Результат пошуку: Життя в ефірі
Фото: Пресслужба Stosliv
"Хочу вам розповісти про мій дебютний мініальбом під назвою "Так чи інакше". Ця ЕРішка складається з трьох треків, які я написав ще взимку, але випустити їх синглами чомусь не захотілось. Так і з'явилась ідея запакувати їх в одне ціле, хоча вони всі різні по вайбу та настрою. Ці пісні об'єднує одне: вони про мене, про мій досвід, про те, як я бачу цей світ і відчуваю. У кожному треці справжні емоції: десь є злість, десь спокій, десь сум, але всюди чесність. Перший трек називається "Один закон". Це трек про те, яким світ став зараз, а саме максимально тваринним. Якщо дивитись на останні події, то ми повертаємось у якесь середньовіччя, де панує тільки один закон – закон сили. Хто сильніший, той і керує цим світом. Дуже не подобається такий світовий тренд, але я дуже сподіваюся, що він тимчасовий. Другий трек називається "Де би я не був". Це трек про тих людей, які не вміють сидіти на одному місці, про постійні перегони, гойдалки та зміну середовища. Основним ядром та посилом треку є рух. Рух – це життя. І як би світ не хотів нас зупинити, завжди є нові ідеї, нові відкриття, нові виклики. Заключним треком є трек "Так чи інакше". Цей трек – ковток мотивації для тих, хто у моменті вирішив опустити руки. В ньому трішки привідкриваю історію свого успіху і передаю привіт всім тим людям, які в мене не вірили та якось скептично ставилися до того, що я роблю. Я б хотів передати людям відчуття сили, змотивувати на нові вершини. Можливо, хтось почує і впізнає себе. Це найважливіше. Загалом, я отримав багато фідбеку від слухачів на рахунок моєї нової ЕРішки. Максимально задоволений результатом роботи і буду старатись далі вдосконалюватись та радувати своїх фанатів. На червень планую новий сингл. Якщо вдасться, то може і зйомки кліпу. А щоб не загубити мене, обов'язково підписуйтесь на мене у всіх відомих соціальних мережах", — розповів Stosliv в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у квітні Фрай і Stosliv випустили спільний трек "7 понеділок".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 23-30 травня: Крихітка, The Maneken, Zwyntar, Марія Бурмака, Фіолет, нестор
Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Дмитро Хоркін: "Після гучного святкування 100-річчя Українського Радіо ми не очікували такого сплеску інтересу до радіо"
Чому ця книжка сьогодні на часі?
Дмитро Хоркін: Цю ідею подала наша аудиторія. Після гучного святкування 100-річчя Українського Радіо ми не очікували такого сплеску інтересу до радіо ― нібито старого, ретроградного виду медіа. Було несподівано, що кияни почали підписувати петицію на підтримку того, щоб з’явився сквер Українського Радіо на вулиці Прорізній. Тобто ми побачили великий інтерес, і дуже добре, що знайшлися автори, які змогли реалізувати ідею створення книги.
"Детектор медіа" став партнером видання цієї книги. Пані Наталю, у передмові є такі спогади, що старшокласницею ви помічали, що радіо відмінне від телебачення, воно вільніше та інакше комунікує з аудиторією. Чому ви приділили увагу саме Українському Радіо з-поміж усіх медіа, які є на ринку?
Наталія Лигачова: Це мої щирі спогади, як вечорами після 22-ї години я сиділа на кухні й слухала Радіо Промінь, і воно дійсно відрізнялося від того, що було на телебаченні. Коли я почала працювати у 1984 році, відбувалося те ж саме. "Промінь" ― це була інша картинка світу. Моя давня мрія ― створити історію української незалежної журналістики, починаючи з 1991 року. Поки що цей задум не вдавалося втілити. А тут все збіглося ― ініціатива Дмитра і Вадима, моя давня мрія, і я сказала: "Вау! Тільки вперед!".
Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Як сьогодні медіа обирають інтонацію говорити про війну, зокрема Українське Радіо?
Тамара Гусейнова: Передусім ми відчули настрій наших слухачів, коли ми всі повернулися на Хрещатик, 26. Наш вайбер "завалювався" знову і знову. Ранковий ведучий ― це емоційний заряд нашого слухача. І насправді ми допомагаємо якомусь члену родини спустити гнів на нас ― написати нам у вайбер якусь капость. Людина скинула напруження ― і родина щаслива. Добре, коли ведучий розуміє, що треба дати трошки надії, інколи дати смішинку. І люди розуміють, що так, війна, але Україна залишається, коли є життя, сміх і радість. Ми про це ніколи не маємо забувати ― і ведучі, і диктори.
Вадим Міський: "Історія Українського Радіо ― це історія нашої держави"
Я знаю, що під час написання книги були відкриття. Які з них вразили тебе найбільше, Вадиме?
Вадим Міський: Так, були відкриття. Ми не лише переповіли те, що вже знали наші радійники і що було в інших книжках. Радіо ― це таке медіа, котре завжди на слуху. Але наше завдання було переосмислити цю історію, спробувати подивитися на неї саме українськими очима (а не радянськими ― ред.). У передмові Дмитро цитує Романа Коляду, який в інтерв’ю "Детектору медіа" сказав: "Радіо українське було таке ― наче з дулею в кишені". Хочуть, щоб воно було партійним, а воно раптом про Голодомор в ефірі повідомляє. За що, до речі, зняли керівника, і він у 1933 році врятувався втечею до Росії. А згодом під час сталінського терору все керівництво Українського Радіо розстріляли. Цього не вивчають у школах, але це наша з вами історія.
Щодо відкриттів, то найцікавішим для мене було ― це дата створення нашого симфонічного оркестру. Жодна інша радіостанція в Україні не може похвалитися, що в неї є свій симфонічний оркестр, а у нас є. Тут сидить його диригент ― Володимир Шейко, і ми з маестро вже будували плани, адже у 2029 році виповниться 100 років нашому оркестру. Його заснували на 5 років пізніше, ніж радіо, також у Харкові, тоді це був адміністративний центр радянської України. Першим диригентом був Яків Розенштейн, який згодом продовжив цю справу в Києві. Але коли ми заглибились у документи, то виявилося, що відгуки про виступи нашого оркестру, створеного у жовтні 1929 року, публікувалися ще в лютому 1928 року. Як це так? А виявилося, що оркестр був, давав концерти, гастролював, і в пресі з’являлися критичні відгуки про те, яких інструментів не вистачає, або що можна вдосконалити по репертуару. І 1929 року вже готовий оркестр тільки взяли у штат радіокомітету, тобто він став штатним радіооркестром. І зараз ми в дискусії, чи варто нам офіційну дату заснування встановлювати, позаяк це найстаріший постійно діючий симфонічний оркестр України. Із цікавинок ― ми у книжці вперше публікуємо штамп цензора зі словом "цензор", який ставився на мікрофонну папку. Це була така штатна посада. Те, що слово "цензор" прямо було написане, стало відкриттям для мене.
Історія Українського Радіо ― це історія нашої держави. Як наша держава чинила спротив радянській окупації, як ми всі разом стояли на Революціях, як ми всі разом під час ковіду сиділи в локдауні, коли багато людей перевідкрили для себе радіо. Коли ми опиняємося в окупації чи у блекауті ― це все наша історія, а радіо просто віддзеркалює те, що відбувається у суспільстві. Цих історій суму, страждань, сподівань, спротиву дуже багато у нашій книзі.
Вадим Міський підписує читачам книгу "Українське радіо. Історія буремного століття". Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Володимир В’ятрович: Інструмент зміцнення тоталітаризму було використано у боротьбі проти нього
Сьогодні суспільству досить складно відділити "бронзу" ідеологізму того старого радіо від ідеї свободи, яка йому була притаманна. Яку роль у процесі відділення зерен від полови грає ця книжка, пане Володимире?
Володимир В’ятрович: Думаю, ця книжка дуже добре нагадує, що технічний інструмент можна використовувати як на благо, так і на зло. Ця книжка про радіо, але так само можна говорити про інтернет та інші винаходи. Радіо було насправді великим технічним та цивілізаційним проривом. Люди вперше отримали можливість передавати звук на відстані. З іншого боку, радіо у ХХ-му столітті ― це один із невід’ємних і дуже потужних інструментів тоталітаризму. Це можливість говорити від імені якогось керівництва одним голосом ― для мільйонів вух. Тож це прекрасний інструмент для формування тоталітарної пропаганди. Так робили нацисти та комуністи, останні вперше зробили дротове радіо, яке прийшло в кожну хату ― і орвелівський "старший брат" шепотів із кожної кухні, бо радіо майже не вимикалося. Та водночас радіо стало інструментом боротьби проти тоталітаризму.
У книзі є два важливі для мене, як дослідника українського визвольного руху, епізоди. Це історії про дві українські радіостанції. Одна з них проіснувала дуже коротко, буквально кілька днів ― це радіостанція імені Євгена Коновальця. Вона виконала дуже коротку місію: 30 червня 1941 року з неї було оголошено про відновлення незалежності України. Звісно, потім прийшли нацисти, усіх заарештували, але справу було зроблено, що відіграло величезну роль. Коли згодом нацисти пробували гасити цю ініціативу української незалежності, то їм було дуже важко, бо звідусіль казали: "Ми ж чули це по радіо! Що значить "немає незалежності?". І це навіть спонукало деяких політиків підтримувати ідею незалежності, бо вона прозвучала по радіо. Другий епізод, який навіть заслужив на окрему книжку, це радіо "Афродита" ― унікальний приклад, коли підпілля мало власну радіостанцію, яка працювала протягом двох років. Отже, інструмент, який працював на зміцнення тоталітаризму, було використано у боротьбі проти тоталітарного режиму. А вже наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років радіо було потужним інструментом пропагування та поширення української культури, що стало тріщиною, яка зруйнувала фундамент, на котрому стояв СРСР.
Про радіо як інструмент варто сказати ще й таке. Я живу біля Бучі й добре пам’ятаю важкий 2022 рік. Наше містечко було під російською окупацією, вочевидь, було понищено різноманітні комунікації, почалися блекаути, і ти опинявся пізно восени в будинку, де немає світла, інтернету і телефонного зв’язку, але ― "Хай живе радіо!". Я купив собі маленький приймач і ловив радіохвилі. Цей маленький приклад показує, наскільки ми пихато вважали, що дуже далеко відірвалися від цього минулого з нашими вайфаями і блютузами. І сама війна доводить, що ми не так вже й далеко еволюціонували як людство.
Володимир В’ятрович. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Дмитро Хоркін: "Ми змусили поважати Українське Радіо"
Наше суспільство нарешті побачило Українське Радіо. Але чому воно так довго чи то відмовлялося його бачити, чи йому просто не давали його бачити, порівняно з іншими медіа, зокрема, комерційними?
Наталія Лигачова: Думаю, що люди, віддані українській культурі та історії, завжди слухали Українське Радіо. Хочу зазначити, що навіть за Радянського Союзу радіо і телебачення працювали українською мовою. Тобто, російської мови не було навіть у стінах Держтелерадіо УРСР. І це мало велике значення, тому що люди чули українську мову, могли привчати своїх дітей.
Дмитро Хоркін: За останні 8 років ми змусили тих, хто не поважав, поважати Українське Радіо. І монета також є, хоча Нацбанк нам тричі відмовляв. Так само у багатьох інших питаннях. Ми змусили поважати себе.
Вадиме, чи можливі ще подальші дослідження та відкриття?
Вадим Міський: Ми б хотіли, щоб ці дослідження продовжилися, тому що нерозказаних історій ще дуже багато. Маємо 500 сторінок, стільки не зшивають, але ми спробуємо дещо додати до наступного накладу, сподіваюся, що він буде. Тепер я розумію, що означає "виправлене і доповнене друге видання".
А про наше іномовлення у книзі написано?
Дмитро Хоркін: У цій книзі дуже багато написано про іномовлення. Ігор Мурашко, наприклад, – це українське іномовлення передусім. Ми говоримо про радіо, яке мовило і в Україні, і поза її межами різними шляхами. Знайшовши особову справу головного диктора Ігоря Мурашка, ми зрозуміли, що його перевіряли по лінії КДБ. Радіослухачі запросили його на зустріч у Рим 1972 року. Як він збирав ці довідки, як на нього приходили якісь анонімки. Іномовлення ― це була об’єднана редакція і невід’ємна частина Українського Радіо.
Дмитро Хоркін і Вадим Міський. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Володимир В’ятрович: "Ця книжка вселяє багато оптимізму"
Чи будуть іще написані про радіо наукові дисертації?
Володимир В’ятрович: Напевно, будуть. Матеріал і потенціал для того є. Але мене цікавлять насправді ось такі видання, як ця книжка. Це інший рівень, спроба підсумувати щось для загалу. Дуже добре, що 100-річчя радіо відбулося гучно ― і залишилося таким сухим залишком. І дуже добре, що ви обрали саме науково-популярний формат. Я впевнений, що це набагато важливіше, ніж якісь суто наукові речі. Для масової аудиторії потрібна все-таки науково-популярна література. Ця книжка вселяє багато оптимізму, тому що ми вийшли на новий рівень ― ми маємо саме українську (а не перекладну ― ред.) науково-популярну літературу на українські теми. Маємо книжки про Українське Радіо, про "Братів Гадюкіних", про "Океан Ельзи". Хай з’являються тепер окремі книжки про окремі програми, радіостанції, наприклад, про FMки початку 1990-х, про роль польського радіо для української аудиторії тощо.
Наталія Лигачова: "Я впевнена, що незалежні українські медіа залишаться"
Ми спостерігаємо війну між кричущим заголовком і правдою, тобто між клікбейтом і стандартами. Яке майбутнє чекає наші медіа? Чи переможе ТікТок? Чи буде більше людей, які хотітимуть чути хай не таке швидке, але правдиве слово?
Наталія Лигачова: Вважаю, що на нас чекає не дуже добре майбутнє. Але коли з’явилося кіно, пророкували смерть театру, наприклад. Тому все ж таки якісні медіа залишаться, можливо, вони будуть тільки для еліти. Але від еліт багато що залежить.
Наталія Лигачова. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
На тлі війни та обмежень свободи слова, які не уникненні під час війни, чи збережуть українські медіа свободу?
Наталія Лигачова: Я впевнена, що збережуть. Безперечно, дуже великими ударом було припинення фінансової допомоги від США для незалежних медіа. Добре, що Суспільне мовлення має все ж таки державне фінансування. І я впевнена, що завдяки механізму, який вдалося закласти після Революції Гідності для обрання Наглядової Ради, Суспільне завжди буде незалежним від держави і триматиме планку високих стандартів. Я впевнена у тому, що незалежні українські медіа залишаться.
Фото: Виступ гурту Жадан і Собаки на Церемонії вручення музичної премії Селекція, 23 березня 2017 рік, Київ, клуб Atlas. Авторка фото Юлія Вебер
"Це не брак музики, це брак уваги: як стаття Саші Кольцової спровокувала появу "Селекції"
На початку 2015 року українська музична індустрія балансувала між двома паралельними реальностями. В одній — стрімінги, соцмережі, поява нових гуртів, відео на YouTube та маленькі фестивалі з великою душею. В іншій — радіоефір, забитий російськими треками, хітами 90-х та обережним мовчанням про те, що відбувається у новій українській музиці.
І тоді зʼявилася стаття вокалістки гурту "Крихітка" Саші Кольцової "Прокрутіть цю пісню по радіо", яка вдарила по нерву. Це не була просто колонка артистки на сайті Cultprostir. Це був маніфест музичної гідності — із точними формулюваннями, жорсткими прикладами і зухвалим питанням: "Ви справді вважаєте, що в Україні нема що ставити в ефір?"
"Я цікавлюсь українською музикою і можу назвати 100–200 пісень різних колективів та артистів у різних жанрах, які незаслужено обділені увагою і не дійшли до масового слухача... Можливо, вам просто ніхто не «продав» її? Не показав з пієтетом, не розповів, наскільки вона прекрасна?", — писала Кольцова.
Аргументи у статті були не лише емоційними, а й професійними: і про жанрову різноманітність, і про відсутність елементарної поваги до нової музики в українських ЗМІ, і про брак голосів, які могли б захоплено, експертно й пристрасно розповідати про локальну сцену. Зрештою, Кольцова зробила висновок, який неможливо було ігнорувати:
"Музика не може бути якісною чи неякісною. Якісним буває звук. А ось історії, емоції, унікальність — усе це у нас є. Просто це не звучить у праймтаймі".
Стаття — як тригер. Реакція Стасова — як дія
На той час головний редактор сайту Cultprostir — Олександр Стасов вирішив не обмежуватися публікацією. Стаття Кольцової зібрала тисячі шерів у Facebook, її цитували музиканти, обговорювали медійники, громадські діячі та політики, хтось погоджувався, хтось обурювався. Але найтиповішим коментарем була фраза:
"Але ж нема стільки конкурентноспроможної української музики, щоб нею заповнити радіоефір".
Для Стасова це стало точкою неповернення. Він мав великій досвід роботи на музичних радіостанціях і знав: українська сцена — не порожня, вона просто не має мікрофона.
Так народилася ідея "Селекції" — щотижневого радіошоу, в якому відомі українські музиканти презентують нові треки молодих артистів, а сама програма стає не просто плейлистом, а публічним аргументом проти міфу про "відсутність музики".
"Мені важливо було не сперечатися з критиками, а показати їм результат. Дати платформу, яка доведе: дефіциту української музики не існує. Є дефіцит волі її помічати", — згадує Олександр Стасов.
І вже 1 червня 2015 року в ефірі київської радіостанції "Джем ФМ" пролунала перша "Селекція". Із перших хвилин стало ясно — це не просто програма. Це — акт музичної громадянської дії.
Як "Селекція" перетворилася на платформу для нової музики
Уже перший випуск "Селекції", що вийшов в ефір 1 червня 2015 року на радіо "Джем ФМ", мав чітку ідею: відомі музиканти презентують новачків, яким би ще довго чекати на свій шанс у стандартних ротаціях. На старті нове радіошоу підтримали справжні амбасадори української сцени — Олександр Положинський, Марія Бурмака, Валерій Харчишин, Тарас Тополя, Саша Кольцова, Ulia Lord, Мирослав Кувалдін. Сцена сказала: "Окей, покажемо, що в нас є!"
Згодом шоу перетворилося на медійну екосистему з чіткою місією — відкривати, підтримувати й просувати українських артистів. Але все починалося без бюджету, на голому ентузіазмі.
"Селекція була створена як волонтерський проєкт. Ми просто хотіли, щоб хороша українська музика звучала. І вона зазвучала — на десятках FM-станцій, у подкастах, онлайн. Це був рух проти радіоінертності", — каже Стасов.
Шлях у цифрах і фактах
Січень 2016 — шоу переходить у формат чарту: пісні обирають слухачі та експертне журі. Демократія + якість.
Червень 2016 — "Селекція" починає безоплатно поширюватись на понад тридцяти FM-станціях України та виходити в ефірі міжнародних онлайн-радіо.
Березень 2017 — відбувається перша церемонія вручення музичної премії "Селекція", яка відзначає здобутки в українській рок-музиці.
З вересня 2019 року — шоу переходить в ефір Радіо Промінь, де стає частиною структури Суспільного Мовлення.
Навіть під час війни — команда шоу "Селекція" запускає подкасти, щотижневі гостьові ефіри, новинні дайджести й позаефірні ініціативи.
Хто дебютував у "Селекції"?
Цей список можна було б надрукувати на постері фестивалю: Kalush, Jerry Heil, Tember Blanche, OTOY, KOLA, Один в каное, Без Обмежень, Panivalkova, Vivienne Mort, Жадан і Собаки — усі вони прозвучали у "Селекції" першими, коли ще не були "топами". І це не винятки — це системна робота.
"Ми не чекаємо, поки хтось принесе трек. Ми шукаємо нову музику самі. І, мабуть, ми єдина програма в Україні, яка це робить щотижня", — зазначає Стасов.
Більше ніж просто радіошоу
За 10 років "Селекція" стала чимось більшим за радіоефір:
Це спільнота артистів.
Це освітній простір для слухача, який вчиться розрізняти стиль, жанр, звук.
Це платформа для перших кроків тих, хто тільки починає.
І, зрештою, це етичний стандарт: без "платних ротацій", без маніпуляцій, без "старих схем".
"Ми не просто крутили музику. Ми довели, що вона існує. Щоденною працею створювали довіру до нового, розширювали смаки і горизонти слухачів", — підсумовує Олександр.
Місія виконана. Але історія не закінчилась
Після десяти років щотижневого ефіру, тисячі презентованих пісень і сотень відкритих імен, "Селекція" завершує свою роботу в серпні 2025 року. Команда шоу продовжить розвивати створені та генерувати нові радіопроєкти. Це — логічне завершення місії, яка була поставлена ще у 2015 році: довести, що українська музика існує, розвивається і заслуговує на увагу.
Історія "Селекції" — це не про тренди. Це про роботу проти системної інертності, яку десятиліттями культивували українські медіа, мовники й рекламний ринок. У час, коли в ефірах домінували російські хіти або світові ретро-компіляції, ця програма відкрила широкій аудиторії вікно для нового покоління артистів, жанрів і звучань, які не вкладалися у "формати".
"Наша задача була проста — зробити українську музику видимою. І ми це зробили. Тепер уже ні в кого не повернеться язик сказати, що в нас нема що крутити. Але цього недостатньо, — каже Олександр Стасов. — Ми так і не маємо повноцінної музичної індустрії. Поки не буде чесного розподілу роялті, дієвого захисту авторських прав, державної підтримки музики як частини креативної економіки — це все залишатиметься в зоні «ентузіазму», а не сталого розвитку. Сцена є. Але потрібна система. І це вже спільна справа не лише медіа, а й законодавців, менеджерів, аудиторії".
Завершення "Селекції" — це не відхід. Це сигнал: пора переходити від волонтерства ентузіастів до побудови інфраструктури. Бо культура — це не прикраса. Це стратегічний ресурс.
Епілог. Те, що залишиться
Слухачі "Селекції" 10 років не просто відкривали нову музику — вони були свідками появи спільноти. У прямому ефірі народжувались дебюти, розквітали кар’єри, ставалися маленькі радіодива.
Артисти, які пройшли цей шлях разом із шоу, говорять про "Селекцію" не як про ефір — а як про першу велику довіру. І ось як вони згадують ці десять років:
Саша Ганапольська
проєкт Tember Blanche
"Сердечно вітаю шоу «Селекція» на Радіо Промінь з 10-річчям. Для мене насправді історія з шоу «Селекція» почалася раніше — до появи Tember Blanche. Бо я вчилася в Інституті журналістики, і в нас був предмет, де ми оглядали культурні явища України, і шоу «Селекція» — зокрема. І я тоді думала, що от колись, колись я напишу пісню, і вона теж гратиме у цьому шоу і на цьому радіо. І так сталося, що Радіо Промінь дійсно були першими, шоу «Селекція» — перша програма, де з'явилося інтерв'ю з нами: зі мною і з Владом. Тому для нас це дуже знакова програма. Ви виховуєте смак і показуєте, наскільки різноманітною є українська музика. Дякую вам за це! З Днем народження!".
Саша Кольцова
гурт Крихітка
"Спасибі за ці 10 років уваги до української музики! Спасибі за те, що відшуковуєте нові імена, нові пісні у вже відомих виконавців і за те, що робите це системно, зважено, неупереджено і звертаєте увагу на безліч нових імен. Дякуємо за 10-річчя співпраці і віру в українську музику".
Роман Забуга
гурт Громадянин Топінамбур
"Незмінний ведучий, людина, яка вигадала все це, — Олександр Стасов — вітаю, власне, тебе. Завдяки тобі і шоу «Селекція» багато українських артистів змогли знайти свого слухача, а слухач зміг для себе відкрити українських співаків. Наші пісні, мені здається, вперше почули завдяки вашій програмі. Тому вітаю! Усіх благ і терпіння, стійкості і великої наснаги".
Мирослав Кувалдін
гурт The ВЙО
"1 червня в мене обведено червоним уже близько 35 років, адже саме тоді, 1 червня, окрім того, що це перший день літа і День захисту дітей, вперше відбувся виступ гурту The ВЙО, і ми рахуємо це днем народження нашого колективу. А коли я дізнався, що 1 ж червня вперше в ефірі з'явилося шоу «Селекція», я дуже порадувався, тому що получається, що ми всі — Близнюки, адже народилися під знаком Близнюків, і получається, що ми всі — піонери, адже робимо щось, що до нас не робилося. Я пам'ятаю випуски перші шоу «Селекція» — мені здається, що це було буквально пару років тому, а насправді — уже цілих 10! Саме звідти я узнав про існування гурту «Антитіла» і ще багато класної музики української почув. Я хочу побажати людям, які роблять це радіошоу, продовжувати цим займатися. Ви робите все дуже правильно, я думаю, що вас будуть брати за взірець (можливо, уже хтось бере), і побільше хорошої української музики!"
Данило Галико
гурт Blooms Corda
"Вітаю своє улюблене радіошоу «Селекція» з 10-річчям! Друзі, дякую за те, що ви є! Дякую вам за вашу роботу! Ви для мене — ледве не єдині, принаймні з тих, кого я знаю радійників, — які щиро цікавляться українською музикою, вболівають за неї. Іноді можете навіть самі написати ще до того, як придумався і випустився якийсь реліз. Приходжу до вас і завжди отримую багато-багато хорошого настрою, і йду від вас з хвостом трубою і дуже-дуже вас вітаю, шлю вам сердечка, промені світла і свої найкращі думки".
Сергій "Колос" Мартинюк
гурт Фіолет
"Від себе та нашої команди вітаю програму «Селекція», а також Сашка Стасова з усією його командою Радіо Промінь з вашим святом. Дякую за те, що є, дякую за те, що ретельно відбираєте краще з кращого в українській музиці, популяризуєте цю історію і робите наш музичний продукт справді доступним найширшому загалу. Дякую, за те, що працюєте на перемогу".
Тарас Тополя
гурт Антитіла
"Гурт «Антитіла» передає вітання Олександру Стасову і шоу «Селекція», і вітаємо, звісно ж, з десятиліттям! Протягом цієї декади Олександр шукав діаманти, шукав цікаві достойні композиції і представляв їх для людей — і таким чином закохував людей у цю музику. Багато-багато артистів, в тому числі гурт «Антитіла», отримали частину своєї популярності завдяки цьому шоу. І ті пісні, які, можливо, б ніколи не дійшли до вух і до сердець слухачів, все-таки досягали своєї мети і поселялися в житті мільйонів-мільйонів людей. Продовжуй, Сашо! Роби, твори, розвивай. Ми поруч з «Селекцією», любимо вас і бажаємо всього найкращого у День народження шоу".
ULIA LORD
співачка
"Вітаю шоу «Селекція» з вашим першим таким ювілеєм! Прекрасно, що існує такий чудовий простір нової музики. Я і сама не один раз мала радість і честь презентувати нові пісні у вашій програмі. Тож бажаю вам яскравого музичного життя, краси і процвітання".
OTOY
репер
"Шоу «Селекція» на Радіо Промінь виповнюється 10 років! Уявіть, вони популяризували і показували світу українську музику ще до того, як це стало мейнстрімом. Я теж там звучав. Насправді більшість українських артистів вперше звучали саме на «Селекції», і я дуже-дуже кайфую знати, що у нас є така історія, така програма. Бо те, що існує давно — існуватиме вічно. Дай Бог! Тому я вітаю вас усіх, хто слухає, і усіх, хто долучається до організації цієї програми. Нехай у вас все буде дуже-дуже-дуже-дуже клас! Вітаю вас!"
Костянтин Почтар
Postman, 5 Vymir
"Від імені гурту 5 Vymir, а також усіх учасників, учасниць проєкту Postman вітаю радіошоу «Селекція» із десятирічним перебуванням у медіапросторі. Дуже хочеться подякувати за те, що люди, причетні до створення цього шоу, висвітлювали не тільки всі наші релізи, а й пісні наших колег — і робили це не тільки тоді, коли українська пісня була мейнстрімом, а тоді, коли здавалось, що це не те щоби комусь потрібно. І саме ця відданість і віра в те, що це робити потрібно і колись це принесе результати, робить для мене шоу «Селекція» і людей, причетних до нього, особливими".
Іра Лузіна
співачка
"Я хочу вам сказати, котики, величезне дякую за те, що ви робите для України, для культурного фронту. І я хочу побажати вам перемоги. По-перше, військової перемоги — для всіх нас. І так само — культурної перемоги української культури над залишками російської культури, всього, що там полишалось. І я дуже пишаюсь, що я вас знаю. І ви завжди були неймовірною такою платформою для починаючих музикантів, до вас дуже легко достукатись, ви завжди слідкуєте за релізами. Я дуже вас люблю і дуже вам дякую. Низький уклін, що ви працюєте в Києві незважаючи ні на що, ні на бомби. Ви просто самі неймовірні. Я вас дуже люблю і коли я просто вас всіх отак візьму і поцілую".
Ірина Швайдак, гурт Один в каное
"Цьому шоу виповнюється 10 років, і мені здається, що ми знайомі від самого початку або майже від початку виникнення цього шоу. Добре знаємо одне одного, підтримуємо. Дякую вам за все, що ви зробили — за таку непідробну і щиру цікавість і захоплення українським тоді, коли це ще не було мейнстрімом, а було просто базовою життєвою потребою для країни, саме ви це робили. Тому щиро вам дякую! Будь ласка, бережіть себе, ми з вами".
гурт MOLODI
"Вітаємо «Селекцію» з 10-річчям! Це одне з тих шоу, де нова українська музика завжди звучала голосно, вчасно і з любов'ю. Дякуємо, що завжди підтримували, вірили, запрошували і створювали простір, де музика відчуває себе як вдома. Були завжди раді презентувати наші пісні в ваших ефірах і, чесно, без вас все було б не так яскраво. Залишайтеся такими ж щирими, сміливими та гучними — як і українська музика. Вітаємо, «Селекція»! З Днем народження!".
Ці голоси звучать щиро, бо звучали раніше — в ефірах, у піснях, у тих самих перших демках, які ще пахли домашнім мікрофоном. І нехай "Селекція" завершить свою місію, але ці голоси не зникнуть. Бо саме завдяки їй вони прозвучали — і назавжди стали частиною української музичної історії.
Селекція: 2015—2025. Місія виконана. Сцена жива. Далі — ваша черга слухати, підтримувати й вимагати більшого.
Інсталяція
"Голос запакувати в зручний формат в режимі мобільного телефону, який можна було б взяти, як цукерочку, і розсмакувати"…
Як народилася ідея? Що стало поштовхом саме до такої форми вшанування пам'яті голосом?
Ольга Ольхова: Ви одразу підкреслили головну мету, яку ми переслідували, як організатори цієї комеморативної мобільної інсталяції. Бо нам, як застосунку, який зосереджений на аудіальному форматі, дуже йдеться про голос, про його цінність. Бо і культура починається з усної творчості. І в голосі є дуже багато енергії, дуже багато того, що говорить більше, ніж слово. Важить інтонація, паузи, де цей голос зафіксований. І з фестивалю "Земля поетів" з аудіальної програми, яку я курувала у Львові в листопаді 2024 року на запрошення засновниці Мар'яни Савки, виникла вперше ось ця ідея в маленькому просторі зробити таку ауру витишення. І в навушниках дати можливість причаститися, пригоститися, розпробувати, розсмакувати, побути наодинці із голосами класиків. З цього наш проєкт почався. Були голоси Симоненка, Драча, Покальчука, Жиленко, Віри Вовк і так далі. Можна багато їх перераховувати. У нас було понад 20 голосів з різних архівів, зокрема в партнерстві з Audiostories. Ми цей проєкт реалізовували, а також Радіо Культура долучилася своїм архівом. І нам йшлося про те, щоб цей голос запакувати в такий зручний формат, щоб в режимі мобільного телефону, який в кожного з нас є зараз в кишені, можна було цей голос взяти, як цукерочку, і розсмакувати. В цьому ж проєкті виникла потреба згадати голоси тих, хто загинув під час взагалі російсько-української війни. Це голоси наших військових, в першу чергу, і одна цивільна жертва Вікторія Амеліна. І коли в нас з'явилися ці голоси, їх було всього лиш троє: Максим Кривцов, Ігор Масяк і Вікторія Амеліна. І до нас на локацію прийшов батько Максима Кривцова і сказав: "Як це важливо, що син і його творчість продовжується голосом, продовжується для аудиторії". Ось тоді ми зрозуміли, що це буде не разовий проєкт, реалізований на фестивалі "Земля поетів", а це буде щось більше, щось довгограюче. І ось тепер ми маємо мобільну комеморативну інсталяцію, з якою ми маємо намір виступити на "Книжковому Арсеналі". Запрошуємо вас. Це уже 10 голосів військових. Ми долучили військових і цивільних жертв російсько-української війни. І далі ми теж маємо бажання, маємо такий намір. І це є нашим обов'язком визвучити ці голоси, дати можливість їм дійти до аудиторії через ось таку мандрівну інсталяцію в різних просторах.
Мар'яна Савка: Фестиваль "Земля поетів" – це фестиваль поколінь, цього зв'язку між поколіннями від найстарших до наймолодших. І те, що в нас є голоси тих, які уже поза поколіннями, ті, котрі були раніше до живих поетів, вони так само якби складають цей корпус літератури всього фестивалю і свідчать про те, наскільки важливим для нас є цей зв'язок. І навіть відчуття на фестивалі було такої якоїсь єдності завдяки цим голосам. Ми відчували присутність тих, хто були до нас, тих, хто були перед нами і на кого ми можемо якось внутрішньо опертися. І для молоді, якої дуже багато було на фестивалі, це теж було дуже важливо. І хочемо, щоби наступного фестивалю у листопаді – він так само буде у Львові – ми ще більше розширили цю присутність голосів і поглибили значення. Наскільки це важливо для нас, сучасників, зберігати пам'ять, щоб відчувати цю присутність важливих людей.
Це якраз армія світла – ті люди, яких уже немає, але які все одно залишаються поруч із нами і допомагають нам триматися.
На фото в студії Радіо Культура Мар'яна Савка, Євгеній Агарков та Ольга Ольхова
Популяризація і розширення книжкового апетиту на більші аудиторії
Ольга Ольхова: Жодного виходу з формату не було, бо ми займаємося і класичною літературою теж, зокрема опрацьовуємо і ту класику, яка входить до шкільної програми. І робимо це передусім з однією метою, яка актуальна і для цього проєкту теж – популяризація і розширення книжкового апетиту на більші аудиторії. А раптом трапиться так, що людина просто шукала щось інше, а тут натрапила на цікаве аудіо, почула живий голос Симоненка, якого пам'ятає ще зі шкільної програми, захопилася і послухала всіх інших. Крім того, що ми розуміємо, що це воїни світла, що ці люди світочі нашої культури, які в різний період історії творили цю літературу, ми все-таки вирішили не об'єднувати якоюсь темою, а зробити таке об'єднання в два різних альбоми і зробити окремо голоси класиків. І туди увійшли в основному архіви Радіо Культура. Це студійні записи, коли приходили наші відомі автори до студії, записувалися. Це все збережено на Радіо Культура. Ми витребували в партнерстві ці архівні записи, подали їх в форматі, в який найбільше підходить до застосунку і таким чином можна, як альбомчик, це все слухати. А другий альбом – "ГолосиНедописані". Ми зробили в партнерстві з ініціативою "Недописані", зокрема в партнерстві з Оленою Герасим'юк. І це унікальний досвід, бо часто це тексти, які ніде не були оприлюднені. Маємо навіть такі тексти, записані голосами, які більше ніде не звучали, крім як особистих переписок. І ось це вже однозначне розширення аудиторії. І наш обов'язок – давати простір, давати голос тим, в кого можливість для цього голосу забрала російсько-українська війна.
Голосами автори залишаються поміж нас
Якщо говорити тут про емоційну сторону проєкту "Голоси" – це не про інсталяцію, а місце, де вірші, особистості стають живими…
Ольга Ольхова: Я страшенно переживала перед відкриттям фестивалю, як сприйметься ця локація, як сприйметься цей запропонований нами досвід від перепрочитання голосів. І візит батька Кривцова на нашу локацію і перші його слова підтримки дуже багато дали до певності, що ми робимо правильну річ і її треба продовжувати. І ми говоримо тут про студійні записи і про особливості. То от якраз альбом "ГолосиНедописані" – це, в основному, все живі записи. І дуже часто це записи в польових умовах на диктофон. І цінність голосів, записаних в таких польових умовах, вже зовсім інша. Це вже репортажний запис, репортажна цінність голосу фіксування моменту. І в цьому теж є особливий настрій, який ми прагнемо передати на локації. А чому саме мобільна інсталяція? Бо, знову ж таки, підкреслюємо те, що ці голоси живі. Цими голосами автори залишаються поміж нас. І ми зробили таке місце на "Книжковому Арсеналі", на який я вас всіх запрошую. Не оминайте увагою нашу локацію А1 – це одразу біля вітрини новинок, де у нас в символічному просторі символічного дерева проростають голоси тих, кого ми вже не можемо почути наживо, але можемо почути в навушниках, в своїх мобільних гаджетах і взагалі бути поруч з цими голосами. Це дуже важливо.
Якщо говорити про цей проєкт, як про єдиний літературний фронт. Чи можна сказати, що ця інсталяція – певна відповідь на це?
Мар'яна Савка: Однозначно, це одна із відповідей на виклики цього часу. І я би хотіла наголосити на тому, що мені дуже болить останнім часом, що українці мають все-таки виборювати і свою країну, і свою ідентичність. І та внутрішня робота, яка йде в країні, є не менш важливою, ніж та робота, що йде зараз на фронті проти реального ворога. Бо поки наші хлопці і дівчата зі зброєю стоять на захисті своєї Вітчизни, ми мусимо зараз повністю включитися в цю роботу з побудови нового суспільства. І воно має мати точну справді цю національну українську ідентичність. Інакше ми просто не будемо відрізнятися від свого ворога, вибираючи його ідентичність. Ми маємо про це говорити. Всі культурні діячі мають якомога більше про це заявляти. І ці голоси, які є в цій комеморативній інсталяції – це голоси українських поетів. І вони українською мовою. І частина із них за Україну загинули. Це важливо пам'ятати. І щоразу, коли в Україні переходять на російську мову, повинні розуміти, що тим самими вони пробуджують труп російської культури, яка знову почне на нас вороже наступати. І ми не можемо цього допустити.
На фронті загинуло понад 250 культурних діячів України і понад 120 медійників. А це культурний пласт маленької країни
Що би ви хотіли, аби люди дійсно винесли з цього досвіду? Це про мистецтво, як форму спротиву, це більше про пам'ять, чи це і інше? Як ви це бачите?
Українська культура вижила насправді всупереч. Бо багато віків вона була фактично тотально знищувана, і тільки частина цієї культури змогла залишитись фізично в живих і дати просто потомство від культурних діячів. Ми зараз маємо ситуацію, коли на фронті загинуло понад 250 культурних діячів України і понад 120 медійників. А це насправді вже культурний пласт маленької країни. І це велика втрата, величезна втрата. І ми справді мусимо абсолютно відповідально ставитися до таких речей і просто постійно робити цей свій щоденний вибір. Дійсно, це не тільки, як ми говоримо, якою мовою, які цінності ми проговорюємо. І це не є справа тільки культурних діячів, це є справа цілого суспільства. Культурні діячі готові ділитися цими цінностями і їх озвучувати. Але тільки тоді, коли люди будуть приймати їх, як свої, у нас справді буде перемога. І це важлива спільна справа. І дуже закликаю не нехтувати просто щоденним в побуті виборюванням своєї української національної ідентичності, бо це наша країна, це наша справа і ніхто не має нам диктувати, тим паче ворог і агресор не має жодного права диктувати нам правила гри.
Навіщо поезія сьогодні? Чи думали ви про це, коли працювали над цим проєктом? І чи зможуть ваші роботи, ваша колаборація сьогодні змінити ставлення до поезії, як до живого спротиву?
Мар'яна Савка: "Поети творять націю" – таке гасло нашого фестивалю. І воно для мене означає не тільки слово, але і дію. Цей проєкт не просто фестиваль, це платформа для партнерств. Те, що ми в партнерстві з Радіо Культура теж дуже показово. Тому що тільки тоді, коли ми відчуваємо цю силу людей, коли їх є багато, коли кожен на своєму місці в цьому партнерстві чи в іншому, але в цих координатах української культури робить щось важливе, тоді це дає великий ефект. І нехай воно справді працює. І я щаслива, коли бачу, що з'являються такі навіть окремі паростки на цій платформі. Вони можуть бути дуже індивідуальними голосами, але вони за одну справу.
Ольга Ольхова: Поезія має особливу суперсилу. Вона найгостріше, найточніше і найшвидше реагує на момент історії. Щоб написалися великі романи, треба час на їх написання. А поезія – це ось тут і зараз. І дуже часто це можливість акумулювати досвід, який суголосний великій кількості людей. Але хтось цей досвід проговорює наголосно своїм голосом. І дуже часто це поети. І тому я вірю в силу поезії, я вірю, що поезія може змінювати. Я вірю в те, що поезія може збуджувати певні думки, збурювати. І саме тому так важливо для мене, щоб сьогодні в цьому ефірі також прозвучали імена тих, кого можна почути, чиї поетичні тексти можна почути в альбомі "ГолосиНедописані." Це вісім військовослужбовців, які загинули за нас з вами, за можливість провадити ефіри, за можливість ходити щодня на роботу, за можливість продовжувати своє життя українською мовою в своїй українській ідентичності і не боятися. Їхні імена: Ігор Масяк, Гліб Бабіч, Юрій Руф, Олександр Гошилик, Ілля Чернілевський, Сергій Скальд, Максим Ємець, Максим Кривцов. І два голоси цивільних жертв: письменниця і поетка, яка стала поеткою вже в часі повномасштабної війни – Вікторія Амеліна, яка не дочекалася своєї поетичної збірки, вона вже вийшла посмертно. І друга цивільна жертва – Надія Агафонова, яка загинула під час бомбардування Миколаївської ОДА.
Що буде далі?
Далі буде Полтава, Львів, Одеса.
В суботу у нас від "Землі поетів" буде прекрасна подія "Земля поетів на зорі Незалежності". І з нами будуть поети 1990-х, 2000-х років, буде Марія Бурмака, буде музика і слово, буде Анжеліка Рудницька. І ми дуже ще раз запрошуємо вас о 20.00 на Арсенал.
Фото: Пресслужба Марії Бурмаки
"Пісня "Братику" навіть не про війну, вона про людину, про мого брата Святослава Бурмаку. Він пішов служити добровольцем на початку повномасштабного вторгнення і був артилеристом. Його не стало на початку 2024-го. І в певний момент я зрозуміла, що не можу йти далі, не можу писати далі, бо життя ніколи не буде таким, як раніше. Я розуміла, що мій голос в цій пісні – це голос багатьох. Я дуже хочу, щоб їх пам'ятали: братів, чоловіків, синів. Ти починаєш шукати знаки у променях сонця, у метелику, в теплому вітрі, у несподіваній тиші, у ніби схожій постаті, яку раптово побачиш, а потім усвідомлюєш реальність. Вони залишаються у рисах своїх дітей, у тій любові, яка огортала їх. І у теплих спогадах. Це, знаєте, про присутність у відсутності. Його ніби немає, а він все одно ніби є поряд. Про тишу, в якій живе голос, що колись сміявся. І ти пам'ятаєш це. Про любов, яка ніколи не перестає. Про біль, який не стає меншим, але коли співаєш про це, пам'ять ніби живе далі. Я написала пісню рік тому. І ми із саунд-продюсером Вадимом Лисицею робили її довго, вивіряли кожну ноту. Звучить струнний квартет, оркестровку зробив Дмитро Сарацький. Ця пісня дуже важлива, бо це те, що я ще можу зробити для свого брата і для всіх, кого забрала війна. Ця пісня про пам'ять і вдячність. Моє серце звучить так: пісня "Братику"", — розповіла Марія Бурмака в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у лютому ХАС і Марія Бурмака випустили римейк легендарного хіта "Пробач".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Марії Квітки
"Я рада поділитися новою піснею "Пташок викликаю", яку ми створили разом із музичним продюсером Ярославом Татарченком. Це дещо особлива робота для мене, адже у ній ми переосмислили давню українську веснянку. Це обрядова пісня, яку наші предки співали, закликаючи тепло, закликаючи весну. І я дуже люблю такі традиції, адже вони дуже щирі, справжні, наповнені силою природи, такою щирістю і глибиною, яку хочеться зберігати і передавати далі. "Пташок викликаю" – це не просто фольклор, якась стара забута пісня. Це жива музика. Ви можете відчути цю магію. Ми поєднали автентичне звучання з сучасною електронікою, щоб зробити її трошки ближчою до сьогоднішнього слухача. Кожне слово тут – заклик до оновлення, заклик до пробудження, до світла, якого нам так не вистачає сьогодні. До того ж це мій перший реліз у 2025 році. І я дуже рада, що він саме такий: теплий, живий, весняний, сповнений любові до нашої культури, природи і життя загалом", — розповіла Марія Квітка в ефірі Радіо Промінь.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба BRYKULETS
Коли я довго не буваю сам, я забуваю, що мені із собою добре
Ти сьогодні в нашому ефірі презентуєш альбом "Лучше чим твій бивший". Що в ньому всередині?
В альбомі дев'ять пісень, які "лучше, чим твій бивший" будь-якої дівчини. Дев'ять пісень, які звучать просто прекрасно. Основна ідея, як потім уже виявилось, коли цей альбом дописувався — все-таки ці пісні про те, як повинен кохати чоловік жінку, і про те, як би жінки хотіли, щоб їх кохали. І дійшло все до того, що цей альбом — про те, що, аби було все добре у вас у відносинах, чоловік повинен бути підкаблучником. І цей альбом піднімає такий "тренд на каблука". Чоловіки, ставайте "каблуками" — це добре. Просто нам нав'язали, що це погано. Насправді нічого не може бути краще.
В одній із пісень ти кажеш: "Математика твоя душа, формули надто пророчі". А в житті ти більше про логіку чи про серце?
Так там перед цим було: "Філософія моя — твій сміх. Математика моя — твоя душа". Тобто про те, що не розгадати: твоя душа як математика, мені не є зрозуміла. Але формули надто пророчі.
А ти який взагалі в стосунках?
У стосунках я такий: так, я дурник, можеш мене бити й кусати, як то кажуть. Я все для тебе зроблю — забирай мої гроші, що хочеш, усе дістану й до твоїх ніг покладу.
А як ти дійшов до цього усвідомлення?
Ну, я закохався, і цей альбом присвячений одній дівчині моїй — Лізі.
Але в альбомі кожна пісня ніби окрема записка: "Ти найкращий, я не боюсь це сказати". Наскільки це все з життя?
Так, це були записки. Я щось собі занотовував. Вона то приїжджає, то від’їжджає — така в неї робота. Поки вона поруч — мені добре. Потім вона їде, а я пишу пісні. Ну, отак і виходить: щось записую, щось переживаю, знову щось записую. Це залишається зі мною. Потім сідаю, пишу музику, згадую: що я там записував? Ага, ось це — зробимо з цього пісню.
Тобі приємно і ти почуваєшся цілісним, коли поруч є інша людина? Чи ти доволі самодостатній у цьому сенсі — тобі добре з собою?
Так, мені з собою добре, але коли я довго не буваю сам, я забуваю, що мені із собою добре. І от я знову зараз живу сам. Минув уже тиждень, і я лише тепер починаю розуміти й згадувати, що я роблю, коли я сам.
Я вважаю, що музикою треба займатися для того, щоб люди ходили на твої концерти
Твій альбом ніби романтична сповідь, але з легкою іронією. І взагалі іронії в тебе достатньо багато і в творчості, і в особистості як такій. Це твій стиль спілкування?
Ну я б не називав це іронією.
А що це?
Скажімо, трагікомедія.
А яка її природа?
Це просто моя особливість. Я вважаю, що це відчуття гумору і це є ознакою інтелекту — я просто розумний. А взагалі, коли був молодшим, я дуже довго намагався бути таким драматичним, страждальцем, писав сумні пісні. Я був такий загадковий, думав, що тільки бувши таким, я зможу стати популярним. Але я поступив в театралку і брав якісь серйозні монологи: такі загадкові, романтичні. Я їх брав, учив, розповідав, і всі чомусь починали сміятися. І потім мені казали: "Вань, ну от все добре, на тебе дивишся — все добре, ну от просто класно. Тільки ти відкриваєш рот — все, руйнується ця картинка". Я змирився і просто зробив це своєю перевагою.
Випуск синглу чи альбому — це завжди завершення якогось певного періоду. Чи ти відчуваєш, що щось у тебе змінилося за ці пісні?
Я ще нічого не відчуваю. У мене лише відбувається усвідомлення, що цей альбом взагалі стався і що це все відбувається зі мною.
А чому?
Тому що, коли ти крутишся в цій воронці, у тебе просто немає часу подивитися на себе зі сторони. У мене ще не було ні часу, ні можливості, ні ресурсу, щоб осягнути всю пророблену роботу й зрозуміти: цей етап уже завершився чи ні, продовжуватиму далі так само робити чи щось зміниться.
Подивимося, як люди прийдуть на концерт. Якщо прийде тисяча людей 13 червня на "В’ЯВУ" на презентацію альбому — буде круто. А якщо не прийде — це буде дзвіночок на те, що треба щось змінити.
Тобто зараз ти все ще в цьому потоці, коли воно все з'явиться?
Так, так. Ми ще не дійшли до фінальної точки, якою є сольний концерт. Бо навіщо писати пісні, на які люди не ходять на концерти? Просто от у мене така ідея. Навіщо ці стріми на Spotify на 200 тисяч, якщо ти не можеш зібрати тисячу людей на концерті? Виходить, що це все нікому не потрібно.
Що для тебе цінніше — ті люди, які приходять на концерт, ти бачиш їхні очі, як вони махають руками, підспівують, — чи все ж великі цифри на стрімінгах?
А величезні цифри на стрімінгах — це обман просто. Я вважаю, що музикою треба займатися для того, щоб люди ходили на твої концерти. Все. Щоб їх було все більше й більше.
Але це ж інструмент поширення. Люди так слухають музику — а потім уже йдуть на концерт. Це взаємопов’язані речі.
Так, але є випадки, коли у людей стріми в п'ять разів менше, а людей на концертах у п'ять разів більше. Це залежить від музики.
Я хочу, щоб кожна наступна моя пісня "стрибала" вище за попередню
У твоїх піснях дуже відчувається щирість, ніби ти не просто артист, а людина, яка хоче бути почутою. Це свідомий вибір чи саме внутрішня потреба?
Загалом я пишу пісні так, що у проміжку від пісні до пісні я живу життя. Все яскраве, що трапляється між однією піснею й іншою, теж потрапляє в пісню. Просто з часом вчишся комбінувати слова таким чином, щоб вони лягали у фонетику.
Ти казав, що хочеш писати пісні. А ця потреба писати постійно — як вона для тебе відчувається?
Це сумно. Бо ти, наче, й хочеш писати, але ходиш колами й не сідаєш писати — бо ще не нажив того, про що треба писати. От якось так це відбувається. Може, я ускладнюю. Можливо насправді все набагато простіше, і це і є результат. Іноді треба просто постраждати, помучитися, таким нещасним походити.
Як ти сам формулюєш свою музику зараз?
Зараз це диско-фанк такий з елементами якоїсь української естради. Там просто є пісні, які я слухаю. Думаю: "Боже, це ж можна було Іво Бобову продати, це мав співати він, чого це співаю я?".
Але це приємна емоція?
Так. Я кайфую від усього, що роблю.
Коли ти пишеш, уявляєш конкретну людину? Чи це більше про процес, а вже слухач знаходить у ньому свої образи?
Я щось переживаю, щось не договорюю. І коли це відчуття "закупорюється", знаєш, як буває — людина каже: "Мені б уже до терапевта". От коли в мене виникає таке відчуття, я починаю просто в записничку розбиратися, що зі мною. Доходжу до якогось краю, хапаюся за нього — і намагаюся це все якось виплеснути в пісні. Для мене це певна терапія. Хоч, можливо, це й не дуже корисно для здоров’я. Бо колись треба буде писати, писати, писати пісні — а в мене не буде цього ресурсу. І треба якось навчитись це робити не так чесно.
А що тебе перезавантажує, коли ти не на студії та не на сцені?
Я не знаю, я просто не можу перезавантажитися. У мене зараз проблема з цим. Мені здається, що я просто лінтяй. Тому, думаю, перезавантажує лінь. П'ять днів полінуватися — і на шостий уже можна щось і робити.
Альбом "Лучше чим твій бивший" вийшов, а що далі? Є відчуття, що вже нове щось має початися?
Я хочу писати хіти — і все. Я хочу, щоб я навчився писати хіти. Щоб кожна наступна моя пісня "стрибала" вище за попередню. І просто правильно аналізувати пророблену роботу, розуміти, де зроблені помилки, аналізувати, що подобається людям, що не подобається людям, шукати свою аудиторію. Все дуже просто: казати їм те, що вони хочуть почути. І знаходити компроміс між тим, що я хочу сказати, і тим, що їм треба почути. І щоб це все було максимально зрозумілою і прозорою мовою.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба гурту MBreeze
"Сьогодні ми хочемо презентувати вам нашу нову пісню "Як далі йти". "Скажи, як далі йти? Пару слів не встиг. Я віддав би все за ранок з тобою". Цей трек – це крик душі і пошук себе після втрати важливої для життя людини. Але, окрім болісних емоцій, ми хотіли також передати частинку надії, щоб кожен, хто слухає і носить цей біль всередині, відчув, що він чи вона не одні в цьому. І є вихід, і стане легше. Процес написання пісні "Як далі йти" досить цікавий. Бо спочатку вона була англомовною піснею, яку я написав два роки тому. І вона чекала свого часу. В якийсь момент ми згадали про неї, дістали, так сказати, з полиці і майже одразу я почав наспівувати українською "Скажи, як далі йти". Ми плануємо випустити цю пісню через пару тижнів і англійською, щоб люди почули її попередню версію також. Тому залишаємося на зв'язку, бо це далеко не єдина пісня, котра чекає свого часу", — розповів вокаліст гурту MBreeze Олександр Біляк в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у березні минулого року гурт MBreeze представив українську версію своєї пісні "Потону".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
У тебе дуже послідовна громадянська позиція, що культура ніколи не буває поза політикою. Ти кажеш, що це йшло якраз від родини, від виховання, я правильно розумію?
Тебе ще вважають голосом українських революцій, а твоя пісня "Ми йдемо" стала одним із гімнів Майдану. В принципі, ти могла б продовжити свою кар'єру політиком, піти в Верховну Раду, але ти цього не зробила. Чому?
"Життя не таке просте в мене, як і в усіх нас. Мій брат служив, він воював, був артилеристом, і його портрет теж є тут на Майдані, зовсім поряд… Я написала пісню і дуже скоро буде її прем'єра. Пісня називається "Братику""
"Отець Іван Рибарук із Криворівні мені сказав таку річ, яка може комусь допомогти: "Коли в тебе немає сил і ти не знаєш, куди йти, просто стій і світи""
Фото: Анастасії Мантач
"Промінь — це та радіостанція, де українська музика звучала завжди, можливо, єдина радіостанція"
Одразу хочеться розпочати з твого зв'язку з Променем, тому що в тебе він давній. У 93-му ти встановила своєрідний рекорд у хіт-параді "12-2". Чотири твої пісні перемогли впродовж року. Як ти взагалі пригадуєш той етап?
Це такий сонячний, яскравий, дуже-дуже важливий етап. Я дуже добре пам'ятаю хіт-парад "12-2", я на той момент почала працювати з Миколою Павлівим, це був альбом "Лишається надія", і тоді почався цей хіт-парад, і пісні — вони перемагали. За перемогу в хід-параді тоді можна було піти в Будинок звукозапису і був такий, це називалося, наряд на запис пісні. І фантастичні, насправді, звукорежисери були: Ігор Прима, Ступка. Тобто це були дуже круті часи. Моя пісня перемагала, — й я знала, що ми можемо піти й записати наступну пісню з Миколою Павлівим, і це було насправді дуже-дуже-дуже круто. Звичайно, я пам'ятаю ті часи.
Вперше я прийшла на Промінь зі своїми піснями, коли мені було 18-19 років, а до того були програми "П'ять хвилин на роздуми", трошки пізніше "Гарячий компот", щось абсолютно нове, і це настільки було круто! І протягом всього свого життя я завжди приходила на Промінь, мене завжди зустрічали, і пісні мої завжди брали в ефір, це дуже важливо.
"Я була українською дитиною, мене так виростили батьки. Це була позиція їх, і була позиція не просто говорити українською, а українське захищати"
Ти завжди була амбасадоркою української пісні, попри те, що зростала в Харкові в російськомовному середовищі. Як взагалі це вдавалось?
У перші свої приїзди на Промінь я приїжджала з Харкова. До речі, тоді вперше був ланцюг Злуки, це, здається, був 90-й рік. Я в цьому фоє стою біля охорони, нічого ж не змінилось насправді, тобто змінилось, стало красивіше, але все одно це ті самі сходи, вивіска Хрещатик, 26. І я приїжджала з Харкова. Що сказати? В Харкові панувала російська мова. Я була українською дитиною на той момент, мене так виростили батьки. Це була позиція їх, і була позиція не просто говорити українською, а українське захищати. І я відразу почала писати пісні українською мовою. І це моя позиція все моє життя. І вже не так давно, коли я приїздила до Харкова й почула по радіо українську музику, я собі подумала, що це те, за що я боролась! Тому це, звісно, було непросто, але багато хто вам це розповість. Але Промінь — це та радіостанція, де українська музика звучала завжди, можливо, єдина радіостанція. Бо мені казали, що ця Бурмака, ця українська мова, й було насправді шалено складно пробитись до свого слухача. Тоді ж не було TikTok, YouTube і соціальних мереж. От зараз я зробила з Хасом колаборацію, пісню "Пробач". Або пісню "Розлюби", яку ми заспівали з Владом Дарвіним. Люди кажуть: "Яка фантастична пісня, ми вперше її почули!" Тому що це складно було десь почути, а на Промені — можна!
У тебе дуже послідовна громадянська позиція, що культура ніколи не буває поза політикою. Ти кажеш, що це йшло якраз від родини, від виховання, я правильно розумію?
Так, це йшло від родини. Пару слів про своїх батьків. Мій тато народився в Харкові, мама з Прилук на Чернігівщині. Батьки познайомились у симфонічному оркестрі Харківського університету. Тато був на другому курсі, він вчився на істфаку, мама на радіофізичному. Прийшла теж зі скрипочкою. Тато сказав: "Я закохався в твою маму, коли побачив, що вона водить смичком на сантиметр над струнами, вона боялась злажати".
Мама була в мене українська в побуті, тато російськомовний, але він почав вчити історію і що відбувалось у Харкові. Я пам'ятаю, маленькою він мене привів до Будинку "Слово" й сказав мені, що це наша місія, як те колечко в ланцюжку, ми повинні це втримати, принаймні, хоча б на прикладі нашої сім'ї. І я вчилась у школі, в якій вчився мій тато. Вчителька історії Світлана Михайлівна Заливадна вчила мого батька. Мій батько в 5 класі знайшов підручник історії українською мовою, забрав російський, я єдина в класі вчилась по україномовному підручнику. Але знаєте, коли ти протистоїш все своє життя, — це виробляє характер. І це виробляє підхід до музики. Мене завжди питали: "Ви з Харкова співаєте українською, чому?" Тому що я — українська співачка. Українська співачка з Харкова. Так, бо Харків — це Україна.
На сьогодні, на жаль, не у всіх культурних діячів є така свідома позиція. Як достукатись до тих, хто попри те, що в нас уже четвертий рік йде повномасштабна велика війна, каже "какая разніца"?
Це взагалі мені досить дивно, тому що це абсолютно безсовісні люди. Я можу зрозуміти людей, які зараз перекладають свої пісні українською, ті, які були хітами російською. З російськомовною музикою було значно простіше. Люди їздили в Росію, бо це був шалений величезний ринок, де зароблялись гроші, які потім вкладались в музику і кліпи. Так воно рухалось і конкурувати було просто неможливо. Я завжди намагалась записувати свої пісні якісно, а значить, дорого. Все, що я заробляла, йшло в музику, але конкурувати можливості не було. Але я рада, що всі мої пісні зараз звучать сучасно і класно. Насправді люди перекладають, тому що одумались: ну коли ж, якщо не зараз. А якщо якісь люди не одумались, то в мене немає, як їх називати насправді.
"Я була така 35 років тому, я зараз така, незважаючи на те, які нас чекають часи, я завжди буду така, при своїй позиції"
Можливо, тут питання не лише в тому, що хтось не одумався, а, навпаки, почався відкат. На початку повномасштабної війни люди почали розмовляти українською, слухати українське. А зараз ми переживаємо чергові кризи і люди такі: та вже можна слухати російську музику. Я чув нещодавно від деяких людей дуже дивне пояснення, мовляв, великі компанії почали повертатись в Росію, чому їм можна, а мені ні? І ти просто в ступорі стоїш, бо не знаєш, як ще аргументувати людині.
Знаєте, чим я відрізняюсь, зокрема, я і ще мої колеги з подібною позицією, від інших музикантів, про яких ви зараз говорили? Дійсно, коли почалось повномасштабне вторгнення, всі намагались перекладати пісні, писати про війну, бути більш українськими, ніж це взагалі можливо, і зараз йде відкат. Я була така 35 років тому, я зараз така, незважаючи на те, які нас чекають часи, я завжди буду така, при своїй позиції. Всі знають, що завжди моя мова була українська, завжди це було неагресивно, в якийсь момент я навіть вирішила писати українські пісні для дітей, щоб діти слухали українську музику, завжди це була мова аргументів і моя чітка внутрішня позиція. Вона така є і буде завжди. В цьому є стоїчність, тобто це і сталість. Мені немає за що вибачатись за якісь пісні російською й за поїздку в росію, тому що в мене немає пісень російською і в росію я не їздила.
Тебе ще вважають голосом українських революцій, а твоя пісня "Ми йдемо" стала одним із гімнів Майдану. В принципі, ти могла б продовжити свою кар'єру політиком, піти в Верховну Раду, але ти цього не зробила. Чому?
Я скажу, чому. Ви знаєте, я дуже ціную моменти, коли мене люблять люди і їм подобаються мої пісні. Можливо, хтось менше мене бачить, хтось більше. От я, наприклад, записую деколи під гітару свої пісні в TikTok. Люди пишуть: "Ой, а де ви були стільки років, де ви пропали?" Але все одно в мене є люди, які мене люблять, поважають і цінують за мою позицію. І мені не хотілося б, знаєте, йти на якісь компроміси внутрішні, а в політиці це неминуче. Люди йдуть на компроміси, це і є політика. Я людина не така і вважаю, що це величезна розкіш залишатись такою, як я є. Тобто я не думаю деколи над своїми словами, кажу, що думаю, я не повинна йти на якісь внутрішні поступки, тому я просто не розумію, для чого мені це було б потрібно. Хоча, насправді, я поважаю дуже людей, які займаються політичною діяльністю, тому що, а як ще міняти країну, як не так? Тому є люди, які на своєму місці. Але мені чомусь здається, що моє місце в студії Променя з гітарою разом з вами.
Нарешті потрібно виправдати присутність тут гітари, я вважаю. Ми, звісно, не TikTok, але відео теж можемо записати. Знаю, що ти підготувала для нас музичне привітання.
Це привітання я підготувала для особливих випадків.
Не для нас, так?
Абсолютно ні. Ви зараз почуєте, що це для вас. Я спеціально колись придумала цю пісню, називається "З Днем народження, сонце". І знаючи, що прийду сьогодні в ефір, я сказала, що це ж як прекрасно звучатиме: [Співає — ред.]
"З Днем народження, Промінь, з Днем народження, рідний.
Буде хай тобі завжди просто, буде хай тобі завжди світло.
З Днем народження, Промінь, з Днем народження, милий.
Щоб любов тебе вела світом, зберегла тебе і захистила.
Як тобі усе сказати, що на серці так багато теплих слів і почуттів?
Зустрічати, проводжати і завжди тебе чекати, бути поряд назавжди.
З Днем народження, Промінь! З Днем народження, рідний!
Буде хай тобі завжди просто, буде хай тобі завжди світло!
З Днем народження, Промінь, з Днем народження, милий.
Щоб любов тебе вела світом, зберегла тебе і захистила."
"Музиканти знають, що треба жити тут і тепер. Чому? Тому що коли ти співаєш і граєш, ти не можеш думати про те, що було, і переживати за те, що буде далі. Ти в цей момент береш саме ті акорди, ти співаєш ці слова і віддаєш свою енергію"
Ура! Як це геніально! Я подумав, а навіщо ми весь цей час тут говорили, треба було співати! Але дійсно хочеться наповнювати себе не лише музикою, а й продовженням цієї чудесної розмови. Я слухав текст і подумав, а що тобі допомагає жити, щоб тобі було просто?
Це складно сказати, але музиканти знають, що треба жити тут і тепер. Чому? Тому що коли ти співаєш і граєш, ти не можеш думати про те, що було, і переживати за те, що буде далі. Ти в цей момент береш саме ті акорди, ти співаєш ці слова і віддаєш свою енергію. Тому для мене дуже важливо це відчуття жити тут і тепер. Ми не знаємо, що взагалі на нас всіх чекає, ніхто цього не знає. В наш час, коли йдуть бомбардування, ракетні атаки, ми не знаємо, чи взагалі зустрінемо завтрашній день. Думати про те, що було, — воно теж уже минуло. Тому жити треба цим моментом.
Я їхала сьогодні до вас на ефір, і вже така яскрава соковита зелень, вже другий день повністю прийшло літо, таке відчуття, що ми пережили цю зиму. Це настільки важливо. Тому для мене ось ці відчуття задоволення від своєї роботи, — це теж відчуття життя тут і тепер. Можна, я скажу, що в суботу й неділю, будь ласка, приєднуйтесь з 11-ої до 15-ої до "Вікенду нової музики"?! Це прямий ефір, спілкування з друзями, коли у рідних все добре, навіть якщо раптом щось стається у когось, ти можеш бути поряд і допомогти людині, яка для тебе важлива. Це все насправді дуже-дуже сильно.
І ще такий момент, знаєте, — бути в своїй країні в цей час разом з усіма. Життя не таке просте в мене, як і в усіх нас. Мій брат служив, він воював, був артилеристом, і його портрет теж є тут на Майдані, зовсім поряд. І коли я почала працювати на Промені, я кожен раз їду на ефір і кажу йому: "Слава, привіт". І для мене щастя — це працювати в серці своєї країни, своєї столиці, в серці Хрещатика, куди вже центріше! І я відчуваю, що коли я роблю щось корисне і потрібне, то це насправді теж мені допомагає жити.
"Життя не таке просте в мене, як і в усіх нас. Мій брат служив, він воював, був артилеристом, і його портрет теж є тут на Майдані, зовсім поряд… Я написала пісню і дуже скоро буде її прем'єра. Пісня називається "Братику""
Це змушує затамувати подих, я тобі чесно скажу. Якщо можна про це говорити, я б хотів більше дізнатись про історію твого брата. А це не сприймається як ретравматизація, коли ти їдеш на роботу й бачиш людину, якої вже з тобою немає, але вона займала важливе місце в твоєму житті?
Я написала пісню і дуже скоро буде її прем'єра. Пісня називається "Братику". "Ти ангелом на плечі снитимешся вночі та берегтимеш радість. І в рисах своїх дітей житимеш ти тепер їхніх життів заради". Щоразу, коли співаю цю пісню, я плачу, я не можу стримати сліз. Ми зняли відео, де я співаю цю пісню, я її розповідаю моєму другу, людині, яка знала мого брата, знає мене, це Богдан Бенюк. І буде таке відео, бо для мене це теж важливо комусь розповісти. І коли я плачу постійно, мені дочка сказала: "Мама, для чого ти написала цю пісню? Ти ж постійно рвеш своє серце."Але для мене це дуже важливо, бо, по-перше, це як пам'ятник, який ми ставимо нашим рідним. По-друге, це важлива частина мого життя, яке не буде ніколи таким, як раніше. Всі люди, які переживають втрати, особливо під час цієї війни, і цих людей багато, вони розуміють, що вже не буде так, як раніше. І це завжди буде частиною мене. Ми перед Великоднем їдемо прибирати могили. Я завжди прибирала могили батьків з братом. Тепер я поїхала, а на Алеї Героїв похований він. І це теж життя. Життя — це не тільки сміятися, життя таке багатогранне. Тому це ретравматизація, але це я і є. Тобто з цього все складається.
Дуже важливо, що я завжди розумію тих людей, які переживають щось подібне. І знаєте, це мені в якійсь мірі допомагає. Коли загинуло багато людей у Сумах, у нас в ефірі був Дмитро Каднай. І ми з ним говорили про його пісні, і про втрату батька, про пісню "Тобі". Ми з ним говорили однією мовою. Ми з ним говорили в прямому ефірі музичної програми в той момент, коли розуміли, що день жалоби можна оголошувати прямо зараз. Тому зараз це дуже важливий момент для всіх нас. Ми деколи намагаємось бути такими веселими, сміятись, радіти, але наше життя зараз зіткане з різних емоцій. І такі емоції теж є. І люди, які переживають втрату, вони поряд із нами.
"Отець Іван Рибарук із Криворівні мені сказав таку річ, яка може комусь допомогти: "Коли в тебе немає сил і ти не знаєш, куди йти, просто стій і світи""
Зазвичай мені важко знайти слова, які можуть підтримати, бо коли ти кажеш "прийми мої співчуття", — це зрозуміла фраза, але вона не є настільки глибинно правильною, коли людина втрачає близьких і рідних. Знаю зі свого досвіду такі історії. А як ти вважаєш, які можуть бути правильні слова і чи потрібно взагалі лізти в цей особистий простір?
Ми ніколи не знаємо правильних слів, це єдине, що я можу сказати. І завжди дуже важко щось говорити людині, яка втрачає, бо всі слова здаються занадто дрібними для таких трагедій. Дуже важливо бути поряд з людиною, навіть якщо ти думаєш, що кажеш щось неправильно або не те. Тут немає жодних порад. Просто бути поряд і не дистанціюватися.
Я часто спілкуюсь із священиком. Дуже такий гарний священник, відомий, отець Іван Рибарук із Криворівні. Слава Вакарчук хрестив у нього своїх дітей. До нього багато хто їздить. Він мені вчора ввечері теж телефонував. Він мені сказав таку річ, яка може комусь допомогти: "Коли в тебе немає сил і ти не знаєш, куди йти, просто стій і світи". І ще він колись сказав таку річ, що найчастіше в Святому Письмі використовують слово "радуйся". Радуйся — не означає веселись. Тобто деколи треба розуміти, що почувають інші люди, деколи, знаєте, пів країни плаче, пів країни скаче, то це складно. А радуйся, — це означає живи своє життя, воно в тебе одне. І все одно треба намагатись проживати це життя. Все одно кожен день жити, радіти сонцю, радіти всьому і намагатись викликати посмішку в інших людей, бо це насправді дуже важливо. Ну а друга фраза, яка найчастіше теж у Святому Письмі вживається, — це "не бійся". В мене є пісня "Не бійся жити". Треба жити своє життя яскраво, не боятися, казати правду і жити так, щоб інші люди хотіли бути поряд з тобою, слухати твою думку, запрошувати в ефір, наприклад. Так що це дуже важливі й тонкі речі. І насправді на Промені піднімаються такі теми, і це важливо, що ці теми піднімаються і є де про це почути. Але це в радіо Промінь стандарти Суспільного.
Ти з 2014 року, навіть не з початку повномасштабки, їздиш із виступами у шпиталі, до військових, виступаєш у сховищах. Де ти знаходиш сили й натхнення, яке передаєш людям?
Насправді я, по-перше, не знаю, по-друге, мені деколи здається, що я тримаюсь аж надто добре. От коли був ефір і були Суми, в цей день насправді відразу після ефіру двоюрідний брат мене забрав і ми поїхали в Запоріжжя. Там 241 бригада, якій було три роки, і ми їздили в усі підрозділи, тому що солдати отримали нагороди. Ми домовились, що зробимо це в понеділок, тому я виїхала відразу після ефіру. І практично всю дорогу в мене лились сльози, бо я не могла нічого з собою зробити. Це почалося на ефірі. Суми, розмова з Дмитром Каднаєм про втрати, і мені здавалось, що я тримаюся насправді не дуже добре, як і всі, люди ж — не титани. Але ось цей момент — бути радістю для когось… Тобто от я з гітарою, насправді, ну здавалось би, — це недоречний момент, бо я виступала в бліндажах, наприклад. Але всі дуже раділи. І раділи дитячим пісням. Це теж такий момент.
Це пробуджує однозначно, бо це якісь дуже справжні емоції. І наостанок, якщо в тебе є актуальний збір, можеш закликати наших слухачів його підтримати.
Сама я зараз актуального збору не веду, але знаходьте в соціальних мережах 241 бригаду, там все написано, всі реквізити. 130-у бригаду ТРО, якій я теж допомагаю, там всі реквізити. Або ж заходьте, наприклад, на профіль Анжеліки Рудницької, вона зараз веде збір і каже, що він йде не досить швидко. В неї всі реквізити на сторінці.
Дякуємо тобі за щирість, за правду і за те, що ти з нами!
Фото: Дарина Ходирева
"Рада представити вам свою нову пісню, яка називається "Мрію". Ми зробили її разом із київською студією звукозапису SoundPlant ще минулого року. І це перший сингл мініальбому "Як літати і не падати". Ця пісня про здатність мріяти. Вважається, що мріяти нам заважають тяжкі часи, несприятливі обставини, але часто це також і наші власні розчарування. Принаймні так буває у мене. Я написала цю пісню в перший рік еміграції, коли жила біля аеропорту Дубліна, де постійно було чути, як злітали та сідали літаки. І мені від того було якось дуже сумно на душі, наче з літаками в небі справджуються чиїсь мрії, тільки не мої. І одного дня я написала пісню "Мрію", як обіцянку собі не припиняти створювати плани і втілювати їх в життя. У фінальному записі пісні можна, до речі, почути той самий звук літаків з моєї старої квартири. Сподіваюсь, що пісня вам сподобається, надихне на щось нове, приємне", — розповіла SHY в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, To Eternity та Shy презентували спільну пісню "3 із 5".
Читайте інтервʼю SHY: Сильні потрясіння змушують тебе сісти й написати щось, що відгукнеться людям.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Сергій Жадан. Фото: facebook/PEN Ukraine/Roman Baluk
"Знати історію ― це база. Творити історію ― це ХАРТІЯ"
Нині Сергій Жадан ― військовослужбовець "Хартії". Ви працюєте у них як письменник?
Ні, немає такої посади. Є посада комунікаційника у секції військово-цивільного комунікування та інформаційної підтримки штабу.
Комунікаційник у них дуже крутий. Тому що я їду по Києву і бачу борд: "Знати історію ― це база. Творити історію ― це ХАРТІЯ". Це ви придумали?
Це придумала наша команда. У нас серйозна команда, і ми багато робимо для того, щоб про бригаду всі знали та щоб у бригаді все було. Адже коли у бригаді все буде, то наші бійці будуть забезпечені та убезпечені. Отже, ми ― та сила, яка на перший погляд ніби не помітна, але вона приносить велику користь бригаді.
У соцмережах лунає певна зневіра, мовляв, "вони такі розкручені". А як ви на це дивитеся зсередини?
"Хартія" цілий рік від початку повторного наступу росіян на Харківському напрямку тримає цей напрямок. Ми там перебуваємо в районі Липця, і не просто стоїмо, а просуваємося вперед. Сьогодні мало де на фронті українське військо рухається вперед. А ми рухаємося. Це не прориви і не потужні атаки, але щоденна копітка робота наших бійців. Маємо позиційну війну, дуже криваву і жорстоку, яка нагадує десь трохи Першу світову війну.
Але ця війна відрізняється, бо вона не має меж. Лінія фронту розмита, ворог стріляє по всій Україні.
Безперечно, є відмінності. Але великі глобальні війни багато в чому подібні. Це лінія фронту, яка то рухається, то застигає, постійна загроженість. У Другій світовій також бомбили на різних напрямках тилові міста. А Харків тепер ― місто не просто прикордонне, а й прифронтове. Це фортеця, східний форпост країни, який тримає оборону і закриває собою велику територію.
Фото: facebook/13-та Бригада Національної гвардії України "Хартія"
"Ми доволі креативні"
До вас у підрозділ йдуть люди? Що ви їм говорите? Адже кожен, хто представляє свій підрозділ у нашому ефірі, запрошує стати до його лав.
До нас йдуть люди. Нам це дуже приємно і для нас це велика честь, що й українці, й іноземні громадяни обирають саме "Хартію". Це великий аванс довіри. У "Хартії" до бійців ставляться з повагою. У нас поняття поваги та гідності ― це не просто абстрактні слова, це ті речі, якими керуються наші командири. І багато бійців, які перейшли до нас з інших підрозділів, у "Хартії" почуваються справді на своєму місці, відчувають повагу і братерство. Ми намагаємося вибудовувати таку горизонтальну систему, де бійці є частиною чогось великого, вони не просто рекрутинговий матеріал, а особистості, які роблять дуже важливу і небезпечну роботу, але з тим, щоб завершити цю роботу перемогою, повернутися додому і далі займатися тим, чим вони займалися до війни.
Звісно, якщо проаналізувати, то можна знайти якісь недоліки і в нашій бригаді. Це залежить від того, що ми хочемо знайти. У кожної людини може бути різний настрій, вона може бути виснажена і роздратована. Але коли я кажу про гідність і повагу, то маю на увазі риси і стандарти, на які ми орієнтуємося та яких хочемо досягти у своїй бригаді. Щось у нас виходить, а щось не виходить, але в цілому ми доволі відкриті до критики і зауважень. Намагаємося не ховатися і бути відвертими.
Ви справді обросли медійністю, є навіть радіо "Хартія".
Є радіо, є наші сторінки, пресслужба працює. Сьогодні медійність ― це дуже важлива складова. Мати свою радіостанцію насправді не дуже складно і не дуже затратно. Головне ― розуміння командування, його воля. У нас бригада доволі креативна. Взагалі, у Сили оборони України прийшла велика кількість людей із медіа та інших культурних сфер. Хтось на бойових посадах, хтось не на бойових, як я, наприклад. Але так чи інакше люди працюють у бригаді на спільну справу та спільне майбутнє.
"В умовах війни харків’яни не дають перерватися нитці культурного життя"
Ці люди з радіо "Хартія" мають бути всі фізично присутні у Харкові? Розкажіть про Харків сьогоденний.
Так, звісно, ми в Харкові. Сьогодні у Харкові живе десь 1 млн 300 тисяч людей. У нас дуже контрастна реальність. З одного боку, понад 200 тисяч ― це переміщені особи, тобто українці з прифронтових територій Харківської області, Донеччини, Луганщини та з окупованих територій. Але більшість ― це харків’яни, які від початку війни залишаються у місті. Хтось виїжджав і повернувся. Багато військових, тому що Харків тримає оборону і закриває собою сусідні області ― Дніпропетровську і Полтавську. Велика кількість молоді та всього цікавого. А з другого боку, місто сильно побите і травмоване. У нас не працюють театри і концертні зали, зруйновано Палац спорту. Але, тим не менш, відбуваються культурні заходи у захищених просторах. Після війни це буде дуже цікавою темою для дослідження: як в умовах війни, постійної загроженості харків’яни не давали перерватися нитці культурного життя, як вони збиралися і робили вистави, фестивалі, концерти тощо.
"Багато спілкуємося з дітьми та молоддю, бо майбутнє формується вже сьогодні"
Ми плавно підійшли до "Хартія-Хаб". Уже з’явився такий портал і в Києві, а два попередні показали свою ефективність.
Ефективність вони ще покажуть, зараз ми лише запускаємо цю роботу. Це робота нашої комунікаційної секції, для нас дуже важливо підтримувати зв’язки з громадами, місцевими владами у різних регіонах, бізнесовими спільнотами, медіаспільнотами, а головне ― з молодіжними середовищами. Ми багато спілкуємося з дітьми та молоддю, маємо стратегічну співпрацю з "Пластом", із кадетами профільних училищ та університетів Нацгвардії та ЗСУ. Адже молодь ― це майбутнє, а воно формується вже сьогодні.
А що робити з тією молоддю, яка ведеться на зрадницькі гроші, підпалює автомобілі військових?
Такі речі є і в Харкові, на превеликий жаль. Але ж ми розуміємо, що війна ведеться не за шматки території, а за наші голови, серця та свідомість. Відповідно, нам треба перехоплювати ініціативу у нашого ворога, який дуже підступний та наполегливий у бажанні нас знищити. Тому з молоддю треба працювати. Чим більше їх залучимо ми, тим менше шансів, що їх залучить наш ворог. Наша бригада зараз масштабувалася до корпусу, а наші хаби є однією зі складових цієї роботи. Ми відкрили хаби у Львові та Франківську, а зараз у Києві на вулиці Шота Руставелі. Найближчим часом відкриваємо у Кривому Розі та в інших містах.
Корпус ― це понад 30 тисяч бійців із різних регіонів України, відтак нам дуже важливо тримати зв’язки із громадами, звідки бійці мобілізувалися, спілкуватися з їхніми родинами та колишніми керівниками на роботі. Тоді боєць буде розуміти: доки він воює, про його рідних не забули, їм допомагають. А якщо він, не дай Боже, зазнає поранення, то від нього не відмовляться і він не залишиться на вулиці. Ми намагаємося витворити середовище однодумців, людей, що об’єднані спільними принципами та сенсами.
"На творчість зараз майже немає часу, але…"
Розкажіть про себе як військовослужбовця.
17 травня минув рік, як частина "собак"-музикантів нашого гурту мобілізувалися. Ми одразу пішли в "Хартію", бо великою мірою створювали її, я придумав назву, і з 2022 року ми постійно допомагали бригаді як волонтери. Зараз для нас неприпустимо, щоб боєць приходив у бригаду, а потім на позиції без підготовки. Мої особисті завдання як військовослужбовця, звісно, змінилися. Я маю свої функції та обов’язки, це моя робота на сьогодні.
Чи є зараз час на творчість?
На творчість зараз немає часу, якщо говорити чесно та відверто. Майже немає. Але є можливість, яку ми узгодили з командуванням, дати кілька концертів, наприклад. Спільно з Першою приватною броварнею ми робимо тур "Нескорені", щоб позбирати кошти на бригаду і водночас поспілкуватись із громадами, адже це виступи у різних містах, там будуть присутні місцева влада та бізнес-спільноти. Тобто це буде частина нашої комунікаційної роботи.
Мені неймовірно приємно спостерігати, як формується наша бригада, а тепер вже корпус "Хартія". До нас приходить велика кількість цікавих людей, які мають бачення того, що саме вони будуть робити, мають свої переконання та принципи, котрі узгоджуються із принципами бригади. Зараз до нас доєднався Юрій Бутусов, а перед тим ― Юлія Паєвська "Тайра". Люди хочуть працювати і приносити користь, розуміючи, що саме в нашому середовищі вони будуть ефективними.
Ви кажете, що у вашій бригаді є все. А чи повинно так бути, що по різних підрозділах ― все по-різному щодо забезпечення?
Так не має бути. Армія має бути забезпечена вся. Ясна річ, я не протиставляю нашу бригаду іншим бригадам. Ми переймаємося за всіх бійців, але оскільки я служу в "Хартії", то можливості допомагати іншим підрозділам вже не маю. Це моя робота, моя родина, моє середовище, якому я допомагаю. Звісно, є різне забезпечення бригад та різне ставлення командирів до забезпечення. Але давати оцінки і поради ― не моя компетенція. Війна неймовірно затратна річ, і коли усвідомлюєш, скільки коштів витрачається на те, щоб просто вистояти, а їх можна було використати зовсім інакше та зробити так багато чудового, стає сумно.
3333 ― інформаційний центр "Хартії"
Як же знайти бригаду "Хартія"?
Це дуже легко. Можна набрати 3333 ― це наш інформаційний центр, там дадуть будь-яку консультацію та інформацію. Є наші сторінки у соцмережах, а також працює "Хартія-Хаб", зокрема у Києві. Там буде інформаційний, рекрутинговий, освітній та культурний центр, це такий портал, посольство "Хартії". А вчора на залізничному вокзалі ми відкрили виставку, присвячену "Хартії". Усіх киян та гостей міста запрошую відвідати перехід, що поєднує Центральний та Південний вокзали. Виставка інтерактивна, там можна і "політати" на дроні, і подивитися, як працює штаб та центр планування бригади. Велика кількість цікавої інформації.
Чи відчуваєте, що ви зараз саме там, де потрібні?
Насамперед, я є громадянином України. І безперечно, зараз перебуваю там, де я максимально ефективний.
Фото: Пресслужба BAH.ROMA
"Сьогодні я презентую свою пісню, яку я випустив ще в 2015 році, але вона отримала нове життя завдяки всім вам – тим людям, які мені допомогли зібрати мільйон гривень для Головного управління розвідки. І, як я і обіцяв, переклав пісню, яка має найбільшу кількість прослуховувань на майданчиках. Колись вона називалась "Пока пора", але зараз вона буде лунати українською і називатиметься "Бувай — вже час". І це вже другий досвід в моєму житті. Першу пісню, яку я переклав завдяки своїй аудиторії, яка мені допомогла зібрати мільйон для "Азову" і отримала нове життя, була пісня "На глибині". І зараз нова пісня, яка набула нових сенсів і нову назву. Сподіваюся, що вона вам сподобається. На мою думку, вийшло адаптувати її українською, напевно, краще, ніж вона була раніше, ніж вона звучала російською – абсолютно точно. Я тривалий час не міг її перекласти. І дався мені переклад доволі складно. Я навіть просив допомоги у чата GPT, але то взагалі окрема історія. Він мені не дуже то й допоміг. Але наразі вийшло гарно. І я в пісні співаю про те, щоб всі птахи повернулися назад додому, маючи на увазі всіх моїх братів та сестер, які зараз перебувають у полоні. І мені б дуже хотілося, щоб всі вони повернулися назад додому в свої родини, де їх чекають. Звісно, мені б дуже хотілось, щоб ця пісня вам сподобалася. І щоб ви знайшли там себе, відрефлексували разом зі мною. Звісно хотілося би співати цю пісню з вами разом на концертах. Тож дякую всім своїм людям, своїй аудиторії за те, що допомогли мені зібрати навіть більше мільйона гривень. І тепер ця пісня житиме", — розповів BAH.ROMA Роман Бахарєв в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у грудні BAH.ROMA перевидав українською свій хіт "На глибині".
Читайте інтервʼю Liza Bibikova та Роман Бахарєв (BAH.ROMA): У молоді можна багато чому навчитися, треба просто бути відкритим для цього.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба badactress
"Нещодавно в мене вийшов альбом під назвою "ПУРПУР". Ця робота є дійсно досить цікавою як і процесом створення, так і результатом. Максимально різножанровий, різнотематичний, та й загалом експериментальний альбом вийшов. І відобразити цю різноманітність я вирішила одним зі своїх улюблених кольорів – фіолетовим. "purpur" – це певне втілення багатогранності жіночого "я". Як і сам колір, воно може мати безліч відтінків: від спокійних лавандових до яскравих фіолетових. Це колір космосу, квітів, холодного заходу сонця чи неонової підсвітки на барі. Він об'єднує у собі червону пристрасть, рожеву мрійливість, блакитний спокій і синю глибину. Ця концепція відслідковується і в самих треках. "Фіолетово" – про брехливу байдужість, "Барвумен" – про закоханість під мереживом клубних софітів, "Твій boy" – про заздрість і співчуття до дівчини з невдалим партнером, "Pick me" – про рожеву іронічну інфантильність, "Проблема" – про переживання важких емоцій з минулого в теперішньому і жіноче самокарання. ""ПУРПУР"" – це гра слів від кольору до англомовного позначення мурчання. Тобто у нас, в Україні, кажуть "мур-мур", а англомовні люди кажуть "пур-пур". І це пісня про котячу натуру, яка сидить всередині багатьох жінок. Ну і, накінець, "Лавандове поле" – спокійне кохання, стосунки в ніжно-пастельних тонах, в яких я перебуваю зараз. Кожен трек настільки різний, але кожен є частиною мене і моєї самобутності", — розповіла badactress в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у січні badactress разом із SAGE випустила україномовний переспів пісні "Полоси" Міші Кацуріна.
Читайте інтервʼю badactress: Життя будується не навколо стосунків і якихось етапів — окрім цього ще є багато цікавого.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські прем'єри 9-16 травня: Brykulets, badactress, IRYN, Verloka, NAZVA, Golubenko, Женя Галич
Фото: Пресслужба Після Дощу
"Я дуже радий і пишаюся повідомити, що в нас вийшов другий альбом, який називається "Наші останні місяці". Я дуже сильно люблю цей альбом, тому що він підсумував дуже важливий і дуже значущий період в моєму житті, який нещодавно закінчився. Цей альбом просочений щирістю, чесністю, справжніми емоціями, радістю, сльозами, ейфорією, розпачем – усіма емоціями, які ми відчуваємо в останні місяці якогось важливого етапу нашого життя, коли ви розумієте, що скоро ваше життя буде новим. І ви ще не знаєте, чи ви до цього готові, але ви вже розумієте те, що це є необхідним. Цей альбом є різним. Там є меланхолія, драйв, є сильна лірика, є десь більш прості пісні в плані атмосфери. Але я впевнений в тому, що більшість людей, які – та всі, напевно, люди – мали досвід, коли ви розумієте, що ваші стосунки підходять до свого логічного завершення і вам треба відпускати це, або якийсь важливий етап у вашому житті підходить до завершення. І ви маєте відчуття цієї незрозумілості, коли все, що ти не розумієш того, що чекає на тебе завтра, що чекає на тебе за місяць і так далі, як складеться твоє життя. Але, зробивши цей альбом, я хочу, щоб люди знали, що в такі моменти треба просто розуміти, що все буде добре. І люди приходять в наше життя тоді, коли вони мають бути в нашому житті, коли вони мають прийти в наше життя. І також вони ідуть з нашого життя тоді, коли настає час, щоб вони йшли з нашого життя. Мені особисто хочеться вірити в те, що нічого в нашому житті не проходить просто так. Все, що нам дається – це досвід, який ми маємо переварити, вивчити, засвоїти та завдяки якому ми маємо стати кращими. Тому щиро бажаю всім приємного прослуховування. Щиро бажаю бути готовим до нового етапу у вашому житті, якщо ви розумієте, що він настає і дуже сильно сподіваюся, що наш альбом вам зайде", — розповів фронтмен гурту Після Дощу Ян Савченко в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у квітні Після Дощу презентував сингл "Втома і сміх".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські прем'єри 2-9 травня: Ziferblat, The Maneken, Lely45, Гапочка, Wellboy, Zlata Ognevich
Фото: Пресслужба гурту Жадан і Собаки
"Хочу представити вашій увазі новий спільний трек гуртів "Жадан і Собаки" і "Курган і Agregat", який називається "Холодна гора". Це пісня про харківських підлітків, про харківську молодь, про молодих людей, які лишаються у місті попри всі загрози, попри небезпеки та обстріли, які люблять своє місто, які люблять свою країну, які готуються до дорослого життя. От це пісня про віру, любов, крихкість, але разом з тим силу, яка наповнює людей, які живуть сьогодні в Харкові. Ми записали цю пісню з Курганами в Харкові, зробили відео кліп на тлі харківського палацу спорту, розбитого російськими ракетами. Так сталося, що в нас попереду великі концерти в київському палаці спорту. 24 травня в "Жадана і Собак", 31 травня в "Кургана і Agregat". Тому це таке нагадування про те, що ми з радістю сьогодні граємо для української публіки, коли є така можливість. На превеликий жаль, немає такої можливості в Харкові. Ми не можемо сьогодні грати в харківському палаці спорту, але ми віримо про те, що після нашої перемоги ми обов'язково будемо давати великі концерти у всіх містах України. Наразі слухайте наш трек, приходьте на концерти, тому що концерти благодійні. Все, що зберемо, передамо на потреби 13 бригади Національної гвардії України "Хартія". Будемо чекати вас на виступах", — розповів Сергій Жадан в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у листопаді Сергій Жадан та Євген Турчинов випустили сингл "Чужий".
Читайте інтервʼю Сергій Жадан: Культура — це такий павербанк, до якого ти час від часу під'єднуєшся.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.