Мирослава Барчук. Фото: Володимир Шевчук / Суспільне
"Для росіян культура – це спецоперація, яка триває, можливо, століття"
Як у вас виникла ідея?
Для росіян культура – це спецоперація, яка триває вже не перше десятиліття і, можливо, століття. Це третя частина великого документального циклу, який називається "Остання війна". В цьому циклі перший фільм "Анатомія рашизму", де ми препаруємо російський нацизм чи російський фашизм, або, як каже Тімоті Снайдер, шизофашизм. Ми розкладаємо і шукаємо коріння, з чого він складається. Другий фільм складається з двох серій і називається "Какая разніца" – про ті помилки, які ми в Україні тут наробили за три десятиліття незалежності. І третя частина великого документального циклу "Остання війна", назвали ми її "СВО. Війна і мир".
Ідея не виникла – вона завжди жила зі мною. Цей фільм – наслідок вічного українського інтелігентського неврозу невизнання культури нашої. 100 років тому вже було відчуття того, що наша культура невидима для світу, що нас заступає імперська культура. І ми вияви цього бачимо щодня. Нас завжди називали Росією або заднім двором Росії. Ми зробили цей фільм, щоби розказати, чому західний світ так довго перебував під гіпнозом Російської імперії. Поки західні країни переосмислювали свій колоніалізм і в останні роки американці, британці, французи, бельгійці скидають пам'ятники своїм батькам-засновникам, вважаючи їх імперцями, російська імперськість перебувала завжди поза підозрами. Оскільки росіяни не визнавали свого колоніалізму, західний цивілізований світ не сприймав Росію, як імперію. І сприймав пригноблені Росією народи, серед них і українців, як частину Росії. Ми були для них росіянами. І ось ми спробували розповісти в цьому фільмі, як почалося творення цієї великої містифікації під назвою Russia – Росія. Як світ зачарувався темними хворобливими глибинами російської душі і психологією вбивці. І як це допомагає, допомагало і далі допомагає світові уникати моральних оцінок щодо того, що відбувається в Україні. Як російська культура стала наркотиком, який не дозволяє бачити, що для росіян культура і є політикою, що культура не є поза політикою. В цьому фільмі наскрізна думка, що путінська формула "культура внє політікі" є брехливою.
Що саме ці спікери наскрізно через увесь фільм будуть до нас доносити ці думки?
Це люди, які в своїх книжках, на різних майданчиках осмислювали якимось чином в якийсь спосіб цю тему. Я це читала, слідкувала за цим і знала про це. Я розуміла, що ці люди мають що сказати. Це українські та західні інтелектуали: філософи Володимир Єрмоленко, Тарас Лютий, Вахтанг Кібуладзе, культурологиня Олеся Островська-Люта, письменниця Оксана Забужко, літературознавець і психоаналітик Юрій Прохасько, професор Тімоті Снайдер. Ми записали інтерв'ю в Америці з Сергієм Плохієм і з Френсісом Фукуямою. Ми говорили із Пітером Померанцевим. Ми поїхали із західними інтелектуалами на схід в прифронтові території, щоби побачити, як російська культура працює в дії, побачити російську культуру в дії, показати західній людині руйнування, як росіяни знищують цілеспрямовано нашу культурну спадщину, музеї, пам'ятки і записати їхні рефлексії і думки. Ми поїхали в Харків, на Харківщину, ми говорили із людьми в Харкові, Ізюмі, в Кам'янці на Харківщині, були в Херсоні в 2-3 км від позицій росіян. Росіяни пограбували музеї там – і це частина привласнення, викрадення культури. Ми показуємо, що Росія, насаджуючи свою культуру, ЩО Росія робить з нашою культурою.
Міф про те, що "як же може бути Буча, Маріуполь, якщо ми слухали Рахманінова, Стравінського або дивимося російський балет"
Дуже багато думок про російські наративи і про образ, який дуже вдало створила Росія на міжнародній арені. Історія 500 російських сімей еліти із освітою… Що вся Росія, це ці вихідці…
Ця картина не виникла сама собою. Вони дуже багато вклали, щоб цей образ 500 сімей прищепити в західну свідомість, як взірець культури. Юрій Макаров говорить про те, що жодна інша культура у світі не називає себе великою – тільки Росія. Вони почали розуміти, що працюють літературні тексти. Переклади класичної російської літератури, які почали робитися наприкінці XIX ст були першими їхніми дуже ефективними спробами. Образ великої російської гуманістичної культури, загадкової душі, особливого шляху росіян, особливої місії і особливого зв'язку із Богом, що через них саме говорить Бог, що саме росіяни мають зв'язок із Богом, якісь особливі права… І ось їм вдалося зачарувати, отруйний чар пустити в свідомість західної людини.
На початку XX ст їде на Захід Сергій Дягілєв і везе туди російський балет і оперу. Балет із західних зразків і створених для росіян французами та італійцями. Вони 15 років гастролюють в Європі, в Америці – зачаровують Захід. Потім стається більшовицький переворот. Я вважаю, що це був дуже великий, потужний вплив росіян на світ, коли виїхала російська аристократія – 500 родин. І вони вивозять на Захід ідею і бачення трагічної, аристократичної попраної культури. Вони це поширюють в культурних центрах, на кафедрах, в університетах, у виданнях, у видавництвах, книжках. І це була колосальна робота, колосальна кількість людей, які несли ідею "шляхетної", "благородної" Росії. І цей білогвардійський міф далі зберігся, він дуже романтизований. У Заходу було відчуття, що Росія радянська – це щось таке агресивне і грубе, а ось ті золоті часи – це прекрасна Росія, Росія минулого, яка була знищена. І цим міфом користуються не тільки західні люди, а і "хороші русскіє", які зараз виїхали. Міф білогвардійської Росії теж надзвичайно токсичний. Він зараз допомагає плекати далі цей міф, що "як же може бути Буча чи Маріуполь, чи різанина десь в українських селах, якщо ось же ми слухали Рахманінова, Стравінського або дивимося російський балет". Очевидно є якась інша Росія. Очевидно є те, що приховує від нас Путін. Але це все навпаки. Саме Наташа Ростова, П'єр Безухов, Євгеній Онєгін – саме вони приховують злочини, мілітаризм, експансію і агресію Росії, а не навпаки: нібито якась Росія є схована від Заходу Путіним чи його армією. Ось це ми пробуємо розв'язати, розплутати і пояснити. Для мене є абсолютно колосальною метафорою історія з тим, як росіяни розбомбили Маріупольський драматичний театр із сотнями людей всередині, а потім руїни цього театру закрили зображеннями класиків літератури. Це метафора того, як російська культура нібито з гуманістичним людинолюбним наративом маскує агресію і мілітаризм. От є друга Росія, Росія культурна.
Фредерік Баргхорн написав книжку "The Soviet Cultural Offensive". Він розповідає, що на пропаганду в Радянському Союзі виділялися колосальні бюджетні кошти. В Радянському Союзі було 375 000 штатних пропагандистів і 2 млн позаштатних. За кордоном на Росію працювали і російські культурні центри, і російські дипломати радянські, і закордонні компартії, і російська православна церква, і агентство ТАСС. Лише в 1957 році Радянський Союз видрукував 30 млн книжок на експорт. І ці книжки продавалися за ціною, нижчою за собівартість. Ринкова економіка західна не могла собі дозволити цього робити, але Радянський Союз міг вкладати гроші для пропаганди.
.jpg)
Мирослава Барчук і Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
Усі поневолені народи в скарбничку російську працювали
Звідки взялася назва "СВО". Цю назву нам підказав директор Ермітажу Піотровський. Коли почалася війна, він сказав, що ми імперці й для нас наші культурні події за кордоном є нашою спецоперацією. І виставка в Парижі – це наш російський прапор над Булонським лісом. Його фраза була для внутрішнього споживання. Але ми повинні її західним людям цитувати. Захід завжди сприймав культурний обмін як спосіб порозуміння між людьми, спосіб розказати про свої цінності. Лише Радянський Союз, а потім Росія використовували культуру для брехні та пропаганди. Це називається Soft Power, але це не Soft Power – зовсім не "м'яка сила". І вони ніколи цього не приховували, ніколи. Хрущов після початку культурного обміну в середині 50, початку 60 зустрічається в Кремлі з радянськими письменниками. І він, звертаючись до них, каже, що письменники – це "артилеристи, вони розчищають шлях для нашої піхоти і прочищають мізки там, де потрібно". Те саме казав Леонід Брежнєв. Вони ніколи цього не приховували, просто ані ми, ані світ цього не помічали. Українці теж не розуміли, що росіяни роблять у нас зі своєю культурою. Ми не розуміли, яке значення для росіян має культура. Фредерік Баргхорн каже, що на Заході дуже потужну роль відіграло радянське кіно, яке сприймалося теж, як російське. І навіть українське кіно сприймалося теж, як російське, тому що ми були поневоленим народом. І навіть коли ансамбль Вірського їхав на Захід, він сприймався більшістю публіки, як російський. Чи коли Хачатуряна музику грали, то це теж сприймалося, як російський композитор. Усі поневолені народи в скарбничку російську працювали. Була організація, яка називалася Совєкспортфільм. Вони на Захід експортували дуже багато своїх фільмів. Це були сотні фільмів. Це були не чисто пропагандистські, а були справді талановиті фільми, де розповідалося про персональні долі людей, особисті історії, які страшно зачаровували західну людину: "Летять журавлі", "Доля людини", "Іванове дитинство" Тарковського, які перемагали на Каннах, у Венеції. "Весна на Заречній вулиці" в прокаті була в Америці. Це величезні гроші, які вкладалося. Була організація "Міжнародна книга", яка поширювала літературу на Заході. Цей міф, який прижився і в нашій свідомості, що це якась велика імперська культура, а ми нібито лише якісь вторинні та гірші. Це є міфом. Нічого не відбувається з нічого, як каже Віра Агеєва. Були в це вкладені колосальні зусилля і колосальні кошти. В мільярд доларів це було вкладено.
У фільмі присутня наша історія, серйозно покалічена...
Ми говорили про Розстріляне відродження, перебуваючи, подорожуючи Харківщиною і Харковом. Ми жили в квартирі Юрія Шевельова – українського науковця, мовознавця, який виїхав на Захід, викладав в Колумбійському, Нью-Йоркському університетах і спростував теорію єдиної мови, з якої нібито вийшли три мови: українська, російська, білоруська. Мені було цікаво, як дізнаються про Шевельова чи про Розстріляне відродження іноземці. З нами їздили французькі автори. І це оптика, в якій можна побачити, як реагував би світ, коли б дізнався широко про цю катастрофу нашу культурну.
"30 років незалежності ми обмежувалися показами "Тіней забутих предків" і якимись куточками з вишитими рушниками в посольствах"
Про вашу команду.
Фільм став терапією не тільки для мене, а також для режисера фільму Юрія Беденка. Я авторка фільму, сценарію і співрежисерка. Це була відповідь на реальність сьогоднішню, яку ми бачимо. Цей фільм нам допоміг пережити останні сім чи вісім місяців жаху, в якому ми перебуваємо. Для мене було дуже важливо це висловити. Всі люди, які були залучені до проєкту: режисери монтажу, редактори, оператори переймалися ним. Навіть ті, хто виконували технічну роботу, а не творчу. Фільм зроблений з великою небайдужістю. Висловлені думки наші і ті приклади, які ми даємо, ті рефлексії, які є у фільмі, так само будуть близькі й ними переймуться люди, які будуть дивитися так само, як і ми.
Чи ми маємо уявлення, що з цим робити? Що ми можемо протиставити?
Нам не лишається нічого, як усвідомлювати, що Росія напрацювала колосальну фору, поки ми мовчали, поки ми були невидимими. Вони напрацювали майданчики, контакти, вони мають гроші. Ми не використали ефективно 30 років нашої незалежності, щоб створювати український інститут (Український інститут був створений лише в 2017 році – ред.), щоб інституційно зайти на Захід і почати розповідати про себе і про свою культуру. 30 років незалежності ми обмежувалися показами постійно "Тіней забутих предків" і якимись куточками з вишитими рушниками в українських посольствах. Ми не зробили роботу, ми не створили інституції за цей час, ми не заявили про себе так, як могли. І тому нам не лишається зараз нічого іншого, як розповідати світові такими фільмами про те, як виник міф великої російської культури, як вони застували культури поневолених ними народів і розповідати про нашу культуру, яка особливо зараз, в час війни, якщо говорити про і кіно, і українську літературу, поезію особливо, вона є дуже потужна. І потрібно просто їхати на Захід, використовувати, напрацьовувати зв'язки, майданчики і розповідати про себе. Іншого виходу немає у нас.
