Галина Крук. Фото: Антон Сорочак
Після 24 лютого ми безповоротно змінилися
Після 24 лютого ми безповоротно змінилися. Йдеться не лише про війну, яка не дає людям читати книжки. Йдеться про те, що наш досвід після 24 лютого настільки нас змінив, що певні речі, які стосувалися мирного життя, певні проблеми, які здавалися болісними для чийогось досвіду, просто відійшли на задній план, стали менш актуальними. Ми опинилися перед набагато гострішою, разючішою, травматичною реальністю і в попередню реальність люди дивним чином пірнають. Я помітила, що ця книжка – “Хто завгодно, тільки не я” – й далі читається.
Ця книжка стала такою з ініціативи видавництва “Віват”, яке видало її. Валерія Печеник малювала до цієї книжки графічну частину. Це не були в прямому сенсі ілюстрації, тому що мені було цікаво, аби ми десь з цими ілюстраціями зустрілися. Там дуже багато графічного наповнення, яке доповнює, розвиває якісь свої окремі сюжетні лінії, акцентує на чомусь. Книжка дуже красива і за кордоном, коли я представляю цю книжку, кажуть: “ой, в Україні так гарно видають книжки”.
Література показує війну, не б'ючи по голові зображеннями
Я пам’ятаю, як змінювалися ці способи самопрезентації, яких від тебе очікували на тих фестивалях. Спочатку доводилося говорити про Україну те, що маловідомо, доводилося пояснювати, чим відрізняється російська та українська культури, доводилося хоча б когось вихоплювати з української культури і пояснювати, коли люди говорили “о, в Україні було бароко”, “о, у XVIII столітті Україні мала якісь навчальні заклади”. Це такі речі, які виходили з якогось величезного подиву, і доводилося заповнювати порожнечу в інформації про Україну. З часом, за 15–20 років все сильно змінилося. Звичайно, великий крок вперед Україна зробила після 24 лютого, коли про нас заговорили, коли з’явилась зовсім інша цікавість, коли з’явився привід говорити. Звичайно, спочатку було не до літератури, але культура і література ставала тим способом показати те, що відбувається не так, як це робить журналістика чи новинна стрічка. Не вдаряючи по голові зображенням, яке мусить бути або розмите, або з коментуванням, що це не для чутливого ока, психіки. Література має унікальну можливість перейти цей бар’єр. Вона теж може бути не для чутливої психіки, але робить це м’якшим способом. Я пригадую, що після 24 лютого до мене зверталися люди з тих інституцій та фестивалів, які мене добре знали за попередні 15 років. Це були люди, які колись мене запрошували на фестивалі, знали мене як авторку, стежили за мною на фейсбуці тощо. Вони відразу почали пропонувати або допомогу, або можливість виїзду чи резиденції. В перші часи був момент, коли я це все переадресовувала іншим людям, які потребували цієї допомоги, тому що я не планувала виїжджати. І я пригадую, що в перші тижні ми нічого не писали і я теж не відгукнулась на 24 лютого саме 24 лютого, написавши якийсь текст про це. Але я помітила, що інші люди на фейсбуці почали викладати мої вірші, які були написані після 2014 року і це були вірші про війну, бомбосховища, вірші, в яких були реалії війни. Я так зрозуміла, що ці вірші отримували одразу дуже широку аудиторію за кордоном, тому що, як потім мені пояснили в Данії, вони з них отримували емоційний меседж, підтверджений для них тим, що вони мене знали.
Галина Крук, виступ під час Літературної школи в Карпатах. Фото: commons.wikimedia.org
У 2014 році німці звинувачували мене в нетолерантності до Росії
Після 2014 року в мене було велике занепокоєння, що нас не бачать і не чують, що нас перестали помічати, що цей контакт не працює, що нас ніхто не підтримує. Що відбувається щось і це щось легітимізується за кордоном: ніхто не перестає подавати руку росіянам, вони теж присутні на фестивалях. "Ми не торкаємося теми війни". Я пригадую, в 2014 році в мене була велика дискусія в Німеччині під час одного з фестивалів. Була ситуація, коли вже російські танки в’їжджали на Донбас. Дискусія була з Оленою Заславською, яка сама з Луганська. Вона казала, що ні, це республіки, які самовизначились, нічого такого немає. І мене німці звинувачували в нетолерантності, що я маю якісь претензії до Росії. Після 24 лютого настав переломний момент.
Антивоєнна позиція росіян поза РФ – це не позиція
Я пригадую, як розпочинався ризик, що навіть попри те, що відбулося 24 лютого, коли нам пропонували миритися в цьому форматі міжнародних проєктів, фестивалів. Я пригадую, як наполегливо доводилося відмовлятися і пояснювати, довелося написати кілька матеріалів англійською та іншими мовами, чому ми не можемо з ними виступати, чому антивоєнна позиція для російських громадян, які опинилися поза межами РФ, вихідців із Росії – це не позиція. Їхня країна здійснює агресію, вбиває.
І навіть погоджуючись на дискусію з російським автором, яким би він не був “антивоєнним”, ти ніколи не можеш бути впевненим, які наративи він буде виголошувати? Все може починатися з того, що він проти війни, але далі в якомусь місці може дійти до “але ж ви спровокували”, “але ж в Україні справді є нацистські сили”, “але ж в Україні ви пишете українською, тому щось з вами не так”. У таких ситуаціях доводилося б виправдовуватися за ту викривлену картину світу, яка для російського автора звична. Це був дуже гострий момент і організаторам міжнародних фестивалів, які не могли зрозуміти, чому ми зараз не можемо виступати з російськими авторами, які проти війни, доводилося пояснювати це. Часто це була довга історія цих пояснень, бо робили по кілька заходів.
"Хто ваш Достоєвський, хто ваш Толстой?"
Потім, коли нас нарешті почали запрошувати без необхідності узгоджувати, те, що ми не говоримо з російськими авторами, далося нелегко. По-перше, тому, що це вимагало послідовної тривалої роботи. А по-друге, це дозволило нам не бути в контексті цієї культури й почати говорити про ті теми, які не стосуються абсолютно Росії. Постійне перебування в російському контексті накладало на нас певну матрицю, яку ми мусили заповнювати. "Якщо в Росії є Достоєвський чи Толстой, то назвіть когось в українській культурі, хто ваш Достоєвський або хто ваш Толстой?" Ця матриця накидалася. Люди, які її накидали, навіть самі не підозрювали, як вони спотворюють українську літературу. Що це є зверхній імперський погляд. Єдиний спосіб змінити таку розстановку сил, питань, наративів, – ігнорування. Я розумію, що для багатьох іноземців це болісний підхід. Але те, що почалося – цей момент ревізії того, чим є російська культура, якою мірою вона існує чи існувала за рахунок української культури – на мою думку, це триватиме.
