Ірина та Іван Уманські. Фото із сімейного архіву
Ірина та Іван народилися і жили в Каховці. Ходили одними вулицями, навчалися в одній школі, навіть працювали на одному підприємстві, але знайомі не були. Обоє мали досвід попередніх стосунків та особисте життя, сповнене численних перипетій.
Свою історію розповідає Іван Уманський:
"Я з великої родини, мама потрапила в аварію і багато хворіла, багато була в лікарні, а тато – простий муляр. Він будівельник, завжди десь на будівництві, тому ми завжди були вдома. У мене ще було дві сестри: Ірина - ми двійнята, і ще потім мама народила Тетяну. Батько мене так навчив піклуватися про сестер, про маму– бо мама дуже хворіла і інколи її життя залежало від того, чи встигли пігулку їй дати вчасно. То ж я жив біля мами, поруч був, недалеко ходив. Мама хворіла і майже не працювала. Але брала глядіти дітей. Ми допомагали мамі доглядати, годувати, погратися з ними".
Іван Уманський вирішив стати автослюсарем. Йому подобалася ця професія. Знайшов непогану роботу. Але після того, як відслужив строкову службу в армії, вирішив щось змінити у своєму житті. Майже випадково став взуттєвим майстром. Але коли в Україну почали імпортувати китайське взуття, цех Івана Уманського не витримав конкуренції. Взуттяр вирішив відкласти це заняття і влаштувався на відомий у Каховці завод кетчупів і консервації. Потім вирішив повернутися до взуттєвого бізнесу. На той момент Іван уже мав дружину і двох дітей. Економічна невизначеність не сприяла подружньому щастю. Шлюб невдовзі розпався.
Іван Уманський був прихожанином однієї з християнських церков в Каховці. У тому ж храмі знаходила свою розраду й Ірина. Вона також зазнала невдачі в особистому житті й потребувала підтримки. Саме віра допомогла відновити душевну рівновагу як Івану, так і Ірині.
Свою історію розповідає Ірина:
"Я була хорошою дівчинкою, також з небагатої родини. Мама була вчителькою. Татко, як і в Івана, теж був будівельником, тоді ще працював і на заводі Сільгоспагрегат в Каховці. Я добре навчалась, мріяла стати вчителем. Нас було троє дівчат в родині - якось прожили ці 90-ті, хоча було складно весь час фінансово. Я мріяла: коли вивчуся, буду також вчителькою. Буду ходити на роботу на каблуках, буду гарною такою, і в мене не буде багато дітей, а буде сім'я, як у всіх, щоб жити в достатку. Про це я мріяла.
Я обрала професію вчитель музики. Дуже люблю музику. Це через все моє життя пройшло. Досі я граю, співаю. Закінчила училище, вступила в Одеську консерваторію на заочне і пішла працювати. Тут я зустріла чоловіка першого свого, ми зареєстрували шлюб, але це було, я думаю, помилкове рішення. Я просто вийшла за першого зустрічного. Мені було 20 років, я думаю: вже досить доросла, мені вже пора заміж.
І одразу після весілля почалися проблеми. Чоловік - у нього була алкогольна залежність. І дуже багато насилля в родині було. В цей час народила першу дитину, трошки пізніше - другу. Я прийняла рішення піти від нього і не наражати на небезпеку ні себе, ні дітей.
До того часу, коли ми зустрілись з Іваном, я була самотньою жінкою з двома дітьми. Роботу за спеціальністю в Каховці я тоді не могла знайти і працювала навіть на полях, на зборі огірків. Працювала по сезону на "Чумаці", знову ж - ми могли з Іваном там перетнутися, але не сталося. В 1999-му році я дуже сильно переживала свою самотність. Мене сестра запросила: пішли зі мною до церкви. І я там потрапила на служіння, думаю: навколо стільки радісних людей. І я більше й більше знайомилась з цим, мені дуже подобалося в церкві".
Ірина почала брати участь у житті церкви. Грала в тамтешньому музичному гурті на клавішах. Іван співав.
Продовжує розповідь Ірина:
"Тоді він був ще з дружиною і з двома дітьми. Ми просто дружили, спілкувались, як звичайні люди, як члени церкви. Для мене він був гарною людиною: добрий, він класно ставився до дітей, він завжди був люблячим батьком. Нічого особливо у нас в стосунках не було".
Підхоплює розповідь Іван:
"Так, ми були знайомі, славили Господа разом 15 років. Я ніколи її не бачив як жінку. В житті будь-якої церковної общини багато спільних справ. Ми разом могли в городі щось допомагати, картоплю копати, комусь дах покрити, газовий балон привезти. Але, як на жінку, - ніколи на неї не дивився.
7 років я був у розлученні… Я вірив в Бога, який вчить нас прощати. Я їх простив. Після розлучення якийсь місяць діти були зі мною. А потім дружина їх забрала до себе. Напевно, я її чекав, що вона повернеться до мене. І я робив все, щоб зв'язок з дітьми не перервати - я майже кожен вечір там був з дітьми. І зберіг ті стосунки".
Іван тоді вирішив, що не створюватиме нову сімʼю. Просто буде гарним батьком для своїх синів. Але невдовзі наставники в церкві переконали чоловіка, що йому варто було б подумати про особисте життя. Так він зможе більше принести користі і для суспільства загалом, і для дітей, і, звісно, для себе. Цього разу до вибору супутниці життя Іван підійшов усвідомлено.
Ділиться своїм досвідом Іван:
"Ти не будеш жити з війками, ти не будеш жити з зачіскою, ти не будеш жити з фігурою. Ти будеш жити з характером. Подивись, який в тебе характер. Подивись, які в тебе є сильні риси, а які є слабкі. І то буде твоя помічниця, вона тобі допоможе в твоїх слабостях, а ти їй допоможеш в її слабостях. Яка риса характеру тобі зараз дуже важлива? І перше, що на думку прийшло - то вірність. Вірність. З того часу пройшло, мабуть, три роки, як я підійшов до Ірини. Але за ті три роки багато сталося в моєму серці. Бог мені почав нагадувати, показував: дивись, яка вона вірна…А у нас була одна історія в житті, ще, мабуть, за три роки до цього...".
До розповіді приєднується Ірина:
"Я почала дивитись на Івана по-особливому. Я якось побачила його, як чоловіка. Були на службі, я дивлюся: які гарні очі, які гарні руки. І щось в мені перевернулося, з'явилася закоханість. І я просто довго з цим носилася, мучилася. Тобто, він співає, а я просто там тану за клавішами. І думаю: та чого я мучусь, підійду запитаю. Мені здавалося, що я йому також подобаюся, але він, можливо, скромний, тримає в собі. Я зробила перший крок, я підійшла і кажу: Ваня, так і так, не хотів би ти зустрічатись? І він сказав..."
Підхоплює Іван:
"Я сказав: ні. Я злякався, не готовий був, я не хотів того нічого. Я сказав: ні, вибач, що я десь дав тобі спокусу таку".
"Тобто, я ще три роки його чекала, страждала, плакала, але змирилася".
"Я своєю чергою мав бажання на зустріч з іншою сестрою в церкві. Я підійшов до неї так, як Іра до мене, запропонував їй. Вона каже: в тебе двоє дітей, я тебе не буду ділити з ними.
Тоді певне прозріння прийшло в мою голову: це має бути людина, яка зі мною рівна. В мене було двоє дітей від першого шлюбу. Вона теж в розводі, в неї двоє дітей від першого шлюбу. І вона вірна. Це був четвер, у нас молитва була, потім я підходжу до неї, кажу: Іро, я тебе не люблю, ти собі нічого не думай. Але хочу тебе знати ближче, бо я тебе не знаю. Ми 15 років на сцені, але я тебе не знаю. Я на тебе не дивився як на жінку, чесно признаюсь, втім хотів би поближче з тобою познайомитися, щоб створити сім'ю.
І я дякую Богу, що вона мені сказала: "Так".
За церковними звичаями перед шлюбом Іван та Ірина мали розповісти про плани знову одружитися своїм колишнім партнерам. Щоб не було ніяких недомовок.
Пригадує Іван:
"Прийшов до своєї дружини, поставив питання, вона на той час вже народила другу дитину тому хлопцю. Я запитав. А вона: та нащо воно мені треба. Я видихнув - і пішов собі.
А Ірині потрібно було їхати в село Роздольне, біля Каховки - там живе її колишній чоловік. Ми сіли в автобус, їхали, і вона почала розповідати про своє життя. Як вона жила з тією людиною, що вона пережила через нього. Я відчув її страх, все її внутрішнє переживання. І коли ми прийшли до тієї людини, сміливість така з'явилася, хотілося її захистити. Сміливо зайшли, поговорили з ним. Він тоді вже жив з іншою жінкою. Все говорив: в мене є дружина і діти.
З того часу її життя стало моїм. І я почав в неї закохуватися. По-справжньому почав помічати - і цей день триває це. Це таке чудо в моєму житті: коли ти зранку просинаєшся - а ми на зараз 15 років вже в шлюбі - ти просипаєшся, дивишся на людину, яку бачив, вже з усіх боків знаєш, але бачиш - якась нова риса на її обличчі. Вона така гарна, і так тобі до вподоби, так до душі, таке рідне все тобі. Я знову і знову переживаю це, я закохуюсь в неї. От, з того часу її життя стало моїм життям.15 років тому. В десятому році ми розписались".
Наступним випробуванням в житті подружжя було налагодити стосунки з дітьми своїх партнерів. З часом Іван став справжнім батьком синам Ірини, хоча на початку йому доводилося стикатися з нерозумінням, зневагою та навіть агресією. Молодшому на той час виповнилося 6, а старшому - 14. Важкий підлітковий вік.
"Дмитро мав комп'ютерну залежність. Я знав про це. Ми до цього вже кілька років з пастором їздили, допомагали Ірі шукати його по клубах, коли він додому ночувати не приходив, коли гроші крав на те. Дитина додому не поверталась, не вчилась. І я мусив щось з цим робити.
У нього дуже погані були відносини з Ірою. Мене навіть зневажав. Я розумію, що я тобі чужий, я тобі не тато. Але я тебе витягну зараз на вулицю, якщо ти ще так поводитися будеш зі своєю матір'ю - я тебе наб'ю. Вони звикли собі без батька, без порядку. Він мені казав, що він мене ненавидить, що я йому ніхто. А тут - приходять до мене такі: "тато, давай нас усинови".
Уточнює Ірина:
"Ми зустрілися з колишнім чоловіком і пояснили: для усиновлення потрібно, щоб ти відмовився від дітей. Він відповів: якщо ти відмовишся від аліментів, то я легко відмовляюся від них. Кажу: домовились, немає претензій до тебе".
Продовжує Іван:
"І він так легко розписався. Мене це дуже здивувало. У мене це було не емоцією, було рішення таке. Таке тверде рішення, що у мене є дар, що той дар буде працювати в житті дітей. Якась любов з’явилась, вона допомагає тобі не відірвати голову, а обійняти, сказати: я тебе пробачаю, я тебе люблю.
І з Дмитром у нас склалося все. До директорки школи я прийшов, говорю: так і так, що там з Дімою, я його батько. Та директорка, коли я вчився в школі, вона була ще вчителькою. Вони мені написали, що потрібно зробити, щоб якось він довчився в школі. За ручку Діму у 14 років приводжу в школу, сідаю на велосипед - їду на роботу. Не встиг доїхати до майстерні, мені дзвонять: Діми немає на уроках. Я сідаю на велосипед і їду по тих клубах, знаходжу Діму, саджу його на велосипед, на раму, привожу в школу - віддаю вчителю в руки. Сідаю знов на велосипед, приїжджаю в майстерню, мені телефонують: Діми немає на уроках. І потім я о 9-тій вечора приходжу з роботи, і Діма приходить о 9-тій вечора з ранцем, зі школи. Кажу: де ти був? З’ясовується, той клуб був біля школи. Він приходив, кидав портфель в класі, йшов в той клуб. І дядько, який опікувався тим клубом, залишав Діму за адміністратора в клубі - за те, щоб просто міг погратися. Він просто грав.
А дядьку я того витягнув. Пояснив: цей хлопчина в школі не вчиться, має дуже великі проблеми. Я його батько. А дядько - високий, на голову вищий за мене, з таким великим пузом. Не знаю де й взялось, я не така смілива людина, кажу: якщо я ще його тут побачу, я назавжди закрию твій клуб. Той дядько відповідає: не проблема, все - його більше тут не побачиш. Коли поверталися додому, мені Дмитро сказав: тату, наче з плечей щось звалилося, дякую тобі".
Родина Уманських. Фото із сімейного архіву
Сини Ірини отримали не лише прізвище Івана Уманського, а й стали Івановичами по-батькові. Діти чоловіка від першого шлюбу спочатку навіть ревнували, але згодом стосунки налагодилися. До слова, усі хлопці вже виросли, здобули престижні професії, стали шанованими людьми. Після одруження Ірина дуже хотіла народити спільну з Іваном дитину. І от через півроку завагітніла. Щастю подружжя не було меж.
Своїм материнським щастям ділиться Ірина:
"Народили Андрія. Він дуже чуйний, дуже гарний хлопець. Наші всі діти біологічні - всі дуже добре навчаються, мають хороші здібності. І всі співають, всі музичні. Андрій більше комп'ютерщик, він планує зараз вступ на IT.
Друга дівчинка – Веронічка, вона дуже домашня, мені любить допомагати, дуже скромна. Вона також вчиться на фортепіано.
Третя дівчинка у нас Іванка народилась. У нас четверо дітей народилось з інтервалом у півтора року. Ми не дуже планували, але так вийшло. Іванка у нас третя дівчинка. Білявка, струнка, дуже гарна: великі очі блакитні, просто красунька. Вона вокалістка у нас, співає.
А Петрик – взагалі наша любов-любов, це останній наш синочок. Він дуже схожий на першого мого сина, на того Діму, про якого ми вже вище розповідали. Майже близнюки. Різниця в них 20 років. І з Петриком я проживаю щасливе материнство. Те, що я не дожила з Дімою, і те, що я не додала Дімі - то вся любов переливається на Петрика. Він взагалі залюблений, забалуваний трішки.
Якось перглядала стрічку Фейсбука, в мене на той час було троє біологічних дітей. Я думаю: як люди справляються?.. Я відчувала себе такою втомленою, розбитою мамою. Мені здавалося: я така стара мама, так пізно народила, всі комплекси мої вилізли. І натрапила на пост, там жінка розповідала, що в неї восьмеро дітей, п'ятеро з них - прийомних. І вона так глибоко розповідала про ці потреби прийомних дітей, наскільки вони потребують мами. Дитина просто не може жити, вона не може сформуватись, вона шукає скрізь цю маму. Воно мені десь запало в серце і потім, вже після народження Петрика, молодшого нашого, я сиджу - Ваня приїхав з роботи, розповідає, як у нього там справи на роботі. Я: "Ванічка, знаєш, про що я зараз думаю? Петрику рік і 8, а я досі не вагітна, може ми візьмемо прийомну дитину? По розкладу, кажу, в нас вже повинна бути дитина, але її немає. А десь дитина лежить в пологовому або в дитбудинку і їй немає кому змінити памперс".
Іван Уманський спочатку не сприйняв ідею дружини взяти прийомну дитину серйозно. Мовляв, якщо є бажання допомагати, можна зайнятися волонтерством, ходити в дитячі будинки, кимось опікуватися адресно. У подружжя і так на той момент було уже шестеро дітей на двох. Але одного разу Уманські потрапили в гості до однієї опікунської родини, де було 14 дітей. Іванові так сподобалася та атмосфера, що він переглянув своє рішення.
Продовжує Ірина:
"Це велика родина, не можна було відрізнити біологічної від прийомної дитини. Вони всі були родиною. І жінка ця розповідає: знаєш, мені запропонували всиновити дитину, тримісячну, але в неї порок серця. Вона зараз "відмовник", у дитбудинку, і мама його не забирає. Ти не хочеш взяти прийомну дитину? Каже: я вже не потягну, я на десять років за тебе старша, а ви б змогли".
Далі розповідає Іван:
"І я знов сказав "ні"…Я кажу: ні, я не можу, я дуже втомився. Втім, Іра - вона ж як жінка - вона от ходить: ну давай, ну давай... У мене в серці там щось перевертається, я думаю: добре, дам згоду. А поки довідки зберуться - перегорить. Бо ці довідки - це дуже довго справа, ще навчання пройти треба. Кажу: добре, давай довідки збирати.
Ми іздили 97 кілометрів із Каховки в Херсон на те навчання. Брали з собою нашу маленьку дитину, спеціально людину з собою наймали, щоб вона з Петриком гуляла на вулиці, поки ми приходили навчання. Інших дітей з бабусею залишали. І кожен вечір тобі підсумок: там бланк - треба було заповнити, відповіді проставити. Психологи працюють: згоден? Ти йдеш далі, ні? Ти йдеш далі, ти згоден".
Після того, як подружжя пройшло навчання, зібрало документи, виявилося, що дітей, яких можна було б узяти під опіку, у місцевій службі нема. Термін дії довідок, необхідних майбутнім батькам, – рік. Якщо б дитина не знайшлася за цей період, то довелося б знову проходити цей шлях. На цьому етапі чимало бажаючих стати прийомними батьками здаються. Але Уманським пощастило. За місяць до закінчення терміну дії довідок їм подзвонили.
Про розвиток подій розповідає Ірина:
"Мені дзвонить начальник служби і каже, що у них є хлопчик, 6 років. Дивитесь будете? Я відповідаю: ми згодні на будь-який варіант, ми беремо його. Тобто, я його не бачила, ми не дивились. Вона попереджає: ну, є нюанси там по здоров'ю у нього. У мами алкоголізм, шизофренія - дитина росла на вулиці, це просто Мауглі..."
Іван пригадує першу зустріч:
"Нам сказали, що можна зустрітися, він зараз в лікарні, вилучили з сім'ї, його зараз обстежують, приводять до ладу, щоб передати в сім'ю. Нас навчали: можемо прийти, погратися з ним, побачитися, щоб і він нас побачив, щоб на другій-третій зустрічі можна було поставити питання -хоче він, не хоче. Треба ще згода дитини. Ми поговорили з нашими дітьми: ви не проти, щоб у нас був братик? Вони всі чекали, взяли коляску, посадили Петрика, там треба було десь кілька кілометрів пішки прийти до тієї лікарні. Ми прийшли, Ірина залишилася на вулиці з дітьми, а я піднявся на другий поверх. Медсестра виводить його: дивись, це твій тато. Він з розгону розбігається - тато, візьми мене на руки. Я його на руки взяв – і все: любов з першого погляду.
Привели його додому. Перше враження: звичайна дитина, здорова, з руками, з ногами, все. Але ж він не розмовляв. Не міг промовити речення, просто слова. У нього була порушена дрібна моторика, він проходив метрів 100 і йому треба було сісти. Він дуже втомлювався. Він мав переляк, були місця в місті, де він проходив - і його замикало. І ми більше року займалися з логопедами, дефектологами, психологами".
Ірина пригадує перші труднощі з Богданом:
"Багато уваги дитині довелося приділити, трохи відставити своїх. І я розуміла, що 90 % моєї уваги – це Богданчик. Весь час він щось питав, і в нього дуже велика потреба була у спілкуванні. Навіть звичайні навички, такі, що ми всі і наші діти розуміли, доводилося пояснювати: що таке унітаз, що таке ванна, як нею користуватись. Татко його вчив користуватися зубною щіткою, він не розумів, він то їв ту зубну пасту - бо вона смачна, то плювався. Як ложку в руках тримати, як митися. Ночі були дуже важкі, він не розумів, що треба ходити в туалет. Він пісявся, какався прямо в постіль, потім вставав, це розмазував - ми просто не очікували цього, було важко".
Іван розумів, наскільки важко було тоді Ірині, адже основний тягар ліг саме на неї. Активно включився в процес виховання прийомного Богдана. Це неабияк зміцнило родину.
Продовжує Ірина:
"Іван пригадує, як я казала: він інший... Мені важко було його прийняти, просто фізично, як мамі. В нього не такі руки, не такі ноги, у нього тіло не таке - він інший. Іван побачив це і намагався допомагати, бути поруч. Весь час говорив, що в нас все вийде... Це нас ще більше зблизило, ці труднощі. Тому що ти відчуваєш: ти не всемогутня, в деякі моменти в тебе просто опускаються руки і тоді включається Іван. І ми стали, як така міцна команда, взаємозамінна. Не вірте, що діти прийомні можуть роз'єднати. Буде складнощі - так, але це з'єднує родину".
Зусилля Івана та Ірини не були марними. Нині Богдан міцний, талановитий хлопчик, який гарно малює і навчається в художній школі. А ще він мріє про собаку і планує стати кінологом.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян у 2022-му році, велика родина Уманських не виїхала з Каховки відразу. По-перше, не було такого транспорту, який би усіх вмістив, по-друге, була прикута до ліжка добра знайома, якою опікувалося подружжя. По-третє, Уманські сподівалися, що Каховку невдовзі звільнять. Але ситуація лише ускладнювалася.
Ірина про життя в окупації:
"Ми вже прокинулися тоді окуповані: у нас не було варіантів виїзду, не було зелених коридорів і тут - без варіантів. Ми просто чекали, коли наші українські війська звільнять Каховку. Ми кожен день бачили через Дніпро, як йдуть бої. Тобто, росіяни стріляли по українській території з нашої території. В самій Каховці взагалі мало було прильотів, Каховка мало постраждала.
Ми дуже ризикували, що вони до нас прийдуть, тому що у нас двір на 5 хазяїв був, загальний двір. І всі наші сусіди були працівниками сфери освіти. Та й ми також були активними членами церкви, відомими в місті, ми працювали як громадська організація. Ми з Іваном були одними з організаторів Дня Сім'ї в місті. Ми завжди мали чітку українську позицію. Рано чи пізно за нами прийшли б, тому нам друзі, які виїхали за кордон, запропонували: поживіть в нашому будинку, щоб його не розікрали. І ми так подумали: будинок великий, він біля лісу, там російських солдатів майже не зустрінеш, не так як в центрі. Ми виїхали туди.
Це для нас стало подарунком, бо й дітям було класно - ліс поряд. Діти не ходили до школи, пробували займатися з ними онлайн, але зв'язок глушився, зв'язку не було. Тому в дітей було багато часу і ми цей час використали розумно. Ми розчистили ділянку, вивезли кучу бетону, кучу каміння звідти, удобрили, засадили город - і з того жили. Ми купили бройлерів, почали вивчати, як їх розводити. Потім купили ще домашніх курчат. І ми завели хазяйство і вирощували бройлерів. На цих бройлерах і на городі ми змогли проіснувати, прокормити п'ятеро дітей в окупації за відсутності всяких продуктів, доходів, тому що були в окупації. Але ближче до осені 2022-го року солдати перебазувались на узбережжя, тобто біля лісу, там де ми були, вони нарили окопів, частіше зустрічалися вже конвої, декілька разів приходили до нас, просили продукти.
Останньою краплею було те, що ми поверталися з базару, продали курей і бачимо - один будинок горить, другий, бачимо хвостовик ракети у дворі. Я кажу: якщо з дітьми щось буде, я не витримаю. За три дні ми розпродали все. На той час у нас було більше 200 голів птиці - качки, кури -несушки, бройлери. Було багато такого, що ми закупили - зерна, щоб годувати".
До війни Іван та Ірина хотіли подарувати сімейний затишок ще кільком прийомним дітям. Але для цього треба було розширити житлову площу. І коли родина переїхала у великий будинок біля лісу, то начальниця соціальної служби запропонувала Уманським взяти двох дівчаток на виховання. Їхні попередні прийомні батьки виїхали, а на дітей ще не було необхідних документів.
Ірина розповідає як надалі зростала родина:
"Діти вилучені безпосередньо в грудні 2021-го року із родини, не пройшли суди. Діти не мали статусу, тобто, всіх достатніх паперів на те, щоб знаходитись в родині і щоб перетинати кордони. І при першому перетині кордону цих батьків могли би заарештувати, дітей вилучити і помістити до дитбудинку, якщо не російського, то білоруського. Але ми їх прийняли, ми планували залишатись там.
Коли ми перший раз приїхали, побачили Софію і Алісу, то це були два наляканих звірка таких, були заплакані, запухші, стрижені. Вони боялися нас і плакали весь час".
Іван говорить про своє розуміння й переосмислення:
"На той час я зрозумів, що це - наша місія:тих дітей вивезти. Просто я збагнув, що я тут роблю, нащо я тут, нащо залишилися в окупації. Я навіть не знав про ті папери, але побачив, що нам пишуть розписку. Нам дітей під розписку дали. Софійка стояла біля батареї, вона, мабуть, тепла була, я не знаю, і ховала обличчя своє. Вона мені розповідала, каже: я дуже злякалася дядька - бородатий, чи циган, чи що - дуже злякалася. Я почав з нею розмовляти, а потім взяв телефон і почав дітям показувати світлини своїх дітей. Фотографії собаки, будинку. І вона почала дивитися, потім взяла за руку мене - ну, з’явилася, мабуть, довіра якась, і ми пішли разом. На той час їм було п'ять і сім років".
Коли Уманські зрозуміли, що залишитися не вийде і треба виїжджати, родині довелося шукати транспорт уже для 11-тьох осіб. Це батьки, семеро дітей і дві бабусі - матері Ірини та Івана. Зібрали нехитрі заощадження, допомогли друзі з-зза кордону і вдалося купити велике авто. Це уже було диво. Адже тоді у Каховці ніхто машин не продавав. Усі жили тим, що можливо доведеться терміново виїжджати. Але їм пощастило.
Іван та Ірина разом пригадують перипетії евакуації родини:
"Ми зібралися, сіли. Щоб виїхати звідти, треба було у рашистів брати дозвіл на виїзд. Єдиний пункт пропуску був – це Василівка, на Запоріжжі. Ми взагалі не знали шляху, не працював навігатор. Ми просто навмання сіли, помолилися і поїхали - знали, що треба на Енергодар. Ми їхали і просто кого зустрічали – у тих питали: куди на Енергодар? На російських блокпостах ми питали солдатів. Правильно їдемо? Ми проїхали 20 блокпостів російських, ми дуже ризикували, на кожному нас могли просто постріляти за те, що діти не наші, за те, що документи не всі. Ризикували ми, втім, ризик - він був виправданий.
Ну, ми проїхали цей час досить швиденько, бабулі наші сиділи тихенько, в памперсах - вони з деменцією були, ледве ходили. Моїй мамі було 86. А Іриній – 76. Дуже старенькі. Моя мама вже у вічність відійшла.
Росіяни не помітили, що у дівчаток непорядок з документами - і нам дали дозвіл. Їм Бог закривав очі. Військовий виходить, питає документи. Каже: чому інші прізвища у дітей? Іра відповідає, що під опікою у нас. Ось папірчик - а був тільки на Богдана і українською мовою. Той: а де інші прізвища? Іра говорить: так зі зворотнього боку. А зі зворотнього боку - там бланк був такий заповнений, як ото банківським шрифтом, - міленько-міленько. Він каже: українською мовою читати не буду, там розберуться, йдіть геть. І так один раз, другий раз - ми проїхали. Останній блокпост був після Василівки. І там найскладніше було, бо там був контроль ФСБ і найзліші люди. Там перевіряли телефони, ноутбуки. "Шпіон"? З ким зв'язок?.. Деякі люди навіть викидали телефони. При нас в сусідньому приміщенні когось там били, ми чули ці звуки. Ми поки чекали, двох людей з пакетами паперовими на головах вивели… це була така собі "обстановочка".
Знаєте, поки там були, не усвідомлювали нічого того. А вже коли переїхали ми до великої України, потім тільки прийшло усвідомлення: що це воно таке, що могло статися з тобою, з твоїми дітьми навіть. Виїжджали по Василівській балці, вона замінована була. Бачили хвостовики ракет поряд, біля дороги і скрізь таблички – "Обережно, міни", але вже попереду була Україна, вже була підконтрольна територія. Нам МНС-ники українські вже тягнули машину, машина була перевантажена. І поки нас протягнули по грязюці, це був кінець листопада, 10 тросів порвалося. На виїзді нам сказали: виходьте, йдіть пішки, тільки, будь ласка, по колії, ні шагу ні вправо, ні вліво - не можна робити. Дуже переживала за дітей. Тому що діти малі, їм не дуже поясниш, але вони так слухались".
На підконтрольній Україні території родина Уманських спочатку оселилася у Київському центрі підтримки сімей. Потім переїхали до притулку благодійного фонду. А згодом знайшли квартиру у Василькові, що на Київщині. Іван та Ірина дуже дякують місцевим людям, які забезпечили переселенців усім необхідним. А торік навесні Уманські вʼїхали до нового просторого будинку. Тоді ж їхня дружна родина поповнилася ще на трьох сестричок.
Ірина продовжує розповідь:
"Я почала працювати тут у громадській організації, у Центрі підтримки жінок. Познайомилась з керівництвом обласної служби київської. Через цих людей наші документи подали, ми змогли зайти в програму Олени Зеленської і нам надали вже великий будинок на Митниці біля Василькова з усіма умовами, всім, що потрібно для життя. І зараз ми там живемо. Великий будинок, багато кімнат, 280 квадратів, будинок побудований з нуля, мені дуже він подобається. Великі вікна, дуже багато простору, багато повітря, просто те, що я люблю. Тепла підлога – це те, що корисно для дітей, щоб вони не мерзли. І вже тут, на Митниці, разом з будинком, також Київська обласна адміністрація подарувала в користування машину велику. У дітей багато позашкільних занять, у нас і гімнастика, і троє займаються дзюдо, ще двоє - в художній школі, двоє в музичній школі, двоє хлопчиків займалися програмуванням. Тобто, у дітей життя насичене, у мами - ще більше.
Вже на Київщині ми створили дитячий будинок сімейного типу. По суті, така сама прийомна сім'я. Ми продовжуємо робити те, що робили – продовжуємо бути батьками для всіх наших дітей. Але нам додали ще трьох сестричок. Це три дівчинки - вони росли просто "під парканом". Дітки дуже запущені соціально, багато травм, дуже складно з ними було перший рік. Але вже майже півтора року дівчатка в родині, і ми вже бачимо перші наші здобутки. Дівчата заспокоїлися, вже немає тих істерик, немає агресивної поведінки. Вони вчаться дружити, у них кращі відносини з нами, вони нам довіряють".
Іван резюмує і говорить про головний принцип родини:
"У нас ніколи не буває такого, що вона за когось заступається, а я когось вигороджую, чи я когось наказую, а вона проти. Ми завжди разом. Наша сила в єдності, що ми разом, ми все робимо разом. Ми разом спілкуємося, завжди шукаємо, щоб одна мета була у нас. Ми погоджуємо це у всіх сферах життя: чи то гроші, чи то десь поїхати, чи то щось зробити, щось побудувати. І ми це разом робимо завжди. Ми разом".
Життя в Уманських насичене. Нині в родині проживає 10 дітей. В кожного свої захоплення і таланти, які батьки намагаються розвивати. Ірина, крім того, що забезпечує побут і возить малечу на різноманітні гуртки, опікується ще й городом та господарством – Уманські вирощують курей. Іван на грантові кошти відкрив у Василькові свою взуттєву майстерню. Та попри налагоджене життя подружжя мріє повернутися на малу батьківщину. Вірять, що рідну Каховку обов’язково звільнять. А поки щасливі тут.
Секрету немає, тільки спільний шлях, мета і щоденна праця для її досягнення. Ірина та Іван намагаються приділяти час один одному – посидіти в кафе, піти на прогулянку без дітей, щоб спокійно поспілкуватися, побути вдвох. Кажуть, це відновлює та дає сили бути хорошими, терплячими, наповненими розумінням та енергією батьками. Адже любов між мамою і татом – це основа добробуту всієї родини.
