Фото: фейсбук-сторінка Антона Дробовича
"Здавалося, весь Київ приїхав до військкомату"
"Я прийшов до військкомату навесні 2014-го, як тільки побачив російську бронетехніку по телевізору", — згадує Антон Дробович. І додає: у Святошинському районі (міста Києва — ред.) була невелика черга, менша за ту, яка була в лютому 2022 року. "Мене тоді не взяли, бо я не служив у війську. Але я залишив заявку, що готовий, бо мені було очевидно, що ця війна рано чи пізно стане масштабною. Мене мобілізували аж після Іловайська, у вересні, і я рік прослужив — у 2014-2015 роках. 2022 року найпершою емоцією було неймовірне піднесення, коли я прийшов у військкомат. Це не можна було порівняти з 2014 роком. Не було де стати, здавалося, весь Київ приїхав до військкомату. Люди вимагали, щоб їх негайно взяли у військо боронити місто. А далі для мене не було нічого нового і дивного ані в копанні окопів, ані у стрілянині з вогнепальної зброї. Тому що я вже мав досвід", — розповідає Антон Дробович.
Війни 2014-го і 2022-го року: в чому відмінність?
За спостереженнями голови Українського інституту національної пам'яті, порівняно з гібридною військовою російською агресією зараз з’явилося більше розуміння. Тоді Україна розуміла, що Росія вчинила агресію, окупувавши Крим, але то був час одразу після Революції Гідності, коли нація була розгублена після всіх подій і втечі Віктора Януковича. І Росія скористалася цим моментом. Елемент розгубленості був вищим. А торік цього елементу не було, вважає Антон Дробович. "А найбільше виявлялося обурення, оскільки росіяни постійно вчиняють військові злочини, злочини проти людяності, геноцидні дії, невибірково бомбардують наші міста. Тому люди сьогодні значно вмотивованіші, зараз в української мотивації є велика екзистенційна основа. Я не знаю, як можна перемогти націю, що має такі підстави для вибиття ворога зі своєї землі", — наголосив голова Українського інституту національної пам'яті.
Що змінилося для Інституту національної пам’яті під час війни?
Передусім зміни пов’язані з тим, що 15 працівників інституту поповнили лави ЗСУ, каже Антон Дробович. "Відповідно, ми дещо втратили в особовому складі, адже здебільшого це фахівці, яких важко замінити. Зараз частково вдалося це компенсувати, але не повністю, бо є дуже специфічні теми, і таких фахівців одиниці. Мій перший заступник Максим Ярмистий взяв на себе виконання обов’язків, інші колеги також не розгубилися. Буквально з перших днів ми продовжували найважливіші проєкти. Потім була велика робота з фіксації подій війни, плюс евакуація серверів, щоб атаки не вивели їх із ладу і ворог не захопив цінну інформацію. Я дуже вдячний своїм колегам, що цей фронт не був оголений, і мої заступники роблять все, що можуть. Причому зараз маємо ще й брак фінансування, тому що більшість коштів іде на військо", — зазначає Антон Дробович.
Чи не проґавила Україна шанс краще підготуватися до війни на інформаційному фронті?
На думку голови Українського інституту національної пам'яті, державна гуманітарна політика 1990-2000 років була недосконалою. Для багатьох людей, колишніх "червоних директорів", які почали очолювати різні політичні сектори, очолювали державу (президентом України у 1994-2004 роках був колишній керівник одного з найпотужніших радянських підприємств "Південмаш" Леонід Кучма — ред.) питання ідеологічні, символічні, смислотворчі стояли на другому місці, вважає Антон Дробович. По-перше, були складні економічні умови — тяжкі 90-ті роки. По-друге, засилля у Радянському Союзі ідеологічного чинника відвернуло людей від нього. "І замість того, щоб зробити акцент на чесну історію, щоби держава серйозно підтримувала вектор відновлення історичної справедливості, це було маргінальним. Відповідно, цими питаннями займалися лише вмотивовані академічні науковці та громадський сектор. Саме вони витягли на собі цю тему в 1990-2000-ні. Державна політика в цьому напрямку була млявою і безпорадною", — констатує голова Українського інституту національної пам'яті.
"Росія наприкінці 90-х розібралася, що до чого"
"Росія ж наприкінці 90-х розібралася, що до чого і почала на міжнародній арені сильно педалювати тему провини німців перед Радянським Союзом. І фактично замінила всі народи колишнього СРСР собою. Тому довгий час німці не сприймали інші народи, які постраждали від нацистської Німеччини. Росія тут швидко зорієнтувалася, а Україна та інші колишні республіки не приділили цьому уваги", — констатував Антон Дробович. Статті у таких виданнях, як газета "День", аналітичних часописах, у звітах Інституту стратегічних досліджень на чолі з Володимиром Горбуліним привертали увагу до цих тривожних тенденцій. Потім фахівці відреагували на знамениту мюнхенську промову Путіна (промова президента Росії на Мюнхенській конференції 2007 року — ред.) як на чітку заявку реваншу Росії. Відповідно, і частина українського суспільства відреагувала. "Але фахівцям не вдалося розбудити всіх інших. Коли був конфлікт довкола острова Тузла, президент Кучма досить жорстко зреагував і поставив Росію на місце. Здавалося, що після того конфлікт ніби вичерпано. Лише деякі аналітики розуміли, що це лише квіточки та випробування меж", — зазначив голова Українського інституту національної пам'яті.
Три причини недооцінки
Антон Дробович виділив три причини недооцінки реваншистських намірів Москви. По-перше, ніхто не міг всерйоз подумати, що Росія так далеко піде. Здавалося, що РФ намагається вибудувати проєвропейську позицію. Коли прийшов до влади Медведєв (формальний президент Росії у 2008-2012 роках, хоча де-факто цієї країною продовжував керувати тоді прем'єр Путін — ред.), "то корчив із себе демократичного прозахідного політика, це присипляло нашу пильність". По-друге, не можна забувати, скільки російських агентів впливу було в Україні. В часи Януковича міністр оборони, голова СБУ — це були люди з російським громадянством. А скільки ще таких агентів було, той же Дмитро Табачник (тодішній міністр освіти — ред.), зауважує Антон Дробович. Тобто Росія посилювала свій агентурний вплив. А по-третє, у частини українців зберігався сентимент про "братські" народи, колишню радянську єдність тощо. "І оскільки не було проговорено уроки минулого, недостатньо було засуджено комуністичний тоталітаризм, це зіграло погану службу для нашого уявлення про росіян як про братів чи сусідів по спільній хаті", — резюмував голова Українського інституту національної пам'яті.
