Анатолій Подольський і Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
Яке місце посідає Голокост в українській історії ХХ століття? Що знають, а чого й досі не знають, не розуміють і не усвідомлюють, на вашу думку, наші співвітчизники?
Завдяки саме українській суверенності за 34 роки нашої модерної сучасної історії свідома частина громадського суспільства зробила багато чого, щоб забуті табуйовані сторінки історії повернулися в наш загальноісторичний контекст. І серед цих забутих сторінок – і доля євреїв, і історія Голокосту, і доля ромів, і доля кримських татар. І Голодомор. І сталінські злочини. Багато груп людей було забуто в комуністичні тоталітарні часи. Зараз пам’ять про них повернуто. Для мене це частина нашої бездержавної минувшини. Україна не мала державності, українські євреї, як частина українського суспільства, також були піддані знищенню нацизмом і націонал-соціалізмом. Як і євреї інших європейських країн.
Це дуже складна історія, яка має водночас і героїчні сторінки людської самопожертви. І праведники, які рятували євреїв – це та сторінка, якою ми завжди будемо пишатися. Під час Голодомору єврейські родини рятували українців. Під час Голокосту українські родини рятували євреїв. Не зважаючи на загальний фон абсолютної безпорадності, загальний фон нелюдськості, який створив спочатку комуністичний, а потім нацистський режим на території України. На цьому фоні завжди були ті, хто був готовий в нелюдських умовах залишатися людьми. Тема Голокосту – це частина історії України часів Другої світової війни. Це одна з дуже складних і болючих тем. Але вона є в просторі науковому і в просторі освітньому. Завдячуючи тому, що ми незалежні і демократичні.
Чому сталінський режим, а потім радянський тоталітарний режим, приховували цей злочин? Чому про це не можна було сказати одразу, як про інші злочини Другої світової війни?
За два дні було розстріляно 33 тисячі 771 людину. Серед них були і жінки, і діти. Були і немовлята, і 90-річні. Вбивці, які вбивали людей, вважали, що це можна робити безкарно. І цього й досі не можна осягнути. Хоча зараз, коли нашій країні так важко, коли трапилися Ягідне, Буча, Бородянка, Ізюм, з'ясувалося, що так знову можна. Що сьогодні люди можуть зробити з іншими людьми те ж саме. Історія Другої світової війни, зокрема історія Голокосту, історія Бабиного Яру показали, як треба запобігати злочинам, як треба покарати зло, як треба не допускати, щоб пропаганда виїла мізки людей. Але це знову повторилося.
Націонал-соціалізм дегуманізував євреїв, а російська ідеологія, яку ми маркуємо сьогодні, як рашизм, дегуманізує українців. Кожного дня. За те, що ми громадяни України. Тоді євреї стояли перед небезпекою тільки за те, що вони народилися. Зараз ми стоїмо перед небезпекою тільки за те, що ми хочемо мати власний дім і власну державу. Тому тим більше важливо вшановувати пам'ять, щоб спробувати зрозуміти, як це сталося.
Але чому сталінізм замовчував цю трагедію? Є документи, які підтверджують накази чи розпорядження мовчати про ці події?
Так, я їх бачив ще 35 років тому. Як на мене, є два моменти, які дають відповідь на запитання, чому більшовики після війни це замовчували. По-перше, більшовики були антисемітами, українофобами. Вони взагалі були ксенофобами. І ті НКВДисти, серед яких були люди різного походження: українського, єврейського, російського, латиського, польського, їм було байдуже їхнє походження. Вони змінили свою ідентичність. Вони змінили національну, етнічну, культурну ідентичність на політичну ідентичність, на ідеологічну ідентичність. В даному випадку, на комуністичну. Єврей Каганович знищував євреїв, щоб довести Сталіну свою лояльність. Грузину Сталіну було байдуже до смертей грузинів. Українець Балицький в НКВД знищував українців без жалю.
Ці люди зрадили свою культуру, вони її обміняли на ідеологічну ідентичність. Так і з німцями трапилося, коли вони свою німецьку культурну ідентичність зрадили і зробили націонал-соціалізм безапеляційною вірою. Тому що латентний прихований антисемітизм був складовою сталінського СРСР. І ненависть до євреїв було частиною тієї політики та ідеології.
Також після війни сталінський режим дуже зненавидів молоду державу Ізраїль. Вони планували там зробити форпост соціалізму на Близькому Сході. Чи свою 16-ту республіку. Але будівничі сучасної держави Ізраїль Голда Меїр, Давид Бен-Гуріон та інші пояснили більшовикам, що вони соціалісти за поглядами, але вони не бандити, і вони не підтримують Гулаг. Тому цю тему табуювали.
Від самого зародження німецького нацизму було зрозуміло, враховуючи ті гасла, які звучали і ті кроки, які зробив Гітлер, що євреї, роми, українські націоналісти – це загрожені категорії. Чому не попередили цю трагедію? Чому не доклали зусиль, щоб дати евакуюватися особливо загроженим категоріям?
По-перше, це була частина ксенофобської сталінської політики. По-друге, це були країни-союзниці з 23 серпня 1939 року. Вони підписали угоду про співпрацю, дружбу і надання воєнної допомоги. І сталінський режим 2 роки забезпечував гітлерівський режим всім, чим треба. Тому відповідальність за розв'язання Другої світової війни лежить як на Третьому Рейху, так і комуністичному СРСР. І коли ми говоримо про Другу світову війну в Україні, томи маємо починати не з 22 червня 1941 року, а з вересня 1939, тому що українські землі Східної Галичини були окуповані спочатку нацистами, потім більшовиками.
Але і там вже починалися епізоди прицільного знищення євреїв.
Так, на західноукраїнських землях євреїв репресували, надягали шестикутні зірки, відправляли до таборів, вбивали на вулиці. І тоді євреї зрозуміли, що треба тікати. Але радянська влада за два роки на Східній Галичині депортувала і знищила багато людей. І парадокс полягав в тому, що євреї, поляки, українці, які мешкали у Львові, Тернополі чи Франківську були репресовані. Були закриті синагоги та єврейські школи. Все, що на Східній і Центральній Україні комунізм робив в 1920-30 роках, все це швидко було зроблено з євреями, поляками, українцями на Східній Галичині. Багато людей було депортовано в Сибір, багато з них померло в дорозі. Кримських татар депортували в 1944. Але частина людей доїхала до Сибіру, і ці люди вижили.
Втім, коли нацисти пришли до Львова у червні 1941, то шансів взагалі не було. Їх відправляли до польського міста Белжець (Bełżec), до нацистського табору смерті або до варшавського гетто. Є така думка, мовляв, сталінська депортація до Сибіру врятувала частину євреїв Західної України від табору смерті в Белжеці. Але це не зменшує злочини ні тих, ні інших. Отже, їх не попереджали про небезпеку, бо на них було байдуже. СРСР була безбожна країна. В безбожній країні байдуже до живих, байдуже до мертвих. Москва і Берлін були союзниками. Їм байдуже було до долі євреїв. І вони добре знали, що тільки-но землі будуть окуповані нацистами, першими жертвами стануть євреї. Тому їх не попереджали.
Евакуйовувалися євреї не через загрозу життю. Евакуйовували співробітників військових заводів чи інших підприємств. І ці євреї, які працювали на цих радянських підприємствах, евакуювалися з родинами. Але вони евакуювалися не тому, що вони євреї, а тому що конкретні фахівці. Більшість людей думали, що з приходом німців нічого страшного не буде, навпаки, можливо повернуть бізнес, повернуть забране більшовиками. У нас є свідчення людей, які пам'ятали німців часів Першої світової війни, але вони не розуміли, що це різні історії. Але сучасна Німеччина впоралася з пам'яттю про Другу світову війну і вибачилася за неї. І я абсолютно не вірю, що Росія колись вибачиться за злочини проти України.
Чи можна запитати у вас про вашу особисту родинну історію? Чи можливо я наступаю на дуже болючі точки? Адже, як на мене, ця війна, яку переживає зараз Україна, показала, що особиста історія важить дуже багато. Вона важлива для розуміння, для усвідомлення нашими нащадками, а що ж відбувається в цей найболючіший момент.
Ви абсолютно праві. Тільки через історію конкретної родини чи людини можна відчути і зрозуміти, що трапилося. Мені колись казав один студент, мовляв, як я можу співчувати ста тисячам людей, убитих в Києві, адже я ї не знав, я на могилу до бабусі ходжу раз на два роки, а вона мене виростила. Але люди так влаштовані. Вони не можуть бути весь час в траурі. Людям треба їсти, жити, народжувати, працювати, йти в театр, кіно, читати книжки. Ми зараз всі на межі. Коли ми пам'ятаємо родинні історії, ми бережемо гідність жертв.
Я в нашому Українському центрі вивчення історії Голокосту працюю з багатьма педагогами. І вони теж опинилися перед викликом, ЯК після початку повномасштабного вторгнення викладати про жахливе життя в гетто чи депортацію до таборів, коли зараз у нас стільки горя. Ми зараз приречені займатися відповідальним фаховим порівнянням, говорити про долі жертв тоді й зараз, про поведінку злочинців тоді й зараз.
Наша родина історія – це родинна історія мами мого батька і його двох сестер. Це моя бабуся і мої дві тітки, яких я ніколи не знав. І що жахливо, він сам боявся про це говорити. Гітлерівський режим вбив євреїв Києва, а сталінський режим вбив пам'ять про євреїв Києва. Я говорю про усвідомлення цього саме через родинну історію. Мій батько заговорив тільки в 1992 році, коли вже помирав. Я вже був одружений, мав сина, викладав історію в школі, писав дисертацію, але нічого про це не знав. А батько мовчав. Бо боявся. Пам'ятаю ще історію більш давню 1974 року, коли мені було 7 років. Ми з батьком пішли в Бабин Яр, але нас перестрів міліціонер, який нас туди не пустив. Але я на все життя запам'ятав бліде обличчя батька.
Мій батько пройшов всю війну, він був 10 років в армії. Бо коли ти йдеш на війну, ти не йдеш служити в армію, на війні немає фіксованих термінів. Його призвали до Червоної армії в 1939 році,, а повернули в 1948. Коли він повернувся в Київ, він запитав, а де ж мама і сестри. І йому показали, де вони. І в цьому ще один жах Голокосту, що чоловіки, які були на фронті, вижили. А коли поверталися додому, ні жінок, ні дітей не було. Настільки націонал-соціалістична політика Гітлера була жахливою, що жити в окупації було страшніше, ніж бути на лінії фронту на нулі. На нулі були шанси вижити, а в окупації у жінок, дітей і старих шансів не було. Жах ще в тому, що вони не евакуювалися, бо вірили, що німці їх чіпати не будуть. Бо СРСР з 1939 до 1941 роки заборонив будь-яку німецьку антигітлерівську пропаганду. Тому я завжди нагадую про те, що відповідальність за Голокост не тільки на націонал-соціалізмі, а й на сталінізмі також. Тому що одні вбивали, а інші не казали правду. Тому люди й не евакуювалися.
