Результат пошуку: Життя в ефірі
Фото: Віолетта Ярижко
"Ми раді представити вам наш новий сингл "Амур Тужур", який вже доступний на всіх музичних платформах. "Амур Тужур" – це пісня про любов, яка не читає французьких романів, а живе сучасне життя. Це історія про те, як закоханість у всіх своїх проявах може бути смішною, незручною, але завжди справжньою. "Амур Тужур" перекладається як "кохання назавжди". Тобто це коли тужур не просто завжди, а завжди з тобою, навіть коли ти забув винести сміття. Які меседжі ми хотіли донести? Ми хотіли сказати: не соромтесь любити по-українськи. З борщем, з ревнощами, з бабусиними порадами. Бо любов – це не ідеальна картинка, а живе почуття, яке витримує все, навіть знайомство з батьками. А ще знаючи, що ми любимо посміятися і посмішити себе і наших глядачів у соціальних мережах, ви можете зрозуміти, що гумор – це теж форма ніжності. Що нас надихнуло? Можливо, те, що нашій парі, як і гурту METELyK, вже два роки, а наші батьки досі не знайомі, тож ми вирішили познайомити їх через пісню. Як створилась пісня? Я прислав Вікусі запис гітари, де просто награв акорди, які мені сподобались. Через годину я вже отримую голосовим повідомленням наспівану Вікою пісню. Насправді другий куплет був також мелодійний, але захотілося додати трішки репу. І закріпити це все саксофоном. Кліп вже в роботі. Ми знімаємо його з командою Поповичів, тому що в кліпі будуть справжні майбутні свекор і свекрушечка. Ідея — показати любов, показати знайомство з батьками, сумніви коханих і, звичайно, саме кохання. Дякуємо, що ви слухаєте нас, гурт METELyK, що відчуваєте, смієтесь і плачете разом із нами. Слухайте "Амур Тужур" на стрімінгах, дивіться кліп на Ютуб і пам'ятайте: "Амур Тужур" – це коли метелики в животі, не дивлячись ні на які сумніви і перешкоди", — розповіли учасники дуету METELyK Вікторія Булітко та Кирило Попович в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у лютому дует METELyK презентував пісню "Коли війна".
Також читайте METELyK: Якщо постійно жити в напрузі — можна просто померти через ці емоції.
.jpg)
Ілюстративне фото Getty Images
29 жовтня стартує щорічний Національний тест із медіаграмотності. Тест проведуть вже вчетверте за ініціативи Національного проєкту з медіаграмотності "Фільтр" Міністерства культури та стратегічних комунікацій. Тест допоможе українцям перевірити власну стійкість до фейків і маніпуляцій та відчути, як медіаграмотність стає найкращим захистом від інформаційного хаосу. В 2022 році 9% ідеально склали тест, в 2023 - 6%, минулого року - 8%. Яку динаміку в покращенні медіаграмотності спостерігаєш ти особисто?
Я особисто спостерігаю певне пожвавлення в цьому питанні. І в тому, що ми зараз цю тему обговорюємо в ефірі, теж є позитивний момент. Торік цей тест пройшли 76000 українців. Але лише 8% отримали так зване звання гуру медіаграмотності. Це означає, що 92% можуть покращити свої навички. Тим паче, зараз перед нами з'явився новий виклик - це штучний інтелект. Тому інформаційна зброя, інформаційні кампанії вкрай корисні. В цій програмі є геть парадоксальні речі. Наприклад, чим більше ми знаємо про маніпуляції, тим складнішими стають самі маніпуляції. Це як перегони озброєнь, тільки в інформаційному просторі.
Чи стали ми, на твою думку, більш критичними за роки повномасштабного вторгнення?
Якщо я буду покладатися виключно на своє оточення, то можу сказати, що так, стали. Але якщо говорити про ситуацію загалом, думаю, це буде великим перебільшенням. У звіті Всесвітнього економічного форуму за 2025 рік і вже вдруге дезінформація названа глобальним викликом. Викликом номер один. Не зміна клімату, не ядерна зброя, а дезінформація. Це багато про що свідчить. Фейки стають проблемою номер один. Ми бачимо, скільки Росія витрачає на свої інформаційні кампанії. Витрати на пропаганду у них в 2025 році сягнули 1,5 мільярда доларів. Це 118 мільйонів доларів на місяць! Шалені кошти витрачаються на те, щоб переконати, що Росія нібито має рацію.
Якщо подивитися на минулий рік, то стає зрозуміло, чому головним викликом стали фейки. Ми знаємо десятки, якщо не сотні історій, коли інформація безпосередньо впливає на зміну поведінкових шаблонів людей. І мова не про якусь там абстрактну дезінформацію, а про можливість зазнати реальних травм від накручених пропагандою та фейками людей. Реально може фейками руйнуватися репутація за один день. До мене особисто звертаються клієнти, котрі страждають від цих репутаційних ударів від опонентів. Це реальна загроза, яка існує, і в тому числі, це загроза для наших державних службовців, для людей, на яких покладені повноваження влади. Ця епідемія фальші торкається найрізноманітніших країн на земній кулі.
Найсвіжіший фейк, згенерований штучним інтелектом, стосується голови Верховної Ради України пана Стефанчука. Йдеться про згенероване відео, на якому Стефанчук нібито розповідає, що тепло в оселі буде подаватися тільки мобілізованим. Можемо тільки уявити, як реагує людина, яка не розуміє легкості створення таких фейків. Це ж сидить Стефанчук, розповідає їй. Ну як можна не повірити?! Це приклад, як фейки можуть реально впливати на життя простих людей. Але це просто заява. Ми її подивилися, емоційно сприйняли і можливо щось сказали погане про владу. Але є приклади, коли створення подібних відео може спонукати людей до якихось конкретних дій. Реальна історія відбулася кілька місяців тому в Балтиморі. З'явився запис, де директор школи нібито якісь жахливі расистські речі про євреїв та темношкірих учнів. Цей запис миттєво розлетівся соціальними мережами, школу атакували гнівними дзвінками, директора відсторонили від роботи, його родину почали цькувати, і директор за одну ніч втратив свою репутацію. Потім з'ясувалося, що цей запис був згенерований штучним інтелектом. До цього директор заявляв, що він такого не робив. Але йому ніхто не вірив. Його голос не був почутий. І три місяці знадобилося поліції, щоб довести, що це фейк. З'ясувалося, що цей фейк зробив колега через помсту, що директор розслідував його крадіжки.
Ален Бобров і Євгеній Агарков у студії Радіо Культура
Це більше ніж яскравий приклад того, які виклики постають перед нами в епоху штучного інтелекту. Цілком логічно постає питання, а як же нам від таких фейків вберегтися?
Почнемо з головного. А чи довіряють українці взагалі засобам масової інформації? Чому вони взагалі довіряють? Якщо ми подивимося на цю статистику, то ми побачимо, що українці найбільше довіряють соціальним мережам. Їх 50%. От ми маємо першу проблему. Соціальні мережі стають майданчиком, де будь-який експерт з комунікації може зробити так, щоб люди побачили саме те, що йому потрібно. Він зробив свою роботу, і українці в це повірили. Стрічка в соцмережах - це неправда, як хочеться думати більшості українців. Це робота алгоритмів. Тобто людина не споживає новини. Коли людина хоче бачити більше емоцій, негативних емоційних постів тощо, вона їх отримає. І тут проблема не в кількості інформації, яку вона споживає, а безпосередньо в маніпулятивних заголовках. Вони експлуатують наші емоції швидше, між розум встигає включитися. З іншого боку, ми бачимо ще один виклик. Це в принципі падіння довіри до медіа, які ми раніше сприймали, як джерело інформації. Це є одним з головних викликів, тому що люди, не довіряючи медіа, стають циніками. І це мало би штовхати їх до того, щоб перевіряти інформацію. І я думаю, що цинік стає легкою здобиччю для маніпулятора, бо він вже не розрізняє де правда, де брехня. Якщо якась інформація вкладається в його світогляд, значить ця інформація є правдивою.
Як би ти описав російський інформаційні операції зараз?
Як ми вже говорили, в них дуже багато грошей. Росія впливає на свідомість людей, хоче посіяти розбрат, демонізує наші ТЦК, демонізує наших воїнів. І це частина їхньої пропаганди. Є кілька правил, які допоможуть звернути увагу і зрозуміти, фейк перед вами чи ні, працює Росія чи ні. Найперше правило: якщо ви втомилися від новин, зупиніться, не читайте все поспіль. Якщо новина зачіпає, це перший сигнал, що вами маніпулюють. Подивіться на джерело інформації: об'єктивне воно чи ні. Перевірте автора, з'ясуйте, чи існує він взагалі, які статті він до цього писав. Якщо ви не перевірили джерело інформації, а просто нею поділилися, ви стали частиною проблеми. Є три простих запитання: хто каже, звідки прийшла новина і навіщо мені це кажуть? Цього вже буде достатньо для того, щоб бодай якісь стражі своєї свідомості налаштувати на те, щоб вами менше маніпулювали. Також ставлення до Фейсбуку, як надійного джерела інформації, має бути переглянуте. Ви, до речі, у чата GPT можете попросити, щоб він перевірив ту чи іншу інформацію. Поки що він дає правдиву інформацію.
.jpg)
Ілюстративне фото: facebook/easternforces
"Будь-яке просування на фронті веде до величезних втрат"
Наскільки ми знаємо, ви зараз перебуваєте на Олександрівському напрямку, він є досить напруженим. Яка нині ситуація на цій ділянці фронту, що там зараз відбувається?
Один із напрямків, де перебуває бригада – дійсно Новоолександрівський. Наша бригада не буває на ненапружених напрямках, тому що ми штурмова бригада і ми завжди там, де важко. На нашому напрямку ворог намагався атакувати, коли йому не вдалося в лоб захопити місто Покровськ Донецької області – ключовий логістичний хаб. Ворог намагався проникати північніше, південніше, намагався розгорнути свій наступ в районі стику Донецької, Дніпропетровської і Запорізької областей у зв'язку з рельєфом місцевості, відсутністю якихось великих географічних перешкод, крім декількох річок, зокрема річки Вовчої. Тут степ, немає великих населених пунктів, багато балок, багато маленьких посадок, і ворог намагався малими штурмовими групами проникати крізь наші бойові порядки, десь вивішувати свої прапори, переважно одразу гинучи. Подекуди йому вдавалося накопичуватися, завдаючи шкоди нашій логістиці. І особливо небезпечно, коли він не просто накопичується, а коли підтягує під наші бойові порядки свої БПЛА і дозволяє своїм "летунам" різати нашу логістику. Це тривало всю весну, все літо і початок осені. Зараз почався сезон дощів. Сподіваємося, що якомога швидше опаде листя і цей рух ворога буде припинено. Тому що тут немає особливо за що зачепити ні нам, ні ворогу і будь-яке просування веде до величезних втрат. Ми фіксуємо величезні втрати ворога. Але ворог використовує будь-яку можливість будь-куди проникнути. Досить часто це в пропагандистських мотивах, але там, де йому вдається просочитися, він намагається це робити. Тобто тут він рухається не по якихось стратегічних планах, а де ситуація дозволяє йому рухатися. І коли ми говоримо про наступ ворога, то тут не йдеться про якісь великі угруповання. Переважно йде 1-3 російських піхотинця-смертника. Переважно вони гинуть. Якщо їхня поява фіксуються в будь-якому населеному пункті, то переважно вони захоплюють якусь хату, сидять там і максимум до чого вдаються, ще раз зазначу, це або притягують із собою дрони і намагаються різнити нашу логістику, або час від часу влаштовувати якісь диверсійні дії. Тому тут дуже мінлива ситуація, але все-таки певне просування ворогів є – повільне, повзуче, але ворог, на жаль, частково тут продовжує просуватися.
"У російських окупантів два мотиви – страх і брехня"
В ефірі Суспільне Новини ви сказали, що "москаль йде в наш бік, натикаючись на десятки трупів своїх "товаришів". Ви маєте якесь пояснення цьому? Вони чимось заряджені, накачані чи це просто ідеологічна пропаганда і гроші? Що кажуть їхні полонені?
По-перше, у росіян відсутнє слово евакуація. Це переважно контрактники, їхній контракт – це їхній контракт зі смертю. Тобто в них немає слова "назад", немає слова "не виконати наказ". У них значно більше шансів вижити – це рухатися вперед. І це дійсно правда. Тобто пройти вперед, десь заховався, сісти, щоб сіло радіо і не було дурних команд згори – таких варіантів вижити більше, ніж, наприклад, повернутися і сказати, що вони не будуть виконувати цей наказ. Дійсно, якщо колись Московська імперія розставляла в степах так звані верстові стовпи, позначала свою імперську присутність в Україні й українці їх постійно намагалися викинути, то зараз такими верстовими стовпами є трупи росіян. Тобто Ванюшка йде, бачить, де його так звані "побратими" лягли і він по тому намальованому маршруту йде далі. А мотивів якихось… У них є два мотиви – страх і брехня. Страх – це те, що їх переконують у тому, що місце, куди він йде, абсолютно безпечне. І вони часто ведуть себе дуже безпечно. Тобто їм не кажуть, що йдіть обережно, рухайтесь обережно. Їм кажуть: "Давай, давай. Вперед, вперед".
"Їх годують пропагандою"
Але ж "гори трупів" говорять зовсім інше. Вони ж очі мають чи ні?
Тут все засіяно "горами трупів". Ну, не горами, але тут все позначено трупами, на жаль. Тут немає цивілізаційних речей, немає обміну тілами на лінії бойового зіткнення, що можна було б, в принципі, робити. Ворогу вони не потрібні. Вони йдуть приречено вперед.
Є ще один мотив, який ми помітили ще з Часового Яру, з-під Бахмута. Вони мають обмежену кількість води і харчування. Їм кажуть: "Давай, там є українські бліндажі, вони добре облаштовані, там є вода, їжа". І вони дійсно йдуть. І якщо ви побачите мертвого Ваньку і побачите біля нього воду, то це буде пляшка "Прозорої". Тобто вони йдуть практично без нічого. Вони мають обмежений запас боєкомплекту, радіо, а все інше їм кажуть здобути в бою.
Є ще один мотив, але тут треба розуміти психологію росіян. Вибачте, але вони народилися в лайні, живуть в лайні і життя їхнє завжди було "копійка". Українці життєлюби. Ми цінуємо життя, ми хочемо жити, ми мріємо. А вони приречені. І крайній аргумент – те, що ми в своїх діях виходимо з власного сумління, а вони все життя звикли служити государю, офіцеру, командиру. Тобто є наказ і вони бездумно його виконують. Якщо не виконують, то будуть розстріляні. З іншого боку, їх годують пропагандою, що, мовляв, українська армія в цьому районі вже посипалася, українці тікають, відступають. Вони цю полову їдять, у них досить часто відбирають особисті телефони, відповідно, суміш віри і рабського виконання наказів веде їх до такої безглуздої тактики.
Юрій Сиротюк. Фото: facebook/nac.ussd
"Зараз вдень легше пересуватися, ніж вночі"
В одному зі своїх інтерв'ю ви зауважували, що війна подеколи ведеться вже і під землею. Що саме ви мали на увазі під цією тезою?
Це не тільки про російську любов гинути в каналізаційних та інших трубах, а й про те, що панування дронів в повітрі призвело до того, що єдине безпечне місце, яке є для вояків обох армій – це або підвальне приміщення, якщо є якийсь населений пункт, і то зараз це небезпечне місце, бо його великими дронами просто знищать, або яма, бліндаж чи навіть нора для вояка. А дрон – це дуже цікава штука – це засіб індивідуального вбивства. Якщо снаряд, патрон летить по заданому курсу і не змінює його, то дрон-камікадзе, побачивши людину, зупиняється, перенаводиться і може змінити курс. Це страшна зброя. Тобто, якщо до грудня 23-го року ми могли переміщатися ночами, бо вдень вже було значне насичення дронів, то коли з'явилися нічні дрони і вони почали бачити краще, ніж денні.. Зараз вдень легше пересуватися, ніж вночі, бо вдень можна заховатися під листям, під деревом і є шанс, що тебе не помітять. А вночі таких шансів немає, бо тепловий слід чітко показує, що там є людина. Тим паче, погода погіршується і тепловий слід стає ще яскравішим. Тому зараз ситуація така, що ворожий чи наш піхотинець якимось дивом потрапляє на свою позицію, залазить в нору і цій норі він веде все своє життя. Справляє свої природні потреби, їсть, вилазить з неї за крайньої необхідності, коли треба провізію отримати чи добити ворога, який пробує його атакувати. На жаль, так. Тобто, якщо раніше ми були наземні піхотинці чи штурмовики, то зараз новий технологічний прорив панування "птахів" у повітря привів до того, що більшу частину життя воїн має перебувати в закритій місцевості і зовсім не виявляти своєї присутності. Тобто взимку не буде ніякого обігріву. Вже кілька зим у нас немає ніяких пічок. Якщо спочатку були буржуйки, потім окопні свічки, то минулого року, і цього року така ж ситуація буде, не буде ні окопної свічки, ні буржуйки. Тому що буде тепловий слід, тепла пляма і туди буде летіти все, що може, поки вона не захолоне за пару днів. Тому, на жаль, така от війна.
"Йде постійна боротьба дронів і РЕБів"
На скільки в цій ситуаціях зараз допомагають РЕБи? Технології виробництва РЕБів відстають від виробництва безпілотників?
Зараз зусилля оптоволокна, вся земля засіяна цими жилками. Інколи навіть хочеться навішати туди прикрас і пришвидшити Різдво. Оптоволокні дрони не піддаються дії жодних РЕБів. Вони керуються напряму, через прямий зв'язок, і для того, щоб його знищити, треба або збити цей дрон, або вилізти і перервати саме оптоволокно. В мене був, до речі, такий досвід, коли на нас летів оптоволоконний дрон-камікадзе. Я спочатку хотів його автоматом збити, але зрозумів, що осколки можуть піти на мене, тому він пролетів. Але це оптоволокно достатньо розірвати і він впаде. У мене була така нагода. Це було весною, в посадці, було багато листяі він мене не помітив. Тобто тут треба розуміти, що тебе невиявлять і бути готовим вибігти на відкриту місцевість, знайти це оптоволокно і розірвати.
З іншого боку, йде постійна боротьба звичайних дронів і РЕБів. Вони постійно міняють хвилю. А зараз є такі дрони наші і ворожі, які міняють хвилю автоматично. Тобто він летить, попав під дію РЕБ, з ним починає зникати зв'язок і він перемикається на іншу мережу. Тому, якщо ви бачили автомобілі з РЕБами, то на них зверху може вже бути й 10-12 таких "бочечок". І не факт, що завжди воно спрацює, що щось не з'явилося нове. Тому боротьба цих технологій триває. РЕБи дуже потрібні. В нас жодне пересування не відбувається без РЕБів.
Фото: Пресслужба гурту Громадянин Топінамбур
"Композиція "Сонцем сяяти" є щирою музичною розповіддю про тугу за домом, втрачену молодість та непохитну віру в те, що спільними зусиллями можна подолати будь-які випробування. "Сонцем сяяти" – це меланхолійний, але водночас світлий трек, який торкається теми розлуки та самотності, що супроводжують довгі дороги та постійні гучні канонади. Основна ідея треку обертається навколо обіцянки світлого майбутнього. Можна сказати, це мантра надії і стійкості. Ця пісня народилась з глибокої, майже фізичної туги за простими речами: затишком, близькістю та відчуттям безпеки, які ми всі пам'ятаємо. Ми хотіли створити музику, яка б обіймала слухача у важкі моменти, але водночас нагадувала, що наша спільна віра і прагнення до миру обов'язково приведуть нас до того дня, коли ми знову будемо сяяти сонцем. Оскільки найближчим часом живі виступи гурту неможливі, раджу слухати нас на Радіо Промінь або на всіх провідних стрімінгових платформах. Всім слухачам бажаю віри в те, що все обов'язково зміниться на найкраще", — розповів фронтмен гурту Громадянин Топінамбур Роман Забуга в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні Громадянин Топінамбур презентував сингл "На Схід".
Також читайте Роман Забуга (Громадянин Топінамбур): Життя не закінчується, коли ти на службі або на бойових діях.
Фото: Катерина Закревська
"Хочу вам представити перший реліз з мого першого альбому "Метушня", який був записаний ще у 2020 році. І, власне, перший реліз цього альбому — це є пісня "Наяву". Тоді я, насправді, тільки починав розуміти, хто я, що відчуваю, як взагалі цей світ працює. Було дуже багато певних сумнівів, страхів, дивних емоцій, але, мені здається, саме вони сформували те, що зараз є мною. Цей страх перед невідомістю, що буде, коли ти випустиш цю пісню, цей альбом. Це пісня про втрату, але вона не є про втрату людини. Це швидше про втрату себе, саме такої своєї старої версії, яка ще вміла дивуватись, вірити, горіти. Але коли ти це усвідомлюєш, коли починаєш приймати, що минуле не повернеться, тоді, власне, наче і прокидаєшся. Саме про це і є пісня "Наяву". Я вирішив повернути цей альбом до життя, тому що він, знову ж таки, є моїм першим альбомом, і від цього він є дуже особистим. Я дуже сильно хочу, щоб він прозвучав саме українською мовою, так, як мав би звучати з самого початку. Це наче така розмова між мною теперішнім і мною з минулого. Якщо узагальнити, це про шлях, про те, як ти крок за кроком підіймаєшся вище, навіть якщо все навколо темно. І коли нарешті бачиш світанок, розумієш, що все це було не дарма.
Власне, і з цією піснею вийшов кліп. Він дотичний до теми пісні і показує це все", — розповів SadSvit в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у серпні Апатія та SadSvit презентували сингл "Естафета страждань".
Фото: Пресслужба Dima Prokopov
"Я презентую щиру інтерпретацію легендарної пісні Миколи Мозгового "Любов останньою ніколи не буває". Цей трек я випустив в день народження мами. Відео з концерту "Пам'яті маестро", де мої батьки приїхали з Кам'янця-Подільського, аби підтримати мене у Палаці Україна, стало вірусним у ТікТок, зібравши понад 1,3 мільйона переглядів. Там дуже багато коментарів було за маму, яка вона класна і як хвилюється за свого сина. Цей момент щирих емоцій став натхненням для студійного релізу як подяка, любов і продовження того моменту, що торкнувся сердець слухачів. Звичайно ж, багато слухачів, користувачів соцмереж писали про те, що хочуть почути повну версію, що в мене вдалося зробити свіжу інтерпретацію і дати нове життя цій пісні. Хочу подякувати пані Олені Мозговій за можливість виступити на концерті пам'яті Миколи Мозгового та здійснення давньої мрії, оскільки творчість Миколи Петровича завжди відігравала важливу роль у моєму житті. З дитинства я співав його пісні. Уже в 6 років, пам'ятаю, це була пісня "Край, мій рідний край", потім були вокальні конкурси, я співав пісню "Грай, музико моя", "Материнська любов". А в фіналі шоу "Караоке на Майдані" 2017 року я, до речі, став переможцем саме з піснею Миколи Петровича "Минає день, минає ніч". Тому для мене є великою честю сьогодні виконувати цю пісню і давати їй нове життя", — розповів Dima Prokopov в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у липні Dima Prokopov випустив трек "Навіщо та любов".
Також читайте Dima Prokopov: Творчість — це завжди пошук чогось нового та відкриття своїх нових граней.
Артур Пройдаков. Фото: facebook/arturproidakov
"Я працюю вчителем 15 років, але щодня ситуації, коли десь щось треба уточнити і це абсолютно нормально"
У понеділок 27 жовтня ми всі писатимемо Радіодиктант національної єдності. Відома українська мовознавиця, на жаль, загибла, Ірина Фаріон свого часу сказала, що рідну мову треба вчити все життя. Що ви про це думаєте?
Я абсолютно погоджуюся з цією думкою. Мені здається, коли ми, зокрема, говоримо про Радіодиктант національної єдності, то тут не йдеться про те, що ми за декілька днів зможемо всі-всі правила вивчити, запам'ятати, зафіксувати і перевірити на практиці в понеділок 27 жовтня. Тут йдеться про те, щоб підготуватися саме до конкретного диктанту, десь нагадати якісь правила. А от після написання диктанту, мені здається, буде потреба ще десь зануритися в контекст, ознайомитися з якимись новими словами тощо, тому що дійсно – це процес тривалістю все життя. Я працюю вчителем 15 років, але щодня натрапляю на якісь ситуації, коли десь щось треба уточнити, десь перевірити, десь з'ясувати і це абсолютно нормальна ситуація.
"Точно треба робити акцент на орфографії і пунктуації"
Що найперше перед диктантом ви б радили подивитися, повторити? Можливо якісь правила орфографії, пунктуації. З якими труднощами найбільше стикаються люди, які щороку пишуть Радіодиктант?
Ви маєте рацію. Точно треба робити акцент на орфографії, тобто правильному написанні слів. І пунктуація – це правильна розстановка розділових знаків у реченні. Тому що уявити собі, що є диктант, наприклад, без ком, я не знаю, такого диктанту я ще не бачив у своєму досвіді. Тобто точно будуть коми, можливо, тире, можливо, двокрапки. І я би на місці всіх наших слухачів повторив би правила – коли ставляться коми, однорідні члени речення, вставні слова, конструкції, кома на межі частин складного речення, коли є одна граматична, а потім друга граматична основа. Коли ставиться тире, наприклад, у випадку між підметом і присудком. Або тире в складному реченні між двома частинами складного речення. Коли ставиться двокрапка. Я б радив нашим слухачам і слухачкам на ці правила звернути увагу. Тому що, на мою думку, точно в тексті траплятимуться саме ці випадки, коли ми маємо правильно вставити розділові знаки. Щодо орфографії, то за декілька днів важко охопити всю орфографію. Але я би звернув увагу на слова, які з'явилися в новій редакції 2019 року – "священник", правопис із часткою "пів" тощо.
Давайте відразу скажемо, що слово "священник" тепер пишемо із двома літера "Н". Правильно?
Так, дві літери. І "священний" як прикметник, і "священник" як іменник – дві літери "Н". Слова із префіксом або з часткою "пів" зараз пишуться всі окремо: пів огірка, пів міста, пів Києва, пів України, пів Дніпра тощо. Тобто все ми пишемо окремо.
А раніше було через дефіс чи…?
Раніше там було навіть три стовпчики: "пів" із власними назвами – через дефіс, "пів" із загальними назвами – разом. Зараз все окремо. Але якщо це не позначає один предмет чи одне явище. Наприклад, "півмісяць" ми пишемо разом.
"Розкіш диктанту в тому, що треба швидко думати"
У будь-якому разі треба думати, так?
100%, тут без цього ніяк. Але розкіш диктанту в тому, що треба швидко думати, тому що вже наступне речення. Нам ще треба повторити минуле речення, зафіксувати, а тут вже наступне. Тому треба подивитися, прочитати загальні правила вживання розділових знаків, зараз не буду їх всі називати, новації правопису редакції 2019 року і, можливо, загальні правила. Я би радив ще м'який знак або апостроф повторити. Тому що складно собі уявити диктант без, наприклад, вживання слів із м'яким знаком або без апострофа. Тому я б радив передусім загальні правила проаналізувати. І що більше часу ви маєте, то звичайно більше можна звернути увагу на якісь деталі й нюанси.
Багато людей, особливо нового покоління, не дуже полюбляють читати, їм би щось подивитися, послухати. Чи є якісь подкасти, відео, щоб цю інформацію повторити у такий спосіб?
Так, я розумію. Для мене, наприклад, одним із джерел інформації, я не можу сказати, що це якесь супердостовірне і єдине джерело знань, є й канали у соцмережах, де можна зайти і подивитися якісь певні правила. Є відео на Ютубі в рамках проєкту iLearn, це підготовка до складання НМТ, де можна прописати і натрапити на вебінар, де є конкретні теми, конкретні правила. Наприклад, можна подивитися вебінар про складне речення і там поглянути, де які розділові знаки ставляться в складному реченні. Можна послухати подкасти про українську мову, їх також є великий вибір. В Ютубі багато матеріалів. Тобто я б не апелював до якогось одного джерела знань, тут можна використовувати різні джерела інформації для того, щоб краще закріпити. В інтернеті, в Ютубі, на подкаст-майданчиках такої інформації є доволі багато.
Артур Пройдаков. Фото: facebook/arturproidakov
"Радіодиктант я кожен рік пишу і в мене завжди є помилки. Це абсолютно нормальна історія"
Я нагадаю, що Радіодиктант національної єдності до Дня української писемності та мови відбудеться 27 жовтня об 11:00. Назва диктанту – "Треба жити!". Авторкою цьогорічного тексту стала українська письменниця Євгенія Кузнєцова, а текст читатиме акторка театру і кіно, народна артистка України, телеведуча Наталя Сумська. На вашу думку, для людей, які досі послуговуються російською мовою, Радіодиктант може стати тією точкою відліку, щоб повністю перейти на українську мову і бути цілісним громадянином чи громадянкою України?
Абсолютно може бути такою точкою Радіодиктант. І я би тут говорив навіть не лише про правила, про норми, про орфографію, про синтаксис, а про класний ритуал єднання, єдності. По-перше, я би всім порадив – не планувати собі на 27-е число жодних справ. Бажано з 10:30, щоб заздалегідь підготуватися, не знаю, випити чаю чи кави. І з 10:30 до 12:30 нічого собі не планувати, попередити на роботі, передати колегам на роботі, що є класна історія, можна написати Радіодиктант, буде трансляція по радіо, по телебаченню, можна подивитися, послухати. І зробити це.., можливо слово скажу запозичене, але зробити такий елемент фановий, тому що це, мені здається, дуже класна традиція. І я завжди, і в школі ми пишемо з учнями/ученицями, і коли всі об'єднуються..., ну начебто диктант, всі знають як його писати, що це оцінка, але тут щось зовсім інше, коли об'єднуються всі.
І ще важить текст диктанту. Це не просто набір слів, а це якась думка. Ми пам'ятаємо попередні Радіодиктанти і всі ці меми, історії про те, що хтось плакав під час цього диктанту, хтось надихнувся цим диктантом. Мені здається, дуже важлива сила слів і це те, що може впливати на особистість. Тому Радіодиктант точно треба писати, я буду писати, закликаю всіх писати, тому що це навіть емоційний поштовх до віднайдення себе, до турботи і згадування про свою національну ідентичність. І, власне, до того, що можна і варто переходити на українську. Вже багато цих точок було за останні десятиліття і за останні роки, зокрема. Але я впевнений, що знову-таки 27 жовтня Радіодиктант може бути поштовхом для багатьох українців, які ще досі може бояться або вагаються переходити на українську. Товариство, всі, хто мене слухає, цей час настав і нехай ця розмова, цей ефір і цей Радіодиктант буде сигналом, що треба пробувати, не треба боятися помилок. Дивіться, Радіодиктант я кожен рік пишу і в мене завжди є помилки. Це абсолютно нормальна історія. Але я відчуваю те, що я разом з іншими, мені є ще куди розвиватися, чого вчитися. І це важлива річ, коли я з іншими об'єднуюсь, пишу Радіодиктант і продовжую поглиблювати свої знання з української мови.
"Так працює проза Євгенії Кузнєцової"
Минулого року авторкою тексту Радіодиктанку була Оксана Забужко і всі боялися її складних речень. Як ви думаєте, цьогорічний текст Євгенії Кузнєцової буде складним чи не дуже?
Насправді, дуже цікаво почути текст від Євгенії Кузнєцової у виконанні Наталії Сумської, тому що я прихильник прози Євгенії Кузнєцової, я читав її романи. І в її романах, зокрема, "Спитайте Мієчку", "Драбина", мені здається, дуже цікава контрастність: поєднання простих речень, якихось буденних реалій, але водночас якісь філософські глибокі думки там заховано також. І тому мені цікаво почути цей текст Радіодиктанту. Це буде трішки інакша стилістика, ніж в Оксани Стефанівни, я точно в цьому переконаний. Можливо це будуть не такі складні речення, можливо, це навіть будуть речення з невеликою кількістю слів у складі, але там може бути заховано дуже багато сенсу. Принаймні так працює проза Євгенії Кузнєцової. Я знаю, що в Україні і за кордоном є дуже багато прихильників саме цієї творчої манери письменниці. Тож будемо чекати на Радіодиктант.
КОНТЕКСТ
Авторкою Радіодиктанту національної єдності у 2025 році стала українська письменниця Євгенія Кузнєцова. Текст називатиметься "Треба жити!". Читатиме його народна артистка України, акторка Наталія Сумська.
Всеукраїнський радіодиктант національної єдності цьогоріч відбудеться 27 жовтня. Його транслюватимуть на всіх платформах Суспільного об 11:00.
Де слухати радіодиктант
Радіодиктант транслюватимуть на всіх платформах Суспільного — телебаченні, радіо та диджиталі:
на хвилях Українського Радіо та Радіо Культура;
наживо в ефірі телеканалу Суспільне Культура;
на YouTube-каналі Українського Радіо;
а також у застосунках suspilne.radio та "Дія".
У середу, 29 жовтня, об 11:00 на сайті Українського Радіо та сайті Суспільне Культура буде оприлюднено текст Радіодиктанту національної єдності, тож ви зможете перевірити себе на помилки самостійно.
Як надіслати диктант на перевірку
Роботи прийматимуть онлайн та офлайн.
Можна надіслати текст радіодиктанту паперовим листом за адресою: 01001 м. Київ, вул. Хрещатик, 26. Важливо, щоб на штемпелі була дата не пізніше 28 жовтня.
Або ж слід сфотографувати / відсканувати написаний текст (у форматі .jpg, .png, .jpeg, .tiff, .pdf) та надіслати його до 11:00 29 жовтня на адресу rd@suspilne.media.
Після оприлюднення тексту радіодиктанту електронні листи не прийматимуть. Усі надіслані роботи перевірить фахова комісія.
Учасників закликають публікувати у соцмережах фото та відео під час написання радіодиктанту чи підготовки до нього із гештегами #пишеморазом, #радіодиктант2025.
Традицію радіодиктанту започаткувала у 2000 році команда Українського Радіо задля єднання навколо мови. За ці роки радіодиктант перетворився на найбільший україномовний флешмоб, який об'єднує українців по всьому світові.
Минулого року до написання диктанту долучилось понад 700 тисяч слухачів на всіх платформах Суспільного Мовлення. Загалом на перевірку надійшло понад 10 тисяч текстів із понад 30 країн. Авторкою тексту радіодиктанту "Магія голосу" була письменниця Оксана Забужко. У прямому ефірі зі студії його зачитав поет і військовий Павло Вишебаба.
Фото: Пресслужба OTOY
"У мене вийшов новий трек "Все моє життя". Трек про, знаєте, такі обставини, коли якась наша буденність не надто яскрава. Але десь поміж того всього ми вчимося такої дуже складної, але дуже цінної навички вчитися, відчувати і ловити щастя. Щастя проживати довго дуже складно. Це дуже моментне відчуття, і, власне, про це я співаю у своїй новій пісні. І впевнений, що слухаючи цей трек, кожен з вас віднайде спогади про своє особисте щастя. Щастя близьких, в улюбленій справі, в улюблених речах, в улюблених обставинах або місцях. Про це я і говорю у цьому треці. Крім того, є ще дуже цікавий мультик, який ви можете глянути на Ютубі, написавши OTOY "Все моє життя" у стрічці пошуку і переглянути його. Там взагалі історія про офісного працівника, який мріє стати рок-зіркою. Напевно, десь історія перегукується трішки з моїм життям. Сподіваюся, вам сподобається. І міцно-міцно вас обіймаю, бажаю берегти себе та віднаходити своє щастя навіть у дрібницях. Хоча б на секунду, воно того варте", — розповів OTOY в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у липні OTOY випустив сингл "Пекло".
Також читайте OTOY: Фактично наше життя сьогодні є бійцівським рингом.
Фото: Пресслужба Melovin
""Просто лети" — одна із перших пісень, яку я відкрив в рамках альбому MRoom13. Ця пісня вже встигла зачепити серця людей і цю реакцію видно по каверах, які викладають слухачі, а я з великим задоволенням переглядаю їх усі, публікую, а з найкращими вокалістами я заспіваю в дуеті вже незабаром в рамках мого туру у листопаді. Тому, будь ласка, шукайте квиточки і приходьте на концерт. Заспіваємо разом на одній сцені.
А якщо ти хочеш після прослуховування пісні зрозуміти ще більше сенсів, які я туди заклав, просто переходь зараз на ютуб та дивись кліп. Вже незабаром, у листопаді, великий тур Україною. Зустрічайте від Харкова до Івано-Франківська. Запрошую вас пірнути у мій таємничий світ третього студійного альбому MRoom13. Вже 5 грудня StereoPlaza стане свідком великого шоу на честь виходу альбому. А також куди без хітів, які стали саундтреками життя — "Вітрила", "Ти", "Обиратиму себе", Dreamer та Under The Ladder. Велике шоу на честь десятиріччя моєї карʼєри, 5 грудня, StereoPlaza", — розповів Melovin в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у лютому Melovin випустив сингл "Твоя вина".
Також читайте MÉLOVIN: Якщо боляче — танцюйте. Якщо хочеться плакати — плачте.
Фото: Пресслужба Alice Change
У мене вийшов альбом Alice Challenge, про який я хочу трохи розповісти. Challenge, про який йдеться в назві, – це декілька викликів, які я поставила перед собою в творчості. По-перше, я покинула свій старий жанр, а саме альтернативний рок, і повністю змінила звучання. Тепер це суміш денс-попу, електронної музики та азійської естетики. По-друге, я вирішила навчитися писати позитивні пісні. Раніше я випускала здебільшого емоційно важкі та дуже особисті твори, а для цього альбому вийшло трохи (або й не трохи) відпустити себе, зробити максимально легкі та фанові треки. По-третє, моєю метою було не влізти в нові борги, оскільки я ще не розплатилась зі старими, які принесли мені попередні альбоми. Так, таке життя інді-артистів. З усіма трьома викликами я впоралась, тож сподіваюся, що вам сподобається результат. Фокус-трек альбому називається "Намі-намі". "Намі" з японської перекладається як "хвилі". Під хвилями я маю на увазі спогади, які так само можуть накривати нас з головою — як світлі, так і болючі. Але вони є частиною нашого досвіду, без них ми не стали б тими, ким ми є. Це, напевно, моя улюблена пісня з альбому, бо вийшло в таку наївну і дитячу атмосферу вмістити дійсно глибокий сенс, при цьому не перевантажуючи слухача. Кліп на цю пісню можна подивитися на ютубі, як і на всі інші пісні, адже я знімала музичні відео на весь альбом", — розповіла Alice Change в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Alice Change презентувала сингл "Таро-паті".
Фото: Пресслужба INGRET
"Я безмежно щаслива представити вам свій новий вокально-фортепіанний альбом. Він має назву "Могутня фігура" і народився в живому процесі. Деякі тексти я дописувала вже прямо під час запису пісень, буквально за лічені дні до студії, а деякі — чекали свого часу роками. Там є пісня, яка називається "Дзеркала", і рядки з цієї пісні були написані ще аж у 2019 році. Це дуже відображає мене, бо я можу як спонтанно написати нові рядки під час запису на студії в моменті, так і бути такою, яка довіряє життю і вірить, що усьому свій час. Нехай деякі пісні лежали й чекали свого часу, але я вірю в те, що все стається вчасно.
Для мене цей альбом про сміливість бути вразливою, відкрити душу без страху наслідків. У піснях я дозволила собі бути абсолютно різною — закоханою жінкою, маленькою дівчинкою, філософом, можливо навіть хірургом власної долі. Усі ці образи поєднує сильна жіноча енергія, яку я зрощую в собі з кожним роком. Та, що приймає, прощає, захищає, надихає і, найголовніше, — відчуває.
Мінімалістичне звучання в цьому альбомі дуже присутнє, тому що там є лише клавіші, як я граю на фортепіано, і лише мій голос. Я граю і співаю одночасно, всі пісні записані одним дублем. Це насправді додає чутливості цим пісням і чесності. Дуже цікаво, що всі робочі версії файлів випадково зникли у мого звукоінженера і залишилися лише ті, що вже були відвантажені. Тож в результаті альбом вийшов максимально інтимним, майже без домішок цифрового світу. В музиці присутні такі моменти, коли мелодія напружена настільки, що здається ось-ось вибухне, але так само в цей же момент вона стримується і це додає оголеного нерва, який робить звучання близьким до справжніх людських переживань. Альбом названий на честь мого першого треку "Могутня фігура", який особливо важливий для мого життя. У ньому я змогла огорнути в слова те, що майже неможливо висловити. Тож я дуже буду вдячна, якщо ви послухаєте альбом, поділитеся вашими враженнями від нього, своїм коментарем. На ютубі будуть відео. Ми також записати відеолайв живого альбому. Також буду рада, якщо ви перейдете і подивитеся творіння, які ми створили для вас", — розповіла INGRET в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні INGRET випустила трек "Дзеркала".
Також читайте INGRET: Я не картаю себе й не згадую, що щось робила неправильно, я знаю, куди мені треба рухатися.
Фото: Пресслужба Уляни Шуби
"Мій новий трек "Бесті" я присвятила всім найкращим подругам на світі, бо саме своїй бесті я завдячую багато чим, що маю в житті. Ми дружимо від самого народженні. Ще не говорили, а вже дружили, напевно, самі того не розуміючи. Нам вже по 24 роки, а ми продовжуємо дружити, тримати цей звʼязок і я вірю, що ми його не втратимо ніколи, до самого кінця. Чи реально це? Вірю, що так. З Ориною — так звати мою бесті — ми разом пережили як найщасливіші, так і найскладніші моменти в житті. Тож я вирішила, чому б не написати пісню про найкращих подруг, щоб взяти і закарбувати історію своєї дружби і, звісно, подякувати Орині за підтримку, за те, що вона в мене є. А ще хочу звернутися до всіх-всіх дівчат і сказати: цінуйте своїх бесті, бо вони неймовірні і най-найкращі. Вони завжди поруч в найскладніші періоди вашого життя і завжди знають, як вас підтримати. Моя пісня "Бесті" — про цінність справжньої дружби між дівчатами, про необхідність кожній дівчині мати свою бесті, адже з нею життя завжди щасливіше. Це дійсно справжнє щастя мати справжню подругу поруч. Я зрозуміла, що мені просто подобається робити треки про girls power і крутість дівчат і бесті не виняток. Але вже зовсім скоро я випущу дуже цікавий дует в якому також йтиметься про круту дівчину, яка знає собі ціну. Проте це зовсім інша історія. Тож, повертаючись до "Бесті", як на мене, ми зробили драйвовий і добрий трек про важливе", — розповіла Уляна Шуба в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у серпні Уляна Шуба присвятила трек Наді Дорофєєвій.
Також читайте Уляна Шуба: Найкращий рецепт видихнути — це не напружуватись.
Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
"Нещодавно в мене вийшла пісня під назвою "Вірити в людей". Як би наївно та банально це не звучало, я завжди вірила в добро, що краще жити по совісті, бути відкритою до людей та робити усе від душі. Так мене виховали ще в дитинстві і саме такі принципи я несу з собою. Я стикалася і з болем, і з несправедливістю, але все одно продовжувала стояти на своєму і продовжую. Останнім часом доля стикала мене з людьми абсолютно протилежної думки і я вперше почала сумніватися. Інша думка має право існування. І от, вона почала впливати і на мене. "Можливо, це дійсно рожеві окуляри", думала я. "Можливо, це дійсно безглуздо і наївно". А потім я подумала: "А навіть якщо так, то й що? Якщо ця віра насичує мене, якщо вона підіймає мене з темної безодні і дає мотивацію рухатися далі, то яка взагалі різниця, що за цим стоїть? Я житиму по своїм правилам. Хтось скаже, що життя - це не мультик, а я буду жити в мультику, де добро перемагає". Саме ці думки я вклала у новий реліз, тож дуже раджу його до прослуховування. Бажаю вам віднайти свою внутрішню гармонію, як це зробила я", — розповіла badactress в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у липні BaWN & badactress презентували трек "Кінець фільму".
Також читайте badactress: Моє безпечне місце, поміж криків і болю.
Іванна та Олександр Шольки. Фото з особистого архіву
Протягом двох з половиною років Іванна й Олександр були напарниками, їздили в одному екіпажі
Війна не просто загострює почуття та інстинкти, війна оголює істину. Руйнує все награне, несправжнє, натомість зміцнює щире й чесне. Якщо фундамент міцний, то пройдені разом випробування роблять людей ще ближчими. Це підтверджують бійці обʼєднаної штурмової бригади Нацполіції України "Лють" – Іванна та Олександр Шольки. Олександр – штурмовик, працює на передньому краї, а часто й за ним. Іванна – бойова медикиня, яка керує медичною службою у батальйоні. Подружжя працює майже поруч. Але, як запевняють Шольки, стосунки на службі не відбиваються.
Олександр Шолька:
"Родом я з міста Миколаїв, прожив там 25 років. Закінчив транспортну академію з червоним дипломом. Трошки попрацював по професії, але зрозумів, що не моє. Потім, якраз на фоні загального вступу до патрульної поліції після реформи, я в 2017-му році все-таки вирішив подати документи, піти саме в патрульну поліцію спочатку. І з першого разу, з дуже добрим прохідним балом, пройшов одразу в місто Миколаїв. Пів свого життя точно займаюся спортом, різного типу. Як прийшов в патрульну поліцію, саме новий підрозділ складався - це рота тактико-оперативного реагування. Саме при патрульній поліції. І туди відбирали всіх спортивних, розумних. І так вийшло, що одразу і мені запропонували. Пройшов тести, відбір – і одразу туди, в роту ТОР.
Якщо це стандартний, класичний день, без якихось додаткових відпрацювань, якихось масових заходів, то займались підготовкою: адміністративною роботою, фізичною своєю підготовкою займались на базі. Потім ми виїжджали на патрулювання в допомогу екіпажам патрульних. Так само реагували на виклики на лінію 102, але більш ризиковані, як для патрульних: масові бійки, де зброя, може, якась була. Так само на затриманнях. І, в принципі, це до ранку було, в ніч – найважчий час доби . Це початок моєї поліцейської кар'єри був у Миколаєві. Попрацював три роки у Миколаєві, потім перевівся на Волинь, в місто Луцьк. От захотілося різко поміняти просто життя, не було якоїсь кардинальної причини. Була можливість в роту ТОР тільки в місто Луцьк на Волинь. Хоча до цього ні разу там не був. Якщо брати ті етапи, які пішли після цього вже, що цьому слідувало, то це дуже правильний був мій вибір".
Переїзд Олександра до Луцька став доленосним, адже саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Іванною Панасюк. Дівчина теж вирішила стати до лав української поліції, яка тоді лише створювалася.
Іванна Шолька:
"Народилася я в Волинській області,селі Броди. Це звичайна історія звичайної сільської дитини: сільськогосподарська якась праця в полі, фізична праця плюс навчання. Старалася займатися спортом, брала участь у шкільних змаганнях, а конкретно - представляла свою школу в районі, в області по бігу. Після закінчення школи потрібно було здобувати вищу освіту. І сама хотіла, і батьки наполягали, тому вступила до Волинського національного університету на факультет екології та охорони природного середовища. Напевно, на курсі третьому я зрозуміла, що все-таки, потрібно змінювати трошки свої інтереси. І я після закінчення університету вже пішла в поліцію, пройшла відбір до національної поліції. З 2015-го року почалася реформа поліції і багато студентів із різних факультетів, які проживали в моєму гуртожитку, проходили цей відбір. Там був дуже великий конкурс і на той момент мені здавалося, що це так круто, якщо пройти. Ще хлопці ділилися враженням, казали, що там так тяжко, але я пройшов, я дуже хотів. І в мене закралося таке бажання дуже велике: піти так само пройти відбір, спробувати, чи я зможу.
Три місяці мені здавалося дуже цікаво, а потім вже я захотіла чогось більшого. Якраз в місті Луцьку запускалася рота тактико-оперативного реагування нова - це силовий підрозділ патрульної поліції, і я вирішила піти ще спробувати туди. І в принципі я пройшла: пройшла відбір, пройшла фізичну підготовку, пройшла тести, пройшла навчання - і там уже було цікавіше насправді. На момент, коли я туди пройшла, було двоє дівчат. Я і ще одна дівчина, яка наразі так само приєдналася до бригади "Хижак" і виконує свою роботу в бойових діях.
Завжди відчувається, що це - чоловічий колектив. З жіночим його не порівняєш. Але до всього звикаєш з часом. Спочатку було трошки тяжко".
Протягом двох з половиною років Іванна й Олександр були напарниками, їздили в одному екіпажі. Вони мали спільні теми для розмов, спільні захоплення, але на той момент обоє були переконані, що робота і особисте життя не повинні перетинатися.
"Стосунки у нас почались рівно через тиждень після початку війни"
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян у 2022-му році, підрозділ Іванни й Олександра займався охороною важливих обʼєктів у Луцьку. Поліціянти тоді жили на базі, виїжджаючи час від часу на завдання. Саме тоді, на тлі тривоги й невизначеності, у молодих людей почалися романтичні стосунки.
Олександр Шолька:
"Стосунки у нас почались рівно через тиждень після початку війни. Ми з нею зустрілись поглядами, думками - і щось от тоді точно між нами просяяло, вже не робоче. Я зробив перший крок. Звичайно, в міру вільного часу, якого було не так багато на той момент, було просто більше спілкування у нас. Коли трошки появилось вільного часу, вже її позвав на побачення, на каву. Ну, так і пішло-поїхало…"
Іванна Шолька:
"Оголошувати офіційно, так щоб всі знали, ми не оголошували. Це ми трошки тримали в секреті, так скажу. Це було значно пізніше, напевно, через місяць вже всім все стало зрозуміло, управління не таке велике, всі про всіх все знають. Приховувати було дуже тяжко. І плюс ми хотіли працювати разом, а будь-які відносини, на думку, я думаю, будь-якого керівника - це якісь проблеми і нюанси у роботі. Тому ми старалися тримати це якось в секреті, щоб нас не розділяли".
Продовжуючи працювати в поліції, Іванна та Олександр відчували сили і потребу робити більше, прагнули захищати не лише своє місто, але й країну.
Іванна Шолька:
"Ми з Олександром думали і вирішували: куди ми можемо піти, щоб якось принести трошки більшу корисність, ніж працювати у себе на місці, патрулювати… На той момент деякі люди їздили у відрядження в Донецьку область, конкретно: мінометники, БПЛА, евакуація, медики. І ми думали, шо можливо, і ми підемо туди. Неодноразово подавалися в списки бажаючих поїхати, попрацювати. Проте у списки нас не включали. Ми якийсь час почекали і якраз тоді почали набирати людей у об'єднану штурмову бригаду "Лють". Ми відразу зателефонували людині, відповідальній за набір, і запропонували зустрітися".
Міністерство внутрішніх справ України почало формувати Обʼєднану штурмову бригаду Національної поліції "Лють" на початку 2023-го року. Основу підрозділу мали скласти чинні поліцейські, прикордонники та нацгвардійці для виконання складних завдань на Донецькому напрямку.
Олександра одразу погодилися взяти в бригаду, а от Іванні довелося відстоювати своє бажання захищати країну.
Олександр Шолька:
"Іванна така, вона дівчина не проста, вона сказала: або ми йдемо разом, або ти залишаєшся тут, і далі ми в поліції продовжуємо працювати, як і працювали. Сварились з нею… Ну, потім якраз бригада "Лють" створилася, початок 2023-го року. Приїхав до нас рекрутер один з Києва. Пішли до нього на співбесіду, і він відмовляв Іванну дуже сильно. Причому так наполегливо відмовляв, що "ну, так ви ж дівчина, ви не зможете". Тоді я ще далеко не розумів всіх тонкощів тієї служби, яка буде надалі. Бо досвіду було не так багато, військового саме. Тільки в теоріях хіба що. Але все-таки вирішили вдвох. Але у нас була одна така невеличка умова: щоб ми були в одному підрозділі десь. В одному підрозділі хоча б в рамках якоїсь одної роти. І саме от тоді подзвонили до нас, це штурмовий полк "Цунамі", міста Одеса. Скептично ставилися спочатку: дівчина, така невеличка… вона видно, що спортивна дівчина, але все одно - дівчина невелика. Втім Іванна теж добру частину свого життя спортом займається, особливо бігати любить. То коли вона починала якимись фізичними вправами займатися, або коли на якесь виснаження, то багато хлопців здавалися, а вона йшла далі. Це ще на навчаннях вона показувала і всі думку одразу міняли щодо неї".
Іванна Шолька:
"Тут кожен може знайти себе. Можна було піти в БПЛА, можна було піти в відділ логістики, можна було піти в кадри. Але мені конкретно хотілося бути бойовим медиком. Базові знання були, до нас приїжджали неодноразово люди, організації, які навчали домедичній підготовці. Це трошки інше, проте якесь розуміння, як це все відбувається, у мене було. Було пройдено не одні курси, набралося дуже багато досвіду в процесі. Багато чого зрозуміла".
Підготовка тривала близько чотирьох місяців. І от на початку осені 2023-го року Олександр та Іванна отримали перший бойовий досвід. Сталося це поблизу Горлівки.
"Це перший мій штурмовий досвід"
Іванна Шолька:
"Перша поїздка на схід - дуже добре пам'ятаю. Ми виїжджали з міста Одеси, нам було дуже далеко їхати. Ми виїхали зранку і заїхали геть ввечері. Ми приїхали в село, де нас мали поселити, а нас поселили просто в будиночки, які не опалювалися. Нічого там не було. На той момент було дуже холодно. І ми з Олександром... просто взяли по палеті звичайній, збитій з дошок, витягнули спальники, бо на той момент уже не було часу там топити піч, якось щось там утепляти, просто потрібно було переночувати. Ми просто лягли на цих палетах, закутались у спальники і спали.
Далі вже починалися конкретні задачі. На той момент всі були, чесно, дуже вмотивовані, заряджені, всі хотіли працювати, всі хотіли виходити на бойові виходи. Я дуже добре пам'ятаю нашу сутичку ще з одним бойовим медиком. Ми хотіли виходити на вихід, але мав виходити хтось один. Ми ображалися один на одного, бо не могли визначитися, хто ж все-таки піде, бо хотіли йти обоє. Знаєте, ми на той момент, може, так як ми ще молоді були і ще не мали ніякого досвіду, ми, напевно, не знали, що нас очікує. І всі були абсолютно впевнені в своїх силах. Всім дуже хотілося, всі були дуже вмотивовані".
Олександр Шолька:
"Це перший мій штурмовий досвід. Я був старшим групи. Це було три доби, мороз мінус 18, повністю були відрізані від своїх сил. Тобто, автономно були самі по собі і вдалось частково виконати задачу. Задача була непроста. Дочекалися нашої заміни з суміжних підрозділів на позиціях і через три доби вийшли. Оце холод , дуже замерзли, реально помню до сих пір, як дуже замерзли тоді. Іванна була від мене метрів 400-500, ну не більше. Вона була на стабілізаційному пункті, як бойовий медик. Тобто, вона була одним з основних плечей медичної евакуації. Якщо б з кимось щось сталося, поранення, які треба евакуювати, все через неї б проходило. Вона і, здається, пара людей були на цій точці. Дуже багато, я скажу на своєму досвіді, вона мені підказувала, що робити. У моїй навіть командирській роботі. Бували такі моменти, я не знав як зробити, довго думав, як спланувати якісь заходи. Вроді це підходить, але все одно вагаюсь. І вона мені просто каже: так, може, отак зробити? І як я до цього раніше не міг додуматись?.."
Іванна та Олександр Шольки на фронті. Фото з особистого архіву
На початку відсутність досвіду компенсовували завзятість і адреналін. І це добре, адже перші бойові виходи були найстрашнішими. Коли над головою літають ворожі дрони і ти усвідомлюєш, що противник бачить кожен твій рух і хоче тебе вбити - стає страшно, згадують військові. Вони і зараз хвилюються один за одного. Коли Олександр бере участь у штурмових діях, Іванна по рації чує все, що відбувається з її коханим і звісно, морально це важко, особливо, коли все йде не за планом. Буває, що навпаки Іванна виходить на бойове завдання, а Олександр знаходиться в пункті постійної дислокації. Тоді уже він не розлучається з рацією. Але трапляються випадки, коли обоє військових на різних завданнях.
Іванна Шолька:
"Був випадок, це був штурм Майорська біля міста Горлівка. Ми на той момент, щоб нас не помітили, рухалися по трубі. Там була величезна металева труба, по якій, напевно, текла вода. На той момент води уже там не було. І по ній можна було пройти конкретно до позиції наших суміжників. Плани у нас не можуть всі співпадати з тим, як було сплановано від початку. Плани, як завжди, змінилися і хлопцям потрібно було переходити на зовсім іншу точку. І, відповідно, пункт збору поранених, який ми організували, був взагалі недоцільний. Тому що їм дуже далеко, туди потрібно було по відкритій місцевості йти. І нам потрібно було теж перейти, а з нас ніхто не знає туди дороги. І ми попросили одного із суміжників, чи може він нас провести туди. Забралися в цю трубу, почали рухатися, в ній були дуже великі вибоїни, а вона була, виходить, трошки десь над рівнем землі метрів два. І потрібно було світити, дивитися, щоб десь не провалитися ногою. Я дивлюся, що хлопці лізуть геть наверх, підтягуються і вилазять, виходить - з середини труби назовні. Я починаю запитувати: що, потрібно там назовні вилазити? Ну, да, потрібно назовні, а потім перелізти внизу труби на стежку - і тоді ми попадемо на цю позицію, яка нам була потрібна. І це прям було дуже тяжко, тому що я пам'ятаю, що я підхожу до цієї вибоїни, а вона мені майже по шию. Мені потрібно було скинути майже все спорядження, щоб забратися на неї, вилізти і потім ще стрибнути. І після цього я ледь-ледь знайшла своє майно, яке я повикидала просто через цю трубу. Потім його позбирала і потрібно ще пролізти було внизу цієї труби. І я пам'ятаю, як я пролазила внизу, я просто там застрягла. Наді мною купа дронів, а я не можу ні туди, ні сюди рухатися. Я ледь-ледь звідти просто вилізла. Це все при тому всьому, що щось прилітає, літає купа дронів, всі на паніці, і тобі потрібно не відставати від старшого або від того, хто попереду тебе йде, бо ти не знаєш дороги, тобі потрібно за ним йти. Олександр був трошки в іншому місці, він був конкретно в штурмовій групі. А ми з групою медиків і людей, які мали бути виділені на евакуацію, тобто, медики надають допомогу, а ці люди відтягують там до якоїсь точки".
Коли підрозділ Олександра та Іванни повернувся на відновлення після чергового бойового виїзду на Донбас, молоді люди вирішили побратися. Вони і раніше планували, але якось постійно відкладали "на потім". Та відчувши, на скільки важлива підтримка коханої людини в критичні моменти, зрозуміли, що максимально цю опору можна отримати в шлюбі.
Олександр Шолька:
"Повинні були трошки пізніше їхати на наступний бойовий виїзд в Донецьку область. Але ускладнилася ситуація, і заходить мій командир роти тоді, каже: ми через тиждень плюс-мінус їдемо знову туди. Хоча це ще місяць-два повинно було тягнутися. Все окей, кажу. Заходжу до нас в кімнату в казармі. Просто кажу: виходь за мене заміж. Окей, добре. Все, на наступний день через "Дію" подали заяву, ще через день забрали наше свідоцтво про одруження. І через дня три-чотири поїхали на Донбас. Вже на Донбасі в лапках "святкували" наше весілля, ну, що можна було святкувати. Просто з друзями зібрались зі своїми, з нашою ротою, трошки посиділи, коли була можливість. Були фотки навпроти стели Донецької області по формі, як тільки ми заїжджали туди. Родичі у Іванни у Волинській області, в мене – у Миколаєві, і фотки порозсилали. А ми в Одесі одружувались. Поприймали привітання. Ну, про наші відносини вони давно знали. Коли людина знаходиться в зоні бойових дій, особливо коли виконує бойові задачі, особливо штурмові якісь дії виконує, моральний стан твій знаходиться, буває, на грані… І тобі хочеться максимальної підтримки твоєї людини, от реально хочеться максимальної, і вона працює - ця підтримка. І я зрозумів: треба вже максимізувати те, що можна, тримати і не відпускати просто ні в який момент. Тому так і вийшло, так швидко, рандомно просто".
Іванна Шолька:
"Зараз це звучить трошки смішно, але на той момент це було максимально швидко і максимально просто. Олександр надіслав мені заявку. Я погодила її... Ви знаєте, чим старше ти стаєш - тим менше хочеться оцих всіх урочистостей. Це - наше свято, тільки моє і Олександра. А з батьками вже пізніше святкували. Насправді нічого не змінилося, тому що ми вже певний час жили разом. Тільки це єдине, що мені потрібно було – міняти купу документів, щоб змінити прізвище".
Іванна та Олександр Шольки. Фото з особистого архіву
Свій медовий місяць Шольки провели не на теплих островах, а поблизу Часового Яру
Свій медовий місяць Шольки провели не на теплих островах, а поблизу Часового Яру, де було по-справжньому гаряче. Там обоє молодят зазнали поранення.
Іванна Шолька:
"До того як Олександра поранили, до цього штурму, я також отримала бойове поранення. Це було, як зараз пам'ятаю, 3 травня, по нас скинули два скиди, і так вийшло, що пару осколочків залетіло. Всі ми отримали поранення бойові, були евакуйовані, все добре. Полікувалися на медроті, але було планування штурму. Я знала, що Олександр буде брати участь у ньому. Ми швидко долікувалися, я так скажу, і вже, напевно, через тиждень я була на КСП, хоча я мала виходити так само на позиції на той момент, на пункт збору поранених, але я розуміла, що я зі своєю ногою туди зайти не зможу. І я поїхала на КСП безпосередньо допомагати в організації, в евакуації штурму, в разі чого, якщо будуть поранені".
Підрозділ Олександра штурмував ворожі позиції. Звісно, росіяни не хотіли віддавати захоплене, тому задіяли проти українців усі можливі засоби ураження. Було кілька поранених. Побратим Олександра, який важив близько 140-а кілограмів, отримав поранення в обидві ноги. Поки Олександр зі ще одним бійцем намагалися відтягнути його, то і сам Шолька потрапив під ворожу міну.
Олександр Шолька:
"Отримав п'ять проникаючих поранень: обидві руки, обидві ноги. Так, "щасливчик", всі кінцівки продірявило. Ще й на лівій нозі критична кровотеча почалась. Голова відключилась, включились тільки базові інстинкти і знання, які в мене є. Я просто розумів: де ворог, де свої і що мені зараз треба робити саме в цей момент. Надав сам собі допомогу, трошки відійшов назад, розумів, що у мене десь 2 хвилини буквально є до того, як я почну втрачати свідомість. За ці 2 хвилини я розумів, що треба десь хоча б трошки відійти, щоб свої мене знайшли. Бо там густа місцевість була, якщо так впасти, то довго б шукали. Свої підібрали, затягнули в окоп, в бліндажик. Тільки я попав в окоп, я став дуже сильно втрачати свідомість: темніло в очах, крові багато втратив. Ну, я просто розумів, що не в цей момент, не в цьому брудному окопі, і ще й Іванна далеко. А Іванна тоді якраз саме евакуацією медичною керувала з командно-спостережного пункту. Вона все це бачила в прямому ефірі, як все відбувається, чула операцію. І я розумів на той момент, що ні, ні, тільки не зараз, тільки не зараз. Хоча вже повністю темно в очах. Але я ще звук чую. Розумію, що я ще не вирубився повністю. Не зараз, не зараз, думав і про Іванну, думав: ні, так просто це не може бути, це щось дуже просто, щоб так. І мене почало відпускати. Я вже розумію, що я не виключаюсь, все добре, ну відносно добре, але нормально. Ніякої паніки, біля мене був мій товариш. В принципі, все позапікалось на той момент, ніде кров не тече. Все добре, от тільки нога, що у мене з турнікетом була, кажу: давай, будемо зараз мені тампонувати ногу. Він дивиться на мене переляканими очами. Я кажу: все добре, я просто не можу, я буду тобі казати. Добре, що він теж з розумом. І ми вдвох зробили як треба. Відпустили турнікет, кров не пішла, все добре забандажували. Я на той момент був неходячий. Мене потім група евакуації забрала. Десь близько доби я пробув там в окопах, поки мене не вивезли в лікарню. І це все якраз в той момент, коли Іванна керувала, кого першим забирати, кого - другим, бо неможливо було всіх одразу забрати".
Звісно, першим бажанням Іванни було насамперед евакуювати чоловіка. Але пріоритетність була іншою, були військові з важчими пораненнями, тож спочатку вивозили їх.
Іванна Шолька:
"Я просто розуміла, що мені потрібно якось зібратися і далі продовжувати працювати, тому що потрібно було оцих всіх поранених ще евакуювати. Олександр сам сказав: давайте спочатку побратима - одного, другого, бо я, в принципі, себе почуваю нормально, я можу трошки почекати.
Внутрішня боротьба була, тому що я неодноразово все-таки запитала, уточнила, чи може ми спочатку відправимо Олександра, але він каже - ні. Ну, думаю: добре, тоді, якщо він так вирішив, то я погодилася, і ми вже працювали так по-пріоритету. Я бачила конкретно як його евакуйовували, я спостерігала за квадроциклом, який його вивозив із місця події, коли хлопці його дотягнули до точки, куди заїжджала машина. Я вже безпосередньо на стрімі з дрона бачила, як його вивозять конкретно по місту Часів Яр. Я тримала кулачки, дивилася і...Коли він вже виїхав за межі Часового Яру, то я вже якось так зітхнула з полегшенням, бо я розуміла, що вже все закінчилось, його вже вивезли. І вже коли його евакуювали, він набрав мене, сказав, що у нього все добре".
Під час допомоги пораненим на фронті. Фото з особистого архіву Іванни та Олександра Шольків
"Вони кажуть: нас замінували"
Олександра відправили до лікарні, де він проходив реабілітацію, а Іванна залишилась на Донбасі.
Іванна Шолька:
"Він виїхав на лікування. А я, виходить, залишилася далі, тому що підрозділ, після цього не вивели, війна на тому не закінчилася - потрібно було виходити на наступні виходи, тримати позиції.
Була ситуація, що потрібно було вийти на бойовий вихід в оборону. Я, звичайно, погодилася, ішла досить таки хороша група, надійна група. Я була впевнена у кожній людині, з якою я йшла. І ми тоді виїжджали на позицію - це було село Карлівка неподалік міста Донецька, якщо не помиляюся, 18 кілометрів від Донецька. Потрібно було зайняти позицію і певний час там потримати оборону. Я пам'ятаю, що ми туди заїхали, заїхали теж екстремально, ми їхали на багі: купа пилу, купа всього, дуже швидко вигрузилися, зайшли в будиночок. А будиночок - без вікон, без дверей, без нічого, зрозуміло, як і в будь-яких місцях, де проходять бойові дії. Ми почали закривати вікна, щоб не залетіли дрони всередину, закривати двері якимись дошками, підручними засобами, які там були. До нас підходять два провідника із суміжної бригади і кажуть, що нам потрібно рухатися далі, тому що це не кінцева наша точка, а їм потрібно завести нас конкретно на ту позицію, яку нам виділили. Але, кажуть, є один момент: нас навколо замінували. Бо на той момент у ворога була, не знаю, така фішка - якщо вони помічають десь рух, вони мінують біля того будинку, входи і вихід. Ось так. І вони кажуть: нас замінували, ми чули, що скидали із дронів ці міни. Наш керівник на той момент каже: куди ви хочете йти? Це пізня година була, ніч на вулиці, ми нічого не бачили. Він каже: зараз просто наткнемось на якусь міну і не зможемо піти далі, у нас будуть 300-ті. Хлопці щось так подумали, в принципі кажуть - добре, керівник був проти, проте ми лишилися там на місці. Ми лишилися в цьому будиночку, вирішили йти на ранок на позицію. Потім зранку ми почали виходити, нас звичайно що засікли, нас помітили, але ми проте вже бачили хоч дорогу. І ми по дорозі бачили це все, що було замінувано навколо нас. Але так як нас спалили, просто почали бігти. Нам дуже пощастило, що були дуже високі кущі біля однієї із будівель. І ми просто позабігали, залізли в ті кущі і просто не вибиралися звідти. Там були дуже густі гілки. І ми досить певний час там лежали, обговорювали, що ми маємо робити. І я вже помічаю, що просто по нас починають пристрілювати міномет. І тут двоє людей зриваються і починають просто бігти. Бігти в якийсь будинок. Вони побігли перші, друга група побігла друга. А я і ще один хлопець залишилися. Я не знаю чому, він почав просто розбирати - там був такий металевий паркан - почав розбирати паркан, каже: ми зараз тут пройдемо. Ми пролізли, забігли на позицію і нас так само побачили, тому що там не велике село, не дуже велика ділянка, тому всі були зосереджені на будь-якому мінімальному руху. І ми, я пам'ятаю, забігли вже на свою позицію. Там, до речі, були дуже багаті будинки насправді. В тому будинку, де були ми, був посередині басейн. Були викладені бруківкою дворики, були фонтани, був вихід до пляжу, бо там було невеличке озеро. Був будиночок прислуги. Ну, там все було вже, на жаль, розбомблено".
Після відновлення Олександр повернувся на службу. У коротких перервах між виконанням завдань Шольки беруть участь у спортивних змаганнях для ветеранів, які проводить Федерація стронгмену України. Цьогоріч Іванна потрапила до збірної країни і виступатиме на чемпіонаті Європи. Олександру теж пропонували взяти участь у змаганнях, але справи в підрозділі не залишають часу на підготовку, тож вболіватиме за дружину дистанційно.
Як і всі українці Шольки мріють про мир, і щоразу йдучи на завдання, роблять усе можливе для його наближення. Після закінчення війни хочуть завести дітей і посадити виноград, щоб згодом налагодити виробництво власного вина.
У коротких перервах між виконанням завдань Шольки беруть участь у спортивних змаганнях для ветеранів, які проводить Федерація стронгмену України. Фото з особистого архіву Іванни та Олександра Шольків
Артур Пройдаков у студії Радіо Культура
У вашій книжці "Ну хто так робить?!" є діалог зі старшокласником про те, навіщо школярам правила граматики української мови. Чи справді підліткам потрібні всі ці правила в таких обсягах? Що на це може відповісти вчитель української мови?
Це питання останнім часом стає все більш актуальним. Я щиро кажу, що деякі теми потрібні для складання НМТ або ЗНО. А деякі теми потрібні, щоб ми могли розвивати в собі грамотність і критичне мислення. Але не надавати більш широкої ваги тій чи іншій темі, яку ми просто проходимо. На жаль, є такі теми, яким ми мало приділяємо уваги, наприклад усне мовлення. Мало хто зі школярів почувалися би впевнено в прямому ефірі перед мікрофоном. Дуже важливо давати цей майданчик в школі і виходити на публічний простір комунікації. На жаль, дуже часто це зводиться до того, що ми дуже правильно пишемо словникові чи текстові диктанти. Не можна все виміряти лише академічними знаннями з морфології, синтаксису тощо. В такому предметі, як українська мова набагато більш простір для інтерпретації та креативності. Тому це правильне питання в наш час, коли все пришвидшено. Ми зараз на порозі змін у старшій профільній школі, яка запрацює з 2027 року. І діти розуміють, що тут щось не те з вивченням одних і тих самих тем протягом десяти років. Звісно не варто нехтувати темами з української мови, але не варто їх і перебільшувати.
Як дітей зацікавити нудними правилами?
Слід мати у фокусі зв'язок з реальним життям, наприклад, добирати тексти сучасних українських пісень, або тексти сучасних поетів, прозаїків, а не обмежуватися лише підручником. Це буде стирати певні бар’єри, що є якась суперлітературна мова і мова літературних творів. Ці межі слід стирати. Наближати до реального життя, аналізувати сучасні тексти, десь давати більше можливості дітям креативити. Я би ще радив пам’ятати про "4К" – комунікація, критичне мислення, командна робота і креативність. На уроці української мови та літератури я раджу поєднувати такі завдання для дітей. Нехай вони вигадують історію на основі певної теми і потім презентують. Навчати медіаграмотності тощо. Тобто навчати щось більше. Уроки в 2005-му і 2025-му році мають відрізнятися, оскільки це різні контексти. Давати дітям простір для експериментів і помилок. І не боятися цього. На жаль, НМТ не пробачає помилок. Але наразі НМТ це не про софтскілс, не про психоемоційні навички, а про академічні знання. НМТ з української мови сьогодні не передбачає написання есе чи аналіз, а лише відповіді на запитання. І тут є контраст. Тому тут варто дотримуватися балансу. Ставити в пріоритет особистість дитини і балансувати. Ідучи на іспит, ми не можемо не знати основ синтаксису чи стилістики. У нас занадто теоретичної складової на НМТ. Крім того, 4 години зосереджено працювати над інтелектуальною роботою складно навіть дорослому.
Як продовжити вчитися?
По-перше, прийняти ту думку, що навчання впродовж життя – це не про майбутнє. Це про тут і зараз. Ми можемо змінювати роботу протягом життя, можемо змінювати профіль нашої діяльності і треба бути відкритими до змін.
Інколи батьки ставлять занадто високі вимоги до своїх дітей, при цьому самі не дотримуються тих поглядів і цінностей, які вони умовно пропагують у своїй родині. Якщо батьки сидять у телефоні і при цьому чекають, що дитина читатиме книжку, то цього не станеться. Правильно виділяти певний час на читання книжки всією родиною і без гаджетів. Якщо батьки в цей час дивитимуться серіал, а дитина читатиме книжку, то вона це сприйматиме як покарання.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу вчителя в Україні?
Повномасштабне вторгнення максимально підсилило гнучкість, адаптивність і стресостійкість вчителів. У прифронтових регіонах питання ставиться не стільки про якість навчання в школах, а радже про ефект соціалізації і комунікації.
Як змінилися діти за час повномасштабного вторгнення?
Це залежить від регіону і школи. Загалом діти стають більш прагматичними і більш прямолійними. Сучасні діти хочуть розуміти, навіщо вони щось роблять і що вони матимуть на виході. Крім того, діти дуже реагують на щирість.
Як у цьому контексті можна допомогти старшим людям зберегти свою українську мову?
На персональному рівні – це внутрішня мотивація. На рівні дитини школа має максимально допомагати говорити українською мовою, як на уроках, так і на перервах. Є такі моменти, коли діти на уроках відповідають російською мовою, а вчителі можуть це пропускати повз вуха. На перервах є виклики також. У закладі освіти українська мова має бути всюди. Про це має дбати адміністрація школи і вчителі. А батьки мають допомагати вчителям у цьому питанні.
Деякі школи бояться присутності війни в просторі школи, наприклад бояться повісити QR-код для зборів чи провести ярмарок для збору коштів на потреби ЗСУ. Уникати цієї теми сьогодні неможливо.
Які ваші поради на щодень?
Читати кілька сторінок щодня. Я намагаюся читати 30-50 сторінок за день. Коли ви гортаєте соціальні мережі, спробуйте проаналізувати, що ви сьогодні дізналися. Чи зробив цей час у соцмережах вас сильнішими. Якщо ви хоч одну-дві статті запам’ятали і можете переказати, це вже добрий знак – ви не змарнували час. Ще одна порада – комунікація. Спробуйте щодня виділяти час на живе спілкування з рідними. Спробуйте зануритися в світ дитини. Також корисно робити нотатки певних тез, з якими ви ознайомилися за день. За один день ми всього не навчимося. Запорука успіху – в системності та стабільності.
27 жовтня відбудеться Радіодиктант національної єдності. Навіщо людям писати Радіодиктант?
Тому що це класне відчуття причетності до великої спільноти, коли ми разом у різних куточках світу робимо щось спільне, натхненне і патріотичне.