Ярослав Кендзьор. Фото: 4studio.com.ua
"Я був першим львів’янином, у кого з’явилася відеокамера"
З чого все починалося? З чого починався ваш досвід фільмування та аудіо записів цих процесів?
Я був учасником тих унікальних історичних подій, які вдалося пережити ще до приходу у Верховну Раду в 1990 році. Відтоді, як у мене з’явилася відеокамера, я їх фіксував, адже я пропустив ті події через свої емоції… Я був першим львів’янином, у кого з’явилася відеокамера.
Тож за першої ж можливості в Ярославі Кендзьорі журналіст взяв гору, і ви зрозуміли, що потрібно фіксувати ці події? Адже в 1960-70 роки ви цим не займалися?
Ми робили цю роботу, але була наша дисидентська робота. Хоча цих термінів ми, звісно, тоді не знали. Я пригадую, як, ще будучи студентом, у 1963-64 роках я від руки, інколи до ранку, переписував вірші Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Для того, щоб їх розповсюдити. Люди їх десь роздобували. Я на той час був вже знайомий із Михайлом Горинем, Михайлом Косівим. У 1963 році я познайомився В’ячеславом Чорноволом. І, спілкуючись, ми ділилися такими цікавими виданнями.
"Перша касета, яка започаткувала мій архів, датована 16 жовтня 1988 року"
Я в одному інтерв’ю прочитала, що була вилучена касета у Марти Коломиєць, журналістки українського походження, яка виїжджала з України. На цій касеті було інтерв’ю з дисидентами В’ячеславом Чорноволом про загальну ситуацію в Україні. Цим фактом всі були спантеличені і дуже розчаровані. І ви стали ініціатором відтворення цього інтерв’ю, яке зрештою писалося в вашій батьківській хаті. Чи правдива ця історія? Чи справді це було?
Мене часто запитують, а де ж я взяв гроші на таку забавку, як відеокамера, адже ти бідував, бігаючи з роботи на роботу? В Україну часто навідувався професор із Чикаго Тарас Гончар. В той час, в 1988 році, була створена обласна організація Української Гельсинської спілки. І він був присутній на тих установчих зборах. Коли пан Тарас приїхав вдруге, він привіз з собою відеокамеру. А мене на тих зборах обрали керівником прес-служби Української Гельсинської спілки. Хочу нагадати, що УГС була, по суті, першою політичною організацією, яка в 1989 році офіційно трансформувалася в українську Республіканську партію, яку очолив Левко Лук’яненко. Тож, коли у мене з’явилася відеокамера, у мене прокинулося бажання здобути журналістську освіту і фільмувати ті події. Перша касета, яка започаткувала мій архів, датована 16 жовтня 1988 року.
Ви згадали Марту Коломиєць, яка записала дуже цікаве інтерв’ю з Михайлом Горинем та В’ячеславом Чорноволом. Вона спровокувала запитанням їхню розмову, в яку не втручалася. Розмову двох політиків, двох колишніх політичних в’язнів, які самі визначали теми розмови: це аналіз політичної ситуації в Україні того часу, прогнози, як розгортатимуться події найближчим часом. Ясна річ, чекісти стежили за пані Мартою і в Києві. І в Борисполі у неї забрали цю касету. І тоді ми вирішили не впадати у відчай і поїхати в хату моїх батьків. Сподіваючись, що вийде ще краще інтерв’ю. і от 16 жовтня 1988 року на двогодинну касету ми записали розмову тривалістю 1 година 25 хвилин. Ця розмова і ця касета започаткувала мій архів.
"Я не зустрічав таких людей, які могли б передбачити такий блискавичний розвиток подій"
Вони аналізували майбутнє України, і ви добре знаєте цей запис. Чи усвідомлювали вони в той час, що вже ось-ось, через кілька років Україна здобуде Незалежність? Чи могли вони спрогнозувати, що наш шлях не буде простим, і, зрештою, буде війна?
Я не зустрічав таких людей, які могли б передбачити такий блискавичний розвиток подій, який ми всі спостерігали. Були надії, передбачалися перспективи.
Але коли це відбулося, усвідомили, що це вікно можливостей?
Пригадую епізод, коли я, Михайло Горинь і Лариса Скорик поверталися 19 січня 1991 року з Вільнюса, в якому напередодні, 11-13 січня, відбувалися криваві події. І ми з Горинем пішли до Кравчука і сказали, що потрібно якось підтримати литовців. Адже ми знали з інформаційних повідомлень радіо Свобода та інших каналів, що до Вільнюса прибули парламентські делегації їхніх сусідів – естонців і латвійців. Приїхали також делегації з Грузії, Молдови та кількох інших радянських республік. З республік, які ще не здобули Незалежність, приїхали опозиційні депутати. Для того, щоб висловити моральну підтримку литовцям. І ми поїхали туди втрьох. Я поїхав туди з відеокамерою. І ми з Михайлом Горинем, вертаючись до Львова, вирішили кожен зробити прогноз, щоб подивитися згодом, який з них буде точнішим. Литва вже перетерпіла. Там вже були загиблі, були російські танки, і ми розуміли, що Литва не відступить. Вона витримала цей натиск і стала незалежною державою. І ми вирішили спрогнозувати, коли цього дочекається Україна. Він прогнозував, що це трапиться мінімум років через 4-5. Я сказав тоді: "От якби твої прогнози, друже Михайле, справдилися!"
754 касети, половина з яких вже оцифрована
А реальність навіть виявилася сміливішою, ніж цей прогноз…
Ми мріяли про те, щоб завершити ту сесію Верховної Ради вже у складі незалежної держави. І я, вже будучи з камерою, поставив перед собою завдання створити відеоархів українського новітнього державотворення. І зараз на цій поличці 754 касети, половина з яких вже оцифрована. Найстарші касети вже врятовані. Потрібно зробити ще кілька копій, щоб все було збережене. Може це й не зовсім скромно з мого боку так говорити, але ці касети – це вже не моя цінність. Це цінність загальнонаціональна. Там зібрані всі найважливіші події українського державотворення. Цьому передували багатотисячні мітинги у Києві, Львові. Вони тоді проходили під гаслом збереження екології після Чорнобильської трагедії. Якби це були політичні теми, влада не дала б дозвіл. Але вона не посміла заборонити нам мітинги на тему екології.
Ці кадри облетіли весь світ
А чи намагалися радянські спецслужби забирати касети у вас? КДБ чи міліція бачили ж, що людина з камерою фіксує криваве побиття на мітингу. Як вдалося зберегти ці матеріали?
Матеріали збереглися і це – дуже цінний архів. Це – збірка відео документів, які зафіксувала усі етапи творення новітньої української держави. Я цікавився, чи є в Державному архіві кіно-, фото документів такі матеріали, як, наприклад, початок роботи Верховної Ради УРСР 12 скликання, яка розпочала роботу 15 травня 1990 року, і через два місяці, 16 липня, ухвалила перший історичний документ – Декларацію про державний суверенітет. Весь процес ухвалення, як з’явилася ідея, як ми готували проект цього документу – це все відзнято і зафіксовано. Це – стенограми творення цього документу. Також всі події ГКЧП і фінал 24 серпня 1991 року – дні тривоги, надії і тріумфу. Я так назвав свою програму про той період, яка виходила на одному з телеканалів. Пам’ятаю той настрій, який панував 19 числа, як Москва наводила у нас і в багатьох інших точках Радянського Союзу порядок, будучи вже у Верховній Раді, отримуючи інформацію від військових про те, що в Бориспіль прибули 17 військово-транспортних літаків з десантниками з Сибіру, ми розуміли, що може бути у нас тут в Україні. Ми були на прямому зв’язку з керівництвом Народної Ради, Кравчук також був на постійному зв’язку з Єльциним, настрій змінився і у нас, і у затятих комуністів в другій половині дня 21 серпня, коли Єльцин в Москві на танку зачитував заяву про тих заколотників і повідомляв, що їх вже заарештовують. І навіть у наших комуністів, які нас, інакше, як фашистами, бандерівцями, головорізами не називали, настрій змінився миттєво. І ми зрозуміли, що настав ідеальний момент, ідеальна ситуація для того, щоб ставити питання про відновлення української державності. Ці матеріали теж зафіксувала відеокамера. Перший збір 20 числа 11 година в залі Спілки письменників України на Банковій у Києві. Там зібралася Народна Рада, і ми обговорювали ту ситуацію. Виступили Левко Лук’яненко, Іван Заєць, Михайло Косів і це зафіксувала відеокамера. І в кожному виступі йшлося про те, що ми не маємо права упустити цю нагоду відновити українську державність. Саме відновити, а не проголосити. Я вів телевізійні програми на багатьох каналах, і основою документальних матеріалів був мій архів. Ці кадри облетіли весь світ, як до зали Верховної Ради вносять синьо-жовтий прапор. Я переглядаю матеріали, коли Леонід Кравчук (з 23 липня 1990 року до 5 грудня 1991 року голова Верховної Ради – ред.) коментує пропозицію В'ячеслава Чорновола внести (до зали Верховної Ради – ред.) цей прапор і каже, що ця пропозиція має право бути реалізованою, бо це прапор пам’ятний, який був у Москві. Одним словом, я зацікавлений, щоб і нині ці матеріали працювали на нашу державу, на нашу ідею, щоб про ці події знали і молоді люди.
