Інна та Олександр. Фото із сімейного архіву
Олександр був звичайним хлопцем із села на Сумщині. З дитинства мав непросту долю. Батьки рано померли, підтримки від родичів не було. Тож щоб жити - доводилось багато працювати. Єдина розрада – коні. Ці тварини завжди були у господарстві. По-перше, допомагали заробити на хліб, по-друге, доглядаючи за ними, Олександр не відчував себе самотнім.
Розповідає Олександр: "Сам я з села Лазарівка, Шосткинського району. Займався хазяйством, кінь свій був - по людях їздив, заробляв гроші. Батько, мати була, брат, сестра, ще брат є. З читанням чи математикою у мене не дуже, не було ніяких ідей, що Бог би дав - то й було б. Так з конем би і спілкувався. Коней п'ятеро було: перший був - Волга, батькова кобила; другий – Буян; третя Маринка була, четвертого не пам'ятаю вже, а п'ятий - Яша був. Годував, доглядав, звісно... Підковувати - ніхто не підковував. Та й доглядати - ну, що його чистити? Трохи почистиш, а він все одно ж то обкачується у землі, на городах падає, качається. То на паші качається, то мух ганяє. Щоб ударив – ні, не вкусив, при мені – ні разу. Посівні, городи, картоплю садили людям, таке. Пахали".
Щоденна важка праця без відпочинку підірвала здоров’я Олександра. 7 років тому він відчув біль у спині. Спочатку незначний, періодичний, але згодом – нестерпний. Крім того, порушилася рухливість і чутливість. За деякий час Олександр зовсім не зміг піднятися з ліжка. На той момент йому було лише 37 років. Рідні чоловіка, хоч і проживали з ним в одному селі, долею брата не цікавилися. Те, що Олександра давно не видно на подвір’ї, помітили сусіди. Вони й посприяли, щоб чоловіка забрали до лікарні. Там він із діагнозом "затиснення нерву" пролежав пів року. Результати лікування в районній лікарні були незначними. У дуже тяжкому стані Олександр, зрештою, потрапив до одного з будинків-інтернатів для громадян літнього віку та людей з інвалідністю. Там його зустріла старша медична сестра закладу Людмила Стокальська.
Далі продовжує сама Людмила: "Я працюю в будинку-інтернаті з 2019-го року, з січня місяця. Спочатку я працювала палатною медичною сестрою, а потім перейшла на посаду старшої медичної сестри.
Олександра привезли до нас із центральної районної лікарні в дуже тяжкому такому, складному емоційному стані. Можна сказати, в стані депресії, а основне захворювання, за яким він отримав інвалідність згодом - це було тяжке ураження остеохондрозом поперекового відділу хребта. В нього відмовили ноги. Людина була постійно лежача, так скажемо. Привезли його з великою кількістю пролежнів - були на копчику, на стегнах, було нетримання сечі.
Такої рідні, щоб його хтось підтримав - нікого не було. Він був сам, один... І через те він увійшов в таку депресію. Його стан здоров'я погіршувався й погіршувався. І з лікарні його привезли до нас вже такого: дуже тяжкі, великі, об'ємні пролежні. Лікували їх місяців три-чотири, це точно. І потім ще такі малесенькі залишилися, вони десь до пів року ще були, поки все загоїлося.
Він ослаблений був, дуже худий. Відмовився їсти спочатку. В районній лікарні, звичайно, не доїдав. В інтернаті у нас годують добре, 4-разове харчування, збалансоване. У нас працює дієтсестра. Тут є у нас достатня кількість і соків, і вітамінів, і збалансованого харчування. Якщо б людина з інвалідністю проживала вдома, без допомоги рідних чи знайомих, чи друзів - це був би жах. А от в інтернаті вони отримують збалансоване харчування".
В інтернаті Олександр остаточно відгородився як від зовнішнього світу, так і від людей, розповідає Людмила: "Йшов на контакт дуже тяжко, дуже хвилювався, бо потрапив він до нас у молодому віці, а в будинку-інтернаті більшість людей - люди вже літнього віку. Тому було складно на початку. Але вже потім, коли я чергувала, у нас зміна була, то приходила до нього робити перев'язки – та й розмовляли з ним. На той час у нас психологічної допомоги не було, працівника такого не було. І цю психологічну допомогу надавали самі чергові медичні сестри. Ті люди, які працювали по догляду. Так потихеньку ми з ним розмовляли, казали, що Саша, ти ще молодий, ну-мо, старайся, в тебе вийде. Це ще не кінець життя. Поступово ми його почали підіймати, садити в крісло колісне, вивозили його до холу, там телевізор стояв. Кажу: Саша, дивись, можеш читати книжки, давай ми тобі будемо носити якусь літературу, якось розвивайся. То ж не діло лежати і дивитися в одну точку без жодних емоцій, без рухів і без нічого".
Олександра почали вивозити з палати на процедури. Або на подвір’я подихати свіжим повітрям. Під час однієї з таких поїздок в одній із палат чоловік побачив молоду жінку на кріслі колісному. То була нова мешканка інтернату – Інна. Вона має розлад мовлення. Але люди, які давно поряд з жінкою, навчилися її розуміти. Соцпрацівниця інтернату Світлана Булієнко допомагає Інні розповідати її історію: "Вона сама каже, що з Шостки. Батьки в неї давно померли. Брат пропав безвісти. В неї був рідний брат, але, на жаль, пропав - був на війні, і звістки ніякої немає…
Ходила ти до школи? Вона закінчила тільки один клас. Ну, їй запропонували перевестися до іншої школи, але вона відмовилася. Була повноцінною, звичайною людиною, зі звичайним станом здоров'я. Але в один момент стан здоров'я погіршився, вона може пересуватися лише навпочіпки. Тобто, не на повний зріст, як звичайна людина, а навпочіпки. Я не знаю, я не медик, але в неї захворювання, пов'язане із м'язами. Атрофія м'язів іде - тому так. Але вона дуже полюбляє читати книги. Вона, мабуть, у нас в будинку-інтернаті перечитала всі книжки - детективи будь-яких авторів.
Саша поступив до нас у липні 2019-го року, а Інна поступила у вересні 2019-го року. Вони в один рік поступили, але тільки в різні місяці. Їй наразі 40 років. Мама в неї померла. Була лежача, важкохвора. Але через деякий час її забрала тітка до себе, двоюрідна. Вона проживала з тіткою, але тітка померла від онкології. Через те, що вона потребує догляду, почали оформлювати її в будинок-інтернат.
Я її приймала особисто: приїхала до нас підмальована така, на каблучках, з модною сумочкою. Все, як потрібно жіночці, яка за собою доглядає. Психологічний стан у неї був, скажімо так, на задовільному рівні. Їй не вистачало такого, знаєте, молодіжного спілкування. Вона жила сама в кімнаті, їй хотілося з молоддю поспілкуватись. Але в нас, на жаль, будинок-інтернат для людей літнього віку. Знайти близького за віком, за думками - дуже було важко їй. Але через деякий час оце ж... бачте, знайшла собі однодумця".
Старша медична сестра Людмила Стокальська розповідає, що Інна поступила до них у тяжкому фізичному та психологічному стані: "Інна має інвалідність з дитинства, у неї міопатія, тобто, захворювання групи м'язів, які викликають слабкість, атрофію і поступову дегенерацію. І вона поступила із вираженим порушенням функції ходи і дезартрією. Дезартрія – це порушення мовлення. Ну, перший час її дуже було тяжко зрозуміти через цю дезартрію, через порушення функції мовлення. Це вже потім призвичаїлися, як то кажуть: потихеньку-потрошечки. Чітко вона казала так або ні. А потім деякі слова можна було зрозуміти, якщо налаштуватися вже на її хвилю. І тоді вже якось розумів. Або, наприклад, декілька разів вона повторювала одні й ті ж самі слова або речення, щоб могли зрозуміти, про що іде мова. Інночка поступила в цьому складному стані. Вона дуже погано йшла на розмови, більше лежала. І на той час, коли вона поступила, у неї був сенсорний телефон. Вона там уже підключала собі інтернет і трошечки вже чимось в телефоні займалась. Якось так вона і проводила свій час".
Інна та Олександр. Фото із сімейного архіву
З першого погляду на Інну Олександр зрозумів, що це його доля. У нього нарешті зʼявилася цікавість до навколишнього світу і бажання покращити своє здоровʼя, щоб спілкуватися з прекрасною незнайомкою. Як пригадує сам Олександр, він одразу подумав, що Інночка буде для нього справжнім скарбом.
Соцпрацівниця інтернату Світлана Булієнко пригадує: "Ну, їхнє кохання розпочалося з дружби. І, знаєте, дружба в них така була міцненька. Я думаю, що людина, яка була прикута до ліжка, у якої шансів нуль - це він так вважав, що в нього було шансів нуль - і коли ми дали їм можливість спілкування, він, скажімо так, воскрес. Вона йому надала дуже велику підтримку. І мабуть, з цієї дружби почалося їхнє кохання.
Перший раз він її побачив у "карантинці", на другому поверсі. Він просто, мабуть, по коридору на колясці катався. А у нас, коли людина потрапляє до інтернату, то проходить 10-денний карантин. Ми за нею спостерігаємо цей час. Тож вони були на одному поверсі, і просто він на колясці катався - і побачив. Інна соромилась, але через певний час потім вже сказала, і через місяць вони почали спілкуватися по телефону".
Інна зізнається, що спочатку скептично сприйняла появу Олександра. Думок про кохання не було. Соціальна працівниця Світлана Булієнко допомагає Інні розповідати свою історію: "Коли ти побачила вперше Олександра, що ти відчула? Твоя думка?.. Перше її враження було, що він їй зовсім не подобається. Вона думала, що він знайде кращу на першому поверсі. Ну, перше враження таке було. А потім пізніше? Що змінилось пізніше? Їй сподобалося те, що він простий. Він її зрозумів з перших слів. І що був увічливий, не матюкався".
Старша медична сестра Людмила Стокальська одразу побачила зміни, які сталися з Олександром після першої зустрічі з Інною. Він почав більше приділяти уваги реабілітації. Тепер усі необхідні вправи чоловік виконував дуже старанно. В думках у нього була лише Інна і бажання швидше з нею зустрітися.
Людмила Стокальська продовжує: "Інна поступила до загального відділення, проживала на першому поверсі, а Саша проживав на другому поверсі в геріатричному відділенні. Тобто, геріатричне відділення – там всі майже лежачі люди і потребують стороннього догляду. Інночка ж сама пересувалася, хоч і було тяжко, але вона за собою могла доглядати. Сашка ми потихеньку почали підіймати, садити в крісло колісне, вивозити його до холу. Потім сказали, що там є Інночка і давай, може, ми тебе познайомимо - якось будете розмовляти, може, якісь спільні інтереси у вас, ще ж життя попереду. І так Сашко став припідійматися сам, став нам допомагати, коли приходили робити перевʼязки. А потім: Саша, давай вже дивися, слідкуй за своїм сечовиділенням. Якщо ти вже відчуваєш, що щось тобі хочеться - давай, а ми тобі будемо якось допомагати. І так поступово, поступово він сам став перевертатися, потім став сідати на ліжко. Потім сам навчився пересідати з ліжка в крісло колісне. А тоді, коли вже почав пересідати з ліжка в крісло колісне, йому вже цікавіше стало. Тоді у нас там працював дуже гарний масажист-реабілітолог Геннадій Ілліч. І він приходив до нього, робив йому масажі - і ніжок, і поперекового відділу. Розробляли йому м'язи. Давав йому курс вправ, які треба було виконувати. І так Сашко поступово-поступово став вже опиратися на крісло колісне. Це велика заслуга цих працівників, дівчаток, які за ним доглядали. І так він поступово став вже опиратися і робити перші кроки.
Потім він став сам потроху себе коригувати, в нього з'явилася ціль в житті, коли вже він навчився сам із ліжка пересідати в крісло колісне, коли вже навчився сам за допомогою ходунців пересуватися, коли навчився сам ходити до туалету, сам умивався, зуби собі чистив, сам за собою став потроху доглядати. От тоді вже Сашка переселили на перший поверх до загального корпусу. Вони жили окремо. Сашко жив з чоловіками у чоловічій кімнаті. Інночка жила сама в жіночій кімнаті. Але вони вже жили на одному поверсі. Тобто, вони вже могли спілкуватися, зустрічатися".
Але перед тим, як знову зустрітися, Інна та Олександр ще півтора року спілкувалися по телефону. Чоловіку, на відміну від інших, одразу вдалося налаштуватися на манеру мовлення коханої. Якщо у Інни був сучасний сенсорний телефон, то у Олександра спочатку не було ніякого. Працівники закладу потурбувалися, щоб у нього зʼявився телефон.
Згадує соцпрацівниця Світлана Булієнко: "Телефонні розмови були дуже довгі в них. І дуже довго вони вели таке, знаєте, спілкування по телефону без зустрічей, бо він жив на другому поверсі в одному корпусі, а Інна жила в іншому корпусі. І розмови ці були і ночами, і днями ... Правильно я кажу? Олександр говорить, що вдень - ні. Вночі. А вдень соромилися. Не сам знаходився вдень, чотири людини були зі мною. Три – чотири".
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян у лютому 2022 року, Інна і Олександр, як могли, підтримували один одного. Їхній інтернат не зазнав окупації. Але ракети і шахеди у їхньому прикордонному з Росією районі як літали, так і літають. Інна згадує, що їй спочатку було дуже страшно . І не так за себе, як за інших.
Світлана Булієнко переповідає слова Інни: "Вона каже, що в неї негативне ставлення, дуже шкода тих людей, які просто гинуть. Особливо дітей. Спочатку лякалася, потім стала більш спокійніше ставитися до цього. Сашко так само: спочатку лякався, потім якось звик. Спускалися кудись, ховалися, постійно в кімнаті були, так? Нікуди не ховалися, не тікали. Постійно у кімнаті були. Коли вам було найстрашніше під час війни? Поки, говорить, більш-менш не страшно".
Керівництво закладу потурбувалося про те, щоб їхні підопічні мали усі необхідні блага цивілізації попри російські атаки на нашу цивільну інфраструктуру. Через війну мешканці інтернату зазнали тих же проблем, що й всі. Страх, невпевненість, відсутність світла. Тож працівники та керівництво робили все можливе, щоб заспокоїти мешканців закладу і покращити умови.
Говорить заступниця директора інтернату Анна Бут: "Прильоти, сьогодні вночі щось було, тільки не кажуть, де. Світло виключають, тому що по підстанціях попали. І через наш район постійно летять далі на Україну, а ППО їх збивають. Наразі поки наш інтернат більш-менш: страждаємо, але, слава Богу, з будинком-інтернатом все нормально. Генератори є. У підопічних є свої ліхтарі у кожного. Якось живемо. Опалення є зараз, воно не залежить від світла - воно дров'яне. Постійно вода є – бо своя водонапірна башта".
Працівники закладу, спостерігаючи за тривалим спілкуванням Інни та Олександра телефоном, розуміли, що їм потрібні зустрічі наживо. Чоловік уже зміцнів фізично, міг самостійно пересуватися. І от нарешті його перевели на перший поверх. Здавалося б, всі перепони позаду, але зустріч далася важко. Попри півторарічний телефонний роман вони навіть в очі один одному подивитися не наважувались. Хоча по телефону Олександр був настільки сміливим, що зробив Інні пропозицію, і вона погодилась.
Ділиться спогадами Олександр: "Ще коли спілкувалися півтора роки, так от в той момент іще заручені були, з обручкою. Принесли мені пенсію - я вирішив купити обручку. Замовив медсестрі нашій, вона у місті живе, купила нам. Дав я їй гроші, вона купила, принесла. Подивився: ніби нормальна. Вручав дуже складно, звичайно. Санітарці одній дав: "Будь ласка, віднесіть це Інні". Ну, отак і вийшло. Вона зраділа, прийняла її".
7 жовтня 2023 року відбулося весілля. Інна та Олександр урочисто розписалися у РАГСі. Наречена була у весільній білій сукні, з вишуканим макіяжем та зачіскою, наречений - у костюмі. На кріслах колісних наречені виголосили обіцянку кохати один одного все життя, обмінялися обручками і соромʼязливо поцілувалися…
Інна та Олександр, розпис у РАГСі. Фото із сімейного архіву
Допомогли організувати свято працівники інтернату та члени місцевої християнської організації. А сукню дала директорка закладу Наталя Євгенівна.
Згадує Світлана Булієнко: "Дякуючи нашому директору Наталі Євгенівні, яка зараз є діючим директором, ми організували їм це свято. Наталія Євгенівна дала весільну сукню для нашої Інни. Вона допомогла в організації, з транспортом, розписом, РАГСом за домовленістю. Макіяж, всю організацію щодо весілля на себе взяла Наталія Євгенівна.
Святкування після реєстрації допомогли організувати, як Інна каже, брати і сестри по їхньому віруванню – баптисти. Через медичний персонал, де вона перебувала в лікарні, вона познайомилася з представниками, з баптистами. Вінчалися там, в звичайному Домі молитви. Красиво було. Які страви були? Звичайні: картопля, м'ясо, салати, і торти. Чоловік 30, напевно, було. Що вам подарували на весілля? Телевізор і мультиварку".
Після того, як Олександр та Інна побралися, керівництво закладу їм виділило окрему кімнату. Молодята влаштували у кімнаті своєрідну оранжерею, яка радує і мешканців, і працівників інтернату.
Розповідає Олександр: "Кімната, як кімната: ліжко двоспальне, телевізор, мультиварка, квіточки... висаджую мандарини, лимони, апельсини - з кісточки, сам попророщував. Сподіваємось, буде урожай. З ходунцями став ходити частенько. На другий поверх підіймаюся, і на "велосипед" - на тренажер, коляску за собою тягну, як сумку. Вгору і вниз".
Старша медична сестра закладу розповідає, що зміни в здоровʼї Олександра просто колосальні. Домашні сімейні турботи вплинули і на його моральний, і на фізичний стан виключно позитивно.
Людмила Стокальська пишається здобутками Олександра: "Я хочу сказати, що дуже великі зміни сталися з Олександром. Він ніби морально посміхався постійно, і йому хотілося покращити свій стан. У нас на другому поверсі є гімнастичний зал. Туди ходять люди, які вже за собою можуть доглянути. Деякі жінки літнього віку, чоловіки приходять: сідають на тренажери, потихеньку там вже крутять педальки. Тобто, хочуть займатися собою, тому вони приходять сюди, в цю залу. І так само Сашко: хоча йому було дуже тяжко - це з першого поверху треба піднятися на другий поверх. І він за допомогою ходунків - під однією рукою, а у другій руці - ще підіймав за собою крісло колісне. Це він все сам робив. Сказав, що мені не треба допомоги, я буду сам. Приходив у цю залу і займався на велотренажері, щоб розробляти свої м'язи. І поступово-поступово у нього ця м’язова маса наростала. Та вже й ніжки стали працювати. І він уже... більш-менш ставав на ноги. Дуже гарно, по Сашку було дуже гарно видно, що він хоче, що у нього виходить усе, і він таки завзятий".
Інна ж явних фізичних змін не зазнала. Але її діагноз настільки складний, що коли стан стабільний і не погіршується – це уже перемога.
Продовжує Людмила Стокальська: "Ну, а Інночка.. От в якому фізичному стані вона була - в такому і залишилась. Але емоційний стан, звісно, покращився. В Інночки з'явилась така жага до життя.
Вона хотіла то якісь прибори по догляду, то ще щось купити. У них вже, в принципі, загальний сімейний бюджет, можна сказати. І вона вже керувала Сашком. Вона говорила: давай складемо - оце купимо, на це відкладемо, давай щось оце. Дівчата там їм допомагали: ви хочете, то давайте ми вам це зробимо. Інночка захотіла собі мультиварку, щоб самій готувати їсти. Щоб не ходити у їдальню, не їсти в їдальні те, що готують для всіх підопічних. Вона вже хотіла готувати сама. Тобто, урізноманітнити, або самій щось зробити своїми руками. Наприклад, вони полюбляли плов, їм подобався. Вона хотіла пельмені, щоб були в їхньому раціоні. Ну, ви розумієте, що для інтернату наготувати пельмені – це складнувато. Такої страви не було в раціоні. А от їй хотілося пельмені, наприклад, зробити. Або картоплю запекти в мультиварці. Ну, тобто, вона щось вже хотіла приготувати. Колись ще вони там холодець варили. Може салату якогось накришити. Інна вже, як ото кажуть, "увімкнула хазяйку".
Спочатку вона просто лежала, читала, мовчала, сиділа. Виходила на балкон, у людей там на першому поверсі є такі балконні відсіки. І кому тяжко пересуватися, то вони відкривають двері на балкон і виїжджають. Так вона просто сиділа там, бавилася з кошенятками, були маленькі у нас на подвір'ї. Було таке. А це вже їй щось хотілося самій зробити, щось приготувати. Руками ж вона може працювати. Може порізати, накришити. Іноді, не завжди, вони готують. Десь щось їм захочеться, щось окреме - тоді вони самі... Суп якийсь, борщ, щось їм хочеться приготувати".
Інна завжди приділяла час своєму зовнішньому вигляду, а після весілля почала ставитися до себе ще прискіпливіше, каже Людмила Стокальська: "В'язати, вишивати - до цього її не тягне. Вона сидить у телефоні щось вишукує, щось таке все по косметології, їй хочеться виглядати краще. Вона там то креми собі почала виписувати, купувати; то там замовляла собі сережечки новенькі якісь; то помаду, то духи якісь. Вона вже в собі, знаєте, відчула жінку. Їй же хотілося краще виглядати.
Стан Інночки покращуватися не буде, однозначно. Ось уже протягом кількох років я дивлюся: вона стабільна. І слава Богу, що вона стабільна, що їй не гірше. Ну, а Сашко... Сашко з тих пір, як він до нас прийшов в інтернат, і до сьогоднішнього часу - то це покращення... Ну, на 75% - так точно. З тих пір, як вони почали з Інною спілкуватися, та ще дякуючи Геннадію Іллічу - дуже-дуже його стан покращився".
Стан Олександра настільки задовільний, що він зайнявся волонтерством. Плете протидронові сітки. Вони нині дуже треба і для військових, і для цивільних, які живуть поблизу лінії фронту. Каже, це заняття йому покращує настрій.
Подружжя намагається облаштувати свій побут так, щоб все було якомога більш наближене до реального життя поза закладом. Якщо можуть щось зробити, то не чекають допомоги від персоналу, роблять самі. Посильно прибирають в кімнаті, готують їжу.
Продовжує Людмила Стокальська: "Останнім часом Інночка включила таку жінку тиранку-командира: Саша - треба зробити, Саша - туди, Саша - то. Він - добропорядний, добродушний, йому це подобається, він тільки посміхається і все. Я ніколи не бачила, щоб він злився - от ніколи. Інночка у Сашкові побачила таку підтримку, якесь спасіння.
Сашко Інну любить, цінує і береже. Це однозначно. Він її з ніжністю такою вивозить, притримує, на сонечко старається. Десь там якесь яблучко їй подасть - там сад у нас є. Вони іноді під яблуньку під'їжджають, там сидять: яблучок Сашко наскладає, їй подасть. Інна не може цього зробити. А Сашко це робить. Так що думаю: це кохання в їхньому стані".
На тлі такого піднесення Інна та Олександр мають грандіозні плани. Попри те, що вони надзвичайно вдячні працівникам інтернату і за догляд, і за лікування, і за те, що ті сприяли їхньому знайомству і спілкуванню, пара мріє вийти із закладу і жити звичайним життям, де вони самі господарі в домі.
Світлана Булієнко переповідає плани Інни: "В першу чергу Інна мріє, щоб закінчилася ця війна. Це плани на майбутнє. Ну, а тоді вона хоче назбирати купу грошей, поставити свого чоловіка конкретно на ноги і піти з цього будинку. Оце така мрія Інночки".
Олександр дуже скучив за своїм коником та рідною домівкою. Інна мріє нарешті відчути себе повноправною господинею. Теоретично вони можуть переїхати в холодну сільську хату Олександра, де вже 6 років ніхто не жив. Але, як зазначає Людмила Стокальська, подружжя поки не зовсім розуміє всі труднощі самостійного життя: "Інна цього не розуміє, що це - життя і побут. Я думаю, для них це поки що, на даній стадії, неможливо. Ні. Ми цього їм не кажемо. Інна завжди ж думає, що це все - вона піде. І ту пенсію, яку вона отримає - мінімальну, і Сашина пенсія мінімальна - їй цього буде достатньо... Та й побут - вона цього не розуміє. Якщо це окреме життя, то треба, щоб хтось оформляв опікунство. Є ж і зима, і осінь... І це ж буде не однокімнатна квартира на першому поверсі. Це ідея нереальна, я думаю, бо для них це буде дуже тяжко.
Поки що вони знаходяться в соціальному закладі, про них дбає і директриса, і зам, і медичні працівники, і соціальний працівник. Тобто всі. Інна ж як - "я хочу пельменей." То там, дівчата: ти будеш робити? То там тобі треба борошна і фаршу - принесли їй, вона ж не ходить сама до магазину, так? Прання те ж саме. Я розумію, що це треба машинку. Тут дівчата прийшли, взяли, поміняли постіль їй, наприклад. Вона може звісно свої плавочки попрати ручками - і все. А решту ж все - робить обслуговуючий персонал. Вона цього не розуміє. На 100 % вона цього не розуміє. Ну, живе людина мрією - хай буде. Це, я думаю, в цьому житті їх і втримує".
Попри все Інна та Олександр вірять, що їхні мрії здійсняться. Олександр повністю стане на ноги, зміцніє і зможе дбати не лише про себе, а й допомагати дружині. І хоча ймовірність, що всі плани втіляться в життя, невисока, вона є. А Інні та Олександру більшого поки й не треба. Вони вже з досвіду знають, що справжнє кохання може творити дива, і щиро на них чекають.
