Ілюстративне фото: gur.gov.ua
Перші завдання
Сьогодні 10-та річниця, як було звільнено низку міст на Донеччині, зокрема Слов'янськ, Краматорськ, Костянтинівку, від російських бойовиків. Сьогодні ми часто говоримо про те, що у 2014 році Збройні сили України не мали досвіту, на відміну від росіян, які, фактично, безперервно вели якісь війни. Пригадайте, будь ласка, ті часи, квітень-червень 2014, коли ви стикнулися з ворогом і зрозуміли, що його треба реально виганяти силою.
По-перше, ми отримали завдання ще напередодні. Коли почались події в Криму, нашим завданням було вийти на адмінкордон. Але в ході повітряного маршу було ухвалене рішення, що літаки сіли у "Кульбакіне" (військовий аеродром на південно-східній околиці Миколаєва – ред.). І ми почали базуватися попередньо у Миколаївській області, а потім отримали команду на просування в напрямку Криму і мої підрозділи зайняли рубежі на Каховській ГЕС. Я тоді був командиром роти. Решта підрозділу виконувала завдання і рухалась у напрямку Чонгара і Арабатської Стрілки. Після того, як ми зрозуміли, що події починають розвиватися, бригада знову отримала нове завдання і ми здійснили марш своїм ходом до Донецької області. На той момент ми стояли в районі Добропілля і почали виконувати різні завдання. Перше завдання було 3 травня 2014 року. Задача була прорватися до населеного пункту Слов'янськ зі сторони гори Карачун. Це панівна висота. Були розвіддані, що на Карачуні ворога немає. І треба було спуститись з Карачуна, через село Андріївка, і вийти на міст до Слов'янська. На той час головні сили 1-го аеромобільного батальйону 95-ї бригади уже здійснили марш, і ми їхали їм на підмогу. Зайшли, почали розміщуватись і побачили, що перший батальйон був заблокований місцевими жителями.
Заблокований як, можна детальніше?
Там є міст. Вони заблокували колону на початку мосту і почали підвозити людей, створювати такий собі "живий щит" навіть на вході з напрямку Андріївки. І вийшло так, що підрозділ був просто заблокований на мосту з одного і з другого боку цивільними людьми. Були і перевдягнені під цивільних, але здебільшого ми спостерігали, як вони автобусами, маршрутками просто звозили цивільне населення. Зі Слов'янська вони виходили пішки і блокували. І в ході того, коли ми з ними почали спілкуватися, вони почали створювати за спинами цивільних вже більш масштабні барикади. До прикладу, з боку Слов'янська вони загнали залізничний потяг, зробили щоб він не рухався і тим самим відрізали шлях уже через міст у напрямку Слов'янська. З іншого боку вони пригнали фуру, як би трибуна для виступів, а за трибуною вже зі скатів також створювали барикади.
Але ви цю ситуацію якось вирішили?
Ми довго з ними спілкувалися. Вони наполягали, щоб ми залишили техніку і вони нам дають гарантію, що ми безперешкодно повернемося в пункт постійної дислокації. Зрозуміло, ми на це не йшли. Потім приїхали бойовики, ми говорили з бойовиками. Нічого не вийшло. Ми зрозуміли, що потрібно прориватися і почали розпихувати місцевих жителів для того, щоб вийти в напрямку Карачуна. Але це затягнулося, вже був вечір, і нас почали обстрілювати з гори Карачун.
Заблокована цивільними колона 95 ОАЕМБр. Село Андріївка, 2 травня 2014. Фото: Олексій Берладін
Психологічний бар'єр
Але там же була купа цивільних на мосту. Вони обстрілювали?
Їм було байдуже. Вони відкрили вогонь. І коли, пам'ятаю, я поставив завдання відкрити вогонь у відповідь, я зрозумів, що є психологічний бар'єр. Тобто солдати не розуміли, як можна вбивати, по-перше. По-друге, наче дружня країна, як ми всі думали, як нам всі розповідали, брати. І вони (українські воїни – ред.) відкрили вогонь тільки тоді, коли побачили перших 300-х і перших 200-х з нашого боку. Тобто вони зрозуміли, що якщо вони не відкриють вогонь, то ще більше людей загине. І так цей бар'єр був переломлений. Відкрили вогонь, вийшли, взяли під контроль гору Карачун. Вона виявилася повністю замінована, там стояла телевежа. Після того бригада повністю перемістилась і стала там пунктом постійної дислокації.
80-кілометровий рейд і захід із тилу
Відомо, що в результаті дій Збройних сил України, добровольчих батальйонів, Нацгвардії тоді вдалося фактично оточити Слов'янськ, але в ніч проти 5 липня бойовикам все-таки вдалося тоді прорватися. Як ви зараз пояснюєте ті події, за рахунок чого їм вдалося це зробити?
Для оточення Слов'янська проводилася ціла низка заходів. Це перше. По-друге, вже після 3 травня ми зрозуміли, що його так просто не взяти. Було сплановано і, якщо пам'ять мені не зраджує, з 3 червня ми намагалися зайти з боку Семенівки. Але нас там зустрів ворог. Вони засіли у психіатричній лікарні, на заводах, у житлових будинках. Тобто вони готувалися, їхні позиції були добре підготовлені. Після того ми відійшли і вирішили, що в лоб ми це місце не візьмемо і треба йти в обхід. Для виконання цього завдання безпосередньо наша бригада зробила 80-кілометровий, я не побоюсь цього слова, рейд. Тому що ми звільняли населені пункти за населеними пунктами для того, щоб обійти це місто і зайти з тилу. Таким чином ми звільнили на той момент Артемівськ (Бахмут), Миколаївку і підійшли ближче уже до Семенівки зовсім з іншого боку. Ми цю колону бачили (колона бойовиків на чолі з Ігорем Гіркіним, які тікали зі Слов'янська – ред.). Але я так розумію, що команди не було відкривати вогонь.
Тобто, ви її бачили? Вони йшли польовими дорогами, так?
Так. Її бачили всі. Вони виходили вночі. Вони вийшли польовими дорогами, дійшли спочатку до Горлівки. Горлівка уже не була під нашим контролем. А потім з Горлівки вони вже дійшли в Донецьк.
Деякі моменти ухвалювалися на політичному рівні
Тобто їх не було затримано просто через те, що не було команди?
Так. Сили та засоби були.
Чи готові ви якісь політичні висновки зараз робити щодо такого рішення?
Я на той момент був командиром роти, уже виконував обов'язки командира батальйону. І, в принципі, ми розуміли, що деякі моменти ухвалюються на політичному рівні. Чому було так вирішено, покаже історія. Я не знаю, чому таке рішення було ухвалене. Але згодом ми все-таки взяли під контроль місто Слов'янськ, потім Краматорськ, і далі пішли на Дружківку. Після 5 липня безпосередньо пунктом постійної дислокації ми зробили "Словкурорт", бригада повністю туди переїхала, і всі подальші дії підрозділу виконували звідти.
Фото: Олександр Порхун / facebook
"Ждуни" і "розіп'ятий хлопчик"
Яка була атмосфера у тих містах, які ви звільнили і туди зайшли?
Різна. Здебільшого люди чекали звільнення і був теплий прийом. Але знаходилися й ті люди, яким "шапка біла", "шапка червона", байдуже. Вони є кругом. Це ми побачили після повномасштабного вторгнення і в Київській області, і в Чернігівській області. Тобто так званих "ждунів". Чого вони ждуть, ми прекрасно розуміємо. І там на той час також це було. Ви прекрасно знаєте, в Youtube досі це відео ходить, що після звільнення Слов'янська 13-й батальйон "розіп'яв хлопчика" на хресті і потім його з'їв. На жаль, воно вірусне, але таких людей там було багато.
Схід був обеззброєний
АТО продовжувалося і було чимало сподівань на повернення українського прапора в інші міста. Як далі розвивалося події після звільнення Слов'янська і Краматорська?
Повернусь до того, чому так сталося? Під час ведення бойових дій і звільнення територій я не бачив там жодної військової частини. Я не бачив там нічого. Тобто, на мою думку, це планова була підготовка і повністю Схід нашої держави був обеззброєний. Він був повністю оголений. В принципі, там знаходилися підрозділи тільки міліції на той час і здебільшого на пропускних пунктах прикордонників. Військових там не було. Може в деяких зенітних частинах, а так це все було виведено. Тому плавно до цього підходили.
Тут треба нагадати, хто був міністром оборони до 2014 року – це був громадянин Росії Лебедєв. Чого ще ми могли очікувати від його діяльності?
Можливо, але я думаю, такі заходи не проводяться за рік-два. Це ми повинні розуміти. В подальшому завдання складалися вже важчі, тому що мій підрозділ виконував завдання і повітряним способом, і наземним способом. Тобто, відпочинку не було. Далі ми пішли на звільнення Д'яково, це було повітряним шляхом. Після повернення ми отримали команду безпосередньо поїхати на Ізварине. Тобто мій підрозділ у складі 45 осіб, який я тоді очолював, висунувся 360 кілометрів "по нулю", це після Зеленопілля, для того, щоб взяти під контроль населений пункт Ізварине. Але ми розуміли, що там уже повністю стоять кадрові війська Росії. А в подальшому був здійснений рейд 95-ю бригадою на 470 кілометрів, із них 170 – із бойовими діями, і повністю були звільнені такі населені пункти, як Степанівка, Малинівка, Савур-Могила. І ми вийшли між Червоним Лучом і Антрацитом. Завдання нашої бригади було безпосередньо вийти на населений пункт Ровеньки, взяти його під контроль. А завдання сусідів – це 80-а аеромобільна бригада – вийти і взяти під контроль Луганський аеропорт, що вони і зробили. Ми мали всі зустрітися в Ровеньках і це було основною задачею для розділення двох областей – Луганської і Донецької. А потім уже основні сили зачищали і вийшли б на адмінкордон.
