Михайло Іллєнко. Фото: ФБ сторінка Olga Subotinas
Тільки з фільму "Толока" воюють 7 акторів
— Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, ви одразу стали до лав тероборони. Хоча напередодні в інтерв'ю говорили: мовляв, невідомо, чи зніматиму ще кіно через свій поважний вік. Чому зробили такий вибір?
Я не довго був у теробороні, тому я не хочу на себе перетягувати заслугу тих людей, які воюють. Такі, як Олег Сенцов, Ярослав Пілунський і багато інших кіномитців, які на фронті. Наприклад, тільки з фільму "Толока" воюють 7 акторів. На жаль, є і важкі поранення, як у Дмитра Лінартовича. Війна – це наша головна біда сьогодні. А щодо мене і мого віку, то скажу словами одного тероборонівця, теж немолодого віку, з яким ми тоді розговорилися на Оболоні: "Встигну зробити один постріл – добре, встигну два – вдвічі краще".
— З вами, здається, був хтось із ваших учнів?
Так, коли мені вже дали автомат, я згадав 1973 рік, свою службу в радянській армії. Коли я почав збирати і розбирати автомат, побачив свого студента, який воював понад рік у 2015 році. Тож на курсі я йому намагався передати свій досвід, а потім просив його розповісти мені, як треба воювати.
— Але ж ви бували також у зоні АТО зі своїми фільмами і бачили війну зблизька?
Трішки довелося бачити. Я з 2015 року почав їздити туди зі своїми фільмами. Спочатку це був "Той, хто пройшов крізь вогонь", а потім "Толока", загалом відбулося понад 150 переглядів у зоні бойових дій. Це для мене була своя школа – показувати кіно аудиторії, яка сьогодні є основною фокус-групою країни. Я побачив і заклав у пам'яті дуже багато епізодів, які зрештою перетворив на сценарії.
Щодо поїздок в часи повномасштабного вторгнення, це дуже складно. Там уже зовсім інша війна. І навіть якщо я беру з собою апаратуру, проектор тощо, показати фільм не завжди можливо. Або люди перевтомлені, або людям не до кіно. Їм буває складно переключитися. Бувало, спостерігаю за хлопцями під час перегляду, а вони дивляться на зоряне небо, чи не летить там черговий дрон. Тому в основному, під час нинішніх поїздок я беру з собою камеру і знімаю. До речі, в ютубі багато сюжетів, які я зняв на фронті.
— Що буде далі з цим матеріалом?
Прокатне кіно майже зупинилося, але життя не зупиняється. Я вже написав кілька сценаріїв. Я для себе їх визначаю, як актуальні сценарії, бо це епізоди, які я не вигадав, а бачив сам. Іноді мені здається, що навіть якби я сто років думав, я б таке не вигадав. Але життя підказало. Це безцінні моменти, які складаються в історію. А взагалі, я хочу зняти ще 28 фільмів.
— А ви свої фільми в зоні бойових дій показували військовим чи мешканцям прифронтових територій?
Доводилося показувати і так, і так. І повторюся, це для мене школа. Ця фокус-група важлива для кожного режисера. Бо якщо послухати їхні запитання і міркування, які звучать після переглядів, мимоволі починаєш уточнювати свої орієнтири і робити висновки. В прифронтових магазинах стоять контейнери, куди люди складають продукти для бійців. Часи зараз нелегкі, і не завжди, і не у всіх є можливість щось купити і покласти. Тоді я вирішив, що буду копіювати свої фільми і залишати в цих контейнерах. Там дивляться кіно, тільки не в такому режимі, як в кінотеатрі, з екраном і т.д. Є перерва – вмикаєш комп'ютер і дивишся. Але не кожен свій фільм я там залишаю.
— А чому не кожен?
До 1991 року всім нам, і мені теж, доводилося працювати під дуже жорстким цензорським контролем. І якщо вдавалося щось прокричати, то в основному між рядків, в обхід стандартів. Ці інтонації були дуже цінними, але не завжди проходили через сито контролю і цензури. Ми були підневільні.
А якщо вдавалося щось донести, як, приміром, у фільмі 1977 року "Нісенітниця", то це була вкрай рідкісна подія. У кожного був свій баланс. Хтось від цього балансу відмовлявся і знімав часто, апетитно. А той, то намагався щось прокричати, у того доля складалася не так весело. Між фільмами у них були тривалі паузи у 2-3, і навіть 10 років.
— Відповідно, і ви знімали небагато, вивіряючи кожну можливість зйомок, кожне слово: що ви скажете, і як?
Вже перший фільм був тестом. Дивилися, наскільки глибокий реверанс я робив у бік ідеології. Тому справді знімав я не часто. Ми всі літали хоч раз уві сні. Так от я чотири рази в житті літав, але наяву. Не в літаку, не з парашутом, а від щастя. Перший раз, коли знімав "Фучжоу". Це було справді величезне щастя, що за спиною ніхто не стоїть і не каже, що того чи іншого в фільмі не буде. Інші творчі польоти – це "Сьомий маршрут", "Той, хто пройшов крізь вогонь" і "Толока".
— І ці фільми ви можете показати на фронті?
"Сьомий маршрут" – специфічний фільм, я його туди не возив, решту з щойно перерахованих – так.
"Про поетичне кіно говорити в минулому часі не варто"
— Чи можна вважати, що саме через цензуру, а точніше, всупереч їй і виникла ця течія, як українське поетичне кіно? Чому ми не створили українське поетичне кіно часів Незалежності?
Мені здається, що про поетичне кіно говорити в минулому часі не варто. Бо в кожному фільмі, навіть у протокольному, не поетичному, завжди є епізод, де є його продовження. Де виникає образ, який неможливо передатити словами. Як неможливо переповісти словами музику або переказати своїми словами вірш. Так і оці безцінні моменти в кіно. Вони трапляються. Я теж у своїх роботах намагаюся поєднати методу оповідального кіно і поетичного. Щоб не було передозування. Бо поетичне кіно дуже часто лякає глядача. І коли мені кажуть, що "Фучжоу" – це поетичне кіно, я кажу, що не в усьому. Це можу сказати і про інші фільми.
Я не знаю країни, де так охоче відмовляються від одного з основних культурних брендів. Поетичне кіно – це наш бренд. Мені важко уявити, щоб італійці лаяли італійський неореалізм. У кожній культурі є свій вибух, який треба цінувати, вивчати, аналізувати і використовувати цю методику. У нас навпаки. Доводилося чути від нібито серйозних людей, не буду називати їхні імена, що нам, мовляв, треба було вчасно відмовитися "від паралічу поетичного кіно". Це повний абсурд. Бо кіно без оцієї загадки перестає бути.
А відповідаючи на ваше запитання, скажу – так, поетичне кіно справді починалося, як виклик, як протистояння системі й протокольному кіно.
— Нещодавно почула запитання від своїх молодших колег, мовляв, а чому ми так оплакуємо Івана Миколайчука? Чому в розмовах про нього стільки смутку і страждання. Чоловік, мовляв, гарно прожив життя, замолоду знявся одразу в двох знакових фільмах, мав багато ролей, реалізував себе, як кінорежисер і сценарист, незважаючи на радянські часи. Чи справді Іван Миколайчук, який не дожив до епохи Незалежності, був щасливою людиною навіть під тиском ідеології?
Ті часи, коли закінчувалася у Івана біографія його життя, це була дуже трагічна пора. Коли з'явилося, вибухнуло поетичне кіно, суспільству був запропонований якийсь дивний код. Код свободи. Суспільство вчилося розрізняти послання і дорослішало. Я вважаю, що українські шістдесятники – оце і був наш перший Майдан. Так, він був розкиданий в літературі, музиці, поезії і в поетичному кіно. І коли чиновники відчули всю силу цього коду, зрозуміли, наскільки він небезпечний, вони почали знищувати це покоління. І в цьому розумінні Іван, як і інші актори та режисери, був просто жертвою. Важко сказати, чи можуть його здобутки компенсувати ті тортури, те закріпачення, яке в 1970-х роках накрило всіх арт–нальотом: когось у в'язницю, когось у дурдом і так далі.
Я пам'ятаю, як Юра (Юрій Іллєнко, брат Михайла Іллєнка – ред.) переживав ці часи. Бо коли я говорив на початку розмови про цензора за спиною, то у нього, у Миколайчука стояв не один цензор, а ціле "угруповання вагнерівців" – навчених, грамотних. Я пам'ятаю ці страшні художні ради. На одній з них я брата, сильну людину, під руки вів до медпункту, тому що розумів, що він зараз просто помре. Це "просто" звичайна худрада. Хто може сказати, що людина в цей момент щаслива? Це була біда.
"Люди пішли на український фільм, знятий українською мовою на українські гроші українською командою в українські кінотеатри"
— Що 1990-ті і Незалежність дали кінематографістам, попри те, що не було фінансування і було зупинене кіновиробництво?
Кіновиробництво не просто зупинилося, а на 20 років зупинилося. Це катастрофа. Я в цей час почав працювати зі студентами, і результатом якихось моїх роздумів стало народження фестивалю "Відкрита ніч", який відбувся 24 рази. Коли я побачив, що доросле кіно майже зупинилося, а у студентів в кишенях 10-20 копійок, але у когось є камера, а у когось комп'ютер, і вони знімають кіно, я вирішив зробити фестиваль молодого українського кіно. "Молодість" у ті часи привозила переважно іноземне кіно, а наше кіно було настільки погане технічно, що конкурувати було складно. Наш фестиваль не опікувався технічною якістю, але які там були відкриття!
Тобто цей фестиваль я згадав, щоб вкотре наголосити на грандіозному потенціалі наших кінематографістів. Потім почався період, коли кіно знімалося, і головне, що українські фільми почали з'являтися в кінотеатрах. У 2012 році фільм "Той, хто пройшов крізь вогонь" став справжньою сенсацією, бо 20 років, окрім студентських фільмів, українського кіно не було. Люди пішли на український фільм, знятий українською мовою на українські гроші українською командою в українські кінотеатри. Це той набір, про який казали – ніхто не піде. І раптом пішли. На той момент дозріло вже кілька фільмів. І відчувався глядацький голод, готовність дивитися наше кіно. Бо глядачі в кінотеатри пішли, але прокатники соромилися показувати українське кіно, хоча процес створення фільмів вже кілька років, як почався.
— Важливо й те, що навіть під час повномасштабного вторгнення фільми знімаються, виходять у прокат, глядачі йдуть, інтерес до українського кіно є.
Мені здається, що коли вже відбулося усвідомлення того, що ми можемо самі знімати і дивитися про себе, знищити цей імпульс важко.
"Сьогодні набагато менше треба пояснювати про це 400-літнє протистояння"
— Через повномасштабне вторгнення багато творів, текстів, фільмів сприймаються інакше. Це, на мою думку, стосується і вашого фільму "Толока". Він теж сприймається не так, як у 2020-му році. Сьогодні – це фільм-пророцтво про те, що відбулося з нами після широкомасштабного вторгнення, про те, що війна триває вже 400 років. Чи правда, що ідея цього фільму виникла ще в 1967 році?
Підштовхнув до цієї роботи Юрій, мій брат. Він у кількох реченнях пояснив, що таке толока, її значення і призначення української хати. Це була блискуча лекція, але сценарію не було. І час був такий, що мріяти-то було можна, і навіть на кухні комусь розповісти. Але друзі-редактори, почувши про цю ідею, казали мені: "Класна ідея. Забудь".
— Екранізації Шевченка були тоді неможливі?
Екранізації Шевченка закінчилися в 1950-х роках. Бо в Радянському Союзі Шевченко був потрібен, як ікона: зайшов, перехрестився і гріши далі. Коли дійшла справа до зйомок, фільмів за творами Шевченка в Україні не було 50 років. Біографічні фільми були, і хороші. А героям Шевченка в Україні слово не давали 5 десятиліть.
— Як із вірша зробити фільм?
Була окрема ідея перетворення, реінкарнації хати після кожного нещастя за допомогою толоки. Хата не будується, вона воскресає. Це фантастичний ритуал, і я, до речі, теж кілька разів був на толоці. Але як із цього зробити сценарій? І я, за прикладом мудрих людей, звернувся до Шевченка. Я багато його читав, але ніколи не помічав вірш "У тієї Катерини хата на помості…" . І коли я його прочитав, пережив справжній шок. Бо в 76 рядків вкласти таку фантастичну драму і модель країни, яка воює – це мене обпекло. Катерина піднімає свою хату, поки її коханий воює.
— Бачите, як ця історія зрезонувала з теперішнім часом?
Вона справді тепер сприймається інакше. Я показував картину і до вторгнення, і після, показував багато разів, у різних аудиторіях. Але коли я показую її за кордоном, розумію, що багато пояснювати більше не потрібно. Стрічка поїздила багатьма країнами. Інколи і я був присутній на цих переглядах. Для показу в Польщі я зробив невеликий відеоролик, який крутили перед фільмом. У ньому подякував полякам за все, що вони роблять для нас і не забув згадати їхні слова, які звучали майже 200 років тому, коли вони намагалися вирватися з імперії. Тоді прозвучала фантастична фраза – за нашу і вашу свободу! І тепер ці слова звучать вже українською мовою з наших вуст.
Тож сьогодні набагато менше треба пояснювати про це 400-літнє протистояння. І до 24 лютого я міг почути таку репліку, що треба знати міру, що крейсер "Аврора" на Дніпрі – це занадто. А ми знімали цей епізод у Ржищеві. Крейсер стріляє, хата вибухає. Так от тепер автору репліку я можу відповісти – Аврора вистрелила, довго летіло, але у Ржищів прилетіло. Тож де тут перебільшення? Я просто стиснув все до одного кадру. І тепер мені нічого пояснювати не доводиться. І тут не йдеться про якісь пророцтва чи передбачення. Самі факти історії вкрай красномовні.
— Що вас мотивує жити, творити, не опускати руки?
28 фільмів, які я хочу зняти. На сьогодні у мене є три сценарії, які я переробляю на книгу. Не знаю, чи варто мріяти про кіно в моєму віці, але я мрію. Є об'єктивні параметри, але вони не дуже впливають на мрії.
