийшов. А там потрібно було цінувати кожну хвилину , максимально налаштовуватися. І все одно, це було щось неймовірне!" – згадує Андрій.
Незатишна столиця
Незатишно почували себе хлопці і у столиці – велике місто зі своїми правилами тиснуло на скромних тернопільських юнаків.
"Мені це нагадувало фільм "Пригоди італійців у Росії". Ми такі "вуйки", з маленького міста приїжджаємо до того Києва. У метро порозкривали роти, закрилися двері вагону, затиснуло нам гітару! Ми блудили неодноразово по місту. Це жах просто був!" – додав Підлужний.
Для проживання в Києві хлопцям винайняли кілька номерів в дешевому готелі. Правил поведінки в великому місті їх навчав друг та старший колега – Алік Кобцев.
"Завдяки Аліку ми трохи адаптувалися в столиці, він нас трохи повозив, навчив як себе поводити у різних ситуаціях. Наприклад, не відповідати агресивно, коли дивуються, що ми говоримо українською", – розповів Андрій.
Незважаючи на усі побутові перепони – хлопці були налаштовані на серйозну творчість. Робота у студії Будинку звукозапису вирувала – хоча, як сьогодні згадує Андрій – половина того, що було записано у тих стінах було суцільною імпровізацією:
"Нам сказали – треба їхати! Щось в дорозі ми ще програвали, придумували. Вони невиспівані були ті пісні. Я ж вчився співати по касетах, або вчився у хлопця, який співав на 2 дні довше ніж я. Чому він мене міг навчити?".
Вставай сонце
Тим не менш платівка "Вставай сонце" подарувала нам хіти, які співають і сьогодні. Зокрема, пісню, яка дала назву всьому альбомові.
Історія цієї пісні надзвичайна. Пам’ятаєте Андрій вже розповідав про те, як часто вони з музикантами – однодумцями репетирували у звичайних тернопільських під’їздах? Так от тексти своїх пісень вони також частенько писали саме там, і майже завжди залишали ті тексти безпосередньо на стінах.
"Тоді ж не було гаджетів, щоб можна було швидко записати свої ідеї , і тому брали копійку, або сірничок та писали на стінах. Там багато на тих стінах було пісень. Там багато було пісень, які ми з Ігорем писали", – пригадує Підлужний.
Вперше зі сцени пісня "Вставай сонце" пролунала ще на "Червоній руті -93" у Донецьку. Неймовірно – але тоді кожен фестивальний день учасники і гості "Червоної рути" починали саме цією піснею тернопільських дебютантів , а згодом "Вставай сонце" співали просто на вулицях Донецька.
"Цікавий момент. Коли ми співали у Донецьку "Вставай, сонце" – зал співав разом з нами. Хоча глядачі були русифіковані повністю", – зауважив співак.
Писали альбом у київському Будинку звукозапису. Допомагав хлопцям зі звуком відомий в ті часи звукорежисер Андрій Шептицький:
"Це бородатий, інтелігентний, глибокий та розумний звукорежисер. Він і спав на студії. Жив кожною ноткою. На жаль не знаю, як склалася його подальша доля".
Пісня тривалістю 7 хвилин
Добряче почаклувати над кожною ноткою Шептицькому певно довелось під час запису пісні "Мавка", бо ноток тих назбиралось аж на сім хвилин загального звучання композиції.
Підлужний каже: "Це справді довжелезна пісня, яка порушує усі існуючі канони шоу-бізнесу. Пісня "Мавка", яка триває 7 хвилин".
Композиція "Мавка" – яскравий приклад української пісенної лірики. Казкова музика та текст, від якого віє міфами та містикою.
"Мавка" – це не реальний персонаж. Це не була якась реальна історія. Це фантазія, мрія про містичну жінку. Але я так собі наміряв, що кожна моя жінка дійсно була містична. Але в принципі я вдячний усім своїм жінкам , кожен урок від них має свої певні наслідки. Завдяки отім душевним ранам, я писав найкрасивіші свої пісні", – зауважив Підлжуний.
У 23 роки, а саме стільки було Андрію, коли записувався альбом "Вставай Сонце", головною умовою для того, щоб прийшло натхнення була відсутність контролю з боку батьків. Він так і казав – щоб з’явилася пристойна нова пісня, потрібно щоб батьки від’їхали на дачу:
"Тому що, коли їхали батьки на дачу, я мав можливість запросити дівчину у гості, і з нею, як то кажуть "прочитати якусь книжку в ролях".
Мабуть з особами протилежної статі Андрію тоді щастило, тому що романтичних пісень на платівці вистачає. Проте є і композиції, які з’явилися на альбомі як данина своєрідній музичній моді 90-х.
Лихі 90-ті
Давайте зараз знов згадаємо початок 90-х. Це час фінансових авантюр, брехні, підстав, розборок. Час найсильнішого демографічного спаду та розшарування суспільства. Час, який згадувати дуже не хочеться, але необхідно, щоб уникнути його повторення. Саме на 90-ті припадає пік наркоманії. Це зараз героїн – маргінальний (та й доволі дорогий ) наркотик, а тоді, на початку-середині 90-х, героїном "бавилися" не лише золота молодь, богема а і звичайні бідні студенти. Шоу-біз швидко відреагував на проблему. Дивно, але пісні які зачіпають таке серйозне соціальне питання, як наркоманія – дуже швидко стають справжніми хітами…
Пісня під назвою "Наркоман" є і на альбомі гурту "Нічлава". І вона дуже відрізнялась від того романтично – солодкого репертуару, який переважав на дебютній платівці.
Після того, як дебютний альбом гурту побачив світ – Андрій Підлужний отримує фантастичну пропозицію – підписати контракт з відомою студією "Нова".
"Ми почали дуже гарно працювати з Ірою Білик, з хлопцями, з Юрою Нікітіним і все було дуже чудово", – розповів Андрій.
На той час на студії працював найкращий аранжувальник України Жан Болотов. На студії "Нова" тоді епатувала та яскраво горіла зірка Ірини Білик. Андрій записував нові пісні та їздив в тури по всій Україні з Іриною Білик та гуртом "Скрябін". Разом з гуртом "Скрябін" Андрій Підлужний записав кілька яскравих альбомів та пережив багато приємних та не дуже приємних моментів. Талановитим та харизматичним хлопцем зацікавились інші продюсери. Проте як часто буває…почались інтриги, які призвели до розриву ділових стосунків зі студією "Нова".
Повернення додому
У той час гурт "Нічлава" також припинив своє існування. Андрій намагався вижити в столиці самостійно. Брав участь у багатьох спільних музичних проектах разом з Юлією Лорд і Тарасом Чубаєм. З 2000 року вів хіт-парад "Новиє Русскіє Горкі" на каналі М1 — в образі веселого діда Андрона, персонажа якого сам вигадав. Врешті-решт Підлужний прийняв важливе рішення – повернутися до рідного Тернополя. Тернопіль такий вчинок оцінив.
На малій Батьківщині Підлужного завалили почесними званнями та орденами. Він має статус "Почесного жителя Тернополя" та навіть свою власну зірку на Алеї зірок рідного міста. Втім сьогодні найбільшого, чого прагне музикант – визнання!
"Спи собі сама", "Мовчати" гурту "Скрябін", "Ніжно", "Не дощ" Тіни Кароль - всі ці пісні належать авторству Андрія Підлужного, але про це не завжди згадують.
"Мені набридло відповідати на одні й ті ж самі питання. Хто написав цю пісню – я чи Тіна Кароль?", - зауважив Підлужний.
Сьогодні Андрій Підлужний окрім створення нових хітів займається ще й організацією мистецького фестивалю "Вставай Сонце". Фестиваль має на меті популяризацію української пісні, розвиток культурно-мистецького життя в області, а ще дає можливість дітям, насамперед з сільської місцевості, продемонструвати свої творчі здібності. За словами організаторів в перспективі вони планують розвинути фестиваль до всеукраїнського й навіть міжнародного рівнів.
Більше того Андрій Підлужний все частіше замислюється над тим, щоб відродити "Нічлаву-блюз" - колектив, який колись, у 90-ті приніс йому перші визнання та популярність. Отже, на цьому ця історія не закінчується, далі буде…
Фото: Facebook виконавця
“Я пишаюся цією роботою, тому що, незважаючи на маленький бюджет, все вийшло дуже гарно. У кліпі йдеться про любовну історію дідуся і бабусі, які впродовж довгого часу запрошують одне одного на танці. Мені прийшла ідея показати естетику “Театральної”. Ще з часів мого студентства на станції метро “Театральна” збиралися пенсіонери і танцювали. Це було так зворушливо і водночас захоплююче. У нашому суспільстві ми звикли, що життя людей похилого віку вже не цікаве. Але це ж не так.
Я була приємно вражена, коли вперше познайомилася з героями мого кліпу Людмилою Сноповою і Василем Коломійцем, які на кожних вихідних, у будь-яку погоду збираються і танцюють. Вони беруть участь у різних змаганнях, дають концерти по всій Україні. Наші герої - це приклад, що за 60 життя тільки починається і у будь-якому віці можна бути щасливим. Подивіться і обов'язково подзвоніть своїм бабусям і дідусям”, - розповіла Ірина Кульшенко в ефірі українського чарту “Селекція” на Радіо Промінь.
Нагадаємо 19 березня 2019 року на офіційних сторінках у соцмережах з'явилося повідомлення, що група припиняє своє існування. Наразі Ірина Кульшенко перебуває у пошуку однодумців, з якими розвиватиме проект Kulshenka.
“Мої плани на майбутнє - це знайти однодумців та створити свою команду. Оскільки зараз я все роблю сама, від написання пісень до розсилки їх на радіо, від пошиву костюмів та мерчу до організації концертів, тому я би хотіла делегувати частину рутинної роботи і займатися тільки творчістю. Шлях я вибрала нелегкий, тому що моя музика нішева. Але я вірю, що все вийде. Взагалі ідей розвитку дуже багато. Зараз я завершую свій сольний альбом “Хто захистить від повені дерева”, і після його виходу я планую писати європейським лейблам. Дуже мрію про великі фестивалі, тури та сольні концерти. Але самотужки цього не досягнути. Моя реальність зараз - це до 1500 переглядів відео на Youtube. Тому я продовжу працювати, творити і йду вперед”, - каже Ірина Кульшенко.
Фото: фб виконавиці
.jpg)
Колишня солістка ВІА "Арніка" – а саме нею Віка Врадій була від 1976 року – мало чим відрізнялася від молодих співачок того часу: довга сукня в якості концертного костюму, у репертуарі – романтичні пісні про любов.
Долю співачки дійсно змінило знайомство з її майбутнім чоловіком Володимиром Бебешком. Вони разом виступали у львівському колективі "Лабіринт": вона співала, він грав на бас-гітарі. Колектив очолював композитор Юрій Варум – батько тоді ще маловідомої Анжеліки Варум.
Згодом музиканти на чолі з Юрієм Варумом подалися до Калінінградської філармонії, успішно гастролювали Радянським Союзом, доки не трапилася одна доволі неприємна історія.
Володимира Бебешка засудили за спекуляцію. Молодий композитор намагався заробити собі на життя – купував речі на Західній Україні та продавав у Росії. Зараз таке називають "бізнесом", але не тоді. Вирок – чотири роки суворого режиму.
Бебешко відсидів в в'язниці міста Горький – зараз це Нижній Новгород – три роки і вийшов достроково.
"Ми з Вікою тоді були не розписані, і нам не давали можливості побачитися, – пригадує Володимир Бебешко. – І тому вона прийняла рішення – приїхати на зону і розписатися зі мною. Церемонія була дуже цікава. В нас навіть був свідок – приїхав Юрій Варум. Ми розписалися і вже мали можливість надалі спілкуватися як чоловік із дружиною".
Після цього випадку Володимир та Віка поїхали до Москви. Згодом молоде подружжя повернулося до України, але їх час у російській столиці не минув даремно: Володимир працював на студії Юрія Чернавського, композитора, який писав пісні навіть для "примадонни" Пугачової, а Віка Врадій взяла участь у записі саундтреку до фільму "Выше радуги" і навіть виконала пісню спільно з Михайлом Боярським.
Після повернення до Львова Володимир Бебешко розгорнув бурхливу творчу діяльність і почав переманювати до себе усіх зірок української естради: від Таїсії Повалій до Павла Зіброва. Серед перших до його дверей постукали "Брати Гадюкіни".
"Вони дістали якусь задрипану касету, поставили, і щось страшне, з непрофесійним звучанням почало банякати, – розповідає Володимир Бебешко про перший візит Кузі та Лузі до його львівської студії. – Але я почув, що там є дуже класні, хітові речі – "Чуваки все чьотко", "Наркомани на городі". Одразу погодився їм допомогти, навіть грошей мені не треба було".
Перший альбом Гадюкіних "Чуваки, всьо чотко", записували в один канал та з одного дублю. 16 пляшок "білого міцного" допомогли записати весь альбом усього за дві з половиною години, і вже за місяць касета "зірвала дах" усіх в Україні.
Після того Володимир Бебешко та "Брати Гадюкіни" здружилися. Тому не дивно що першу пісню для першого сольного альбому Віки Врадій написав Сергій Кузьминський.
"Віці подобалося те, що роблять "Брати Гадюкіни", і я звернувся до Сергія Кузьминського, кажу йому: "Кузя, а ти міг би написати для Віки пару речей?". Цей музичний стиль називали тоді український панк-рок. Я його обізвав тоді своїм стилем – український гоп-рок", – розповідає Володимир Бебешко.
Читайте також – Альбом "Було не любити" Братів Гадюкіних: повернення Кузі, позов до суду і розрахунки цукром
Саме Кузя написав для Віки Врадій пісні "Ганьба" і "Шахтарські бугі", з якими вона перемогла на першому фестивалі "Червона рута" у жанрі рок-музики. З цього моменту розпочався відлік її музичної кар’єри.
Хоча ні на першій "Червоній Руті", ні наступний виграш у будь-якій номінації не означав грошову винагороду, він все ж давав певні привілеї.
"В першу чергу – великий піар. Перша "Червона рута" неповторний фестиваль. Такого більше не буде. У всього андеграунду, який сидів по підвалах, з’явилася можливість вийти і показати себе на великій сцені. "Червона Рута»" давала піар та давала статус", – пояснює Володимир Бебешко.
Виступ Віки Врадій на "Червоній руті" у 1989 році став землетрусом, сонячним ударом і повінню одночасно. Від її хриплуватого голосу, пісень, зовнішнього вигляду, епатажної поведінки, шолому льотчиці на голові слухачі очманіли. Львів’яни взагалі прозвали Віку "конотопською відьмою" – у Львові Віка мешкала на вулиці Конотопській.
Зовнішній вигляд співачки й справді шокував тоді ще радянську Україну. Такої дівчини на українській сцені ще не було. Віку відразу почали порівнювати з Жанною Агузаровою та Ніною Хаген.
"Вона була бунтаркою. Вдягала щось незвичне – якісь черевики армійські, якусь куртку, на якій були наклеєні пробки від пляшок. Їй це подобалось, для неї це було органічно, – пригадує Володимир Бебешко. – Вона нестандартно рухалася на сцені. Це не було схоже на українську естраду. Це був протест проти української "шароварщини". У піснях вона висвітлювала рагулізм, дебілізм і бидлячество, які й до цих пір процвітають в Україні в повний мірі".
У 90-му Віка взагалі пострижеться наголо, підтримуючи вимоги студентів у Києві під час Революції на граніті. Студенти ж тоді повсюдно виспівували її пісню "Мамо, я дурна".
З часом "Сестричка Віка", як почали називати Віку Врадій, почала все більше відходити від стилю своїх "братів" "Гадюкіних" та ставати все більш авангардовою. Концертів більшало, почалися гастролі. Вона відверто співала про свої алкогольні смаки у пісні "Хочу пива", а пізніше розкопала у родинному архіві тексти народних сороміцьких коломийок, які так само записала.
На початку 90-х до Сестрички Віки прийшов справжній успіх. Випустили перший альбом співачки на компакт-касеті. Згодом Віка закінчить Московський інститут театру і сцени ім. Гнєсіних за спеціальністю режисер естради. Зніметься в головній ролі в повнометражному фільмі "Мана". В січні 1992 року отримає титул "Міс Рок-Європа". Здавалося б – чого ще бажати? Кар’єра складається пречудово! Проте Віка марила Америкою.
Влітку 1993-го року Віка та Володимир поїхали з концертами до Сполучених Штатів та залишилися там. Проте концерти швидко закінчилися. Щоб якось виживати подружжя бралося за будь-яку роботу.
"Все, що завгодно. І брокером, і водієм. Там потрібно було виживати. Знайшовся якійсь українець, пообіцяв допомогти з роботою, – згадує Володимир Бебешко. – Каже, завтра приходьте о шостій ранку, будете ламати мені бетонний сарай – я вам заплачу 10 доларів. Я кажу – вмирати буду, але за 10 доларів не піду тобі бетон тягати. Ми з Вікою не сварилися. Я просто зрозумів, що можу бути в Україні не останнім, а там я би був тисячним. Я ще не все в Україні зробив – тому я повернувся. А Віка вирішила залишитися там".
Подружжя розпалося. Віка залишилась в Америці і в Україну вона так і не повернулася.
У своїх нещодавніх інтерв’ю Віка Врадій виказувала бажання повернутися до Києва з кількома концертами. Пропонувала вона зробити гастрольний тур Україною і Володимиру Бебешко.
"Звонила, пропонувала зробити якийсь тур. Але я відповів, що пізно. Про неї підзабули вже. Не може артист так надовго пропадати. Повертатися дуже важко, – розповідає музикант. – Це якщо якась компанія зацікавиться і скаже – ваша з Вікою справа це творчість, а ми беремо на себе все інше, тоді я скажу так. Сам я вже не потягну. І не хочу, і здоров’я нема, і грошей треба буде багато витратити".
Альбому "Мамо, я дурна" вже виповнилося 30 років. Можливо, колись і знайдуться меценати, які посприяють тому, щоб наступний ювілей цієї знакової української платівки відбувся все ж таки в Україні. Але то буде вже зовсім інша історія.
Слухай повністю в ефірі Радіо Промінь!
— Як у Jazzforacat зазвичай відбувається підготовка до виходу на сцену? Є якісь забобони?
Та ні. Сергій, який грає на саксофоні та на кларнеті, розігрується. А я прошу, щоб мене ніхто не чіпав, щоб ніхто зі мною не розмовляв, бо я люблю побути сам ці пару хвилин.
А перед самим виходом на сцену я мию руки. Це якісь мої […], але мені хочеться виходити до людей з чистими руками. З чистими руками, думками і головою.
— У жовтні ви презентували новий сингл та кліп на нього – "Згораємо". Це, мабуть, один з ваших ключових синглів?
Якоюсь мірою так. Перед цим була пісня "Туман", а це наче продовження. Це все пісні, написані за останні два місяці. За місяць має вийти ще один сингл.
Я думаю, що ми зробимо збірочку з чотирьох пісень, укладемо в маленький альбом. Вони дуже схожі між собою за настроєм і саундом.
Раніше я усі пісні писав під гітару. А останнім часом пишу під фортепіано. Я відчуваю, що щось змінилося, музика стала серйознішою. Принаймні, я хочу думати, що люди чують у цих піснях щось важливе для себе.
— В "Згораємо" теж?
Так. Я часто стаю слухачем чужих історій. І я дуже не люблю, коли люди сваряться – мені самому стає від цього погано.
Мені прийшла така думка, що люди згорають одне з одним, живуть не з тими, з ким мали б бути, і проживають своє життя без будь-якого змісту. Вони бояться щось змінювати, виходити з цієї зони комфорту, і від цього страждають. А бувають і такі обставини, що вони просто не можуть нічого з цим зробити. І згорають.
— Як ви потрапили на польське шоу "Mam talent”?
Це сталося випадково. Ми йшли по місту, і побачили, що якраз цього дня саме в цьому місті проходить кастинг. Зважаючи на те, що був дощ, і те, що ми запланували, ми не могли робити, ми вирішили піти і подивитися, як там усе це відбувається.
Заповнили купу документів за допомогою Гугл перекладача, дочекалися своєї черги, пограли пісні… Це дуже цікаво: інша країна, інші люди. Як у Польщі пишуть, це "Пригоди двох українців у Польщі".
Ми пограли, повідповідали на запитання. Ну як повідповідали – половину на мигах, половину – тими словами, які знали. А потім поїхали додому і забули. А через місяць нам прийшов лист: запрошуємо на телезйомки. Ми були в шоці, але це було приємно, і ми не роздумуючи сіла в літак і полетіли на зйомки. І ось ми вже пройшли ряд етапів, а за кілька днів ми летимо на перший прямий ефір.
— І часто у вас у житті трапляються такі незаплановані штуки?
Мені здається, що всі якісь класні і важливі штуки, знайомства відбуваються незаплановано. Бо як ти можеш запланувати, що "ось ця дівчина буде моєю дружиною" і піти знайомитися? Крутіше, коли ти знайомишся, спілкуєшся, і є відчуття, що це твоя людина.
— Чи підете цього року на Євробачення?
Маю надію, що так. Ми подали заявочку. В Україні насправді дуже важко пробиватися, особливо з такою музикою, коли людям є про що подумати. Тому ми підемо на Євробачення, а на Х-факторі уже були. Раніше я до цього якось погано ставився. А зараз я бачу, що це така можливість, таке вікно до слухачів.
— Чому ви – Jazzforacat?
Бо є джаз, а є коти. Цю історію я зазвичай розповідаю на концертах. Тому якщо хочете почути її – приходьте до нас на концерт.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
– Заради запису платівки ви кинули все та 10 місяців займалися лише музикою. Що це було за "все", яке ви покинули, і чи важко було це зробити?
Володимир Колотуша: – Я працював офіціантом, тому що це були легкі гроші. Я працював в "Шаленій мамі", було таке рок-кафе біля Жовтого корпусу КНУ імені Шевченка. Мені там дуже подобалося – там 12 годин поспіль грали Rolling Stones, одні й ті ж пісні.
Орест Григорець: – А я працював у сфері туризму, займався орендою житла. Мені дуже подобалася ця робота, я навіть кайфував. Але все-таки музика була для мене найважливішою. Я навіть не думав, це ризик чи не ризик – просто знав, що йду правильно.
– Над своїм першим альбомом ви, за вашими словами, працювали 10 років! Як це?
ВК: – Тема така, що мені було 13 років, коли я написав "Рожеві окуляри". І ця пісня – перша на альбомі. А остання пісня на альбомі – реально остання, яку ми склали перед записом альбому. На цьому альбомі 10 років життя і 12 пісень поміж ними, кожна – як окрема історія.
– Кожна як окрема історія, але вони усі пов’язані між собою.
ВК: – Це наша фішка.
Висмикнути лише одну і не послухати інші – це як прочитати лише один розділ книги. А якщо знати, що цей альбом – це цілісна історія 10 років, то цю картинку ще й можна візуалізувати собі.
ОГ: – Усі наші пісні різні, як коробка цукерок асорті, і кожен може обрати пісню на свій смак.
– Як ви визначаєте стиль, у якому працює "ТИМПАЧЕ"?
ВК: – Та головне, аби пісні були хороші.
ОГ: – Нам просто подобається робити ті пісні, які ми би самі слухали. Музиканти роблять свої пісні саме тому, що їм не вистачає тієї музики, яку вони хотіли б слухати. І жанр уже якось виходить сам.
– Під час запису альбому ви використали 5 гітар, 16 мікрофонів. Навіщо так всього багато?
ОГ: – Наш саундпродюсер Денис Ямбор вважає, що якщо вже починаєш щось, потрібно вибивати ногою двері і робити усе максимально і настільки якісно, як можеш. Ми знайшли багато примочок гітарних і намагалися зробити це якнайкраще.
ВК: – Ми дуже скучили за живими виступами і людьми, які приходять на наші концерти. Востаннє живий виступ у нас був рік тому. Після цього була тривала робота над альбомом і ми "зникли", не давали концертів. І дуже приємно, що люди нам писали, цікавилися тим, як проходить запис і коли буде живий концерт.
– 7 листопада вас можна буде почути на шоу-кейсі. Що це буде?
ВК: – Ми гратимемо пісні з альбому "23" о 23:00 у культурному палаці "Куренівка". Приходьте, буде весело!
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
"Все почалося з повідомлення у соцмережі. Ми з хлопцями вирішили випробувати вдачу, і написали продюсеру Борису Гінжуку. Там було досить банальне повідомлення з текстом "Чи не шукаєте ви часом гурт для продюсування?". Ми, якщо чесно, взагалі не очікували на відповідь, але контакт відбувся, і ми домовилися про зустріч. До того часу у нас уже був повноцінний гурт, був матеріал на майже цілий альбом, та ми абсолютно не розуміли, що з тим робити далі. Після першої нашої зустрічі з Борисом Гінжуком у нас з'явилися деякі побоювання, тому що він одразу сказав, що для молодого гурту цей шлях буде дуже непростим, але ми вирішили довіритися, і прийняли пропозицію співпрацювати разом", – розповів вокаліст гурту Kosmopolis Андрій Ярошенко в ефірі українського чарту "Селекція" на Радіо Промінь.
1 листопада в ефірі чарту "Селекція" на Радіо Промінь група Kosmopolis презентувала синґл "Не про нас", а тим часом музиканти закінчують студійну роботу над своїм дебютним альбомом.
"Зараз уже після кількох місяців запису на студії Bobina Records, ми завершуємо роботу над дебютним альбомом, на якому буде десять треків, написаних в різні періоди нашої творчості. Паралельно ми працюємо над новими піснями, які вже увійдуть до наступної платівки. А зараз ми презентуємо на радіо наш перший синґл "Не про нас". Особливо для мене ця пісня має особливе значення, бо була написана не в найкращий період нашого життя. В ній присутня навіть якась частка автобіографії. Ця пісня про того, хто сумнівається у своїх силах, але завдяки людям, які в цей момент не дають опустити руки, ти ідеш далі, і хочеш досягати ще більшого", – каже Андрій Ярошенко.
Чарт "Селекція" формується на основі опитування 12 авторитетних експертів музичної індустрії: продюсерів, режисерів, промоутерів, журналістів і фахівців радіо.
фото - facebook.com/KOSMOPOLISofficial
Коли у вас виникла ідея створити музей фантастики і космонавтики?
– Це був 2000 рік, я це добре пам’ятаю.
Загалом моя колекція була дуже велика, я збираю її з 12 років. Але 2000 рік був якраз переломним для мене. До моїх рук потрапило декілька колекцій, і колекціонери мені передавали у власність свої колекції. Тобто вони майже усе життя збирали книжки, старовинні журнали, ще щось – і передавали мені.
Коли я запитав, чому вони передають саме мені, адже у них були діти, онуки, вони відповіли: "Ні, нашим дітям та онукам це непотрібно. У них інші інтереси".
І до мене дійшла така думка: а для чого я збираю? У мене не було якоїсь цілі, мети. І тоді у мене виникла ідея, щоб це все залишилося в музеї. І це була така перша спроба, коли я заявив про свій музей.
Де розташований ваш музей і що є в колекції?
– На жаль, він уже повністю закритий. Зараз це такий собі склад. Тричі я його відкривав, і тричі закривав. Зараз буде четверта спроба його відкрити.
В першу чергу, це найбільша колекція наукової фантастики – книжки, у тому числі україномовні, починаючи з кінця 18 століття.
Другий напрямок – це космонавтика, точніше, історія космонавтики. Я займаюся саме історією космонавтики. Книжки з космонавтики загалом – це не проблема, але, наприклад, у мене є 6 автографів Юрія Гагаріна, є робочі фотографії Сергія Корольова та Мстислава Келдиша. Це справді унікальна колекція.
Я входжу у трійку філателістів з напрямку космонавтики. У мене є філократія, листівки, спецпогашення, значки, багато сувенірної продукції. Також є цікаві архівні документи, наприклад, ще довоєнні документи Харківської реактивної групи…
Де ви це все збирали?
– Я веду свою колекцію з 12 років, три чверті свого життя. За цей час у мене виникли знайомства по всьому світу. Починав я цим займатися ще коли інтернету не було. І всі ці інтернет-аукціони, які зараз проводяться – ми знайомі не по інтернету, а особисто. І коли хтось десь помирає, вивільняється якась колекція, мені дзвонять: є те-то те-то.
Усі колекціонери між собою спілкуються. Колекціонери – це окремий світ, держава в державі. Ця система створювалася десятиліттями.
Чим займаються діти у вашому гуртку космонавтики?
– Я займаюся не зовсім космонавтикою. Я займаюся історією космонавтики. Я не готую майбутніх космонавтів, у мене немає аеродинамічної труби або центрифуги, немає такої підготовки. Я скоріше відкриваю інтерес до космонавтики.
Я починав з гуртка наукової фантастики, і паралельно робив проєкт свого музею. Я вирішив робити практичний музей, щоб кожен відділ працював з дітьми.
Зараз практично все діти можуть знайти в інтернеті. Чи не виникають складнощів у роботі з сьогоднішніми дітьми? Як навчити дітей читати?
– Складність величезна. Коли я вперше відкривав гурток, прийшов до школи, мене завуч запитала, який вік дітей мені потрібен. Я кажу: "Ну, в мої часи ми починали цим цікавитися років з 12". А вона каже: "Не ті часи, не той вік, не та країна, не та планета сьогодні. Беріть 15-16, не помилитеся".
Але вона теж помилилася трохи. Чому я орієнтуюся на вік 12-16 років? Для наймолодших зазвичай є багато пропозицій, по всіх під’їздах розвішані оголошення: малювання, танці, англійська, підготовка до школи, розвивайка, асортимент величезний… А для дітей від 10 до 16 років складніше: є спортивні секції – для тих, хто спортивний, малювання – для тих, у кого є хист до цього. Вибір дуже обмежений, чим займатися іншим дітям? І ось цей вік просто втрачають. А це якраз той вік, коли діти починають чимось цікавитися. А батькам ніколи цим займатися.
А потім ставлять питання, звідкіля беруться ці тітушки і бездуховне покоління? Саме тому я орієнтувався на цей вік, щоб зачепити цю "білу пляму", незайняту нішу.
Коли я приходжу на батьківські збори, і мені кажуть: "У вас 3 хвилини, щоб презентувати свій гурток", у мене є така коронна фраза: "Виводжу зі стану інтернету, недорого".
А чи є у вашій колекції якісь космічні артефакти?
– Є метеорити: Челябінський, метеорит Кампо-Дель-Сьєло, метеорит Серіхо, а під час останньої моєї виставки "Погляд у Всесвіт" ми виставили колекцію метеоритів з фондів нашого природничого музею, понад 20 українських метеоритів.
Хто вас фінансує?
– Фінансування в мене абсолютно немає, усю свою колекцію я збираю за власний рахунок. За гуртки мені не доплачують.
Звичайно, коли ми йдемо в якийсь похід, батьки доплачують, бо навіть маршрутка – не безкоштовна. Ми виїжджаємо на природу, бо це обов’язково: потрібно робити якусь практику.
Ви хотіли запитати, чи потрібна нам астрономія в житті – так. Ми думаємо, що астроном сидить і всю ніч спостерігає в телескоп. Насправді це стереотип, у телескоп дивляться лише любителі, астрономи дивляться на фотографії. У широкому понятті астрономія – це все. Кожне вимірювання – відстані, погоди – завжди робили астрономи. Це зараз астрономія звузилася.
Я всіх дітей навчаю орієнтуванню, за допомогою компасу і планісфери. Карта зоряного неба – це як табличка множення для математиків. Це як нічний компас.
А яка практична цінність цих знань? Ким стають діти після вашого гуртка?
– Я не роблю з них космонавтів або астрономів – у кожної дитини є свій талант. І свій хист, свій напрямок, до якого він рано чи пізно прийде.
Школа дає усі ці знання у середньому, а я роблю трохи глибше і, можливо, допомагаю дитині зорієнтуватися. Кажуть, що географи дивлять на Землю ширше, а геологи – глибше. Так от я допомагаю дитині дивитися і ширше, і глибше, від підземного – до космосу. А вже дитина сама обирає, ким їм стати.
Яку книгу має прочитати сучасний український учень, щоб зацікавитися історією космонавтики?
– Каденюк "Місія – космос". Або Лілія Казанцева "Київське вікно у Всесвіт". Хоча б.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Культура!
Фото Youtube.com