Дискусійна панель на BookForum. Фото: Facebook-сторінка Форуму Видавців
"Поміж сирен" — це літературний, поетичний документ першого року великої війни
— Не в таких масштабах, але Book Forum відбувся і торік, і цьогоріч. Про що це сигналізує?
Минулого року справді дуже серйозно стояло питання, чи форум взагалі відбудеться? Але дуже важлива ця тяглість. І форум — це, в певному сенсі, виняткова ініціатива, яка не припиняла жодного року своєї діяльності, починаючи з 1994 року. Тому дуже важливо було, щоб торік форум все-таки відбувся у будь-якому форматі. Це був переважно онлайновий формат, не було відчуття живої присутності. І це, насправді, найважливіше — жива присутність. Форум має бути форумом. Він має бути зі співприсутністю в одному місці й в один час. І це те, що ми маємо цього року. Тут все найкраще, мені здається, з досвіду попередніх років. BookForum переніс усе в 2023 рік. Тому що ми маємо книжковий ярмарок, публіка звикла до того, що можна купити книжки. Безумовно, видавництв значно менше, ніж в попередні роки. Але зрештою, до повномасштабного вторгнення ми говорили про те, що BookForum має змінювати потрошку свій профіль та основний акцент. І з місця книгопродажу поступово переорієнтовуватися на місце розмов про книгу. Це форум, де мають насамперед відбуватись розмови, дебати, дискусії, обговорюватися нагальні питання, пов'язані з літературою і книжковим ринком. І мені здається, що в цьому сенсі цьогорічний форум, мимоволі чи ні, але повертається до своєї початкової ідеї.
— Хочу запитати про "Ніч поезії". Ця подія дуже тісно пов'язана з тим, над чим ти цьогоріч працював — над антологією поезії "Поміж сирен". Як живе ця поезія зараз?
Я постійно за цим стежу, і це мені дало відвагу взятися за цей проєкт. Коли я починав збирати докупи вірші, які з'явились упродовж першого року повномасштабного вторгнення, я не уявляв собі обсягів цієї роботи насправді. Це було "як пливти від берега до обрію". Це як перебувати у ванні, яка постійно наповнюється водою. Тобто цих віршів упродовж роботи, яка теж зайняла певний час, ставало все більше і більше. І я просто в який момент мусив вирішити, що я ставлю крапку. А з нових текстів, які прибувають, буде якась наступна збірка.
"Поміж сирен" — це книжка, яка має підназву "Нові вірші війни". Але там у назві ніде не фігурує слово "антологія", тому що антологія передбачає якусь повноту. А я усвідомлював, що ця збірка не відображає повноти. Вона відображає певним чином якісь мої смаки. З другого боку, вона визначалася тим, до чого я мав доступ. Бо я переважно працював із соцмережами, навіть не з виданнями якимись. Тому що в цих умовах більшість, мабуть, авторів публікували свої вірші у себе в соцмережах. Лише деякі з поетів встигли за перший рік повномасштабного вторгнення опублікувати збірку віршів. Наприклад, Світлана Поваляєва, Олена Павлова, Дмитро Лазуткін — у них вже були збірки за той час. Вірші, написані після 24 лютого, — це неймовірна швидкість. І це насправді доводить, що ні літературний, ні книговидавничий процес не зупинялись ні на мить. Звісно, я розумів, що це не просто збірка віршів, а й певний документ — літературний, поетичний документ першого року великої війни, і як документ він буде працювати. З таких міркувань я включив до збірки також певні вірші, які, на мій погляд, не дотягували до високого поетичного рівня. Але вони були важливими саме як свідчення. Як документування емоцій і спостережень, що мали місце в конкретному місці у конкретний час. І, зокрема, їхня цінність полягає в тому, що вони датовані. Поети часто датують свої вірші, але ніколи я не помічав такої частоти датування віршів в українській літературі, поезії, як у цей перший рік повномасштабної війни. Поети чітко розуміли і відчували, що те, що вони пишуть, має бути прив'язане до чіткої дати.
Фото: Facebook-сторінка Остапа Сливинського
Вірші, які написала Віка Амеліна після 24 лютого, належать до найсильніших українських поетичних текстів останнього часу
— Поети, які пішли на фронт і зараз воюють, для мене начебто відкрилися по-новому. Їхня поетика, спосіб письма і глибина змінилися. Вони справді мене вражають. Ти фіксуєш щось подібне?
Я маю подібні відчуття. Для мене одним із перших таких прикладів була Люба Якимчук, яка після 2014 року, після окупації її рідної Луганщини, почала писати вірші, які дуже сильно відрізнялися від того, що вона писала раніше. Вона була непоганою поеткою, але це не була якась сенсація. Зараз вона звучить глобально, звучить дуже впевнено в англомовних перекладах. І Люба Якимчук зараз є однією з амбасадорок української літератури у світі.
Ще один приклад — Дмитро Лазуткін. Зараз він у лавах ЗСУ. Але, починаючи з лютого 2022 року, після деокупації Київщини, а потім і Харківщини, він почав активно їздити на ці деокуповані території, робити репортажі та документувати цю реальність у віршах. До того Дмитро був дуже емоційним поетом, трохи сентиментальним, емоційно насиченим. Але в нього це зникло в момент, коли він почав документувати воєнні злочини. Він став іншим поетом.
І звісно, Віка Амеліна, яка взагалі багато разів повторювала, що вона не поетка. Те, що вона після 24 лютого 2022 року почала писати вірші, це, як вона сама називала, "наслідок катастрофи мови". Що її мова, якою вона пише і послуговується, вже не здатна витримувати великі структури. Бо до того вона писала повісті, романи, працювала з прозою, великими оповідями. А після початку великої війни велика оповідь закінчилася для неї. Вона змогла писати тільки такі короткі поетичні документальні свідчення. Але, як на мене, ті вірші, які написала Віка Амеліна після 24 лютого, належать до найсильніших українських поетичних текстів останнього часу.
Ґеоргі Ґосподинов та Анжела Родель. Фото: Facebook-сторінка The Booker Prizes
Це вчасний роман про втечу від часу
— Цьогоріч Букерівську премію отримав болгарський письменник Ґеоргі Ґосподинов за роман "Прихисток часу". Чому для українського читача важливо зараз прочитати і почути цього письменника?
"Часосховище", або в англійському перекладі Time Shelter — роман, за який отримав Міжнародного Букера Ґеоргі Ґосподинов. Це вчасний роман про втечу від часу. Про те, які кепські жарти може з нами зіграти наше бажання втекти від актуальності, від тут і тепер. Який злий жарт може з нами зіграти втілена ностальгія за чимось, що ми ідеалізуємо. Чому цей роман вчасний? Мені здається, що він, як не дивно, має антитоталітарне звучання, хоча він не про політику. Він політичний мимоволі. Друга частина цього роману ніби мимоволі виходить у політичну площину, але тільки тому, що спекуляція ностальгією — це дуже, на жаль, популярний політичний інструмент, на якому тримаються тоталітаризми. Це роман про необхідність змінюватися, про відвагу змінюватися, відвагу виходити із затишних приміщень, про несподіваний момент старіння. Старіння — не як набуття досвіду чи мудрості, а як неготовність до змін. І люди, і суспільства, і державні організми старіють. В якийсь момент вони починають свою старість нав'язувати іншим. Хтось недавно дуже слушно сказав, що Російська Федерація — це насамперед геронтократія ("влада старців" — ред.). І це геронтократія у всіх можливих сенсах, починаючи від фізіологічного і закінчуючи ментальним.
— Ти перекладаєш цей роман. Це сигнал про те, що література, написана кирилицею, для західного читача більше не обмежується російською і має свої шанси?
Я дуже радію з того, що болгарська література виходить на світовий ринок. Тому що кожна нова слов'янська література, яка виходить на цю глобальну світову орбіту, є черговим поштовхом, який відсуває надмірну присутність російської літератури як такої умовної репрезентантки слов'янського світу. Чому? Я славіст за освітою. Я закінчив слов'янську філологію. І зізнаюся, що коли я чую поза межами слов'янських країн про Слов'янський світ, я завжди насторожуюся. Тому що в наступному реченні я очікую почути щось про Росію. Тож поява ще одного гравця на цьому полі слов'янських літератур — це дуже важливо. Бо всі інші слов'янські літератури, крім російської, у глобальному контексті, на жаль, недостатньо представлені. Тобто — це дуже хороший знак.
